Лікар і кримінальна юстиція: розмова на межі двох професій

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Лікар і кримінальна юстиція: розмова на межі двох професій

Юлія ЛісоваІван Черненко

31 August, 2026

101

Лікар і кримінальна юстиція: розмова на межі двох професій

Коли ми читаємо повідомлення про чергову кримінальну справу проти лікаря, суспільна реакція зазвичай швидка й однозначна. Але за фасадом назв «Лікар обвинувачується в смерті», «Недбалість призвела до загибелі пацієнта» стоїть запитання, на яке навіть світова медицина досі не має чіткої відповіді: де закінчується допустима лікарська помилка і починається справжня недбалість.

Контентна редакторка JustTalk Юлія Лісова поговорила про це з Іваном Черненком, лікарем-анестезіологом, автором книг «Сміх у кінці тунелю» і «Короткі миті потрібності». Він роками спостерігає за подібними справами зсередини — не як юрист, а як медик-практик, який за сухими рядками кримінального провадження щоразу намагається зрозуміти, що сталося насправді.

Під час інтерв’ю Юлія й Іван говорили про особливість кримінальних справ проти лікарів, про відсутність медичних стандартів лікування в Україні, про якість судових медичних експертиз, про «медичний футбол» — коли лікарям простіше відмовити в допомозі, ніж взяти на себе ризик, і про те, чому правоохоронна комунікація про такі справи часто завдає шкоди ще до вироку суду.

Ця розмова стала спробою подивитися на проблему комплексно з точки, де медицина та юриспруденція перетинаються, і з медичних чи юридичних спільнот вийти на рівень міжгалузевого обговорення.

Юлія: Добрий день, пане Іване. Сьогодні я б хотіла поговорити з Вами про сферу, де перетинається медицина і кримінальна юстиція, про те, як розслідуються справи проти лікарів, очима лікаря. На мою думку, важливо обговорювати проблематику таких розслідувань не ізольовано, в окремих спільнотах медиків та юристів, а всім разом. Мені здається, це може бути ефективним.

Іван: Добрий день. Так, погоджуюсь, давайте поговоримо.

Юлія: Я зараз натрапляю на багато публікацій про те, що відкриваються кримінальні провадження проти лікарів. Моє перше запитання: коли ви як лікар або ваші колеги дізнаються, що розпочате чергове кримінальне провадження проти лікаря, що Ви відчуваєте?

Іван: Раніше я відчував якусь злість, а зараз — просто втому. Причому можу точно сказати: саме з новини в ЗМІ мало що зрозуміло. Я починаю шукати першоджерела, бо зазвичай прокуратура чи поліція дають лише загальну інформацію, через яку відкрито справу. І я починаю шукати дописи у фейсбуці, коментарі родичів, ще щось, щоб зрозуміти, що трапилось насправді.

І можу сказати, що в 90 % випадків мені одразу зрозуміло, чи мала місце справжня провина і чи має лікар або медичний персонал понести за це відповідальність. Тобто чи це справді випадок недбалості чи медична помилка, яка трапляється в усьому світі і карати за яку неправильно. Інакше нам треба всіх лікарів посадити — і на цьому закрити історію медицини. Навіть з інформації, яку дає прокуратура, зазвичай одразу видно: це недбалість чи помилка, на яку має право будь-яка людина. Бо помиляються всі.

Юлія: Тоді поясніть, будь ласка, де для Вас проходить межа між лікарською недбалістю і помилкою або, наприклад, обґрунтованим ризиком, на який іноді йде лікар.

Іван: Річ у тім, що відповіді на це запитання найближчим часом точно ніхто не дасть. І не тільки в нас, а й у світі. Медицина в більшості світу працює із зоною невідомого: є дуже багато речей, про які ми нічого не знаємо просто тому, що немає наукових даних. Це називають зоною або областю невідомого, з якою ми постійно стикаємось.

Лікар постійно робить вибір. Він може помилитися через те, що мало спав, або через те, що працює за двох: мало б чергувати два лікарі, а він один. І таких моментів безліч.

Фактично питання про те, де проходить межа між помилкою і недбалістю, мала б вирішувати медична рада, до складу якої входилиб представники медичної та юридичної спільнот і як ухвалювала б колегіальне рішення. Бо є випадки, де точно можна сказати, що це помилка, і тут нема про що говорити. Є випадки, де точно можна сказати, що це недбалість, — теж недискутабельно. А є випадки на межі.

І зазвичай такі кримінальні справи — це саме випадки, де межа між помилкою і недбалістю дуже тонка. У нас це в принципі не розділено: навіть звичайна помилка карається законом. Згідно з нашим законодавством, лікар не має права на помилку.

Будь-яка смерть, за якою є претензії родичів, має розглядатися правоохоронними органами і, можливо, якимось медичним самоврядуванням. Я вважаю, що на етапі досудового розслідування має відбуватися так: поліція робить запит, а ми надаємо доступ до медичної документації та до стандарту лікування, за яким мав лікуватися пацієнт. І якщо лікар виконав стандарт лікування від першої до останньої сторінки, але пацієнт усе одно помер, до нього не може бути претензій.

Ми бачимо купу справ, у яких лікар виконав усе згідно зі стандартом, але родичі хочуть вендети, хочуть, щоб хтось був покараний за смерть або завдану шкоду. І більшість таких справ зазвичай розвалюється в судах — вони не доходять до логічного кінця, бо довести провину навіть у нашому неідеальному законодавстві виявляється неможливо. Але лікар витрачає на це роки життя, кошти, ходіння по судах, і йому ніхто цього не компенсує. Крім того, усе це він робить за власний кошт: держава чи лікарня не захищає його в судах.

На мій погляд, багато справ узагалі не мали б доходити до суду — вони мали б завершуватися ще на етапі досудового розслідування. І якщо б наші експерти, що проводять медичну експертизу в цих справах, давали адекватні відповіді, багато справ не доходило б до суду. Бо ті експертні висновки, які я читав... Іноді виникає таке відчуття, що їх пишуть люди, які поспілкувалися з ChatGPT і видали висновок. Буває, що експерт у межах однієї експертизи кілька разів суперечить сам собі, посилається на незрозуміло які стандарти й робить просто фантастичні висновки, що суперечать сучасній медицині.

Юлія: Я про це також хочу поговорити. Про стандарти, за якими треба оцінювати, чи дотримався лікар протоколу. З цими стандартами в Україні все гаразд?

Іван: З ними не все гаразд. За приблизними підрахунками, у нас мало б бути близько трьох тисяч стандартів лікування загальних захворювань, без надмірної деталізації. Тобто мав би існувати величезний масив напрацьованої документації. А його в нас просто немає. І якщо стандарту немає, одразу виникає логічне запитання: на що спирається експерт, коли робить свою експертизу. На які стандарти він посилається?

І захист у таких справах апелюватиме саме до цього: що порушив лікар? У нас немає стандартів ні з онкології, ні з анестезіології, ні з хірургії, ні з терапії. Є лише наказ МОЗ, який рекомендує за бажання використовувати міжнародні стандарти. Це дозволяється.

Але комусь подобаються австралійські стандарти, комусь — американські, комусь — європейські. У більшості своїй вони збігаються, але мають нюанси. І найголовніше: усе це — не стандарти в буквальному сенсі, а гайди, рекомендації. Тобто це не керівництво до дії. І в усіх настановах часто пишуть: у спірних моментах звертайтеся до своїх національних або локальних настанов, до затвердженого в закладі маршруту пацієнта. А цього всього зазвичай немає.

З іншого боку, якщо ми відсилаємо експерта чи лікаря до клінічного маршруту, затвердженого в конкретній лікарні, лікарня може написати собі що завгодно. І тоді під удар потрапляє вже пацієнт, бо він не знає, які там стандарти прописані. Може, лікарня заморочилася й зробила три тисячі маршрутів, аби захистити своїх лікарів, але чи захищений у цій ситуації пацієнт? Ми не знаємо, що саме там понаписано і чи відповідає воно сучасним стандартам. Тобто відсутність наших протоколів лікування б’є як по лікарю, який не захищений у цій ситуації, так і по пацієнту, якому держава фактично не гарантує якісної допомоги за конкретним стандартом лікування.

Юлія: У мене тоді запитання пересічної людини. Чому в нас немає таких стандартів, які б усім спростили життя?

Іван: Це запитання до МОЗу. Чому за 30 років незалежності ми не змогли напрацювати базу стандартів? Були якісь кроки за часів реформи первинної ланки — фактично купили базу фінських протоколів для первинної допомоги. Вони доволі непогані, але не покривають усіх потреб усередині країни.

Потрібні детальніші протоколи лікування для вторинного й третинного рівня, адаптовані до наших реалій. Чому ми не можемо просто користуватися міжнародними протоколами? Тому що в нас фізично часто немає тих ліків, того обладнання й тих методів лікування, які є там. А наказ МОЗ каже: якщо береш міжнародний стандарт, маєш виконати його від А до Я. І дуже часто ми не можемо виконати його повністю — суто через матеріально-технічну незабезпеченість.

Юлія: Цікаво і сумно. Ви казали, що більшість справ мали б закриватися на стадії досудового розслідування, а вони натомість доходять до суду й розвалюються там. Чи є для вас пояснення, чому така якість цих справ? Це некомпетентність, гонитва за показниками чи інші мотиви?

Іван: Думаю, це просто наше бажання, щоб винний обов’язково був знайдений. А механізму для цього немає навіть на досудовому етапі. Щоб справи залишалися на цьому етапі, потрібен якийсь орган, наприклад, медичне самоврядування, яке розглядало б більшість таких справ. Як це відбувається у Великій Британії? Там є медична рада, медичне самоврядування, через яке, як через сито, проходять усі справи ще до суду. І це самоврядування ще на цьому етапі виносить свої експертні висновки щодо того, чи справді лікар щось порушив. Воно може, наприклад, відсторонити його від роботи, направити на курси підвищення кваліфікації (додаткове навчання) або, навпаки, — дати висновок, що лікар діяв правильно, або рекомендувати передати справу до суду.

Тобто має бути проміжний орган, бажано дорадчий і колегіальний, де рішення ухвалює не один експерт, а багато фахівців. Але для цього має змінитися законодавство, бо за нашими нормами навіть помилка криміналізована. Ніде у світі лікаря не карають за помилку. І тут я завжди наголошую: треба чітко розмежовувати поняття «помилка» і «недбалість». Тільки в нашій країні лікар може за помилку сісти або виплатити мільйонні компенсації.

У цивілізованому світі лікаря страхують від помилки — є спеціальне страхування. Це не означає, що лікаря взагалі не можна притягнути до відповідальності за помилку, але це й не означає, що пацієнт і родичі не мають права на якусь компенсацію, якщо лікар помилився. А помиляються абсолютно всі.

Юлія: А в чому, на Вашу думку та з огляду на досвід інших країн, полягає ключова відмінність між помилкою і недбалістю?

Іван: Недбалість — це грубе невиконання лікарем своїх обов’язків. Наприклад, пацієнту треба було надати допомогу, а лікар відмовив у ній. Або лікар не виконав посадових інструкцій: мав вести спостереження за пацієнтом, моніторити його стан, виконувати певні дії — і не виконав. Не тому, що не знав чи помилився, а просто тому, що не хотів: пішов спати, зайнявся своїми справами. Це недбалість — грубе порушення посадових інструкцій і невиконання стандарту лікування.

А помилка — це коли лікар обрав метод лікування, який виявився неефективним. Наприклад, обирав між двома методами і вибрав менш ефективний — й у цьому помилився. Або встановив неправильний діагноз через низку причин. Кожен випадок треба розглядати окремо. Або лікар виконав процедуру, яка мала побічні ефекти чи ускладнення. І тільки в нашій країні за це карають медичний персонал.

Наведу гіпотетичну ситуацію: пацієнту зробили операцію, під час якої зачепили судину, почалася кровотеча і пацієнт помер. Оцінюємо дії персоналу: якщо пацієнту було надано всю допомогу, прописану стандартом при масивній кровотечі на столі, але він усе одно помер, його точно не хотіли вбивати. Але хірург помилився, коли оперував, і зачепив судину. Чи маємо ми його за це карати? У світі, наприклад у США, на перший раз, найімовірніше, зроблять зауваження, направлять на додаткове навчання, стажування, можливо, на якийсь час заборонять оперувати. Лікарня або страхова виплатить компенсацію родичам. Якщо помилка системно повторюється, такого лікаря щонайменше позбавлять права займатися медициною.

У нас же в такому випадку були б дуже довгі судові процеси. Й інша сторона питання: у нас не захищені не лише лікарі, але й пацієнти. Виявляється, що кримінальна справа — єдиний механізм, який дає хоч якийсь шанс щось стягнути. Я це розумію. І я завжди виступав за те, щоб у нас було медичне страхування від помилки — щоб пацієнт чи родичі могли розраховувати бодай на якусь компенсацію. Це нормальна історія, я не бачу в цьому нічого поганого.

А якщо ми просто посадимо лікаря за помилку, що з цього отримає пацієнт чи родичі? Це не поверне їм рідну людину. З більшою ймовірністю вони навіть не отримають адекватної матеріальної компенсації. Добре, якщо в лікаря є якесь майно, з якого можна щось стягнути, але часто в нього немає нічого. Ну відсидить він, скажімо, 8 років. І що далі? Це абсурд.

Тому медична спільнота і я особисто виступаємо за медичне самоврядування і механізм притягнення до відповідальності тих лікарів, які систематично неналежно виконують свої обов’язки, причому ще до того, як справа дійде до суду. Не доводячи до того, щоб лікар когось «убив», а раніше, через самоврядування: іди вчись, або ми зупиняємо дію твоєї ліцензії (хоча індивідуального ліцензування в нас, на жаль, теж немає). Ти певний час не практикуєш, поки не підтвердиш кваліфікацію.

У нас же програють усі: і медична спільнота, і пацієнти, і держава, яка хоче гарантувати громадянам якісну медичну допомогу.

Юлія: А наскільки медики загалом підтримують ідею страхування і сильного самоврядування?

Іван: Мені здається, більшість тільки за. Мені особисто як лікарю було б спокійніше і працювати, і спати, знаючи, що я застрахований від помилки. Навіть якщо я помилюся і це буде доведено, родичі отримають хоча б якусь компенсацію. Чому ні? Це нормальна, цивілізована практика. Як лікар має бути захищений, так і пацієнт має розуміти: навіть якщо лікар помилиться, йому компенсують витрати на лікування й реабілітацію, або відшкодують моральну шкоду родичам, якщо людина, на жаль, померла. Мені здається, усі притомні, адекватні лікарі в Україні тільки за таку практику.

Юлія: А скажіть, чи є в інших державах практика, коли лікарі самі розбирають помилки, роблять аналіз, щоб у майбутньому такого не допустити? І чи є в нас щось таке?

Іван: А як ми можемо фактично зізнаватися в злочині? У США чи в Європі, якщо помер пацієнт або була завдана якась шкода, є такий формат: виходить лікар-рецензент, опонент, і розбирає історію без оприлюднення прізвища лікаря. Ніхто його не полоскає — аналізується помилка. Головним результатом розбору є висновок: «Ми маємо зробити те й те, щоб це не повторилося». Наприклад, одна з найчастіших помилок серед середнього медичного персоналу — коли медсестра плутає шприці чи флакони. Після розбору такого випадку самоврядування може звернутися до виробника ліків і, наприклад, попросити зробити один флакон зеленим, а інший — червоним, розробити маркування, щоб їх не плутали. Ось це і є результат таких розборів.

У нас ви в принципі не знайдете жодної статистики помилок, бо треба бути дурним, щоб відверто про це говорити. Про помилки говорять хіба завуальовано, на якихось конференціях у кулуарах — це максимум. Реально виходити на офіційну конференцію і розбирати справжні помилки ніхто не буде. Бо фактично, якщо ми виходимо і кажемо, що той чи той лікар помилився, і не передаємо цю справу правоохоронним органам, ми робимося співучасниками: знаємо про злочин і мовчимо про нього. А якщо передаємо, то тоді ніхто не буде відверто говорити, якщо все документується. І це в усіх лікарнях, великих і маленьких, — усі мовчать, бо знають: за це не похвалять. Не буде реального розбору — буде спроба покарати. Або про випадок забудуть до слушного моменту, коли комусь не сподобаєшся: «Зараз ми тобі згадаємо, як у тебе бабуся померла десять років тому. Зараз ми згадаємо, як ти її вбив».

Тому наразі відверто про помилки ніхто не говорить. Юридично ми не можемо цього робити, бо це фактично визнати себе винним. І це, своєю чергою, призводить до того, що помилки множаться, бо робота над ними взагалі не ведеться.

От, наприклад, нещодавній випадок. Жінка померла під час пологів, діти залишилися без матері. Було б добре зробити розбір цієї ситуації, дійти висновку, що можна зробити по-іншому в усіх пологових будинках, щоб таке більше не повторилося. Але ми ніколи не дізнаємось, що там насправді трапилось, бо цей випадок ніхто відверто розбирати не буде — це не потрібно ні лікарю, ні, мабуть, родичам. От у тому й проблема. І таких випадків дуже багато. Саме через таку судову практику й такий законодавчий підхід у нас лікарі помиляються і продовжують помилятися.

У США, наскільки пам’ятаю, публікують офіційну статистику про те, що приблизно у 20 % випадків є помилки в постановці діагнозу чи виборі методу лікування. Це відкрита статистика: її аналізують, роблять висновки, завдяки цьому вносять зміни в стандарти лікування, щоб таке попереджати. Бо запитання ставиться так: «Чому лікар помиляється, і чи можемо ми на це вплинути?» У нас же навіть статистики помилок немає. У нас лікарі не помиляються, у нас лікарі — супер.

Юлія: У нас прийнято шукати «лікаря від Бога». Та повернімося до медичних експертиз. У чому їхня головна проблема? Адвокати, які ведуть справи про лікарські помилки, нерідко чують від своїх клієнтів про «кругову поруку»: люди переконані, що лікарі своїх не здають. А судмедексперти теж належать до цієї професії.

Іван: Усе якраз навпаки — здають, і дуже активно. В одній зі справ експертами були люди, які особисто віталися за руку з цим лікарем, казали, який він класний, а потім у висновку писали формулювання на кшталт «вбив». Тож ні, лікарська спільнота — максимально токсична. Ця фішка про кругову поруку, можливо, існує на рівні дуже маленьких локальних колективів у відділенні, і то, якщо це дружний колектив і люди намагаються одне одного якось прикрити. Але вже на рівні лікарні цієї поруки немає, а на рівні області — тим паче.

А коли справа доходить до експерта, йому взагалі байдуже, хто там і що: ну посадять ще одного лікаря. Яка різниця? Ніякої поруки немає. Порука, як я вже сказав, можлива хіба на рівні відділення в дружному колективі, і це більше схоже на самозахист, бо люди розуміють, що окрім них самих їх ніхто не захистить. А на рівні експертів ніякої поруки, як мені здається, немає. Хіба якщо ти знаєш конкретного експерта особисто й можеш дати хабар. Але в більшості випадків ти навіть не знаєш цю людину.

Юлія: А просто заради честі білого халата не здавати колегу?

Іван: Не знаю, можливо, це колись існувало в Радянському Союзі. Я за тих часів не жив і, чесно, не знаю. Зараз уже честь білого халата нікого не хвилює. Я вірю, що можуть існувати корупційні схеми, коли люди виходять на експертів і десь щось платять. Причому впевнений, що це існує з обох сторін — як з боку обвинувачення, так і з боку захисту, і з боку пацієнтів теж. Є, наприклад, прекрасна схема в естетичній хірургії: жінка робить собі пластику грудей, а адвокат каже: «Не платіть, ми потім подамо в суд, що вам не подобається естетичний результат, і вам ще й відшкодують гроші». Це поширена зараз схема, але стосується переважно приватних клінік, бо з державних узяти нічого. Це перетворюється на своєрідний мінібізнес. І такі справи взагалі не мали б доходити до суду, якби в нас було самоврядування, яке розглядало б це на своєму рівні: лікар провів процедуру якісно, ускладнень не було, а естетика — суб’єктивний момент. Про подібні схеми говорять і в стоматології. Але так само існують і зворотні схеми — з боку лікарської спільноти, коли платять, щоб експерт написав, що все було зроблено чудово. Це теж існує, звісно. Ми живемо в такій державі, що поробиш.

Юлія: Які ще проблеми Ви бачите?

Іван: Якщо говорити про експертизу, то чи оцінює експерт контекст того, що відбувалося, і хто взагалі є експертом? Зазвичай це ті лікарі, які востаннє професійно бачили живу людину під час навчання. А якщо вони все ж практикують, то не факт, що самі вміють виконувати процедури, які беруться оцінювати. Тут постає запитання: хто ці експерти? Чи вони лікарі-практики? Чи мають доступ до сучасних стандартів? Чи взагалі їх розуміють? На які саме стандарти вони посилаються? Я не бачив жодної експертизи, де було б зазначено, який саме конкретний стандарт було порушено. Зазвичай там містяться лише загальні формулювання на кшталт: «Було порушено стандарт лікування». Який саме? Це потрібно вказувати.

Чи є в нас система перевірки якості самої експертизи? Теоретично можна замовити ще одну експертизу. Але якщо експерт надав неякісний висновок, чи понесе він за це якесь покарання, дисциплінарні стягнення? Чесно, не знаю. Але коли читаю опубліковані експертні висновки, бачу, що написані вони непрофесійно.

Знову ж таки: прокурор, коли йде в суд, повністю базує свої висновки виключно на такій експертизі. Як на мене, це теж неправильно — і з боку захисту, і з боку обвинувачення. Було б правильніше, якби і прокурор, і адвокат мали хоча б базове розуміння медицини й процесів, які в ній відбуваються. Вони б діяли об’єктивніше.

Юлія: Ви маєте на увазі якусь спеціалізацію? Тобто щоб це були не звичайні прокурори чи адвокати, а ті, хто пройшов спеціальні тренінги?

Іван: Можливо, так. Людям поза медичною сферою дуже складно стежити за всіма змінами, що в ній відбуваються. Та навіть ми, працюючи всередині системи, не завжди встигаємо за ними, адже за останні п’ять років вона дуже сильно змінилася. Розумію, що багато людей можуть не володіти достатньою інформацією. Наприклад, у справі про смерть онкохворого прокурор каже, що для цієї справи не потрібен експерт з онкології, хоча пацієнт помер саме від онкологічного захворювання. Це звучить дивно, м’яко кажучи.

Юлія: Погоджуюся, навіть із власного досвіду знаю, що іноді виникає відчуття сліпого копіювання висновку експерта. А щоб розібратися глибше, потрібно докласти чимало зусиль і перечитати багато фахової літератури.

Іван: Мені здається, у цій історії не вистачає якогось третього незалежного органу, що працював би на межі юридичних і медичних питань. Знову ж таки, ним може стати самоврядування або інший дорадчий орган, який оцінював би справу на межі експертизи і юриспруденції з урахуванням контексту. Під контекстом я маю на увазі, що це за лікар, яка в нього завантаженість, чи взагалі мав він це виконувати, чи було в нього необхідне обладнання тощо. Тобто орган, який враховував би всю картину загалом, а не лише те, що написав експерт, чи версію родичів або лікаря.

Хочу підкреслити: я в цій історії не займаю виключно лікарську позицію. Я вважаю, що в нашій країні незахищені абсолютно всі — і пацієнти, і лікарі, увесь медичний персонал загалом, бо система дуже недосконала.

Юлія: Ви говорили про необхідність аналізу контексту під час проведення експертизи. Можете розказати більше про це?

Іван: Що зазвичай оцінює експерт? Дві речі: висновок судмедексперта-патологоанатома та історію хвороби. Тобто ми оцінюємо якість лікування пацієнта виключно за тим, як написана історія хвороби. І тут одразу виникають два моменти.

Історію хвороби можна написати ідеально й водночас припуститися значної недбалості. Але формально документація буде бездоганна, і лікар вийде невинуватим, а пацієнт фактично програє. І навпаки: можна дуже добре пролікувати пацієнта, але погано вести документацію, і тоді програє вже лікар. Це та сама фраза з перших курсів університету: «Історію хвороби ви пишете для прокурора». Мене це завжди дратувало, бо фактично можна цілий день фантастично виписувати історії хвороби, поки пацієнти помирають.

Юлія: А на що тоді ще треба звертати увагу?

Іван: Контекст — це умови праці. Чи справді дотримано трудового законодавства? Чи лікар був усім забезпечений? Чи лікарня укомплектована штатом?

Лікар часто виконує функцію кількох фахівців одночасно, що веде до перевантаження. Чи враховує, наприклад, експерт, що в лікаря того дня було п’ять операцій, а помилився він на шостій? Чи що анестезіолог у реанімації того дня приймав купу пацієнтів, був повністю завантажений і помилився, скажімо, на восьмому? Чи враховує це експерт? Навряд. Нікого не цікавить, що лікар не спав, що працює на трьох роботах. Це контекст, але він важливий, бо помилка не виникає на порожньому місці — у неї завжди є причина.

Юлія: Перепрошую, маю аналогію. Якщо говорити, наприклад, про порушення правил дорожнього руху: водій може припуститися помилки через недосип чи погодні умови. Ми можемо це якось пояснити, але відповідальність все одно нестиме водій, адже, за правилами дорожнього руху, саме він має переконатися у своєму стані, перш ніж сідати за кермо. У чому тут різниця з лікарем?

Іван: Лікар міг би відмовитися, не йти на три роботи водночас. Але він теж хоче їсти. Це проста відповідь, але є і складніша. Коли ми говоримо про контекст, то не виправдовуємо лікаря, а оцінюємо обсяг його відповідальності. І якби в нас було страхування від помилки, можливо, лікаря треба було б не садити, а застосувати матеріальну компенсацію чи інші види відповідальності або відсторонити від роботи.

Поясню юридично. Я, лікар-анестезіолог, приходжу на роботу і заступаю на чергування. За штатним розкладом у відділенні має бути три медсестри, а фактично — одна. Що каже мені законодавство? Я маю написати письмову заяву медичному директору, що не можу безпечно виконувати роботу через брак персоналу, тобто формально себе захистити. А далі маю піти додому, бо якщо продовжу надавати допомогу, виходить, що я знав про небезпеку. І це дуже часто звучить в обвинуваченнях: «Лікар знав, що немає апарата ШВЛ, але надавав допомогу».

Інша ситуація: швидка везе важкого пацієнта з черепно-мозковою травмою, у лікарні відсутній нейрохірург. Консультуюся телефоном з нейрохірургом обласної лікарні, він каже: пацієнт нестабільний, стабілізуйте і перевозьте. Але людина, яка дає цю рекомендацію, жодної юридичної відповідальності не несе — це не лікуючий лікар, він може написати у своєму документі, що не бере на себе відповідальність. А відповідаю саме я, лікуючий лікар, хоч і знаю, що за стандартом пацієнту потрібне нейрохірургічне втручання. Тобто я, мабуть, маю повідомити начмеда. І тоді вже я «винний», бо залишив пацієнта: він мав би поїхати далі, а мені відмовили в переведенні. Але на суді це не буде аргументом — скажуть, що ми мали відвезти пацієнта в обласну лікарню на своїй машині.

Або простіший приклад: надходить пацієнт з резистентністю до тих антибіотиків, які є в лікарні, а інших немає. Тут є два варіанти: перший — пишу медичному директору заяву, що не можу лікувати пацієнта через відсутність потрібних антибіотиків. Другий — пишу рецепт на ці антибіотики родичам, які потім самі йдуть і купують їх. За це я теж потім можу нести відповідальність як «корупціонер», що виписав рецепт. І фактично лікарська спільнота сама себе оберігає тим, що таких рецептів не виписує.

З іншого боку, що захищає лікаря? Формально є ці «листи-повідомлення» медичному директору, і, насправді, є багато моментів, коли за законодавством я мав би так повідомляти й фактично взагалі не приступати до роботи. Але чи довго я протримаюся на роботі в цій лікарні, якщо почну постійно писати такі листи? Хто мене захистить? Профспілка? Ну, вибачте, профспілки вміють хіба цукерки роздавати на Новий рік. Медичне самоврядування? Його в нас немає. Тобто лікар юридично не захищений перед роботодавцем: роботодавець фактично робить, що хоче. Почнеш писати такі листи — звільняйся. Уся система побудована так, що лікар у будь-якому разі винен: якщо не з боку суду, то з боку роботодавця, який тебе просто з’їсть за те, що ти йому набридаєш такими листами.

Або, наприклад, під час ковіду. Надходить до мене людина з дихальною недостатністю, а кисень у мене закінчився — це реальна історія. Що робити? Фактично я маю відмовити в госпіталізації і сказати швидкій: «Везіть у лікарню, де є кисень». А швидка каже, що найближчої такої лікарні немає. Усе, виїзду немає, пацієнт помирає. Хто винен у цій ситуації? Навряд чи судитимуть того, з чиєї вини не доставили кисень: міністра, голову облздороввідділу, головного лікаря. Чому в мене немає кисню? Це, до речі, реальна історія, коли одеські лікарні відмовляли пацієнтам, кажучи, що немає місця в реанімації. Формально це законна підстава для відмови в госпіталізації. І швидка мала їхати й шукати лікарню з вільним місцем. Вони могли так годинами кататися по місту в пошуках, поки людина не помирала в машині. Або її все-таки приймали. Або привозили до нас у район і просто «скидали» зі словами: «Робіть, що хочете». Тут уже нікого не хвилювало, є місця в реанімації чи немає.

Або, знову ж таки, повертаючись до нестачі персоналу, коли одна медсестра виконує роботу трьох, вона мала б прийти й сказати: «Я не виконуватиму цю роботу», написати заяву головному лікарю. А ймовірніше, головний лікар за це виніс би їй догану. Три догани — і до побачення. Тобто все влаштовано так, що медичний працівник у будь-якому разі буде винен, як не крути.

Юлія: На Вашу думку, чи впливає це на ентузіазм і бажання працювати?

Іван: Впливає. І справа навіть не в ентузіазмі. Коли я прийшов в інтернатуру десять років тому, уже панувала атмосфера, що простіше було не надати допомогу, ніж надати. Якщо надходив дуже важкий пацієнт з купою супутніх хвороб, у більшості випадків хірурги просто робили запис в історії хвороби — стан украй важкий, купа супутніх патологій, операція після стабілізації — і йому фактично відмовляли. Просто тому що розуміли: шанси низькі, можна спробувати, але з більшою ймовірністю пацієнт помре, і за це доведеться нести відповідальність. Юридично простіше було не надати допомогу, написати про «вкрай важкий стан», ніж дати людині хоча б мінімальний шанс і потім відповідати, якщо родичам щось не сподобається.

Я це називаю «медичний футбол»: людину везуть в обласну лікарню, їй кажуть, що випадок безперспективний, шанси малі, ми не візьмемося. І те саме відбувається зараз: коли кожного тижня можна прочитати про чергову таку справу, це знову повертає нас до атмосфери, за якої простіше не надавати допомогу. Особливо це буде відчутно в педіатрії. З тією легкістю, з якою Офіс Генпрокурора відкриває справи щодо важких дітей, усі намагатимуться кудись спихнути такого пацієнта, аби тільки не отримати підозру.

Юлія: Це пов’язано саме з масовістю таких справ і з пильною увагою до цієї категорії?

Іван: Так-так. У нас узагалі в країні завжди найбільше карали за дитячу смертність і за материнську смертність під час пологів. Це давня історія, справи розглядалися завжди дуже детально. Зараз ми знову повертаємось до цього. І чим це закінчується для пацієнтів? Тим, що важкими не хочуть займатися, бо ніхто не хоче брати на себе відповідальність. А брати на себе відповідальність чи ініціативу людина може лише тоді, коли відчуває себе захищеною — коли розуміє, що принаймні не буде покарана за ініціативу. І тут ми навіть не говоримо про помилку чи недбалість. Ми говоримо про те, що судові справи часто розпочинаються навіть тоді, коли лікарі виконали все правильно, дотримались стандарту, а родичі все одно вважають лікаря винним і йдуть до суду. І ці справи потім дуже довго розглядаються в судах.

Юлія: Але справедливості заради варто зазначити, що не такий уже й великий відсоток справ доходить до суду.

Іван: Так, і це теж проблема, бо це створює прірву непорозуміння між пацієнтами й лікарями. Пацієнт так само почувається незахищеним, як і лікар. Тут узагалі немає історії, де хтось більш захищений: у цій ситуації від початку програють усі сторони. І саме тому я наполягаю, що законодавство, ця система, має змінитися. Бо в нас, з одного боку, лікарі не захищені від необґрунтованих звинувачень, а з іншого — пацієнт фактично позбавлений інструменту отримати бодай якусь компенсацію. Як я казав раніше: що оцінює експерт? Історію хвороби. Її можна написати настільки ідеально, що не причепишся, а саме в цій ситуації могла бути справжня помилка медичного персоналу, і пацієнт мав би отримати компенсацію. Через недосконалість усієї цієї схеми він теж лишається без захисту.

І навпаки: там, де в нас недосконалі стандарти лікування, або де для хвороби чисто науково немає стовідсотково ефективних методів лікування, — наприклад, в онкології, бо вся онкологія пов’язана з високим ризиком смертності на певному етапі, хоч би як добре ти лікував, — у цій ситуації незахищеним стає вже лікар. Родичі все одно хочуть справедливості, хочуть якоїсь вендети, і лікар мусить захищатися в суді й доводити свою правоту.

Найтрагічніше те, що на якомусь етапі виникають сумніви в усіх родичів. І це знову ж таки про нашу нездатність адекватно комунікувати. Наприклад, людину весь час лікували від онкології, а вона померла від інфаркту. Як так? Або лікували від онкології, а вона померла від сепсису. О, значить, занесли інфекцію. А насправді ніхто не «доводив до смерті»: 90 % онкологічних пацієнтів помирають не від самої пухлини, а від її ускладнень: тромбозів, інфекцій тощо. Дуже малий відсоток помирає саме від пухлини, наприклад, коли вона здавлює судини чи трахею. Але люди знають, що в родича був рак легень, а у висновку патологоанатома — інфаркт, і вони думають: «Вбили». Ідуть до суду. Або сепсис, а казали ж, що онкологія. І теж ідуть до суду.

Це проблема: на жаль, немає людини, яка могла б пояснити родичам, що тут усе правильно, немає нічиєї провини — у людини з онкологією цілком природно може статися інфаркт або сепсис. А коли справа доходить до експертів, які мали б дати такий висновок, вони чомусь знаходять тисячу й одну причину, чому це є прямим наслідком роботи лікаря і його недоглядом. Оце й проблема. Тому коли я кажу, що більшість справ не мали б доходити до суду, я говорю і з власного досвіду: у мене теж були такі випадки, які, на жаль, зрештою опинялися в суді..

Юлія: Ще хочу поговорити про комунікаційну складову. Як правоохоронці висвітлюють ці справи, на ваш погляд? Чи треба тут щось змінювати?

Іван: Якість таких повідомлень, на мою думку, низька, дуже низька. Дуже часто ці дописи й інформація на сайтах написані вкрай непрофесійно з медичного погляду, дуже викривлено. Вони часто містять узагальнювальні фрази на кшталт «лікарі», «медики». Стоп, не треба узагальнювати — є конкретна людина. Мене найбільше дратує подача інформації. Я розумію, що не можна розкривати всі деталі, але тоді або розповідайте все: що сталося, хто що робив, якої саме допомоги, на вашу думку, не надали. Тоді суспільство зможе детально ознайомитися з тим, за що саме судять лікаря. Або взагалі не давайте ніякої інформації. Бо фактично ця половинчаста інформація дуже викривлена й суб’єктивна: людина без медичної освіти читає це і думає: «Вбивці, вбили людину». А це неправильно.

Та комунікація, яку ми зараз бачимо, зокрема з боку Офісу Генпрокурора — я розумію, що це політика, що хтось збирає політичні бали, — але те, як усе це комунікується, просто жахливо. Дописи пишуться в такому форматі, ніби провина вже доведена, ніби все вже вирішено, а це, на мою думку, неправильно. Хочете комунікувати ці справи — комунікуйте, коли вони завершені. Я не розумію, чому вся ця інформація подається до того, як винесено рішення суду. Якщо провина не доведена, чому про це заявляють? А якщо потім суд виправдає лікаря, хто відновить йому репутацію, хто компенсує моральну шкоду від цієї публічності? Чому ми про це взагалі говоримо до вироку? Якщо провину доведено — окей, питань немає. А так...

Юлія: Можливо, у такий спосіб намагаються знайти баланс: з одного боку, не порушити презумпцію невинуватості, звідси й ця неповна інформація, про яку Ви кажете, а з іншого — зробити свою роботу.

Іван: Так, я розумію, чому вони це роблять, але тоді давайте цю інформацію максимально знеособленою — не вказуючи ні лікарню, ні відділення.

Юлія: А яка Ваша думка щодо того, що навіть без прізвища все одно можна встановити особистість людини, і це підриває презумпцію невинуватості?

Іван: Так, це дуже легко гуглиться. Бачив на прикладі фейсбуку: прокуратура пише, що в такому-то році померла жінка. Усю інформацію можна знайти за два кліки: дописи родичів, стаття про лікаря. А далі — фото й адреса лікаря. Буквально за кілька годин після заяви прокуратури вже можна знайти фото лікаря, прізвище, де й ким він працює. Це порушення прав. Хто вирішив, що можна публікувати домашню адресу лікаря чи його особистий номер телефону? А такі випадки бувають. Або публікують фото. А якщо потім людину виправдають? Та вже є тонни дописів, що він винен, «така-от сволота» тощо. Хтось за це відповість? Ні, ніхто жодної відповідальності не понесе.

Юлія: Це Ви про те, що самі правоохоронні органи публікують фото?

Іван: Ні, самі правоохоронці — ні. Це роблять ЗМІ, люди. Але це дуже легко гуглиться на основі інформації, що її дають правоохоронці. Якщо вже надавати таку інформацію, то максимально знеособлено: не вказувати вік, стать лікаря, назву лікарні. Чому прокуратура публікує вік лікаря, коли повідомляє про справу? Це не має значення для суті справи, але допомагає встановити особу. Немає значення, якого підозрювана особа віку, статі, віросповідання. До чого тут ця інформація? Або те, що ситуація сталася в такій-то лікарні. До чого це? А як же персональні права? Це неправильно.

Це справді б’є по репутації лікарської спільноти й ще більше поглиблює непорозуміння та недовіру між лікарями і пацієнтами — ми ще більше нацьковуємо їх одне на одного. Причому роблять це правоохоронні органи, і я не розумію навіщо: можна давати абсолютно знеособлену інформацію.

Ніхто не проти, щоб правоохоронні органи звітували про свою роботу, — будь ласка. Але якщо вже робите це, то максимально знеособлено, бо лікар — така сама людина, і має право на захист і на свої персональні дані.

Хочу сказати, що це стосується не лише лікарів, а загалом культури повідомлень у нас: затримали когось за корупцію, і вже за кілька хвилин можна нагуглити, кого саме і за що, з подробицями особистого життя, з іменами й таке інше. «Вона коханка» — як це взагалі стосується справи? Мені здається, у нас в Україні бракує культури комунікацій у соцмережах і відповідальності за це. Немає прецедентів, коли люди несли б відповідальність за дописи, — це дуже маленький пул судових рішень. Але якби люди відчували, що доведеться відповідати за свої слова в соцмережах, можливо, і поліція з прокуратурою подавали б цю інформацію інакше.

Як я розумію, це робиться для того, щоб збільшити соціальний тиск на суд, аби справу «точно виграти». І, знову ж таки, я розумію, чому так роблять, — бо дуже мала кількість справ справді доходить у суді до логічного завершення, бо довести провину дуже важко. Це теж факт. Але, як показує практика, багато залежить від того, скільки грошей є в обвинувачення: якщо родичі заряджені ресурсами, вони й фільм знімуть, і прослушку у квартиру замовлять — усе, що завгодно.

Але, як я вже казав, система, на жаль, така, що не захищений абсолютно ніхто: ні лікарі, ні пацієнти. І та захищеність з’явиться лише тоді, коли ми змінимо підходи до медичних справ. Коли почнемо розділяти помилку і недбалість, коли з’явиться дорадчий орган — не просто один-два експерти, а, скажімо, 10–15 представників конкретної спеціальності. Наприклад 15 анестезіологів, які сідають і розбирають справу на досудовому етапі. Причому всі вони мають бути лікарями-практиками, які знають, як усе має відбуватися насправді. Тоді — так. А коли це один-два експерти, які можуть написати що завгодно і фактично не несуть за це жодної відповідальності, — це велика проблема.

Юлія: Пане Іване, дуже Вам дякую за таку змістовну розмову. Впевнена, нашій аудиторії буде цікаво її прочитати, бо це справді цінно, коли такі проблеми обговорюють не лише юристи.

Іван: Мені здається, проблема всього цього в тому, що дискусія навколо медичних справ перебуває в якомусь вакуумі. Обговорення юристів і медиків ідуть окремо одне від одного. Але немає справжньої дорослої дискусії на межі медицини і юриспруденції, немає в цьому участі МОЗ, яке, як на мене, мало б напряму комунікувати з прокуратурою. Наприклад, коли прокуратура повідомляє про підозру сімейному лікарю, який нібито мав відвідувати дитину, що померла в неблагополучній сім’ї. Читаєш це і розумієш: МОЗ мало б просто зателефонувати Генпрокурору і сказати: «Стоп, ви взагалі читали посадові обов’язки сімейного лікаря? Він нічого такого не мав робити. Він взагалі не мав туди ходити. За що людину звинувачують?».

Це справи з розряду абсолютно абсурдних. Ти читаєш і розумієш, що лікар не мав цього робити, а його чомусь звинувачують — тому що немає публічної комунікації. Чому не можна написати допис на кшталт «Обов’язки сімейного лікаря такі-то й такі-то» просто як відповідь на звинувачення? Ні, усі мовчать, бояться, щоб слідство не вийшло на них. Оце проблема, і проблема величезна. Бо коли говорять про кругову поруку в медицині — її немає. Усі, навпаки, бояться за себе й намагаються максимально не висовуватися. Це величезний міф про кругову поруку.

Юлія: У чому на Ваш погляд відмінність медичних справ від інших категорій кримінальних справ?

Іван: Повертаючись до Вашого запитання про справи про ДТП. У справах про ДТП можна отримати абсолютно об’єктивні дані експертизи: довжина гальмівного шляху, швидкість, чи був водій напідпитку, справність гальм тощо. Це об’єктивні докази або спростування. А медицина — дуже суб’єктивна: вона не є ані точною наукою, ані точною професією. Багато речей суб’єктивні й не мають об’єктивної метрики — їх неможливо виміряти лінійкою чи прорахувати до конкретної цифри, яка стала б стовідсотковим доказом. Ось у чому проблема. І саме це суттєво відрізняє медичні справи від інших. Коли більшість речей суб’єктивні й непіддатні вимірюванню, треба шукати інструменти, які дадуть максимальну об’єктивність в оцінці дій лікаря. Це і є ключова проблема медичних справ.

Юлія: Дякую за цю розмову. Це було неймовірно цікаво і, впевнена, дасть нашим читачам поживу для роздумів.

Ця розмова є відображенням суб’єктивних думок і не є позицією офіційних осіб або установ чи спільнот.

JustРозмова

Схожі статті

Свобода слова, ікона в залі суду і суть над формою: грецька правова освіта очима українського адвоката

Аналіз замість цитування: Анастасія Клюга про культуру правової освіти у Великій Британії

JustРозмова | Правозахисниця Анна Козьменко про юридичну освіту в США