Адвокат з екстрадиції: юрист, менеджер і перекладач в одній особі

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Адвокат з екстрадиції: юрист, менеджер і перекладач в одній особі

Петро Шерстюк

25 September, 2026

Адвокат з екстрадиції: юрист, менеджер і перекладач в одній особі

Екстрадиція — це специфічна процедура міжнародно-правового співробітництва, у межах якої одна держава направляє іншій запит про видачу певної особи для притягнення її до кримінальної відповідальності.

Історія екстрадиції має досить глибоке коріння. Уже наприкінці XIX століття держави передавали одна одній осіб, які намагалися переховуватися від кримінальної відповідальності за межами країни, де, імовірно, було вчинено злочин.

Сьогодні, в умовах війни в Україні й масового виїзду біженців зокрема до країн ЄС, міжнародний розшук та екстрадиція перетворилися на важливі правові інструменти притягнення підозрюваних до кримінальної відповідальності.

За даними Національної поліції України, лише у 2025 році з ініціативи українських правоохоронних органів до баз даних Генерального секретаріату Інтерполу було внесено 501 червоне оповіщення (Red Notices) і запити Diffusion з метою встановлення місцезнаходження та затримання осіб, які розшукувалися для притягнення до кримінальної відповідальності або відбування покарання, з метою їх подальшої екстрадиції в Україну. З використанням інструментів Інтерполу за кордоном було затримано 258 розшукуваних осіб, тоді як в Україні було затримано 54 особи, які розшукувалися правоохоронними органами інших держав. 153 особи було екстрадовано в Україну, а 29 — з України.

Фактично кожна країна ЄС розглядала або наразі розглядає запити про екстрадицію в Україну.

Саме така широка географія екстрадиційних справ становить особливу складність для роботи українського адвоката під час захисту особи, видача якої запитується.

З процесуального погляду екстрадицію можна поділити на три етапи:

Направлення оповіщення про розшук через Інтерпол або адресний запит доконкретної держави.
Екстрадиційний арешт дорозгляду запиту про екстрадицію.
Розгляд запиту про екстрадицію.

Процесуальне законодавство достатньо чітко регламентує кожен із цих етапів. Враховуючи, що на сучасному етапі розвитку кримінальне процесуальне законодавство України перебуває під впливом європейських норм і стандартів, особливо в частині забезпечення належного рівня гарантій прав людини, а міжнародно-правова допомога ґрунтується на міжнародних конвенціях і типових договорах, можна сказати, що кримінальний процес у цій частині певною мірою гармонізований.

Відповідно, розуміння положень розділу 44 КПК України «Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)» допоможе адвокату відносно легко орієнтуватися в екстрадиційному процесі будь-якої країни ЄС.

Етап направлення повідомлення про розшук в Інтерпол детально регламентований статутом Інтерполу і правилами обробки даних (RPD). Ці правила є єдиними, і в них варто навчитися орієнтуватися. У цьому контексті важливо зазначити основні типи повідомлень: червоне означає необхідність встановлення місцезнаходження особи, її затримання / арешту / обмеження переміщення до надходження запиту на екстрадицію, а блакитне — необхідність встановити особу чи її місцезнаходження або отримати іншу інформацію в межах кримінального провадження.

Також важливо розуміти, що публікація червоного повідомлення не означає автоматичного розміщення на вебсайті Інтерполу, тобто ця інформація є службовою, і доступ до неї обмежений.

На етапі застосування екстрадиційного арешту необхідно розуміти підстави застосування запобіжного заходу, непов’язаного з триманням під вартою, які детально описані в статті 585 КПК України.

Суд може застосувати альтернативний запобіжний захід за наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи, з урахуванням відомостей про ухилення особи від правосуддя в сторони, що запитує, і дотримання нею умов, на яких відбулося її звільнення з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень; тяжкість покарання; вік і стан здоров’я особи, видача якої запитується; міцність соціальних зв’язків особи, зокрема наявність у неї родини й утриманців.

На етапі розгляду запиту про екстрадицію національні суди ЄС перевіряють наявність таких обставин, за яких екстрадиція не допускається (стаття 589 КПК України):

особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, є громадянином країни де розглядається запит;
злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі;
закінчилися строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;
компетентний орган іноземної держави не надав додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);
видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням за міжнародними договорами;
видача особи (екстрадиція) суперечить інтересам національної безпеки країни;
наявні інші підстави, передбачені міжнародними договорами, зокрема якщо можуть бути порушені права людини, передбачені Європейською конвенцією з прав людини або статті 3 Європейської конвенції про видачу правопорушників, відповідно до якої видача не здійснюється, якщо правопорушення, у зв’язку з яким вона запитується, розглядається запитуваною Стороною як політичне правопорушення або правопорушення, пов’язане з політичним правопорушенням, або якщо запит про видачу був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань або що становище такої особи може бути зашкоджене з будь-якої з цих причин.

У процесі розгляду як запобіжного заходу, так і самого запиту суди не досліджують питання про винуватість особи й не перевіряють законність процесуальних рішень, ухвалених компетентними органами держави, що запитує, у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (екстрадицію).

Вищеописані норми не є вичерпними, і кожна країна має свої власні національні особливості, тому актуальним стає питання правозастосування. Відповідь на нього може надати виключно місцевий адвокат. Саме йому відомо національне законодавство, судова практика, які аргументи сприймають суди, які докази вони вважають достатніми і як вони оцінюють ризики порушення прав людини.

Саме тут виникає одна з головних практичних особливостей екстрадиційних справ: український адвокат і місцевий адвокат фактично працюють над однією справою, але виконують різні функції.

У місцевого адвоката є об’єктивне обмеження — він не супроводжував українське кримінальне провадження з моменту його початку і часто бачить лише ту частину матеріалів, яка безпосередньо стосується екстрадиційної процедури.

Український адвокат, навпаки, може знати всю історію справи: обставини відкриття кримінального провадження, зміст підозри, процесуальні рішення слідчого, прокурора і слідчого судді, порядок отримання доказів й інші обставини, які формують загальний контекст кримінального переслідування.

Тому ефективний захист в екстрадиційній справі фактично передбачає роботу двох взаємопов’язаних команд.

Місцевий адвокат відповідає за правову позицію та представництво в державі, яка розглядає питання про видачу. Український адвокат забезпечує фактичну й доказову основу, необхідну для того, щоб ця позиція враховувала не лише формальні матеріали екстрадиційного запиту, а й реальні обставини українського кримінального провадження.

Найскладнішим аспектом у такій справі є те, що український адвокат природно оцінює кримінальне провадження через призму КПК України: чи законно повідомлено про підозру, чи були підстави для обрання запобіжного заходу, чи дотримано процесуальних строків і чи в належний спосіб отримано докази.

Однак суд держави, яка розглядає питання про екстрадицію, не досліджує українських матеріалів, а аргумент про істотне порушення КПК слідчим і прокурором не відіграє жодного значення.

Завдання українського адвоката полягає в тому, щоб подивитися на ту саму обставину з іншого боку: чи свідчить відповідне порушення про ризик порушення фундаментальних прав особи в разі її видачі?

Те, що в українському кримінальному процесі сприймається насамперед як процесуальне порушення, в екстрадиційному провадженні може набувати іншого значення — як один з елементів, що підтверджує системність порушень, політично мотивований характер переслідування, відсутність належних процесуальних гарантій або інший релевантний ризик для прав людини.

Саме тому матеріали українського провадження необхідно аналізувати не тільки через призму КПК України, а й з урахуванням порушень прав людини та інших міжнародних гарантій.

Одна з найпоширеніших практичних помилок — починати формувати правову позицію лише після затримання особи за кордоном. У багатьох випадках розвиток ситуації можна прогнозувати значно раніше. До того ж дії кожної сторони фактично заздалегідь відомі й зрозумілі, що надає суттєвих переваг стороні захисту.

У такому випадку підготовку необхідно починати до фактичного затримання. Насамперед слід визначити потенційні підстави для заперечення проти видачі й почати збирати докази, які можуть їх підтвердити. Якщо позиція будується, наприклад, на політичному переслідуванні, недостатньо просто заявити про його наявність. Необхідно підготувати докази й інші дані, за допомогою яких місцевий адвокат зможе обґрунтувати відповідну позицію перед судом.

Так само слід діяти, якщо йдеться про потенційний ризик порушення фундаментальних прав людини після видачі.

Тож завдання українського адвоката полягає не просто в передачі іноземному колезі матеріалів кримінального провадження. Він повинен попередньо їх проаналізувати, відфільтрувати юридично значущі обставини і пояснити, яке значення кожна з них може мати для екстрадиційної справи.

На практиці вибір адвоката в державі, де затримано клієнта, є окремим етапом роботи. Екстрадиційні провадження для багатьох місцевих адвокатів є достатньо стандартизованими. Є певний перелік документів, усталена практика й типові аргументи. Такий підхід може бути цілком достатнім у стандартній справі, але складні українські провадження нерідко вимагають значно глибшого аналізу.

Тому важливо знайти не просто адвоката, який формально займається екстрадицією, а фахівця, готового вивчити нестандартні обставини української справи, оцінити додаткові докази та, за необхідності, відійти від шаблонної моделі захисту.

У моїй практиці були ситуації, коли ще до початку активної фази екстрадиційного процесу ми проводили консультації з декількома місцевими адвокатами, порівнювали їхнє бачення справи й оцінювали готовність працювати із запропонованою нами доказовою базою.

Іноді найбільш ефективним виявляється не той адвокат, який відразу погоджується з позицією української сторони, а той, хто здатний її критично оцінити, пояснити слабкі місця і сказати, як національний суд його держави може сприйняти відповідні аргументи.

Екстрадиційна справа суттєво відрізняється від звичної юридичної роботи. Одночасно можуть відбуватися декілька процесів: кримінальне провадження в Україні, екстрадиційне провадження за кордоном, робота з Інтерполом, збір документів, отримання судових рішень, підготовка висновків, переклад матеріалів і комунікація з клієнтом.

Формально ці процеси можуть бути незалежними один від одного. Фактично ж результати одного процесу часто створюють докази або правові можливості для іншого. Тому хтось повинен бачити всю справу цілісно.

На практиці цю функцію часто бере на себе український адвокат, який координує роботу української та іноземної команд, визначає, які документи необхідно отримати в Україні, організовує їх підготовку й переклад, передає матеріали місцевому адвокату і забезпечує швидкий обмін інформацією між усіма учасниками процесу.

Окремим, але не менш важливим аспектом екстракційного процесу є мовне питання. Знання англійської, французької або німецької мови зі знанням професійної термінології дає змогу ефективно й швидко спілкуватися з іноземних колегою та іншими особами, які можуть бути залучені до екстрадиційного процесу. Те саме стосується комунікації з клієнтом. Людина, яка раптово опинилася в іноземній системі кримінального правосуддя, часто оцінює її через власний український досвід. Процедура затримання, строки, роль прокурора, повноваження суду й поведінка місцевого адвоката можуть суттєво відрізнятися. Завдання адвоката — пояснити клієнту зрозумілою мовою, що відбувається, які рішення можуть бути ухвалені і які юридичні наслідки матиме кожен з можливих варіантів.

Цілком зрозуміло, що для клієнта бажаним результатом зазвичай є відмова у видачі. Однак стратегія захисту не може обмежуватися лише цим сценарієм. Адвокат повинен оцінити реальні перспективи заперечення проти екстрадиції та одночасно проаналізувати наслідки інших можливих рішень, включно з добровільною згодою на видачу, якщо відповідний механізм передбачений застосовним законодавством. Рішення, ухвалені в межах екстрадиційного процесу, можуть мати суттєве значення для подальшої стратегії захисту вже після повернення особи в Україну. Тому необхідно дивитися не лише на найближче судове засідання, а на всю справу загалом.

В одній зі справ наша команда представляла клієнта в кримінальному провадженні в Україні, тоді як сам клієнт перебував за кордоном.

Проаналізувавши перебіг провадження, ми зрозуміли, що наступними кроками можуть стати повідомлення про підозру, відповідні процесуальні рішення, міжнародний розшук і, зрештою, питання про екстрадицію. Тому ми не чекали фактичного затримання.

Ще на цьому етапі було розпочато аналіз судової практики держави перебування клієнта, збір доказів і формування майбутньої правової позиції. Паралельно ми почали підбирати місцевого адвоката.

Під час цього процесу стало зрозуміло, наскільки різним може бути підхід місцевих фахівців. Частина адвокатів пропонувала звичну для них модель захисту й не бачила необхідності детально досліджувати українське кримінальне провадження. Інші були готові аналізувати його значно глибше й оцінювати наші аргументи через призму місцевого законодавства і практики. У результаті ми обрали адвоката, з яким вдалося сформувати спільне бачення захисту та налагодити хорошу комунікацію.

Водночас нам самим довелося певною мірою змінити підхід до української справи. Те, що ми спочатку оцінювали насамперед як незаконність конкретного процесуального рішення відповідно до українського законодавства, необхідно було дослідити з іншого боку — яке значення ця обставина має для оцінки дотримання фундаментальних прав людини.

Саме поєднання двох підходів допомогло нам сформувати доказову базу, зрозумілу іноземному суду.

На момент початку судового розгляду клієнт уже був підготовлений до процедури: він розумів послідовність дій, позицію захисту й можливі сценарії розвитку справи. Сформована нами позиція в результаті була підтримана судом і залишилася в силі після проходження наступних судових інстанцій.

Цей результат став наслідком системної взаємодії між клієнтом, українською командою і місцевими адвокатами.

Екстрадиційна справа не обмежується роботою одного адвоката чи однієї правової системи. Вона одночасно розгортається у двох (а часом і більше) юрисдикціях, вимагає синхронізації двох процесуальних логік і передбачає, що жоден з учасників процесу — ні український адвокат, ні місцевий захисник за кордоном — не володіє повною картиною самостійно. Саме тому ключовою навичкою в такій справі стає не глибина знання конкретної галузі права, а здатність поєднати кілька ролей одночасно: юриста, який розуміє обидві правові системи; менеджера, який вибудовує і координує роботу команди; перекладача (не лише мови, а самої правової логіки, коли процесуальне порушення за КПК України потрібно «перекласти» мовою ризиків порушення фундаментальних прав людини, зрозумілою іноземному суду). Поєднання професійних переваг місцевого й українського адвоката і робота над справою загалом дає змогу сформувати повноцінну довгострокову стратегію захисту.

Практика показує: успіх у таких справах визначається на етапі, який настає задовго до самого затримання чи судового засідання про видачу. Проактивна підготовка, а саме аналіз можливого розвитку подій, завчасний підбір іноземного адвоката, формування доказової бази під конкретну правову систему, дає стороні захисту суттєву перевагу, тоді як реактивна робота з моменту затримання суттєво звужує простір для маневру.

Наведений досвід також ілюструє важливий методологічний висновок: українському адвокату варто свідомо відмовитися від звички оцінювати справу виключно крізь призму національного процесуального кодексу. Порушення закону, яке в українському кримінальному процесі виглядає як формальна процесуальна помилка, у міжнародному контексті може набути зовсім іншої ваги. Воно може стати доказом системності порушень, ознакою політично мотивованого переслідування або аргументом на користь ризику порушення статей 2, 3, 5, 6 чи 8 Конвенції з прав людини. Без цього перемикання оптики навіть сильна українська правова позиція може виявитися просто нерелевантною для іноземного суду.

Наразі, в умовах війни й масової міграції українців, кількість екстрадиційних справ і звернень до Інтерполу лише зростатиме, а разом з нею — і запит на фахівців, здатних працювати на межі кількох юрисдикцій одночасно. Це формує окрему, порівняно нову для української адвокатури спеціалізацію, яка вимагає не тільки юридичної кваліфікації, а й мовних компетенцій, управлінських навичок координації міжнародної команди і вміння вести довгострокову, а не ситуативну стратегію захисту. У перспективі саме така комплексна експертиза, а не вузьке знання окремо взятого національного законодавства, визначатиме, наскільки ефективно український адвокат зможе захистити інтереси клієнта за межами країни.

адвокат

Схожі статті

Свобода слова, ікона в залі суду і суть над формою: грецька правова освіта очима українського адвоката