Коли навчання — тьма: як кваліфікувати діяльність російських учителів з надання «освіти» на окупованих територіях України?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Коли навчання — тьма: як кваліфікувати діяльність російських учителів з надання «освіти» на окупованих територіях України?

Російське прислів’я каже, що навчання — світло, а невчення — тьма. Однак діяльність російської влади на окупованих територіях України засвідчила, що навчання може виявитися справжньою тьмою. Принаймні складно схарактеризувати інакше ті освітні «реформи», які впроваджуються там, зокрема перехід на російську мову навчання в школах і факультативне вивчення української мови, виключення з навчальних планів таких дисциплін, як «Історія України», «Захист Вітчизни», а натомість включення до них курсу російської історії.

Костянтин Задоя

3 October, 2022

662

Коли навчання — тьма: як кваліфікувати діяльність російських учителів з надання «освіти» на окупованих територіях України?

Усі ці «новації» в навчальному процесі разом з відповідною виховною роботою, вочевидь, мають підривати усвідомлення українськими школярами себе як українців і переконати їх у тому, що вони «росіяни, від яких це приховують». Для втілення в життя своїх задумів окупаційна влада залучає і російських учителів, стимулюючи переїзд останніх на окуповані території та забезпечуючи перебування на них.

У вересні 2022 року в медіа з’явилася інформація про те, що частину російських учителів затримала українська влада в деокупованому місті Куп'янськ, що актуалізувало питання про правову кваліфікацію їхньої діяльності з надання «освіти» на окупованій території України.

«ОРДИНАРНІ» КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Насамперед розглянемо, чи становить ця діяльність «ординарні» кримінальні правопорушення, тобто поведінку, яку безпосередньо не забороняє міжнародне право, але забороняє українське кримінальне право.

За своїми об’єктивними проявами діяльність російських учителів на окупованій території України може виглядати подібною на заборонені частиною 3 статті 111-1 Кримінального кодексу України (КК України) дії, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти. Однак, оскільки стаття 111-1 КК України загалом карає та забороняє колабораційну діяльність, яку за визначенням можуть вчинити лише громадяни України, не дивно, що частина третя цієї статті прямо вказує саме на них як на осіб, що можуть бути відповідальними за дії, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора в закладах освіти.

З огляду на свою загальну спрямованість діяльність російських учителів на окупованих територіях України може розглядатися як поведінка, що порушує заборони, передбачені статтею 161 КК України, а саме як:

- дії, спрямовані на приниження національної честі та гідності. Складно трактувати по-іншому нав’язування українцям думки про те, що їх не існує як таких;

- пряме обмеження прав (зокрема, права на освіту) за іншою ознакою (за ознакою національності). Право на освіту з-поміж іншого вимагає поваги до культурної самобутності дитини, мови й національних цінностей країни, у якій дитина проживає (див. про підстави для такого висновку нижче).

Зрештою, принаймні, на перший погляд, є підстави вважати, що сам приїзд російських учителів на окуповані території становить кримінальне правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 332-1 КК України. Це положення криміналізує порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї з метою заподіяння шкоди інтересам держави. Російські вчителі, вочевидь, в’їжджають на окуповані території не з території, яка контролюється Україною, однак категоричному висновку про вчинення кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 332-1 КК України, перешкоджає згадана в ньому мета заподіяння шкоди інтересам держави (України). Діяльність російських учителів, як видається, завдає прямої шкоди інтересам окремих українців або інтересам українців як спільноті. Проте в правовій системі, яка побудована на засадах верховенства права та поваги до основоположних прав, ототожнення таких інтересів з інтересами держави вкрай небажане. Значно менше сумнівів у релевантності статті 332-1 КК України стосовно випадків, які розглядаються, було б, якби в цьому положенні йшлося про шкоду національним інтересам України, які згідно зі статтею 1 Закону України «Про національну безпеку» розуміються як життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ

Переходячи до питання про те, чи становить діяльність російських учителів на окупованих територіях України який-небудь з міжнародних злочинів, тобто типів поведінки, що прямо заборонені міжнародним правом, до яких нині належать геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії, варто почати з воєнних злочинів, оскільки, як можна зрозуміти з повідомлень у ЗМІ [1], принаймні окремі представники української влади розглядають таку діяльність як воєнний злочин.

Воєнні злочини є серйозними порушеннями норм міжнародного гуманітарного права (МГП), тобто галузі міжнародного права, яка регулює питання застосування засобів і методів ведення бойових дій і поводження з так званими захищеними групами осіб (зокрема, військовополоненими, цивільним населенням) під час збройних конфліктів.

Стаття 50 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 1949 року (ЖК IV) покладає на окупаційну державу певні обов‘язки щодо освіти дітей на окупованій території, зокрема:

загальний обов‘язок сприяти належному функціонуванню закладів, відповідальних за піклування про дітей і їхню освіту, у співробітництві з державними та місцевими органами влади держави, чию територію було окуповано;

спеціальний обов'язок забезпечити освіту дітей, які втратили батьків чи були з ними розлучені в результаті війни і які не мають можливості отримати необхідне піклування з боку близького родича або друга, якщо місцеві установи виявляться неспроможними забезпечити освіту дітей на окупованій території. При цьому навчання повинно здійснюватися за можливості особами їхньої національності, мови та релігії.

Ці положення дають чітке уявлення про те, як має відбуватися освіта дітей на окупованій території відповідно до МГП:

за загальним правилом освіта має надаватися тими закладами, які існували на певній території на момент її окупації;

окупаційна держава повинна сприяти діяльності таких закладів у співпраці з органами влади держави, територію якої будо окуповано;

окупаційна держава не повноважна втручатися в діяльність освітніх закладів та в зміст освіти, що надається ними;

у випадку, якщо місцеві заклади освіти виявляться неспроможними надавати освіту (наприклад, через брак учителів), це не дозволяє окупаційній державі брати у свої руки питання освіти дітей на окупованій території — створювати свої заклади освіти, забезпечувати надання освіти шляхом переміщення на окуповану територію своїх учителів тощо;

окупаційна держава може чи навіть має проактивно діяти в питанні освіти лише у випадках, коли діти не можуть здобувати освіту в місцевих закладах освіти і при цьому вони розлучені з батьками чи втратили їх і відсутній родич або близький друг, який би міг забезпечити надання їм освіти. До того ж у таких випадках окупаційна держава має за можливості забезпечити надання таким дітям освіти особами, що належать до їхньої національності, мови та релігії.

Загалом усі ці правила відповідають ключовій ідеї, що перебуває в основі правового режиму окупації: окупаційна держава повинна максимально підтримувати на окупованій території status quo, який існував до окупації. Таким чином, практика залучення окупаційною державою своїх учителів до навчання дітей на окупованих територіях, як і практика втручання у зміст освіти, є безумовними порушеннями МГП.

Однак, як зазначалося вище, воєнними злочинами, які зумовлюють індивідуальну кримінальну відповідальність особи, є лише серйозні порушення МГП. Для того, щоб пересвідчитися, що певне порушення МГП має статус серйозного, необхідно звертатися до положень Женевських конвенцій про захист жертв війни від 1949 року, Додаткового протоколу до них, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 1977 року та Римського статуту Міжнародного кримінального суду від 1998 року (РС). Проте жоден з цих правових актів не відносить порушення статті 50 ЖК IV в частині освіти дітей до серйозних. Тож з погляду міжнародного права ці порушення не є воєнними злочинами.

Варто зазначити, що стаття 438 КК України, яка забезпечує криміналізацію воєнних злочинів у правовій системі України, викладена у спосіб, який начебто свідчить, що згідно з нею караються будь-які порушення МГП, а не лише серйозні. По-перше, подібне тлумачення з різних причин (проблеми з відповідністю принципу передбачуваності кримінального закону, можливі політичні докори в маніпулюванні міжнародним правом тощо) небажане. По-друге, немає підстав вважати, що воно поділяється українською судовою практикою. По-третє, якби навіть так і було, це все одно не створювало б підстав для відповідальності російських учителів за статтею 438 КК України, оскільки стаття 50 ЖК IV викладена в спосіб, який робить адресатами її положень тих, хто від імені окупаційної держави виконує адміністративні (управлінські) функції на окупованій території й щодо неї, але не тих, хто безпосередньо надає освіту всупереч вимогам статті 50 ЖК IV. Отже, як би не тлумачилася стаття 438 КК України, вона, вочевидь, не охоплює діяльність російських учителів на окупованих територіях України.

На перший погляд може видатися, що така діяльність становить воєнний злочин переміщення, прямо чи опосередковано, окупаційною державою частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію. Стаття 49 ЖК IV прямо забороняє таку практику, а стаття 8(2)(b)(viii) РС визнає її серйозним порушенням МГП (воєнним злочином). Однак подібно до ситуації зі статтею 50 ЖК IV відповідальними за неї можуть бути ті, хто організовує (надає транспорт для переїзду, житло на окупованій території або стимулює переїзд на окуповану територію) переміщення цивільного населення на окуповану територію, але не ті, хто переміщується на неї.

ГЕНОЦИД

Діяльність російських учителів на окупованих територіях України може інтуїтивно сприйматися, особливо тими, хто не має юридичної освіти, як геноцидальна практика. Однак і за міжнародним правом (див. статтю 6 РС, Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року), і за кримінальним правом України (стаття 442 КК України) геноцид розглядається як дії, вчинені з метою фізичного (біологічного), а не культурного (соціального) знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої. Хоча варто зазначити, що на етапі підготовки Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього питання необхідності заборони «культурного геноциду» обговорювалося і, як свідчать останні події, далеко небезпідставно.

ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ

Хоча діяльність російських учителів на окупованих територіях України не може вважатися воєнним злочином чи злочином геноциду, існують вагомі підстави вважати її злочином проти людяності.

Злочинами проти людяності є діяння, вчинені в межах широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти будь-якого цивільного населення. Коло таких діянь (убивства, катування, зґвалтування тощо) за міжнародним правом загалом вичерпне, а одним з них є переслідування (стаття 7 РС).

Згідно зі статтею 7(1)(h) та (2)(g) РС переслідування як злочин проти людяності полягає в (і) умисному і серйозному позбавленні основоположних прав усупереч міжнародному праву (іі) за ознакою належності до групи або спільноти, яку можна ідентифікувати за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, гендерними ознаками чи іншими ознаками, що загальновизнані неприпустимими згідно з міжнародним правом.

Обидва специфічні елементи переслідування видаються наявними в діяльності російських учителів на окупованій території:

така діяльність становить «серйозне позбавлення» права на освіту. Це право гарантується численними міжнародними договорами, з-поміж яких на особливу увагу заслуговує Конвенція про права дитини від 1989 року. Зокрема, стаття 29(1)(с) цієї Конвенції вимагає, щоб освіта була спрямована на виховання поваги до культурної самобутності дитини, мови і національних цінностей країни, у якій дитина проживає. Освітні «реформи» окупаційної влади відверто ігнорують усі ці принципи, істотно підриваючи право на освіту українських дітей, які проживають на окупованих територіях;

«серйозне позбавлення» права на освіту на окупованих територіях України явно відбувається за національною ознакою.

Зрештою, є всі підстави вважати, що переслідування у формі «серйозного позбавлення» права на освіту на окупованих територіях є не окремими спорадичними актами, а вчиняються, як того вимагає визначення злочинів проти людяності, у контексті широкомасштабного чи систематичного нападу, спрямованого проти цивільного населення. По-перше, самі «серйозні позбавлення» права на освіту на окупованих територіях є не спорадичними актами, а мають систематичний характер і завдають шкоду тисячам українських громадян. По-друге, як можна судити з офіційних повідомлень міжнародних організацій, української влади та інформації у ЗМІ, на окупованих територіях щодо цивільного населення вчиняються й тисячі інших діянь, що є проявами злочину проти людяності, зокрема вбивства, зґвалтування, катування.

Таким чином, діяльність російських учителів на окупованих територіях України може розглядатися згідно з міжнародним правом як злочин проти людяності у формі переслідування.

На жаль, подібна правова кваліфікація за кримінальним законодавством України неможлива, оскільки останнє не визнає злочини проти людяності кримінальним правопорушенням окремого виду. Цей пробіл усуває ухвалений 20 травня 2021 року Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права», однак усупереч статті 94 Конституції України він досі не підписаний Президентом України.

ВИСНОВКИ

Діяльність російських учителів на окупованих територіях України з надання «освіти» українським школярам може розцінюватися як злочинна з погляду і міжнародного, і національного права. На жаль, оцінки з цих двох різних перспектив не гармонізовані між собою, адже відсутність у КК України положення про злочини проти людяності дозволяє розглядати зазначену діяльність щонайбільше як дії, спрямовані на приниження національної честі та гідності чи як пряме обмеження прав у розумінні статті 161 КК України. Така правова кваліфікація, однак, не передаватиме особливість природи злочинів проти людяності, а саме того, що йдеться про діяння, які вчиняються в контексті широкомасштабного чи систематичного нападу на цивільне населення, тобто в контексті організованого насильства.

Можливо, саме брак у кримінальному законодавстві окремого положення про злочини проти людяності змушує українських посадовців розглядати діяльність російських учителів на окупованих територіях України як міжнародний злочин іншого виду — воєнний злочин. Така оцінка, утім, не має достатніх підстав, а її «втілення в життя» в конкретних кримінальних провадженнях може стати приводом для скарг обвинувачених до Європейського суду з прав людини на порушення Україною її зобов'язань, що випливають зі статей 5 (Право на свободу та особисту недоторканність), 6 (Право на справедливий суд), 7 (Ніякого покарання без закону) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року.

Таким чином, ситуація з російськими вчителями — черговий дзвіночок для української влади про необхідність забезпечення максимальної відповідності українського кримінального закону нормам міжнародного кримінального права. Кожен день затягування із розв’язанням цього питання лише продукуватиме нові ризики та проблеми політичного й правового характеру.

1. Російських вчителів, які викладають на тимчасово окупованих територіях, покарають — Верещук // Суспільне. Новини. 13.09.2022. Режим доступу: https://suspilne.media/amp/281420-rosijski-vciteli-aki-vikladaut-na-timcasovo-okupovanih-teritoriah-budut-pokarani-veresuk/