Громадяни України, яких мобілізувала держава-агресор: держзрадники чи військовополонені?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Громадяни України, яких мобілізувала держава-агресор: держзрадники чи військовополонені? | JUSTTALK CONTEXT [текстова версія]

Який правовий статус мають мобілізовані рф українські громадяни — держзрадників чи військовополонених? Скільки осіб здалися в український полон після примусової мобілізації росією? Як перевіряють, чи під примусом особа вступила в збройні сили ворога? Що про це каже міжнародне право?

17 August, 2022

485

Громадяни України, яких мобілізувала держава-агресор: держзрадники чи військовополонені? | JUSTTALK CONTEXT [текстова версія]

Разом з Дар’єю Свиридовою, адвокаткою, експерткою Ukrainian Legal Advisory Group, і Віталієм Секретарем, першим заступником керівника прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, ми спілкувалися про актуальні питання незаконної мобілізації громадян України державою-агресором, а саме — випадки примусової мобілізації на території АР Крим.

Переглянути відео розмови можна за посиланням.

СТАТУС ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ЗБРОЙНОМУ КОНФЛІКТІ НА БОЦІ РФ. ЧИ МОЖЛИВЕ ЗАСУДЖЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ?

Якщо говорити про участь у збройному конфлікті в лавах збройних сил рф, то такі особи мають статус комбатантів, тобто людей зі зброєю в руках, які на боці рф беруть участь у міжнародному збройному конфлікті з Україною.

Проте важливо також відповісти на інші запитання:

Чи на момент вступу до збройних сил держави-агресора такі українські громадяни перебували у складі збройних сил України або, наприклад, структур Міністерства внутрішніх справ України?

Чи такі громадяни, перебуваючи на тимчасово окупованих територіях, були примусово залучені до збройних сил рф унаслідок так званої «мобілізації або строкової служби»?

Також важливе питання самого громадянства. Дуже часто країна-агресор розглядає таких громадян як своїх (попри те, що отримане ними громадянство рф на окупованих територіях фактично не визнає ані Україна, ані весь інший цивілізований світ).

Отже, щодо першої категорії, тобто осіб, які були українськими військовими, зрадили присязі та фактично перейшли на бік ворога (або ж залишилися на окупованій території, як у Криму у 2014 році). Їхні дії можна розцінювати як злочини — державну зраду, дезертирство. Слід зауважити, що більшість таких військових уже переслідують органи правопорядку України протягом останніх років з початку збройного конфлікту.

Що стосується другої категорії осіб, тобто українських громадян, які після 2014 року або повномасштабного вторгнення 24 лютого цього року були примусово, у різних формах (шляхом примушування до підписання контракту про службу в збройних силах рф чи іншим чином, наприклад, погрозами) залучені до збройних сил країни-агресора, то, безумовно, вони насамперед є жертвами воєнного злочину, який чинить країна-агресор на окупованих територіях. Такі дії — серйозне порушення міжнародного гуманітарного права та можуть розглядатися як склад воєнного злочину з боку осіб-представників рф, які влаштовують мобілізаційні кампанії або залучають громадян на війну проти своєї ж країни. Таке розрізнення доволі принципове для кваліфікації дій осіб.

Ще одне питання — форма участі. Якщо така особа вчиняла у складі збройних сил рф воєнні злочини, наприклад брала участь у катуваннях, незаконних затриманнях, позасудових стратах цивільного населення тощо, тоді цей факт окремо та незалежно від того, до якої з двох згаданих вище категорій належить особа, буде вважатися складом воєнного злочину згідно з українським законодавством за статтею 438 Кримінального кодексу України. Іншими словами, навіть примусове залучення до лав збройних сил країни-агресора, що робить цю особу жертвою воєнного злочину, не звільняє її від відповідальності за найтяжчі міжнародні злочини, які вона може вчинити, перебуваючи у війську.

Тож дуже важливо, щоб такі особи не вчиняли злочинів, а, потрапивши на підконтрольні Україні території, шукали шляхи здатися в полон українській стороні. Тобто робили все від них залежне, щоб зберегти за собою лише статус жертви воєнного злочину.

Тільки в Криму станом на 2014 рік перебувало близько 14 тисяч військових, які не покинули півострів і фактично стали підозрюваними в межах кримінальних проваджень у державній зраді. Проте є і прецеденти реального притягнення до відповідальності. Так, у 2016 році внаслідок спецоперації були затримані на адміністративному кордоні між Кримом і Херсонською областю двоє українських військових з Криму — Одінцов і Баранов. Відбувся судовий розгляд справи, були винесені вироки. Проте надалі цих осіб передали російській стороні попри їхнє українське громадянство в обмін на звільнення інших громадян України. Це поставило перед державою нове складне питання: якою є державна політика щодо таких громадян? Де-юре ми не визнаємо їхнє російське громадянство, отримане в Криму. Проте де-факто Україна після процедури засудження за такою категорією справ віддала рф не одного свого громадянина.

ЧИ МОЖУТЬ ГРОМАДЯНИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ЗБРОЙНОМУ КОНФЛІКТІ НА БОЦІ РФ, ОТРИМАТИ СТАТУС ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНОГО?

Особи, які фактично беруть участь у збройному конфлікті, отримують статус комбатанта незалежно від того, чи добровільно вступили до лав війська ворожої країни, чи під примусом. Таким чином, у разі захоплення в полон комбатант отримує статус військовополоненого та користується всіма гарантіями, які надає міжнародне гуманітарне право.

Проте і тут не все очевидно. До прикладу, у випадку залучення українських громадян з тимчасово окупованих Донецької та Луганської областей.

Сьогодні маємо десятки відеозаписів з особами, які стверджують, що їх примусово залучили до лав збройних сил так званої «ДНР/ЛНР», а в деяких випадках вони взагалі не могли ідентифікувати, що це за збройні сили (наприклад, таких осіб вивозили до Криму, а потім відправляли воювати проти Збройних Сил України на півдні чи сході України). Усі вони стверджують, що їх залучали до участі у збройному конфлікті примусово. Проте фактично вони затримані за кримінальними звинуваченнями за статтею 111 Кримінального кодексу України. Здебільшого факт примусу не досліджується і йому не надається оцінка при кваліфікації дій такої особи.

До прикладу, є свідчення українських громадян з окупованих територій, які кажуть: «Я не міг уникнути залучення на війну, але це було примусово». Попри це, таку особу затримують і не просто як військовополоненого, який утримується в місцях тримання військовополонених, але їй ще висувають кримінальні звинувачення за факт участі в збройному конфлікті на боці рф. Такий підхід серйозно дискредитує політичну позицію держави та намагання мінімізувати кількість людей, залучених до війни проти України, а також розходиться з правовою слідчою практикою органів правопорядку, яка сформувалася до 24 лютого.

Факт примусу дослідити доволі складно. Здебільшого доводиться покладатися на слова особи. Водночас маємо приклад роботи прокуратури Криму з правозахисними організаціями, які протягом восьми років вивчали свідчення жертв і свідків, різні електронні докази щодо примусу до служби в армії рф наших громадян у Криму. Контекст уже доведений, відкриті кримінальні провадження, є звернення в Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду щодо вчинення такого воєнного злочину, як примус до служби в армії країни-агресора. Важливо згаданий досвід використати і в оцінці подій, які відбуваються з 24 лютого 2022 року.

Форми примусу можуть бути різними: повістка, у якій написано, що у випадку неявки загрожує кримінальна чи адміністративна відповідальність; вироки (уже близько 300 вироків винесено щодо громадян України на території півострова Крим).

Примусовий призов заборонений у нас і Женевськими конвенціями. Понад те, навіть пропаганда служби в збройних силах іншої держави також порушує норми міжнародного гуманітарного права.

Між іншим, якщо стосовно Криму справді вже є така усталена судова практика, підозри, то, наприклад, на окупованих частинах Луганської та Донецької областей узагалі було оголошено загальну мобілізацію. І це теж потрібно досліджувати.

ПРО СПІВПРАЦЮ З АГРЕСОРОМ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Щодо Криму, то на момент анексії не було статті про колабораціоністську діяльність (стаття 111-1 Кримінального кодексу України), а лише про державну зраду. Згадана стаття виписана відверто поспіхом, особливо з урахуванням статті 111-2 Кримінального кодексу України «Пособництво державі-агресору», де багато дій не зрозуміло як кваліфікувати. Можна також додати статтю 436-2, яка також переплітається зі статтею 111-1 Кримінального кодексу України. Офіс Генерального прокурора та колеги з регіональних прокуратур активно працюють у цьому напрямі. Тож, безумовно, практика є, і прокурори орієнтовані на те, щоб особи, які справді винні у вчиненні цих злочинів, були притягнені до відповідальності.

Варто звернути увагу, що практика міжнародних трибуналів свідчить про те, що служба в збройних силах і примус до служби в збройних силах включає не лише дію (коли людина безпосередньо зі зброєю в руках іде воювати проти іншої держави), але й випадки, коли людину залучають до розбудови фортифікаційних споруд, риття окопів або надання тої чи іншої допомоги збройним силам держави. І коли прокурор буде досліджувати питання статей 111 і 111-1 Кримінального кодексу України, то має враховувати й ці нюанси.

Законодавець справді повинен чітко визначити, що саме є кримінально караним діянням серед різних форм співпраці, і при цьому зважати на досвід роботи прокуратури Криму, яка вісім років працювала в екзилі та досліджувала і розслідувала злочини без доступу до території, працюючи з цифровими доказами, свідками.

НАОСТАНОК

Важливо, щоб прокурори працювали з цією категорією проваджень з перспективою не лише на вирок національного суду, а й можливість здійснення міжнародного правосуддя. Є Міжнародний кримінальний суд, буде створюватися спеціальний трибунал стосовно злочину агресії. Саме тому кожен доказ, зібраний та опрацьований у межах наших кримінальних проваджень, матиме надзвичайно велику вагу.

Водночас ми всі маємо розуміти, що з 2014 року вчинені тисячі злочинів представниками окупаційної влади країни-агресора, але не всі будуть розглянуті міжнародним кримінальним судом. Основний тягар розслідування ляже на національну правову систему. До цього слід бути готовими в тому числі з погляду кадрів. Сьогодні фокус у законодавстві зосереджений на покаранні, проте нам потрібно також імплементувати в національне законодавство норми міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права (такі ініціативи вже очікують на підпис Президента — законопроєкт № 2689).

Більше інформації про статус військовополонених дивіться та читайте в тематичному дайджесті JustTalk.