Гучна харківська справа про смертельне ДТП: вирок постановлений, запобіжного ефекту немає

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Гучна харківська справа про смертельне ДТП: вирок постановлений, запобіжного ефекту немає

1 грудня 2024 року молодий чоловік, керуючи автомобілем у м. Дніпро, перевищив швидкість і допустив зіткнення з автомобілем «Ford». Унаслідок ДТП загинула 10-річна пасажирка «Ford». Інші пасажири, зокрема малолітні діти, а також водій отримали травми різного ступеня тяжкості й були госпіталізовані[1].

Євген Письменський

16 January, 2025

516

Гучна харківська справа про смертельне ДТП: вирок постановлений, запобіжного ефекту немає

Це фрагмент відносно свіжого повідомлення Офісу Генеральної прокурора, що описує досить типову ситуацію на дорогах України та щонайменше свідчить про недостатню здатність кримінального закону виконувати свою запобіжну функцію. Подібні випадки досить швидко набувають розголосу, потрапляють у фокус уваги суспільства і зазвичай перебувають під постійним контролем. Як це трапилося в іншому подібному випадку — харківській справі Миколи Харківського (далі — Микола). Кейс із 16-літнім підлітком, за слушним спостереженням в тогочасній пресі, став лише квінтесенцією проблеми, яка вже давно становить загрозу національного рівня[2].

І досі багато хто пам’ятає аналогічне повідомлення від прокуратури, згідно з яким більш як три роки тому, 26 жовтня 2021 року, близько 20:40 у районі перехрестя проспекту Гагаріна (нині — Аерокосмічного) та вулиці Одеської в місті Харкові відбулося зіткнення автомобіля «Chevrolet Aveo», яким керував 58-річний чоловік, та автомобіля «Infinity Q50» під керуванням 16-річного юнака, який рухався на червоний сигнал світлофора. Унаслідок аварії водій автомобіля «Chevrolet Aveo» загинув на місці. Троє пасажирів «Infinity Q50», двоє чоловіків 19 років і 16-річна дівчина, з важкими травмами були доставлені до лікарні.

Наступного дня Миколі було повідомлено про підозру у вчиненні порушення правил безпеки дорожнього руху особами, які керують транспортними засобами, що спричинило смерть потерпілого, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 286 КК України[3]. У нещодавньому ДТП у Дніпрі аналогічна кваліфікація.

Зрештою наприкінці листопада 2024 року з’явилося нове повідомлення, згідно з яким судовий розгляд у харківській справі закінчений, винесений (обвинувальний) вирок: за підтримки публічного обвинувачення прокурорами Харківської обласної прокуратури суд визнав винним 19-річного громадянина в порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть людини та тілесні ушкодження ще трьом потерпілим (частина 2 статті 286 КК України). Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова йому призначено покарання у виді восьми років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на три роки. Окрім того, засуджений має сплатити по 1 мільйону гривень обом дітям загиблого водія[4]. При цьому вісім років позбавлення волі — це покарання, призначене за сукупністю вироків[5], а безпосередньо за вчинення порушення правил безпеки дорожнього руху визначено покарання у виді позбавлення волі строком на шість років. Зважаючи на те, що медіана санкції частини 2 статті 286 КК України становить 5,5 років позбавлення волі, можна констатувати, що суд встановив для Миколи за вчинене ДТП строк основного покарання, наближений до середнього значення, трохи перевищуючи його, але водночас він далекий від верхньої межі.

Судячи з усього, сторона обвинувачення лишилася задоволеною такими результатами розгляду справи, досягнувши очікуваного результату. Проте чи достатньо справедливий такий підсумок роботи системи кримінальної юстиції? Чи надана правова кваліфікація вчиненого діяння правильна? На перший погляд, сумнівів може не виникати, але якщо бути більш прискіпливим, то можна дійти дещо іншого висновку. Але далі про все по черзі.

Доктрина кримінального права, як і практика його застосування, передбачають чітке встановлення всіх обов’язкових ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 КК України. І якщо збіг фактичних ознак з юридичними ознаками об’єкта, об’єктивної сторони та суб’єкта відповідного складу правопорушення в цій ситуації не викликають заперечень, то суб’єктивна сторона з обов’язковою ознакою у виді вини становить серйозний інтерес.

Більшість правників, які займалися дослідженням кримінально-правової норми про відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (стаття 286 КК України), доводять, що це правопорушення вважається необережним. Зокрема, в одному з науково-практичних коментарів КК України йдеться про те, що суб’єктивна сторона відповідного правопорушення визначається складністю об’єктивної сторони, яка характеризується діянням, наслідками й причинним зв’язком між ними. З огляду на це психічне ставлення особи слід встановлювати як до факту порушення правил, так і наслідків цього порушення. Якщо порушення правил може бути вчинене з прямим умислом або зі злочинною недбалістю, то до наслідків порушення може бути тільки необережність (злочинна самовпевненість або недбалість). Загалом це правопорушення визнається необережним (курсив — авт.). Якщо буде встановлено, що спричинення смерті або тілесних ушкоджень охоплювалося умислом водія, то вчинене має кваліфікуватися як умисний злочин проти життя та здоров’я людини[6].

Ще в одному коментарі КК України сказано, що суб’єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 КК України, визначається ставленням винного до наслідків і характеризується необережною виною. При умисному ставленні до наслідків учинене кваліфікується за статтями Особливої частини КК України, що передбачають відповідні умисні діяння[7].

Г. Крайник із цього приводу зауважує, що визнання злочину, передбаченого статтею 286 КК України, необережним можна вважати виправданим, оскільки визначальним є ставлення суб’єкта не до діяння (яке саме собою, без настання суспільно небезпечних наслідків, або з наслідками, що не перевищують легких тілесних ушкоджень, належить до адміністративних правопорушень), а до наслідків, що є необережним[8].

Я. Матвійчук звертає увагу на те, що матеріальна конструкція складу кримінального правопорушення визначає те, що наявність необережної вини щодо наслідків само собою означає наявність необережної вини щодо всього діяння. Узагалі, зауважує вона, усвідомлення або неусвідомлення факту порушення правил безпеки дорожнього руху або правил експлуатації транспортних засобів має значення лише для визначення виду необережної вини, індивідуалізації покарання, але не кваліфікації діяння[9].

Ознайомлення з вироком суду першої інстанції, яким Микола був засуджений за вчинення порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами[10], дає змогу перевірити, чи справді обвинувачений вчинив необережне кримінальне правопорушення та чи було його ставлення до суспільно небезпечних наслідків, які настали, необережним.

Почнемо з того, що суд розглядає дії Миколи саме як необережні. Принаймні у вироку із цього приводу можна знайти таке уточнення: «Наближаючись до перехрестя пр. Гагаріна та вул. Одеської в м. Харкові, ОСОБА_6, діючи необережно (курсив — авт.), не зупинився при увімкненні для нього забороняючого червоного сигналу світлофора…» Більше жодних застережень щодо вини та її форм вирок суду не містить. Утім, подібний підхід, як не прикро визнавати, дослідники називають типовим у справах за статтею 286 КК України; суди першої інстанції, ухвалюючи вироки, найчастіше констатують, що вчинений особою злочин є необережним, і не називають конкретного виду необережності та не аналізують його змісту. Натомість встановлення виду необережності, з’ясування того факту, свідомо чи несвідомо були порушені правила дорожнього руху, і психічного ставлення водія до вчиненого ним діяння слід було б ретельно аналізувати в кожному випадку, адже ці чинники визначають розмір покарання при його індивідуалізації, та утворюють одну з умов законності ухваленого вироку. Тому при застосуванні статті 286 КК України у вироку суду треба відбивати конкретний вид необережності та розкривати її зміст[11].

Хоча вирок стосовно Миколи постановлений без урахування цієї вимоги (вид необережності не визначений, зміст вини не розкритий), проте можна стверджувати, що йдеться про вчинення саме необережного злочину, причому відповідне ставлення стосується як діяння (порушення правил), так і його наслідків (смерть одного потерпілого та тілесні ушкодження інших). Принаймні умисність і все, що з нею пов’язане, зовсім не згадується в тексті вироку.

Далі проведемо невеличкий тест, за допомогою якого спробуємо з’ясувати, з якими формою та видом вини діяв обвинувачений і чи вчинив він необережний злочин.

КК України передбачає два види необережної форми вини, а саме: кримінальна самовпевненість і кримінально протиправна недбалість (частина 1 статті 25 КК України). Зміст кожної форми вини прийнято розкривати через характеристику її інтелектуального і вольового моментів.

Необережність — це кримінальна протиправна недбалість, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (частина 3 статті 25 КК України). Попри те, що тут не визнається повною мірою інтелектуальний момент (не відображено усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння), однак треба зважати на те, що при недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, а отже, не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки. Тому інтелектуальний момент недбалості означає, що особа не усвідомлює шкідливості своєї поведінки.

Чи можна твердити, що Микола вчинив інкриміноване йому кримінальне правопорушення, діючи з недбалістю? З належною точністю дати відповідь на це питання складно, адже, як було зазначено вище, вирок суду цього питання не торкається (хоча мав би). Однак вивчення фактичних обставин справи не залишає сумнівів: характер та обставини вчиненого порушення свідчать про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї поведінки. Якщо Микола не зупинився, коли для нього увімкнувся червоний сигнал світлофора, перетнув перехрестя, рухаючись зі значним перевищенням швидкості, то неусвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння автоматично виключається. Неможливо уявити, що людина, будучи дорослою (хай навіть відносно), осудною (факт не викликав жодних сумнівів, а суд встановив, що обвинувачений міг усвідомлювати свої дії та керувати ними), діючи за викладених у вироку обставин, не здатна була усвідомлювати всієї небезпечності своєї поведінки. Микола явно мав усвідомлювати факт керування транспортним засобом, який є джерелом підвищеної небезпеки, і так само знати про базові заборони й обмеження, що містять правила дорожнього руху. Таким чином, недбалість як вид необережної форми вини слід виключити.

А як щодо кримінально протиправної самовпевненості, інтелектуальний та вольовий моменти якої визначені в частині 2 статті 25 КК України («необережність є кримінальною протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення»)?

Інтелектуальний момент самовпевненості — це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (хоча знову ж таки про цю ознаку безпосередньо не згадується, однак якби особа не усвідомлювала небезпечного характеру своєї поведінки, вона б не намагалася певним чином нейтралізувати можливі наслідки). Друга ознака інтелектуального моменту самовпевненості — передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. На противагу непрямому умислу йдеться про передбачення лише абстрактної можливості настання таких наслідків. Особа розуміє, що діяння на кшталт вчинюваного нею може мати певні негативні наслідки, але в конкретному випадку виключає такий сценарій. Вольовий момент самовпевненості полягає в легковажному розрахунку (сподіванні) на відвернення (уникнення) суспільно небезпечних наслідків за умов небажання їх настання. Важливо, що зазначений розрахунок повинен ґрунтуватися на обставинах об’єктивного характеру.

Отже, для того, щоб констатувати наявність самовпевненості в поведінці Миколи, варто виявити обставини, які могли вплинути на ненастання суспільно небезпечних наслідків, і конкретність розрахунку щодо них. Чи існували такі фактори відповідно до обставин досліджуваної справи?

З показань обвинуваченого, які він дав, щиросердно розкаявшись у вчиненому, відомо лише те, що він рухався на автомобілі містом із великою швидкістю, а інших обставин ДТП не пам’ятає через емоційне збудження та травму голови. Отже, суд не відобразив у вироку фактори, які б могли свідчити про легковажний розрахунок на відвернення суспільно небезпечних наслідків. Такими факторами насамперед могли б бути: чималий життєвий досвід та професійна майстерність водія (Миколі на момент вчинення правопорушення було лише шістнадцять років, тому виключаємо); час доби (правопорушення вчинено у вечірній час за наявності на вулицях міста чималої кількості учасників дорожнього руху — теж виключаємо); характер транспортного засобу та справність його стану або швидкість реакції (седан, яким керував Микола, здатний набирати максимальну швидкість 250 км/год, що явно становить особливу небезпеку, якщо порушити правила; автомобіль перед ДТП був узятий із СТО, де він ремонтувався; якою б не була стрімкість реакції, складно уникнути аварійної ситуації, рухаючись зі швидкістю 180 км/год).

Таким чином, самовпевненість теж треба викреслити (хибного розрахунку не виявлено), а це загалом виключає необережну форму вини, з наявності якої все починалося.

Чи не вчинив Микола кримінальне правопорушення з умисною формою вини, що потребує іншого підходу до кваліфікації вчиненого? Спробуємо розібратися і із цим питанням.

Прямий умисел (частина 2 статті 24 КК України) відразу слід виключити, адже за встановлених у вироку обставин вольовий момент такого умислу у виді бажання настання суспільно небезпечних наслідків унеможливлюється. Принаймні для констатації такої характеристики прямого умислу потрібно було окремо досліджувати це питання під час розслідування та судового розгляду. Лишається тільки один варіант, який зводиться до того, що Микола вчинив злочин, діючи з непрямим умислом (частина 3 статті 24 КК України), можливість якого потребує ґрунтовної перевірки.

Почнемо з інтелектуального моменту, що в цьому разі полягає в усвідомленні суспільно небезпечного характеру вчиненого діяння. Таке усвідомлення було показане вище і є найбільш очевидним з огляду на фактичні дані, які містить вирок.

Перевіряємо ще один складник інтелектуального моменту непрямого умислу у виді передбачення (реальної можливості) настання суспільно небезпечних наслідків. Чи передбачав Микола цю можливість і чи була вона реальною? Поза всяким сумнівом — так! Він вчинив ДТП, рухаючись на заборонений сигнал світлофора зі швидкістю 180 км/год у межах великого міста у вечірній час. Чи можна в такому випадку не передбачати реальної можливості зіткнення з іншим транспортним засобом або наїзду на пішоходів тощо? Ні, не можна. Особливо, зважаючи на те, що в обвинуваченого ознак алкогольного й наркотичного сп’яніння не виявлено, і ніщо не могло завадити передбачити можливість наслідків, які настали.

За вольовим моментом непрямого умислу особа, хоча не бажала, але свідомо припускала настання суспільно небезпечних наслідків, тобто байдуже ставилася до них (не прагнула, виключала) або допускала різні варіанти настання цих наслідків як більш небезпечних, так і менш небезпечних! Як зауважує Р. Вереша, «свідоме припускання — це вияв волі, за якого винувата особа своїми діями створює певний ланцюг подій і при цьому свідомо припускає об’єктивний їх розвиток і настання суспільно небезпечних наслідків. Наслідки при непрямому умислі є похідним результатом вчинення злочинного діяння, вони пов’язані з діянням суб’єкта і свідомо припускаються ним, є реально можливими»[12]. Отже, діючи з непрямим умислом, особа не замислюється над конкретними наслідками своєї поведінки, хоча можливість їх настання сприймає як цілком реальну.

Щонайбільше Микола міг розраховувати на якусь випадковість, яка відверне шкідливі наслідки (думки можуть зводитися до такого: добре, якби вони не настали), однак такий розрахунок не властивий кримінально протиправній самовпевненості, де він має максимально конкретний характер.

З огляду на це можна стверджувати, що згідно з обставинами справи, викладеними у вироку щодо Миколи, його вина в спричиненні смерті та тілесних ушкоджень характеризується умисною формою та непрямим її видом. Таким чином, кримінально-правова кваліфікація повинна була даватися не за частиною 2 статті 286 КК України, а за статтею 115 КК України як умисне вбивство, до того ж вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (пункт 5 частини 2)! Санкція частини 2 статті 115 КК України передбачає мінімальне (!) покарання у виді позбавлення волі строком на десять років, а відповідний злочин є особливо тяжким.

Зрозуміло, що інкримінування такої ознаки, яка кваліфікує умисне вбивство, може сприйматися неоднозначно, однак і виключати такого варіанта не можна.

Зокрема, свого часу Пленум Верховного Суду України в пункті 9 постанови від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» так роз’яснив умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (пункт 5 частини 2 статті 115 КК України): убивство кваліфікується таким чином за умови, що винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи (курсив — авт.), усвідомлював, що застосовує такий спосіб убивства, який є небезпечним для життя не тільки цієї особи, а й інших людей. При цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною.

Спираючись на викладену позицію, О. Сотула зазначає, що для кваліфікації вбивства, вчиненого способом, небезпечним для життя багатьох осіб, необхідно встановити, що винний свідомо застосував спосіб заподіяння смерті, який становив реальну небезпеку для життя не тільки наміченої жертви, але й інших осіб, позбавлення життя яких не є метою цього діяння[13].

Іншими словами, для кваліфікації вбивства за пунктом 5 частини 2 статті 115 КК України треба, щоб особа мала прямий умисел, бажаючи спричинити смерть іншій особі. Водночас можна також по-іншому інтерпретувати суть положення про відповідальність за вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а саме: наявність цього способу слід констатувати в разі, коли обстановка вчинюваного діяння, використовувані знаряддя та засоби тощо у своїй сукупності свідчили про загрозу життю не лише однієї особи, але й інших осіб, які перебувають у конкретному місці та в певний час. У випадку з кейсом Миколи саме така ситуація і виникла.

Викладена позиція перегукується з тим, на що свого часу звертав увагу Є. Полянський: він резонно визнав правильною кваліфікацію спричинення смерті іншій особі за статтею 115 КК України у випадках, коли в суб’єктивній стороні складу злочину, формально передбаченого статтею 286 КК України, вбачається вина у виді непрямого умислу. Відповідна кваліфікація має забезпечити ефективну диференціацію заходів кримінальної відповідальності з огляду на те, що злісний характер порушення правил безпеки дорожнього руху може позбавити особу можливості будь-яким чином вплинути на розвинення створеної нею аварійної обстановки на дорозі, а так само розраховувати на ненастання наслідків. Грубо нехтуючи вимогами правил безпеки дорожнього руху, особа свідомо створює потенційну небезпеку для життя інших осіб і припускає можливість настання невизначених тяжких наслідків, не бажає, проте свідомо допускає їх настання. Отже, є інтелектуальна та вольова ознаки вини, характерні саме для непрямого умислу[14].

Замість висновку

Як видається, продемонстрована проблема здебільшого перебуває в площині правозастосування та пов’язана зі сталим, як для вітчизняної практики, нехтуванням ознаками суб’єктивної сторони як елементом складу кримінального правопорушення, що завжди потребують належного встановлення! Але можна звернутися і до тих, хто формує кримінально-правову політику.

Зрозуміло, що кваліфікація дій особи, яка грубо порушує правила безпеки дорожнього руху, як убивства не враховує того, що відповідна поведінка спричиняє шкоду не лише життю (або/та здоров’ю) людини, але й транспортній безпеці. Тож можна було б за ознакою форми вини диференціювати кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху, передбачивши дві самостійні підстави: 1) умисне заподіяння смерті іншій людині, що є наслідком порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, вчиненого особою, яка керує транспортним засобом; 2) необережне заподіяння смерті іншій людині, що є наслідком порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, вчиненого особою, яка керує транспортним засобом. Зрештою, не слід нехтувати й простішим варіантом, виключивши статтю 286 із КК України, що призвело б до потреби надавати правову оцінку з огляду на наслідки, які настали (наприклад, згідно зі статтями 115, 119, 121 КК України)[15].

Якщо вирок щодо Миколи вже постановлений, то стосовно його батьків судовий процес ще триває. Їх обвинувачують у вчиненні злісного невиконання установлених законом обов’язків із догляду за дитиною, що спричинило тяжкі наслідки (стаття 166 КК України). Очевидно, що результати судового розгляду за цією справою становитимуть не менший інтерес.

[1] Повідомлено про підозру мешканцю м. Дніпра у вчиненні ДТП, внаслідок якої загинула 10-річна дівчинка. Офіс Генерального прокурора (2 грудня 2024 року). URL: https://www.gp.gov.ua/ua/posts/povidomleno-pro-pidozru-meskancyu-m-dnipra-u-vcinenni-dtp-vnaslidok-yakoyi-zaginula-10-ricna-divcinka

[2] Борис О. Резонансне ДТП у Харкові: коли безкарність дорівнює смерті. Юридична газета (29 жовтня 2021 року). URL: https://yur-gazeta.com/golovna/rezonansne-dtp-u-harkovi-koli-bezkarnist-dorivnyue-smerti.html

[3] Смертельна ДТП у Харкові — повідомлено про підозру 16-річному хлопцю. Харківська обласна прокуратура (27 жовтня 2021 року). URL: https://khar.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=306796

[4] ОГП: хлопця, який у 16 років вчинив смертельну ДТП у Харкові, засудили до 8 років за ґратами. Радіо Свобода (29 листопада 2024 року). URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-dtp-kharkiv-vyrok/33220573.html

[5] Попередньо Микола був засуджений за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (частина 1 статті 122 КК України) з призначенням покарання у виді позбавлення волі строком на два роки та звільненням від його відбування з випробуванням строком на один рік. Показово, що в медіа, соціальних мережах тощо довгий час обговорювали м’якість обраного заходу кримінально-правового впливу і що це із часом призвело до нового кримінального правопорушення. Водночас ознайомлення з відповідним вироком (Вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 5 липня 2021 року, справа № 646/736/20. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98064841) дає змогу поставити під сумнів підозри в помилковості ухваленого рішення, адже з-поміж іншого на рішення звільнити Миколу від відбування покарання вплинули відсутність обтяжувальних обставин, наявність кількох пом’якшувальних обставин, висновок органу пробації, згідно з яким виправлення обвинуваченого без позбавлення волі або обмеження волі на певний строк можливе, а ризик вчинення повторного кримінального правопорушення обвинуваченим оцінюється як низький.

[6] Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 2 : Особлива частина / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. 5-те вид., допов. Харків : Право, 2013. С. 560.

[7] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. 10-те вид., переробл. та допов. Київ : ВД «Дакор», 2018. С. 928.

[8] Крайник Г. С. Вина та її особливості у необережному злочині, передбаченому ст. 286 КК України. Захист прав людини: національний та міжнародно-правовий виміри : ХІV Міжнародна науково-практична конференція «Від громадянського суспільства — до правової держави» : збірник тез доповідей. Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2018. С. 123.

[9] Матвійчук Я. В. Кримінальна відповідальність за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспорту (порівняльно-правове дослідження) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Київ, 2009. С. 119.

[10] Вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2024 року, справа № 646/4/22. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123388896

[11] Матвійчук Я. В. Кримінальна відповідальність за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспорту (порівняльно-правове дослідження) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Київ, 2009. С. 122.

[12] Вереша Р. В. Проблеми суб’єктивної сторони складу злочину : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.08. Київ, 2017. С. 17.

[13] Сотула О. С. Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, у законодавстві країн романо-германської правової сім’ї. Про злочини та покарання: еволюція кримінально-правової доктрини : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 250-річчю трактату Чезаре Беккаріа (м. Одеса, 13 черв. 2014 р.). Одеса : Юрид. л-ра, 2014. С. 213.

[14] Полянський Є. Про деякі питання кваліфікації спричинення смерті в результаті грубого порушення правил безпеки дорожнього руху. Вісник Національної академії прокуратури України. 2009. № 2. С. 42–46.

[15] Таку думку висловлював Є. Полянський (див.: указана праця).