Дитина-учасник збройного конфлікту: вербування, відповідальність, реінтеграція

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Дитина-учасник збройного конфлікту: вербування, відповідальність, реінтеграція

Від початку повномасштабного вторгнення представники країни-агресора активно намагаються втягувати молодь у реалізацію своїх планів. Дітей залучають до виконання різних завдань: фотографувати місця дислокації військових і техніки, вести відеозйомку прильотів ракет тощо.

Оксана КайдановичАліна Гутник

1 July, 2025

163

Дитина-учасник збройного конфлікту: вербування, відповідальність, реінтеграція

Останнім часом зростає кількість підпалів. В Україні за 2024 рік вчинено 352 підпали автомобілів, і переважна частина з них — на замовлення країни-агресора. Окрім авто, правопорушники підпалювали релейні шафи на залізниці — 149 випадків, а також територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, пошти, відділки поліції — загалом 57 випадків вчинення диверсій і терористичних актів. Поліцейські спільно зі Службою безпеки України затримали 288 паліїв, з них 211 чоловіків, 12 жінок і 65 неповнолітніх громадян. Деякі діти, залучені до скоєння цих злочинів, не досягли 16-річного віку та подекуди взагалі не є суб’єктами кримінальних правопорушень і до них можуть бути застосовані лише примусові заходи виховного характеру.

Однак увагу потрібно звернути не тільки на те, що ці діти вчинили кримінальне правопорушення, але й на те, що відповідно до пункту 20 Резолюції Ради Безпеки ООН S/RES/2427(2018), «до дітей, які завербовані збройними силами або збройними групами на порушення застосування норм міжнародного права та звинувачення у вчиненні злочинів під час збройних конфліктів, необхідно ставитись передусім як до жертв порушення норм міжнародного права».

Міжнародне право

У 1999 році Рада Безпеки ООН ухвалила першу резолюцію щодо дітей у збройному конфлікті. Вона визначила й засудила серйозні порушення, скоєні проти дітей під час конфліктів. У резолюції також було визначено та засуджено шість серйозних порушень, які найбільше впливають на дітей під час війни:

вербування і використання дітей;

убивства та каліцтва дітей;

зґвалтування та інші форми сексуального насильства проти дітей;

напади на школи, лікарні та захищених осіб, які пов’язані з ними;

викрадення дітей;

відмова в доступі гуманітарної допомоги.

Генеральний секретар ООН щорічно звітує про вищезазначені порушення проти дітей у збройних конфліктах по всьому світу. Так, у 2023 році найбільше порушень було пов’язано з убивством — 5301 дитина та каліцтвом — 6348 дітей (разом 11 649 дітей). На другому місці вербування та використання у воєнних діях — 8655 дітей. У доповіді за 2024 рік він зазначив, що «масштаби насилля у відношенні дітей в умовах збройного конфлікту досягли безпрецедентного рівня: кількість серйозних порушень склала шокуючі 25 % у порівнянні з 2023 роком».

У 2024 році до найбільш численних порушень віднесено: 1) убивство — 4676 дітей і каліцтво — 7291 дитина (разом постраждало 11 967 дітей); 2) відмова в гуманітарному доступі — 7906 випадків; 3) вербування і використання дітей — 7402 випадки. Високі цифри у звіті лише підкреслюють масштаб проблеми та потребу в чітких міжнародно-правових механізмах захисту дітей під час збройних конфліктів.

Норми міжнародного гуманітарного права загалом забороняють вербувати дітей до збройних сил чи збройних угруповань, а також брати участь у воєнних діях.

Римський статут визначає, що до воєнних злочинів належать набір або вербування дітей віком до п’ятнадцяти років до складу збройних сил чи груп або використання їх для активної участі в бойових діях.

Відповідно до абзацу 2 статті 77 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, сторони, що перебувають у конфлікті, вживають усіх практично можливих заходів для того, щоб діти, які не досягли п’ятнадцятирічного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях, і, зокрема, сторони утримуються від вербування їх у свої збройні сили. При вербуванні із числа осіб, які досягли п’ятнадцятирічного віку, але яким ще не виповнилося вісімнадцяти років, сторони, що перебувають у конфлікті, прагнуть віддавати перевагу особам старшого віку.

Згідно із частиною 4 Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах збройні групи, відмінні від збройних сил держави, за жодних обставин не повинні вербувати або використовувати у військових діях осіб, які не досягли 18-річного віку.

Паризькі принципи (2007 року) визначають, що «дитина, пов’язана зі збройними силами чи збройною групою» — це будь-яка особа віком до 18 років, яка завербована чи використана збройними силами чи групою в будь-якій ролі. Це включає (але не обмежується) дітей обох статей, які служать бійцями, кухарями, носильниками, посильними, шпигунами або використовуються в сексуальних цілях. Цей термін застосовується не лише до тих дітей, які беруть активну участь у бойових діях.

Як бачимо, нормативно-правові акти мають різний підхід до вікового цензу дітей-учасників збройних конфліктів — 15 і 18 років. Це можна пояснити різним періодом і природою їх ухвалення, еволюцією міжнародних стандартів захисту прав дитини.

Справа Лубанги Дьїло

У березні 2012 року Міжнародний кримінальний суд визнав Лубангу Дьїло винним у воєнних злочинах за вербування та призов дітей віком до 15 років до лав Вітчизняних сил визволення Конго та їх використання для активної участі в бойових діях. Суд засудив його до 14 років позбавлення волі. Справа Лубанги була першою у своєму роді, розглянутою Міжнародним кримінальним судом. Важливим аспектом стала згода Суду з тим, що розмежування між добровільним та примусовим вербуванням не має юридичного значення щодо зв’язків дітей зі збройними силами чи групами під час конфліктів. Суд також вирішив прийняти широке тлумачення терміна «активна участь у бойових діях», щоб забезпечити справедливість і захист для всіх дітей, пов’язаних зі збройними конфліктами, від тих, хто перебуває на передовій, до хлопчиків і дівчаток, які виконували різні ролі, підтримуючи комбатантів.

Роз’яснюючи трактування термінів «набір» (призов — авт.), «вербування», «активна участь у бойових діях», які передбачені в статті 8 (2) (e) (vii) Римського статуту, Суд зазначив, що «підготовча робота над Статутом вказує на те, що хоча безпосередня участь не є обов’язковою, все ж має бути зв’язок із бойовими діями». У проєкті Статуту, розробленому Підготовчим комітетом, в одній із приміток пропонувалося більш розширене тлумачення:

«Терміни “використання” та “участь” були включені для охоплення не лише безпосередньої участі в бойових діях, але й активної участі у військових операціях, пов’язаних з бойовими діями, включаючи таку діяльність, як розвідка, шпигунство, диверсії та використання дітей як приманок, кур’єрів або на військових контрольно-пропускних пунктах. Однак це не охоплює діяльність, яка явно не пов’язана з бойовими діями, таку як доставка їжі на авіабазу або використання домашнього персоналу в сімейних помешканнях військового офіцера. Натомість, використання дітей для надання прямої підтримки, такої як доставка припасів на передову або виконання завдань на самій передовій, підпадатиме під це визначення».

Палата досудового розгляду розрізняла два типи участі. «Активна участь» у бойових діях — безпосередньо участь у бойових дій, а також участь у діяльності, пов’язаній із бойовими діями (розвідка, шпигунство, диверсії та використання дітей як приманок, посильних або на військових контрольно-пропускних пунктах тощо). Охорона військових об’єктів або виконання обов’язків охоронця також є діяльністю, пов’язаною з бойовими діями, особливо коли вони безпосередньо впливають на рівень логістичних ресурсів та організацію операцій, необхідних іншій стороні конфлікту. Натомість діти, які виконують завдання, явно не пов’язані з бойовими діями — такі як доставка їжі на авіабазу або робота домашнього персоналу в помешканнях одружених офіцерів, — не вважаються тими, що беруть активну участь у бойових діях.

Спеціальний суд у справах Сьєрра-Леоне (СССЛ) проаналізував ступінь активної участі в бойових діях у кількох рішеннях під час виконання статті 4(c) свого Статуту, яка відповідає статті 8 (e) (vii) Римського статуту. СССЛ дійшов висновку, що ідея «використання» дітей для активної участі в бойових діях передбачає використання дітей у ролях, що виходять за рамки просто перебування на передовій (участь у бойових діях), таких як надання підтримки у військових операціях.

Таким чином, під вербуванням і використанням дітей у збройних конфліктах слід розуміти не лише їх безпосереднє залучення до бойових дій, а й використання у виконанні завдань, які сприяють проведенню військових операцій та/або підвищують їх ефективність. Це підкреслює, що навіть опосередковане використання дитини може мати реальний вплив на хід бойових дій, а отже, є порушенням норм міжнародного гуманітарного права.

Український контекст

Доповідь Генерального секретаря ООН за 2024 рік уперше містить блок про виявлені порушення проти дітей в Україні. На відміну від описаних виявлених порушень в інших країнах, у частині про Україну взагалі не йдеться про вербування дітей, а тільки про їх використання (англ. — «use»). Так, у пункті 215 зазначено, що два хлопчики були використані російськими збройними силами та пов’язаними з ними озброєними групами для підпалів залізничної інфраструктури й української військової техніки. Однак із цієї інформації не відомо, чи ці діти є українцями, чи відбувалося вербування дітей (і яким чином?), а також на якій території вчинялися підпали — окупованій чи підконтрольній Україні.

Більшість проведених досліджень, які стосувалися вербування та використання дитини в збройному конфлікті, розглядають випадки, коли дитину залучають під час особистої комунікації — погрозами, шантажем, силою, примусовим введенням наркотичних речовин та іншими способами. У нормативно-правових актах чи літературі загалом не йде мова про можливість опосередкованого вербування дитини. Тим паче з використанням соціальних мереж.

За даними ГО «Альменда» за дев’ять місяців російсько-української війни на день складення аналітичного звіту, підтверджених даних про призов неповнолітніх в організації не було. Утім, автори звертають увагу на те, що діти в збройних конфліктах можуть виконувати допоміжні функції. Випадки залучення неповнолітніх дітей як шпигунів і коректувальників обстрілів фіксували органи правопорядку України. На час проведення вищезазначеного огляду випадки підпалів автівок, територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, релейних шаф були поодинокими. З травня 2024 року такі дії стали масовими, а кількість залучених дітей зросла.

В умовах гібридної війни ворог постійно проводить заходи із втягування громадян України, у т. ч. дітей, в інформаційні акції на шкоду державній безпеці України, а в окремих випадках і диверсії. При цьому втягування неповнолітніх може здійснюватися і «в темну», тобто без усвідомлення останніми, що вони здійснюють протиправні дії. Яскравим прикладом втягнення дітей до таких заходів, зафіксованих Службою безпекою України, є використання країною-агресором мобільних додатків, які в ігровій формі за умовну або фінансову винагороду змушують їх до конкретних дій, у більшості випадків — фотофіксації певних ділянок місцевості.

Так, на початку 2022 року активно став просуватися додаток «Premis» для мобільних пристроїв на базі операційних систем Android та IOS. Перед початком вторгнення представники країни-агресора ввійшли до складу замовників у вказаному додатку, отримавши можливість давати завдання для виконання. З початком повномасштабного вторгнення основними завданнями в додатку були фотофіксація блокпостів, місць скупчення сил оборони, стратегічних об’єктів тощо. При цьому оплата становила від декількох центів до 5 доларів США. Завдяки таким фото ворог зміг здійснювати наведення та координування ракетно-бомбових атак на територію України.

Ще одна загроза втягнення неповнолітніх громадян України — їх пряме залучення до протиправних дій через можливості соціальних мереж та месенджерів, у першу чергу Telegram, за грошову винагороду. З використанням указаної платформи, через різні тематичні групи, які пропонують т. зв. легкі гроші, представники країни агресора втягують дітей до виконання різних «робіт» — від фотофіксації позицій сил оборони до проведення диверсій, наприклад підпалів тощо.

До цієї категорії можна віднести і втягування дітей до протиправних дій із використанням т. зв. компромату. Так, ворог через акаунти на різних платформах, у т. ч. Discord, чатах комп’ютерних ігор «Танки», «WarThunder» тощо, починає переписуватися з неповнолітніми громадянами України та в ході спілкування випитує різну інформацію, наприклад персональні дані, а також відомості, що можна використати як компромат. Надалі отримана в такий спосіб інформація використовується для спонукання до вчинення конкретних протиправних дій в обмін на те, що її не розкриють.

Або застосовується шантаж у формі «вертикального фотомонтажу» — пропонуються кошти за безневинне фото з прапором, потім за підпал релейної шафи, а надалі неповнолітнього схиляють до виготовлення вибухового пристрою.

Не виключене і свідоме бажання дітей самореалізуватися, для чого вони ініціативно фотофіксують роботу сил оборони на території України з метою її подальшого поширення через свої акаунти в Instagram, TikTok тощо для підняття власного рейтингу. Ворог своєю чергою моніторить інформаційний простір та збирає такі фото і відео для використання у власних цілях.

Кваліфікація та докази

Набір, вербування, використання дітей у збройному конфлікті є порушенням законів і звичаїв війни. За українським законодавством такі дії підпадають під статтю 438 Кримінального кодексу України як «інші порушення законів та звичаїв війни». Утім, станом на зараз зареєстровані лише поодинокі кримінальні провадження за цією статтею.

Однак на підписі в Президента України перебуває законопроєкт, який передбачає доповнення першого абзацу статті 438 Кримінального кодексу України після слів «заборонених міжнародним правом» словами «незаконне переміщення або депортація дитини, невиправдана затримка репатріації дитини, вербування або використання дитини для участі у збройному конфлікті, воєнних (бойових) діях». Такі зміни, зокрема, відповідатимуть рекомендації Комітету ООН з прав дитини щодо об’єднаних п’ятого та шостого періодичних звітів України СRC/C/UKR/CO/5-6 від 27 жовтня 2022 року — «прямо криміналізувати» вербування та використання дітей віком до 18 років, про що зазначено в пояснювальній записці до проєкту закону.

Йдеться не про криміналізацію певних видів діянь, а прагнення уніфікувати законодавство й одночасно актуалізувати процеси, які відбуваються в Україні.

Складність кваліфікації прямо пов’язана зі складністю доказування таких кримінальних правопорушень. Адже важливо встановити контекст — вчинення відповідного кримінально караного діяння з використанням умов збройного конфлікту. Саме він дає змогу відрізнити воєнні злочини від так званих загальнокримінальних злочинів і саме його встановити найскладніше.

«В умовах повномасштабної війни Росії з Україною наявність МЗК є загальновідомим фактом. Тому на перший план доказування воєнних злочинів, вчинених з 24 лютого 2022, виходить саме встановлення зв’язку діяння та збройного конфлікту, і цей елемент не завжди є простим для доказування… Вимога наявності зв’язку означає, що діяння має бути тісно пов’язане із збройним конфліктом, що відбувається у будь-якій частині територій, контрольованих сторонами у конфлікті… необхідно довести, що конфлікт відіграв важливу роль у рішенні виконавця, у здатності вчинити злочин або в тому, яким чином його було скоєно», — зазначають науковці.

Опосередковане (у режимі онлайн) вербування дітей ускладнює, а то й унеможливлює встановлення особи вербувальника, його приналежність до країни-агресора та те, що це вербування є спецоперацією з метою розпалювання ворожнечі всередині країни, виклику страху у військових і цивільних, знищення майна, яке потенційно може використовуватися у воєнних діях. Під час вербування куратор переважно не пояснює, з якою метою треба вчинити підпал чи влаштувати вибух, або ж повідомляє неправдиву інформацію. А після самого підпалу чи вибуху видаляє все листування. Якщо є мінімальна інформація про вербувальника, то збирання відомостей можливе за допомогою відкритих джерел або ж розвідувальних даних.

Інша ситуація, коли дитина повідомляє про спроби вербування в спецслужби. Тоді правоохоронці супроводжують кожен крок дитини та мають змогу задокументувати весь процес підготовки — від вербування дитини до спроби її підриву. Про такий випадок нещодавно повідомила Служба безпеки України в Івано-Франківській області. Розпочато кримінальне провадження за статтею 438 Кримінального кодексу України.

Ресоціалізація та реінтеграція

Дитину, яку завербували та обвинувачують у скоєнні внутрішніх або міжнародних злочинів під час збройного конфлікту, слід розглядати перш за все як жертву, а не лише як правопорушника, і ставитися до неї відповідно. Ставлення має відповідати міжнародному праву та стандартам ювенальної юстиції.

Заходи впливу до неповнолітніх повинні бути завжди співмірними не тільки з обставинами й тяжкістю правопорушення, а й становищем і потребами неповнолітнього, а також потребами суспільства. Тюремне ув’язнення дитини використовується лише як крайній захід.

Паризькі принципи, Ванкуверські принципи (2017) та інші міжнародні акти наголошують на реінтеграції таких дітей у суспільство з урахуванням соціальних, психологічних і медичних проблем, з якими вони можуть стикнутися. Усе частіше визнається, що допомога в реінтеграції повинна бути націлена на громади загалом, а не на дітей-правопорушників окремо, оскільки при цьому вони можуть піддатися стигматизації.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини в щорічній доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні у 2024 році зазначає, що неповнолітні, які скоюють злочини, не лише порушують закон, але й стають потерпілими в складних життєвих обставинах та в умовах браку державної підтримки. Для справедливого поводження з такими дітьми необхідно враховувати їхню життєву історію, обмежувати застосування суворих покарань і робити акцент на ресоціалізації та інтеграції. Це сприятиме зменшенню рівня злочинності серед дітей і забезпечить їхнє право на майбутнє.

Неповнолітні, які скоюють злочини, нерідко роблять це під тиском або через маніпуляції з боку дорослих. Вони не завжди розуміють наслідки своїх дій і часто потерпають унаслідок власних обставин. Відповідно підхід до їх покарання має враховувати складність життєвої ситуації дитини; обмеження застосування позбавлення волі як крайнього заходу; альтернативні способи впливу: програми пробації, медіація, психологічний супровід; принципи пропорційності та індивідуалізації: покарання має відповідати не лише тяжкості злочину, але й зважати на вік, психологічний стан і життєві обставини дитини.

Реакція суспільства на випадки вчинення підлітками підпалів і вибухів свідчить про те, що воно поки не готове сприймати дітей як потерпілих від збройного конфлікту. Соціум вимагає максимального покарання для дітей та їхніх батьків.

Незважаючи на приховання в офіційних джерелах персональної інформації про дитину, знайомі починають збирати й оприлюднювати її місце проживання, навчання, особисте життя членів сім’ї та інші відомості, що порушує право на приватність. У цих випадках ідеться про цькування не тільки дитини, а і всієї родини. Надмірне і швидке розповсюдження (деколи викривленої) інформації негативно впливає на репутацію родини. Тож слід зробити висновок, що ресоціалізації потребуватиме вся сім’я, а не тільки дитина.

Висновок

Представники країни-агресора активно залучають українських підлітків до підпалів, фото- і відеофіксацій, а також шпигунської діяльності, часто використовуючи Telegram, ігри або фальшиву винагороду. Під час документування таких випадків слід враховувати, що дитина має дві ролі — правопорушника й потерпілого. Підхід до подібних випадків має будуватися на принципах ювенальної юстиції, що поєднує індивідуальну відповідальність із необхідністю реінтеграції та підтримки психологічного й соціального відновлення дитини. У підсумку суспільство та система правосуддя мають не відкидати цих дітей, а забезпечити їм шанс на майбутнє.

Схожі статті

Розбудова дитиноцентрованої ювенальної юстиції — це не спринт на сто-триста днів, а марафон на десятки років, який ми вже біжимо

Процесуальне інтерв'ю дитини, яка зазнала сексуального насильства