ЧИ ЛЕГКО СТАТИ СУДДЕЮ В УКРАЇНІ?
Вивчаючи судові системи країн світу, я звернула увагу на те, що в більшості з них шлях до посади судді тривалий і складний. Залежно від державного устрою та правових традицій суддями стають юристи в певному віці, маючи певний правничий стаж і пройшовши певну кількість випробувань. Головна відмінність української процедури полягає в її непередбачуваності. Як показує досвід останніх років, добір у судді починається за однієї влади й закінчується за іншої. Оскільки кожна наступна влада вважає своїм «святим» обов’язком реформувати судову систему, кандидатам у судді доводиться по-новому доводити свою кваліфікацію та доброчесність від попередників до наступників. Ще однією особливістю процесу народження судді в Україні є оскарження актів суб’єктів призначення у Верховному Суді. Те, що у світі вважається винятком із загального правила, у нас виступає обов’язковою стадією, яка, хоч і не передбачена законом, однак існує як звичай.
Варто зазначити, що так було не завжди. До 2010 року система призначення була закритою, із суб’єктивним підходом осіб, які впливали на цей процес. Оскаржити в суді якесь рішення суб’єкта призначення було неможливо. Географія мала значення, адже призначення здійснювалися за регіональним принципом з місцевих кандидатів. Якість правосуддя залежала від кадрового хисту очільників обласних судів і їх уміння розгледіти доброго чи «правильного» суддю (що залежало від мотивації конкретного очільника). Об’єктивно буде сказати, що найбільшим недоліком цієї системи була можливість потрапляння до суддівських лав близьких друзів чи родичів суддів. Ми не стверджуємо, що в родинах суддів не може бути вихований чесний і незалежний суддя. Навпаки, родинний приклад професіоналізму й порядності мотивує дітей бути точно не гіршими за батьків. Однак спосіб, у який здійснювалися такі призначення, унеможливлював будь-яку конкуренцію за посаду з іншими правниками — потенційно не менш добрими суддями.
Озброївшись залізобетонними аргументами про доцільність централізації процесу призначення суддів, тодішня влада запровадила нові правила загальноукраїнського конкурсу, які почала впроваджувати з 2011 року. Усього з того часу було проведено чотири великі добори в судді місцевих судів. Під час кожного наступного добору процедура змінювалася і доповнювалася новаціями, такими як спеціальна підготовка кандидатів у Національній школі суддів України чи написання практичного завдання в межах певної спеціалізації. Традиційно найбільше питань виникало на найцікавішій стадії — обрання конкретного суду. Система змінювалася від лотереї «Вгадайте суд» до «Переможуть найкращі». Обіцянки чесного суддівського конкурсу змушували кожну наступну владу вносити зміни до процедури призначення суддів. Певне, одним з найбільших здобутків еволюції добору кандидатів у судді є визначення винятково церемоніальної функції глави держави в цьому процесі з 2016 року. Водночас на практиці трапляються випадки, коли саме ця остання стадія стає ключовою у непризначенні судді на посаду.
ЯКИЙ ВІН — ЕТАЛОННИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СУДДЯ?
Якби ми провели невелике опитування на тему: «Яким ви бачите ідеального суддю?», то спільний портрет виглядав би приблизно так, як портрет людини, згенерований штучним інтелектом завдяки поєднанню найкрасивіших рис голлівудських акторів, — суперечливо й негармонійно. Частина респондентів сказала б, що суддя має бути дуже бідним і дуже розумним. Інша частина стверджувала б, що бідний суддя — то корупційний ризик, і якщо він дуже розумний, то як може бути дуже бідним? Треті наводили б приклади, коли багаті люди, не знаючи міри, намагаються поповнити всіма законними та незаконними способами свій статок. Певне, усі були б єдині в тому, що суддя має бути порядним і доброчесним. От тільки розуміння поняття доброчесності в кожного різне. Для когось доброчесний суддя — це той, що не бере хабарів і чесно служить Феміді. Він може бути не дуже хорошою людиною в приватному житті, однак жодних питань із цього приводу наче й не виникає. Хтось навпаки вважає, що доброчесний означає не лише чесний і справедливий на роботі, але й у повсякденному житті. Такий суддя має переходити дорогу лише на зелене світло, бути змалечку обережним й уважним до всього, що може кинути тінь на його доброчесність у майбутньому. Свідомий усього і в усьому. Ще хтось скаже, що ідеально доброчесних людей не існує, є лише ті, про кого ми мало знаємо. На моє переконання, особистісні характеристики та спосіб життя надважливі при визначенні еталонного судді, однак не менш значуща мотивація людини до посади.
Ще десять років тому майже на кожній співбесіді з кандидатами в судді на запитання «Чому ви хочете стати суддею?» найчастіше можна було почути дві відповіді: «Посада судді — це вінець кар’єри юриста» або «Посада судді — моя мрія з дитинства». Про що свідчать такі відповіді? У першу чергу про зовнішню мотивацію. Порівняймо її з мотивацією кандидатів у судді в інших країнах. Приміром, будь-який суддя Канади вам розповість, що до того, як стати суддею, працював усе життя юристом і, здобувши певний рівень фінансової забезпеченості, вирішив попрацювати для суспільства в зрілому віці. Суддя для нього не «вінець Цезаря» і не «дитяча мрія», а усвідомлене рішення принести своєю працею користь людям. Знову ж таки, я не стверджую, що ті, хто мріють про державну посаду з дитинства, обов’язково будуть поганими суддями. Суть моєї позиції в тому, щоб поглибити мотивацію людей, які прагнуть вершити долі інших, змусити їх задуматися не над тим, чому вони хочуть бути суддями, а чому інші мають їх підтримати в цьому прагненні. Висока суддівська винагорода разом з перспективою довічного утримання — також зовнішні мотиватори «походу» в судді, позаяк дуже важливо віднайти людей, для яких такий стимул не буде єдиним визначальним, а поняття інтересів суспільства і правосуддя не сприйматиметься лише як пафосна доктрина.
ЩО ОЗНАЧАЄ КАНДИДУВАТИ В СУДДІ?
Варто зазначити, що статус кандидата на посаду судді — зовсім не статус. Це певний стан, у якому перебуває особа, яка виявила намір бути призначеною на посаду судді та зробила про це відповідну заяву. З власного досвіду скажу, що цей стан характеризується особливою вразливістю — як зовнішньою, так і внутрішньою. Уявіть, що в одну мить ви і ваше життя стає цікавим тим людям, з якими ви не знайомі та, можливо, ніколи не познайомитеся. Вони мають чітке переконання у виконанні надважливої соціальної місії — спостереження за вашим життям через виявлення вами наміру судити інших у найближчому майбутньому. Своєю заявою ви надаєте згоду на перевірку вашого способу життя не лише уповноваженим державою на те органам чи засобам масової інформації, але й неуповноваженим на те співгромадянам, тільки через їх приналежність до соціуму. Ви добровільно погоджуєтеся на обмеження права на приватність. У цьому полягає основна відмінність кандидування в судді за кордоном та в Україні. Поки країни Європейського Союзу розбудовують правову систему захисту персональних даних і дбають про державні інтереси та захист осіб, які займають державні посади, наша держава змушена йти іншим шляхом, зокрема через корумпованість представників влади. Публічність і максимальна відкритість інформації про суддів справді є дієвими запобіжниками розповсюдження корупційної хвороби, однак на постійній основі та під час дії воєнного стану можуть завдати шкоди інтересам правосуддя. Варто зауважити, що не всі ті, хто виявив намір бути призначеними суддями, зможуть його реалізувати. Утім, будьте впевнені, що кожен заплатить за цей намір частиною своєї приватності.
Інтернет-простір можна порівняти з океаном, у який щодня вливаються мільйони інформаційних потоків. Інформація змішується, перекручується та нікуди не зникає, потрапивши туди хоча б раз. Кандидати в судді можуть зазнавати медіаатак не менше, ніж кандидати на політичні посади в уряді чи парламенті. Утім, якщо після призначення на посаду судді вмикається міжнародний і національний механізм гарантій незалежності судді та відповідні етичні обмеження, то тривале кандидування на посаду судді означає ввімкнення етичних суддівських обмежень без жодних гарантій.
Судова практика свідчить, що межі оціночного судження надто широкі, а шанси довести, що опублікована про вас інформація неправдива та негативна, — надто низькі. Понад те, оскарження рішень певних органів, які беруть участь у процедурі призначення суддів, неможливе через актуальну позицію Великої Палати Верховного Суду. За таких обставин перед тим, як ухвалювати рішення про те, чи йти із заявою про участь у суддівському конкурсі, варто ретельно обміркувати свою внутрішню готовність до тисяч випробувань, які підуть за цією однією заявою.
ЩО МОЖНА ЗМІНИТИ?
Може так статися, що на шляху до посади судді кандидат стикається з відмовним рішенням, яке з певних причин припиняє його участь у процедурі. Майже завжди це рішення стосується встановлення сумніву в доброчесності майбутнього судді та має суб’єктивне підґрунтя. Інколи такі рішення пов’язані з формальним недопуском.
Уже шостий рік поспіль транслюю ідею внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, щоб скоротити строки розгляду спорів з Вищою кваліфікаційною комісією суддів України та Вищою радою правосуддя, які виникли під час проходження кандидатами конкурсних суддівських процедур. Приміром, спори під час виборчого процесу наразі винесені в окремий розділ процесуального закону. Звісно, реалізація активного виборчого права важлива. Однак не менш важлива й реалізація активного права брати участь у конкурсних процедурах до органів іншої гілки влади — судової.
Таким чином, допоки рішення судів живуть своїм життям, а суддівські конкурси, яких вони стосуються, — своїм, їхня функція зводиться лише до відновлення доброчесної репутації. Це справді важливо, якщо людина планує продовжувати боротися та бере участь у наступному конкурсі. І в наступному. І за ним ще в одному. Однак кандидати в судді — люди, вони мають обмежений життєвий ресурс. Перетворювати посаду судді в самоціль і доводити кожному складу Комісії чи Ради, що вони таки гідні призначення, — справа дуже енерговитратна. І не факт, що вдячна.
Наразі правнича спільнота завмерла в очікуванні нового вдосконалення добору суддів, яке влада планує впровадити у 2024 році. Детальний аналіз цих змін потребує окремої публікації. Утім, ясно одне — досконалості немає меж, як і немає меж бажанням кожної наступної владної еліти впливати на призначення суддів у нашій державі.
Насамкінець хочу резюмувати, що змінити можна багато чого, однак починати потрібно завжди із себе. Усвідомлення себе як фактору змін — перший крок на шляху до впровадження найкращої та найчеснішої системи правосуддя. Якось королева Єлизавета ІІ сказала, що часто маленькі кроки, а не гігантські стрибки призводять до найстійкіших змін. Не можу не погодитися зі слушністю такого спостереження, оскільки саме брак стійкості та послідовності у впровадженні новацій призводить до появи суддів без указів, судів без суддів і громадян без справедливого суду.