«Добровільність під окупацією». Верховний Суд змінює стандарт доказування у справах про колабораційну діяльність?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

«Добровільність під окупацією». Верховний Суд змінює стандарт доказування у справах про колабораційну діяльність?

Ізюм — один із районних центрів Харківської області, пробув в окупації трохи більше ніж пів року. За цей час чимало місцевих мешканців опинилися перед вибором, який важко назвати вибором: погодитися працювати з окупантом або зникнути в підвалі. Сьогодні подібні справи проходять через українські суди. За останні три місяці Верховний Суд двічі сказав те, що досі залишалося поза увагою чи навіть суперечило сталій практиці, — добровільність такої співпраці не презюмується, її має довести прокурор. За цими двома рішеннями стоять тисячі проваджень і, зрештою, питання про те, як держава судитиме за життя в окупації.

Дар'я Свиридова

22 July, 2026

288

«Добровільність під окупацією». Верховний Суд змінює стандарт доказування у справах про колабораційну діяльність?

У практиці застосування ст. 111-1 Кримінального кодексу України склалася мовчазна презумпція, що фактично визначає долі сотень людей, які обіймали «посади» у створених в умовах окупації структурах, а саме: обіймаєш посаду — дієш добровільно, поки не доведеш зворотне. Формально такої презумпції не існує. Фактично вона працює. Правозахисники фіксують, що умисел і добровільність суди дедалі частіше обґрунтовують самим фактом перебування людини на тимчасово окупованій території й відсутністю спроб її покинути. Тягар доведення непомітно перекочував на сторону захисту.

Саме цю конструкцію демонтують дві постанови Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 7 квітня 2026 року у справі № 642/1023/23 і від 2 червня 2026 року у справі № 642/1281/23.

Фабули майже дзеркальні. У першій справі колишня працівниця поліції з Ізюма навесні 2022 року обійняла посаду слідчого в окупаційній структурі й до вересня проводила там слідчі дії; суд першої інстанції призначив їй 15 років за державну зраду і 12 років за колабораційну діяльність, апеляція погодилася. У другій справі фігурував дільничний офіцер, який протягом літа 2022 року обіймав посади «участкового» та «старшего участкового» у створеному в окупації «правоохоронному» органі; вирок суду — 15 років за державну зраду, апеляція знову без змін. І в першому, і в другому провадженні захист послідовно заявляв про фізичний і психологічний примус, погрози, насильство щодо підзахисних в умовах окупації. В обох провадженнях апеляційні суди цю лінію й аргументи захисту фактично оминули. Верховний Суд скасував обидві ухвали і направив справи на новий апеляційний розгляд.

Позиція Верховний Суду сформульована доволі чітко, що добровільність дій, передбачених ч. 7 ст. 111-1 КК України, є обовʼязковою ознакою цього злочину і має бути доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом. Добровільним визнається зайняття посади з власної волі та за відсутності фізичного чи психічного примусу або крайньої необхідності. Це не помʼякшувальна обставина, про яку згадують наприкінці вироку. Це елемент складу, а отже, за відсутності доведеної добровільності немає й самого злочину.

Сама собою ця теза не є новиною, і Суд зазначає, що висловлював її й раніше. Новим є інше, і саме тут ці рішення виходять за межі рутинного касаційного контролю. Постає непросте, але важливе запитання: чи зобовʼязана держава розслідувати погане поводження, вчинене не її власними агентами, а окупаційною владою в цих справах.

Відповідь Верховного Суду в цих рішеннях — так. Коли особа небезпідставно заявляє про катування чи погане поводження під час перебування під чужим контролем, у держави виникає позитивний обовʼязок за ст. 3 ЄКПЛ провести ефективне розслідування такої заяви. Суд наголошує, що цей обовʼязок не обмежується лише випадками поганого поводження з боку її агентів. В обставинах цих справ він трансформується в обовʼязок національних органів ретельно перевірити заяву в контексті обґрунтованості версії про добровільність дій.

Правовим містком тут слугує рішення Європейського суду з прав людини у справі «Цвік проти Польщі», у якій ЄСПЛ визнав, що використання доказів, здобутих унаслідок катувань, навіть тоді, коли ці дії вчиняють приватні особи, а не представники держави, робить судовий розгляд несправедливим у розумінні ст. 6 ЄКПЛ. Проста й водночас принципова логіка полягає в тому, що заборона катувань є абсолютною, і держава не звільняється від обовʼязку реагувати на них лише тому, що катував не її службовець, а представник окупаційних адміністрацій. Тим більше, що численні факти катувань представниками окупаційної влади мешканців територій, захоплених унаслідок російської агресії, уже давно й тривало є предметами розслідувань національних правоохоронних органів України, зокрема через призму запобігання безкарності за вчинення окупантом міжнародних злочинів.

Що не менш важливо, Верховний Суд відмовляється сприймати контекст окупації як певну абстракцію. Він прямо спирається на рішення ЄСПЛ у справі «Україна і Нідерланди проти Росії» від 2025 року, що підтвердило існування скоординованої адміністративної практики катувань на окупованих територіях, а також на тематичну доповідь Управління Верховного комісара ООН з прав людини про примушування українських правоохоронців до служби в підконтрольних Росії структурах. На цьому тлі заява конкретної людини, яка пережила окупацію міста Ізюм, про те, що її змусили до співпраці, перестає бути голослівною за замовчуванням. Вона стає версією, яку обвинувачення зобовʼязане спростувати.

Вищеописані рішення Верховного суду створюють певні рамки й вимоги до розслідування і розгляду справ про колабораційну діяльність.

По-перше, на особу, яка заявляє про погане поводження, не можна покладати надмірний тягар доведення. Достатньо надати інформацію, яка принаймні prima facie вказує на можливість такого поводження.

По-друге, формальна письмова заява про катування не є передумовою обовʼязку розслідування. Суди намагалися закрити питання посиланням на її відсутність, але так і не пояснили, до якого саме органу мала звертатися людина в умовах окупації та наскільки це було безпечно й результативно.

По-третє, висновок про добровільність може ґрунтуватися на сукупності непрямих доказів, і не можна відкидати їх лише тому, що жоден свідок не бачив насильства на власні очі.

Промовистим прикладом є один епізод справи, у якій один зі свідків, на чиї показання суд послався на обґрунтування винуватості, розповів, що його самого окупанти тричі затримували, катували й імітували розстріл, вимагаючи співпраці. Ця частина його показань у вироку не була відображена. Обвинувачення використало свідка вибірково, узявши те, що підтверджувало версію обвинувачення, і залишивши поза дужками те, що її підривало. Верховний Суд цієї вибірковості не пропустив.

На окрему увагу заслуговує процесуальний блок другої з цих справ. Суд визнав необґрунтованою відмову першої інстанції призначити психологічну експертизу, пославшись на Стамбульський протокол як міжнародний стандарт виявлення і фіксації ознак поганого поводження, — коли фізичних слідів насильства вже не залишилося, саме психологічна експертиза стає центральним інструментом підтвердження впливу на волю особи. Невиправданою визнано й відмову в судово-медичній експертизі попри свідчення лікарки, яка особисто фіксувала тілесні ушкодження і пригнічений психологічний стан. Для адвокатів у таких справах це фактично готове обґрунтування відповідних клопотань.

Попри все це, мабуть, було б передчасно говорити, що судова практика змінилася. Наразі коректно зазначити, що всередині Верховного Суду оформився певний відкритий розкол підходів.

Аналітичний звіт Центру прав людини ZMINA «Чотири роки “превенції”. Які проблеми залишаються у практиці притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність у 2025 році?» показує, що домінуюча касаційна лінія 2025 року була прямо протилежною. Суд неодноразово підтверджував формальний підхід, коли сам факт зайняття посади в незаконному правоохоронному органі в окупації достатній для кваліфікації, а відсутність спроб виїхати з окупованої території трактувалася як свідчення добровільності й лояльності до окупаційної адміністрації. Водночас наприкінці 2025 року зʼявилися й зустрічні сигнали. Рішення, у яких Верховний Суд деталізував стандарт доказування, і, що особливо промовисто, окремі думки суддів, які прямо вказали: можливість окупаційної держави залучати населення до примусової праці сама собою виключає добровільність, а надто широке тлумачення статті про колабораціонізм ставить людину під окупацією перед вибором між зубожінням і тюремним увʼязненням. Проаналізовані вище рішення суду щодо ізюмських справ, мабуть, найсильніший на сьогодні прояв саме цієї зустрічної лінії.

Фактично юристи, які працюють із цією категорією справ, отримали якісні рекомендації щодо доказування. Ідеться про фіксацію заяви про примус на найранішій стадії провадження, про збирання непрямих доказів (свідчень про затримання, медичних звернень, показань щодо ситуації в конкретному населеному пункті, зокрема й звітів міжнародних та правозахисних організацій), про фахове використання психологічної і судово-медичної експертиз відповідно до Стамбульського протоколу й, зрештою, про вміння показати звʼязок між становищем конкретної людини і задокументованою адміністративною практикою катувань на окупованій території. Так лінія захисту про вимушеність перестає бути декларацією і стає доказовою позицією.

Масштаб питання не варто недооцінювати. За даними СБУ, від березня 2022 року до кінця 2025 року слідчі органи безпеки вели понад 8,5 тисяч проваджень за ст. 111-1 КК України, найчисленніші з них стосуються саме зайняття посад. У Єдиному державному реєстрі судових рішень зареєстровано понад 3 тисячі таких вироків. Виправдувальних за весь час, за даними правозахисників, — одинадцять.

Серед викликів у цих справах не лише питання добровільності і примусу, але й питання самих меж кримінально караної поведінки. Правозахисники фіксують, що громадян притягають до відповідальності за працю, якої окупаційна влада за положеннями Женевської конвенції про захист цивільного населення може законно вимагати для забезпечення життєдіяльності (рятувальників, водіїв, пожежників, керівників медичних і комунальних служб тощо). Ізюмські справи стосуються роботи поліцейських, тобто ближчі до ядра караної співпраці, ніж робота лікаря чи пожежника. Проте без належного правового розвʼязання цього виклику чи то через послідовне тлумачення в практиці, чи то через зміни до законодавства, ст. 111-1 КК України й надалі дозволятиме переслідувати тих, кого вона взагалі не мала б мати на увазі.

У практиці справ щодо колабораціонізму, як на мене, уже давно йдеться не про поодинокі юридичні кейси, а про масив рішень у рамках державної політики, що буде визначати, як і з чим Україна повернеться на деокуповані території.

Так, можна піддатися спокусі й прочитати ці рішення Верховного Суду як певне помʼякшення відповідальності за співпрацю з ворогом. Але, на мою думку, вони такими не є. Вони не легітимізують колабораціонізм, не створюють імунітету для тих, хто служив окупаційній владі, і не звільняють від відповідальності. Вони роблять інше, а саме виводять контекст окупації з категорії певних екзотичних обставин у категорію стандартних елементів процесу доказування. Прокурор не може обмежуватися фіксацією факту перебування особи на посаді, а суд не має права формально відмахнутися від заяви особи про примус.

І в цьому їхнє значення, що виводить нас за межі кримінального процесу. Якщо подивитися поверх процесуальних деталей, ці дві постанови торкаються питання, яке Україні так чи інакше доведеться вирішувати після деокупації — як оцінювати життя на окупованих територіях, не перетворюючи правосуддя на конвеєр і не закладаючи міну під майбутню реінтеграцію мільйонів людей, які вимушено опинилися в окупації.

Перехідне правосуддя тримається на здатності держави провести межу між свідомою співпрацею з ворогом і вимушеною поведінкою людей, які опинилися під контролем агресора й часто не мали реального вибору. Якщо цю межу не проводити в політиках держави, кримінальне переслідування накриє не лише відвертих підтримувачів окупанта, але й жертв окупації. Разом з цим руйнується і сама можливість реінтеграції людей, значну частину яких держава заздалегідь розглядає як потенційних злочинців.

Хочеться вірити, що суди вищої інстанції формують не лише нові підходи до справедливого правосуддя за наслідками війни, а й цивілізовану рамку державної політики перехідного правосуддя. А також допомагають нам усім тримати фокус — те, як ми судимо сьогодні, визначить, у якій країні ми будемо жити завтра.

окупація розслідування воєнних злочинів

Схожі статті

Гуманітарний аспект колабораціонізму: де проходить межа між злочинною співпрацею і виживанням в окупації?

Роль перехідного правосуддя в примиренні й захисті прав дітей у перспективі деокупації

Державна зрада (ст. 111 КК України) vs. колабораційна діяльність (ст. 111-1 КК України) у розрізі відповідальності суддів і правоохоронців в окупації

Відповідальність адвокатів за колабораціонізм — позбавлення наших людей в окупації захисту й підтримки