Уявіть, що вас намагаються переконати в тому, що всі наші дії та рішення — лише продукт нашої біології, середовища і їх взаємодії. Що ми не маємо вибору між варіантами поведінки й фактично є заручниками низки випадковостей. Що наші здобутки, як і помилки, були неминучими, а отже, ніхто не вартий ні захоплення, ні покарання. Дивно звучить, чи не так? А якщо це все каже всесвітньовідомий науковець, професор біології, неврології і нейрохірургії Стенфордського університету, який стверджує, що може це довести?
Читаючи книжку «Визначено наперед. Життя без свободи волі» (Determined. A Science of Life Without Free Will) Роберта Сапольскі, постійно дискутуєш з автором. Інколи здавалось, що ось на наступній сторінці він розкриє ще якийсь вагомий факт, який змінить усе. Та зрештою, питання свободи волі є давньою філософською проблемою, розв’язати яку науковець пробує за допомогою біології.
І тут одразу постає запитання, що автор розуміє під свободою волі. Щоб переконати його в існуванні свободи волі, потрібно довести, що ми можемо робити свідомий вибір, повністю незалежний від попереднього досвіду, мозкової активності, не обмежений генетикою і середовищем. «Якщо покажете мені нейрон (чи мозок), що продукує поведінку незалежно від сукупності його біологічного минулого, то продемонструєте свободу волі з погляду цієї книжки». Так, Сапольскі наполягає, що кожна дія чи думка, свідома або ні, і кожен нейробіологічний компонент — визначені наперед, а тому немає тієї першої, «безпричинової причини».
Загалом концепція детермінізму не завжди заперечує свободу волі. Але автор є прихильником жорсткого детермінізму. На противагу такій позиції, компатибілісти стверджують, що детермінізм не обов’язково несумісний зі свободою волі, адже ми вільні діяти на основі власних мотивів і бажань, навіть якщо вони не мають причини.
Нещодавно в українському перекладі вийшла книга професора філософії Альфреда Мілі «Свободні. Чому наука не спростувала свободу волі». Мілі керував проєктом «Велике питання про свободу волі» протягом 2010–2013 років. Він погоджується, що є дуже вагомі свідчення того, що наш свідомий вибір не є повністю незалежним від попередньої мозкової активності і що ми не є цілком вільними від генетики й довкілля. Але ці свідчення загрожують існуванню свободи волі лише в тому разі, якщо планку свободи волі встановлено абсурдно високо. Саме таку високу планку й поставив Сапольскі.
Він стверджує, що, хоч іноді нам здається, ніби ми вільні чинити те, що задумали, ми не вільні задумувати те, що задумаємо. Тобто наше рішення чи поведінка — це результат сукупності нашого біологічного стану й самопочуття в цей момент, подій, які відбулись перед цим, нашого досвіду в юності й дитинстві, обставин формування в утробі, наших генів та історії людей, від яких походимо. Автор дуже цікаво це обґрунтовує за допомогою наукових фактів і прикладів емерджентності, тобто такої властивості складної системи, за якої виникає нова якість чи поведінка, що не притаманна окремим її складникам.
І тут науковець підходить до найцікавішого — наслідків, до яких призводить заперечення свободи волі. Оскільки свободи волі немає, людина не могла уникнути того, що вчинила, а тому обвинувачення і покарання не мають етичного обґрунтування. І йде далі — пропонує викреслити відповідальність із нашого уявлення про різні аспекти поведінки. На його думку, поведінка злочинця спричинена цілою низкою біологічних характеристик та умов середовища, а отже, він не має вибору, бо діє без свободи волі. Тому до нього не можна застосовувати каральне правосуддя.
Через те що Сапольські застосовує науковий підхід, захисники залучають його як свідка в кримінальних процесах для пояснення того, як біологічні аномалії, стрес, функціонування префронтальної кори й умови життя формують схильність до насильницької поведінки. Але він не зустрічається з обвинуваченими, адже статус свідка-консультанта передбачає неупередженість.
Мені було цікаво дізнатись, чи дійсно такі показання впливають на кінцеві судові рішення. Знайшла статтю в Stanford Magazine про те, що станом на 2023 рік в 11 випадках із 13, коли свідчив Сапольскі, обвинуваченого визнавали винуватим за всіма пунктами обвинувачення, зокрема й в умисному вбивстві. Судячи з цих даних, його залучення не мало вирішального впливу на результати розгляду справ.
Науковець також пробує запропонувати свою модель ізоляції злочинців. Каральне правосуддя не годиться, моделі комісій правди й примирення та відновного правосуддя теж, адже вони передбачають свідоме визнання винуватості й таке ж свідоме каяття. Тому, на його думку, має сенс лише «карантин».
Я не поділяю жорсткий детермінізм Сапольскі. Вчинки й рішення людини залежать від багатьох факторів, пов’язані з досвідом, зовнішніми обставинами і впливами, усвідомленими чи ні. Я вважаю, що концепцію відсутності абсолютної свободи волі не можна використовувати для заперечення індивідуальної відповідальності або для твердження, що людина не могла вчинити інакше. Роздумуючи в цьому ключі, пригадала собі класику літературного кіберпанку — роман Філіпа Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець». Є момент у книзі, коли робот перестає боротись, зважаючи на те, що прораховані ним варіанти не призводять до бажаного результату. На відміну від людини, яка здатна протистояти до кінця, навіть у напозір безнадійних ситуаціях.
Для мене як судді дискусія про свободу волі є більш ніж філософською. Вона безпосередньо стосується щоденної суддівської роботи, адже в кримінальному провадженні, наприклад, ми оцінюємо не лише сам факт вчинення діяння, а й обставини, за яких це сталось, враховуємо особу обвинуваченого, його поведінку до й після вчинення кримінального правопорушення, а також подальші ризики. Усе це впливатиме на вид і міру покарання. Та й під час досудового розслідування ми маємо широке коло обставин, що стосуються особистості підозрюваного, його способу життя та соціальних зв’язків, які необхідно встановити для обрання запобіжного заходу. У цьому сенсі «Визначено наперед» змушує уважніше придивитися до причин людської поведінки й розширює горизонти мислення навіть для тих, хто не поділяє поглядів Сапольскі.