In absentia під час досудового розслідування

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

In absentia під час досудового розслідування

У сучасних умовах воєнного стану та масового виїзду фігурантів кримінальних проваджень за кордон особливої актуальності набуває питання забезпечення правосуддя без фізичної присутності підозрюваного. Процедура in absentia — заочне кримінальне провадження — стає важливим інструментом, який дозволяє не допустити уникнення відповідальності та водночас зберегти баланс між ефективністю слідства і дотриманням прав людини.

Анастасія БубенчиковаАнна Рачок

7 October, 2025

484

In absentia під час досудового розслідування

В умовах жорстокої збройної агресії проти України, що триває, масових виїздів фігурантів кримінальних проваджень за кордон, а також значної кількості корупційних і воєнних злочинів особливо гостро виникла потреба в забезпеченні ефективного правосуддя без фізичної присутності підозрюваного. У звʼязку з цим постає потреба в перегляді чинної в Україні процедури заочного розгляду (in absentia).

Так, процедура «in absentia» — це спеціальна процедура кримінального провадження на стадіях досудового розслідування і судового розгляду за відсутності підозрюваного або обвинуваченого. Насамперед хотілося би зазначити, що «in absentia» з латини означає «заочно», тобто за чиєїсь відсутності (відсутності особи, стосовно якої здійснюється таке провадження).

Перша згадка про заочний розгляд в Україні зафіксована в 1864 році. Тоді були внесені зміни до системи кримінального правосуддя, що діяла на той час на території України. Статут кримінального судочинства запровадив інститут заочного вироку, тобто винесення рішення і його ухвалення за відсутності відповідача. На той момент схожа система діяла у французькому кримінально-процесуальному кодексі [1].

Після цього законодавство періодично змінювалося, і регулювання заочного розгляду в різних історичних періодах відбувалося по-різному.

Однак, згідно з положеннями Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України), який набрав чинності 19 листопада 2012 року, від моменту проголошення незалежності України і до січня 2014 року можливість завершення досудового розслідування та винесення вироку за відсутності підозрюваного (обвинуваченого) не передбачалася.

Надалі, уже Законом України від 7 жовтня 2014 року № 1689-VII «Про внесення змін до КК України та КПК України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини» запроваджено процедуру in absentia [2].

На сьогодні заочне провадження існує в більшості країнах світу, до прикладу, у Франції, Німеччині, Нідерландах, Австрії, Данії, Болгарії, Молдові, в Естонії тощо. Але як в Україні, так і в інших правових системах ця процедура є радше винятком, а не правилом.

Зазначимо, що на сьогодні, враховуючи особливості проведення спеціального досудового розслідування і розгляду справ у порядку заочного провадження (in absentia), в Україні вже сформовано відповідну практику. У справі № 225/1957/21 Верховний Суд дійшов висновку, що слідчий орган вжив не лише заходів, прямо передбачених кримінальним процесуальним законодавством для повідомлення підозрюваної особи про перебіг кримінального провадження шляхом публікації інформації в засобах масової інформації та мережі «Інтернет», а й застосував додаткові способи сповіщення, зокрема шляхом надсилання повідомлень на електронну адресу, що забезпечило належне інформування [3].

КПК України, зокрема в ч. 1 ст. 42, передбачено, що підозрюваним вважається й особа, якій фактично ще не вручено повідомлення про підозру, але це сталося не через бездіяльність сторони обвинувачення, а тому що, попри вжиті передбачені законом дії щодо вручення, місцезнаходження особи не встановлено [4]. Так, наприклад, в ухвалі ВАКС від 21.08.2024 № 991/7123/24 суд наголосив, що факт вручення особі повідомлення про підозру й подальше проведення з нею слідчих дій у цьому статусі є достатнім підтвердженням її процесуального становища. Водночас ВАКС підкреслив, що відсутність окремих формальних процедур (наприклад, реєстрації в певних внутрішніх документах органу досудового розслідування) не впливає на правовий статус особи, адже головним є сам факт повідомлення і реалізації прав підозрюваного. Тож, узагальнюючи практику ВАКС, можна дійти висновку, що вказаних дій цілком достатньо для визнання особи підозрюваною в межах конкретного кримінального провадження.

За ч. 7 ст. 135 КПК України передбачено: коли особа проживає за кордоном, виклик має вручатися відповідно до міжнародних угод або через дипломатичні канали. Але й тут є нюанс. ВАКС, наприклад, займає чітку позицію: ця норма стосується лише тих, хто офіційно оформив постійне проживання за межами України, став на консульський облік, знявся з реєстрації та військового обліку. Інакше кажучи, якщо особа просто виїхала з країни, але юридично залишається її резидентом, для вручення повідомлення достатньо дотримуватися звичайної процедури. Ухвалою ВАКС від 18.11.2024 (№ 991/11697/24) встановлено, що повідомлення про підозру мало здійснюватися за нормами ч.  7 ст.  135 КПК України, тобто через міжнародні (консульські) канали, адже особа офіційно змінила місце проживання і стоїть на консульському обліку; окрім цього, законодавець чітко розрізняє два основних поняття: «місце проживання» (Residency) і «місцеперебування» (Temporary stay) (схожа позиція закріплена в ухвалі ВАКС від 28.08.2024 у справі № 991/7119/24).

Надалі видається доцільним розглянути й підхід Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) щодо заочного провадження.

Варто зазначити, що справа Colozza v. Italy (1985 рік) стала однією з перших, у яких ЄСПЛ висловив свою позицію щодо заочного розгляду кримінальних справ. Суд наголосив, що проведення процесу in absentia саме собою не суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), але можливе лише тоді, коли обвинуваченого належно повідомили про провадження, і він свідомо відмовився від участі або ухилявся від правосуддя, адже якщо не було зроблено належних дій щодо розшуку особи тощо, то це є порушенням ст. 6 Конвенції [5].

Суд ЄСПЛ неодноразово наголошує на надзвичайній важливості вжиття всіх можливих заходів для інформування особи про кримінальне провадження, оскільки Конвенція гарантує певні мінімальні стандарти як свідчення справедливості поточного судового процесу.

Як зазначає Велика Палата ЄСПЛ у справі Sejdovic v. Italy, важко зрозуміти, як обвинувачена особа могла би скористатися мінімальними правами за відсутності належного інформування про провадження [6].

У справі Van Geyseghem v. Belgium (№ 26103/95) суд наголосив, що заочний розгляд сам собою не суперечить Конвенції, якщо обвинуваченого належно повідомили, і він мав реальну можливість взяти участь. Суд відзначив, що заявниця отримала всі можливості для захисту своїх прав, зокрема могла домогтися повторного розгляду після першого вироку in absentia, але вдруге також не зʼявилася на слухання апеляції. ЄСПЛ визнав, що держава виконала свій обовʼязок належного повідомлення й забезпечення доступу до суду, і заочний розгляд як такий не становив порушення та забезпечив доступу до суду [7]. Схожа позиція викладена й в інших справах, зокрема F.C.B. v. Italy (28 серпня 1991 року), Goddi v. Italy (9 лютого 1984 року) і Lala v. the Netherlands (22 вересня 1994 року).

Слід також звернути увагу на практику Міжнародного кримінального суду (далі — МКС), оскільки впродовж кількох років у нього була доволі чітка позиція щодо заочного розгляду, і вона значно відрізнялася від практики деяких національних судів або навіть міжнародних трибуналів. МКС зазначив, що відповідно до Римського статуту, а саме ст. 63, відсутність обвинуваченого під час судового розгляду є, на думку МКС, посягненням на право на справедливий суд. [8].

Однак у справі Джозефа Коні від 29.10.2024 було розв’язано питання щодо проведення заочного провадження. Тоді суд сказав про те, що прокурор виконав усі можливі дії щодо розшуку особи, зокрема пана Коні в належний спосіб поінформували, і можна впевнено стверджувати, що він дійсно про це знає.

Так, 03.06.2025 Апеляційна палата Міжнародного кримінального суду винесла рішення за апеляцією захисту Джозефа Коні на рішення Палати попереднього розгляду ІІІ від 29.10.2024 [9]. Проведення слухання про підтвердження обвинувачення за відсутності підозрюваного є допустимим, якщо його не можна знайти попри всі розумні зусилля. Суд підкреслив, що стаття 61 (2) (b) Римського статуту прямо дозволяє таке провадження без вимоги обовʼязкової попередньої явки, розрізняючи випадки, коли особа втекла або коли її неможливо знайти. Палата зробила висновок, що таке тлумачення відповідає меті Статуту — запобіганню безкарності, і дозволяє не блокувати процес через відсутність обвинуваченого, якщо держава вичерпала всі можливі способи його розшуку [10].

Єдиним винятком у застосуванні процедури in absentia в Нюрнберзькому трибуналі був випадок Мартіна Бормана — особистого секретаря Гітлера й керівника партійної канцелярії Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини [11]. Відомо, що Борман зник ще під час боїв, що проходили в Берліні в 1945 році, і на момент початку трибуналу його точне місцеперебування було нікому не відоме. Тому трибунал вирішив розглядати справу Бормана заочно: йому призначили адвокатів, які представляли його інтереси, заслухали докази обвинувачення і захисту. У результаті Бормана засудили до смертної кари in absentia. Лише пізніше було підтверджено, що він загинув у травні 1945 року.

Якщо вести мову конкретно про стадію досудового розслідування, то справи Нюрнберзького трибуналу проводила Союзна контрольна рада — урядовий орган союзників у зоні окупації Німеччини й Австрії після завершення Другої світової війни. Також було створено спеціальні слідчі комісії, які і збирали докази незалежно від того, чи перебував підозрюваний у руках союзників. Окрім цього, розслідування і збирання доказів здійснювалося щодо тих, хто зник або переховувався, тобто їхнє точне місцеперебування було невідоме, і водночас це не зупиняло досудову підготовку. Отже логічно буде дійти висновку, що досудове розслідування in absentia проводилось, якщо підозрюваного не можна було затримати чи допитати [12].

Саме прецедент Нюрнберзького трибуналу заклав основу й практику для подальшого застосування процедури in absentia в міжнародних трибуналах, як-от у Трибуналі для Руанди.

Крім того слід окремо згадати Спеціальний трибунал щодо Лівану (далі — STL), який продовжує функціонувати дотепер. Цей трибунал став першим, у статуті якого було закріплено норму, що допускає здійснення правосуддя за відсутності обвинуваченого.

STL було створено у відповідь на терористичний акт 14 лютого 2005 року, унаслідок якого загинув премʼєр-міністр Лівану Рафік Харірі та ще 22 особи. Відповідно до ст. 22 Статуту трибуналу передбачалася можливість проведення судового розгляду in absentia.

У справі STL-11-01 проти чотирьох підозрюваних (Айяш, Бадреддін, Унейсі й Сабра) суд уперше застосував процедуру заочного провадження після того, як були вичерпані всі розумні заходи щодо їх розшуку та інформування, включно з міжнародним розшуком через Інтерпол і широкою інформаційною кампанією в медіа [13].

У контексті обговорення процедури in absentia слід окремо зазначити Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України, який зараз перебуває на стадії формування. Так, 15 липня 2025 року парламент України ратифікував Угоду між Україною та Радою Європи про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Відповідно до Угоди трибунал створено для розслідування і суду над особами, які несуть найбільшу відповідальність за злочин агресії проти України. Стаття 28 Статуту закріплює можливість здійснення кримінального провадження за відсутності обвинуваченого за однією з двох умов: якщо особа чітко відмовляється від права на особисту присутність або якщо компетентні органи вжили всіх обґрунтованих заходів для забезпечення її явки й належного інформування.

Норма детально регламентує процедуру належного повідомлення обвинуваченого шляхом вручення обвинувального акта з чітким зазначенням дати, часу й місця судового слухання. Обвинувачений має право призначити захисника за власні кошти або за рахунок трибуналу у випадку малозабезпеченості. За відмови або бездіяльності обвинуваченого щодо призначення захисника правове представництво зобов’язаний забезпечити Підрозділ захисту. Засуджена особа має право на повторний розгляд справи у своїй присутності перед трибуналом. На стадії досудового розслідування не встановлено заборони на проведення слідчих дій за відсутності підозрюваного, а для обґрунтованого застосування заочної процедури органи зобовʼязані зібрати докази умисного ухилення особи від правосуддя [13].

Отже, зважаючи на наведений аналіз, процедура in absentia є дієвим правовим інструментом забезпечення ефективності кримінального судочинства, який не дає підозрюваним уникнути кримінальної відповідальності шляхом переховування або ухилення від участі в провадженні. Щодо національних кримінальних правопорушень, застосування цього механізму демонструє суспільству непохитність принципу невідворотності відповідальності та свідчить про те, що будь-яке кримінальне правопорушення буде доведено до логічного завершення з притягненням винних осіб до відповідальності. Це забезпечує дотримання балансу справедливості й підтверджує високі юридичні стандарти в правовій державі.

У контексті міжнародних злочинів особливого значення набуває необхідність систематичного збирання і документування доказової бази. Таке документування навіть під час війни, що триває, має й превентивне значення, оскільки є демонстрацією світовій спільноті того, що всі воєнні злочини та протиправні накази командного складу, які суперечать нормам міжнародного права, підлягатимуть невідворотному покаранню. Фундаментальне значення проведення досудового розслідування зі встановленням фактів і фіксацією доказів має за мету збереження історичної памʼяті людства й формування правового прецеденту. Водночас поки живі свідки злочинів і наявні матеріальні сліди їх вчинення існує нагальна потреба в їх фіксації та збереженні для майбутніх поколінь як свідчень перемоги справедливості над міжнародними злочинцями. А найголовніше — ці процеси, навіть за відсутності обвинуваченого, потрібні жертвам злочинів. А їхнє право розповісти в суді про вчинені щодо них злочини не може залежати від бажання або небажання обвинуваченого скористатися своїм правом постати перед судом.

Звісно, недосконалість окремих аспектів правового регулювання заочного провадження викликає певні запитання. Проте ці прогалини не мають гальмувати ефективність процесу ані на етапі досудового розслідування, ані під час судового розгляду. Закон має працювати так, щоб винний був притягнутий до відповідальності відповідно до своєї вини, а невинний не став жертвою необґрунтованого обвинувачення чи процесуального насильства.

У кожній справі, незалежно від складності чи чутливості обставин, важливо зберігати баланс: забезпечити якісне, швидке й неупереджене правосуддя — без викривлень, але й без затягувань.

Заочне провадження як інструмент не має суперечити основоположним засадам верховенства права. Його застосування вимагає не просто формального дотримання норм КПК України, а й врахування практики Європейського суду з прав людини, міжнародних стандартів у сфері кримінального процесу, а також принципу справедливості, який не зводиться лише до букви закону, а є його духом [14].

В українській правовій системі інститут in absentia перебуває на стадії остаточного формування й удосконалення, оскільки, як зазначали на початку, серед правників і науковців тривають активні дискусії щодо доцільності та правомірності його застосування в різних категоріях кримінальних справ. Проте цей правовий механізм демонструє значний потенціал ефективності, що зумовлює необхідність подальшого поступального розвитку й удосконалення його нормативного регулювання, особливо в умовах воєнного стану, коли традиційні процедури кримінального судочинства стикаються з обʼєктивними перешкодами та викликами. Через це впровадження й оптимізація заочних процедур стають не лише доцільними, але і життєво необхідними для забезпечення функціонування системи правосуддя.

З урахуванням сучасних практичних викликів та особливостей спеціального досудового розслідування (in absentia) актуальним є формування систематизованих, конкретних рекомендацій, які спрямовані на вдосконалення відповідної процедури, особливо коли йдеться про осіб, що перебувають за кордоном, зокрема на території держави-агресора.

Оновлення насамперед потребує чинна система повідомлення осіб про підозру, розшук чи виклики. На сьогодні така інформація розміщується на різних урядових ресурсах: сайтах Офісу Генерального прокурора, Міністерства внутрішніх справ України, ДБР тощо, а також у газеті «Урядовий кур’єр». Проте ці способи вже не відповідають сучасним умовам, зокрема тому що вони є недоступними для громадян рф, а також не забезпечують належного цифрового сліду й контролю за фактом повідомлення. Тому, ураховуючи ці обставини, доцільно створити єдину державну платформу електронних повідомлень про підозру, розшук, виклики тощо. Така платформа могла б функціонувати при Міністерстві юстиції або іншому уповноваженому органі, забезпечуючи централізовану подачу інформації, фіксацію часу публікації, а також у перспективі — синхронізацію з міжнародними ресурсами, до прикладу, базами Інтерполу чи відповідними електронними системами країн ЄС. Водночас варто розглянути варіант відмови від друкованих публікацій в «Урядовому курʼєрі», оскільки вони фактично втратили свою ефективність.

Зазначимо, що ще одним не менш важливим напрямом удосконалення є уніфікація механізму повідомлення іноземних підозрюваних через сучасні міжнародні інструменти. Орієнтуючись на те, що традиційні канали (міжнародні правові доручення, дипломатичні ноти, поштові повідомлення) не працюють з державами, які свідомо ігнорують запити української сторони, доцільним є розширення підстав для повідомлення через електронні засоби комунікації: офіційні електронні адреси, месенджери, соціальні мережі (за умови документального підтвердження їх використання особою). У такому випадку необхідно передбачити відповідні зміни до чинного кримінального процесуального законодавства (КПК України), які б закріплювали можливість повідомлення альтернативними (цифровими) шляхами в разі недосяжності особи звичними методами. У сучасному цифровому світі це вже має бути доволі звичною практикою.

Також доцільно закріпити можливість дистанційної участі підозрюваних чи їхніх захисників у досудовому провадженні чи під час розгляду справи в суді. Варто передбачити технічну можливість підключення до відповідної захищеної відеоплатформи, що уможливить участь сторони захисту в слідчих діях або процесуальних засіданнях без фізичної присутності на території України. Водночас така участь не має розцінюватися як добровільна явка чи визнання юрисдикції — ідеться виключно про забезпечення права на захист.

У контексті міжнародного співробітництва варто також ініціювати укладення нових двосторонніх і багатосторонніх угод про цифрове правове співробітництво. Україна має активніше долучатися до європейських ініціатив у сфері електронного правосуддя, зокрема використовувати платформи Ради Європи (наприклад, CEPEJ) для забезпечення доступу до цифрових інструментів комунікації між державами в кримінальному процесі.

Отже, поліпшення процедури in absentia має йти в ногу з сучасними технологічними змінами, обовʼязково враховувати міжнародний досвід, а також орієнтуватися на ефективний захист прав потерпілих і дотримуватися процесуальних гарантій для підозрюваних.

Це адаптоване для JustTalk дослідження студенток, здійснене в межах дослідницького клубу «StudLab for Justice». Цей проєкт реалізований JustGroup у партнерстві з факультетом правничих наук НаУКМА і Верховним Судом. Менторкою дослідниць у науковому пошуку стала Марина Бондаренко, к.ю.н., суддя-спікерка Дарницького районного суду м. Київ

Песцов Р. Г. Історичний розвиток інституту заочного провадження в кримінальному процесі.України / Р. Г. Песцов // Науковий часопис НПУ імені М.П.. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2010. Вип. 11. П. 90–96. Доступ за посиланням.
Шуліка А. Процедура спеціального розслідування in absentia. Доступ за посиланням.
Єдиний державний реєстр судових рішень. Ухвала від 24.05.2023 у справі № 761/24807/21. Доступ за посиланням.
Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI. Доступ за посиланням.
Case of Krombach v.France: Judgment of 13 February 2001 Application no. 29731/96) // HUDOC. Доступ за посиланням.
Affaire Murtazaliyeva c. Russie : arrêt du 18 décembre 2018 (requête n° 36658/05) // HUDOC. Доступ за посиланням.
Case of Guzelyurtlu and Others v. Cyprus and Turkey: Judgment of 29 January 2019 (Application no. 36925/07) // HUDOC. Доступ за посиланням.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966. Доступ за посиланням..
The Kony case: ICC Appeals Chamber confirms decision on criteria for holding confirmation of charges hearing in absentia [Електронний ресурс] // International Criminal Court. 2024. Доступ за посиланням.
Situation in Uganda: Prosecutor v. Joseph Kony. Decision on the Prosecutor’s Request to Hold a Confirmation of Charges Hearing in the Absence of Joseph Kony (ICC-02/04-01/05-532) // International Criminal Court. Доступ за посиланням.
Martin Bormann. Holocaust Encyclopedia. Доступ за посиланням.
Special Tribunal for Lebanon. Prosecutor v. Ayyash et al., STL-11-01, Decision on the Defence Motions Challenging Jurisdiction and Legality of the Tribunal, 24 October 2011.
Council of Europe. Committee of Ministers Recommendation CM/Rec(2021)1 on the development and strengthening of effective, pluralist and independent national human rights institutions. Доступ за посиланням.
Титаренко А. Притягнення до кримінальної відповідальності у справах in absentia: які аспекти треба враховувати? // Українська Гельсінська спілка з прав людини. Доступ за посиланням.

права людини кримінальна процедура міжнародне право

Схожі статті

Від пошуку до конфіскації активів: міжнародна практика і досвід України