Між законом і сумлінням: публічність, приватність, відповідальність

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Між законом і сумлінням: публічність, приватність, відповідальність

Кримінальне провадження — це своєрідний театр, де на очах суспільства розігрується драма правди й брехні, злочину і кари, справедливості й спокуси владою. І в цьому театрі ми щоразу стикаємося з дилемою, яка не має простих відповідей: як поєднати відкритість і право людей бачити й знати з правом на приватність, без якого людина втрачає свою гідність і спокій?

Віра Михайленко

27 August, 2025

199

Між законом і сумлінням: публічність, приватність, відповідальність

Суспільство має право вимагати прозорості: відкритість і публічність слугують запобіжниками зловживань, вони зміцнюють довіру до публічних інституцій і правосуддя. Прочиняючи лаштунки досудового розслідування (особливо у справах про велику рибу або там, де є суспільний резонанс) через пости й фотографії в соціальних мережах і медіа, орган досудового розслідування ніби звітує перед суспільством про свої досягнення та підтверджує свою спроможність. Проте нерідко під прикриттям суспільного інтересу чи публічності криється бажання органу правопорядку хайпанути, привернути увагу, вплинути на громадську думку або навіть приховати невпевненість у доказах.

Що стосується судочинства, уся історія формування його сучасного концепту є еволюцією від таємності до відкритості. На зміну закритим процесам, зрозумілим лише одиницям, прийшло усвідомлення, що справедливість потребує не тіні, а світла. Середньовічні інквізиційні практики, де підсудний був позбавлений голосу, повільно і зі спротивом замінилися ідеєю публічного суду як простору діалогу між державою та суспільством. Із закритих залів, де рішення виносилися без свідків, правосуддя перейшло до відкритих слухань, де кожне слово перед суддею стає словом перед громадою. Це тривалий шлях людської мудрості правосуддя — від інструмента влади до служіння закону і людині. У наші часи цифрових технологій ця мудрість піддається серйозному випробуванню. Суд, здійснюючи відкритий розгляд відповідно до вимог закону, забезпечує прозорість і, відповідно, суспільну участь у здійсненні правосуддя, демонструючи рівність сторін і доступ до правди. Водночас суд зобов’язаний не допустити, щоб відкрите слухання перетворилося на публічне шельмування учасників.

У посттоталітарних чи корумпованих системах відкритість стає буквально киснем демократії. Але цей кисень може перетворитися на вогонь, якщо в ім’я прозорості жертвувати правами людини. Відкритість не повинна підміняти справедливість, а суспільний запит на неї не виправдовує порушення приватності, приниження гідності чи зруйнування презумпції невинуватості. Ситуація ускладнюється в епоху цифрових технологій, коли межі між приватним і публічним розчиняються під натиском інформаційного потоку. Обшуки, негласні заходи й судові процеси тепер часто відбуваються практично в прямому ефірі, а найдрібніші деталі розслідувань миттєво потрапляють у соціальні мережі й медіа, інколи з порушенням базових етичних норм. Це інформаційне цунамі здатне зруйнувати репутацію не лише обвинуваченого, а й потерпілих, свідків, навіть суддів та адвокатів, ставлячи під загрозу принципи справедливого судочинства.

В умовах суспільної напруги або трансформацій запит на швидке покарання й видовищність часом переважає над вимогою справедливості. У такі моменти суспільство легко піддається маніпуляціям: замість зваженого правосуддя йому підсовують картинку затримання, пресреліз замінює вирок, а інформаційна атака формує образ винуватості ще до того, як пролунає слово суду.

Найгостріші протиріччя між правом на приватність і суспільним інтересом виникають під час війни, яка стає полем паралельних інформаційних боїв за приватність і правду. Український досвід останніх років показав, що кримінальні провадження, пов’язані з воєнними чи військовими злочинами, державною зрадою чи колабораційною діяльністю, мають надзвичайно високий суспільний резонанс і потребують украй делікатного балансування в інформаційному плані. Під час війни, у стані екзистенційної кризи держави, значно зростає спокуса вийти за межі законних рамок, публічно осудити підозрюваних без доказів, поширювати персональні дані «негідників» і «зрадників» та знущатися з них, втоптуючи в бруд залишки їхньої людської гідності.

За ширмою контррозвідувальної діяльності перебуває величезне поле особистої та персональної інформації, яка отримується і використовується без будь-якого судового контролю. Саме в таких умовах, коли є об’єктивна потреба в послабленні законних обмежень, роль професійної етики правників, що добувають, зберігають чи опрацьовують інформацію, має стати ще вагомішою. У ці складні часи етичний компас кожного юриста має сигналізувати: захищати право на приватність — це не слабкість і не компроміс, а ознака сили й зрілості держави. Адже саме справедливий юридичний процес є фундаментом відновлення довіри до держави, органів правопорядку та судів після війни.

Відкрита цифрова арена соціальних мереж перетворила кожного користувача на потенційного репортера, прокурора, адвоката й суддю одночасно. Соціальні мережі можуть стати як інструментом прозорості, так і пасткою. Право людини на приватність у такій цифровій реальності легко порушується заради лайків чи політичного впливу. Соціальні мережі створюють ефект «вічного суду», де репутація людини може зруйнуватися миттєво, а виправдання — не почують. Тому професійна етика закликає до стриманості, обережності й поваги навіть у разі законного суспільного інтересу. Етична поведінка вимагає не лише утримання від політичних заяв чи критики, а й усвідомлення контексту кожного повідомлення: чи не завдасть воно шкоди гідності людини? Чи не вплине на судовий процес? Чи не розпалить соціальну напругу? Законодавство й етика не завжди встигають за швидкістю розвитку соціальних мереж, тому відповідальність за їх використання лежить на професіоналах. Кожен юрист, користуючись соцмережами, має розвивати власну цифрову гігієну, уникати коментарів, що можуть нашкодити репутації правосуддя та учасників процесу.

Отже, для сучасної кримінальної юстиції узгодження публічності окремих аспектів досудового розслідування і прозорості судових процесів із правом на приватність — це завдання із зірочкою, яке неможливо розв’язати без етичної оптики професійної діяльності. Складність полягає не стільки в технічній доступності інформації (зокрема й тієї, яку людина не бажає робити надбанням громадськості), скільки в духовному й професійному виборі: чи здатні ми зупинитися і не опустити моральну планку, коли спокуса швидко й безпрограшно викрити, розсекретити, перекричати чи дискредитувати здається надто зручною?

Право на приватність — це фундаментальна складова гідності людини, що охороняє її від необґрунтованого втручання в особисте життя, сімейні відносини, персональні дані й таємниці. Власне, приватність є не просто правом, а базисом свободи в суспільстві, — вона забезпечує особистий простір людини. Саме через цю фундаментальність право на приватність отримало міжнародне визнання в ключових міжнародних документах і національних законодавствах демократичних країн. Воно не є абсолютним, воно піддається обмеженням при узгодженні з цінностями такого ж (захисту прав і свобод інших осіб) або іншого (громадського порядку, національної безпеки) порядку. У кримінальному процесі це право набуває особливого значення, адже йдеться про вразливі сторони: обвинувачених, потерпілих, свідків.

Публічність у кримінальному провадженні є не лише гарантією прозорості й запобіжником від зловживань, а й важливим інструментом зміцнення довіри до органів правопорядку і правосуддя. Вона забезпечує суспільний контроль, адже громадськість має право знати, як рухаються резонансні кримінальні справи та здійснюється правосуддя, і переконуватися, що воно не перетворюється на закриту й недоторканну сферу. Водночас саме публічність найчастіше вступає в напружене протиставлення з правом на приватність: кожна трансляція, публікація чи коментар у медіа щодо процесуальних подій може підсилювати довіру суспільства, але водночас руйнувати життя окремої людини. У таких випадках професійна етика стає тією рамкою, яка дає змогу знайти баланс, запобігти перетворенню відкритості на шоу та зберегти гідність усіх учасників провадження.

Професійна етика менш формалізована, ніж закон, але саме вона визначає ті межі, які закон не завжди здатен охопити. Її стандарти виходять за рамки букви закону, утворюючи тонку, проте вагому межу між тим, що формально дозволено, і тим, що справді є правильним. Вона формує невидимий каркас поведінки правників: від конфіденційності до поваги до гідності кожного учасника процесу. Кодекси професійної етики адвокатів, суддів і прокурорів наголошують, що дотримання етичних стандартів є запорукою довіри до правосуддя та відповідних публічних інституцій, а поміркованість і стриманість у судовій залі, соціальних мережах чи під час публічних виступів — це must have професійної поведінки. Етичні правила дедалі частіше стають не лише реакцією на компрометацію досудового розслідування і судового процесу, а й відповіддю на глибше запитання: чи зможемо ми у виконанні своїх професійних повноважень зберегти власну людську гідність і поважати людську гідність іншого у світі, де інформація стала зброєю?

Навіть у відносно спокійних умовах кримінального процесу узгодження права на приватність із принципами публічності — це завжди мистецтво балансування, яке неминуче ставить юриста перед етичними дилемами. Чи припустимо журналістові оприлюднювати конфіденційні матеріали провадження, якщо вони проливають світло на корупцію і водночас задовольняють суспільний інтерес? І чи етично для органу досудового розслідування «зливати» таку інформацію медіа, підкріплюючи публічність процесу, але ризикуючи правами учасників? Чи виправдане поширення фото з процесуальних дій, де підозрювані постають у вразливому чи принизливому стані, навіть якщо обличчя приховані або заблюрені? Чи може адвокат розкривати дані свого клієнта заради суспільного блага? І де межа між легітимним формуванням стратегії захисту й фактичним прикриттям злочину? Нарешті — чи допустимо учасникам процесу дискредитувати свідків чи потерпілих, вишуковуючи й оприлюднюючи їхні особисті таємниці задля власних процесуальних цілей, навіть якщо це виглядає публічно корисним?

Кожне з цих запитань — не просто правова дилема, а випробування людяності й моральної зрілості учасників досудового розслідування і судового розгляду. На них немає єдиної «правильної» відповіді, адже щоразу виникає конфлікт між різними нормативними системами: законне не завжди є етичним, а етичне не обов’язково відповідає букві закону. Та навіть у таких складних ситуаціях дилему між приватним і публічним можна якщо не повністю розв’язати, то принаймні збалансувати, спираючись на певні орієнтири-аксіоми, своєрідні маяки в океані правозастосування.

Усвідомлення ціннісної бази. Кожен учасник кримінального процесу — слідчий, прокурор, адвокат, суддя — має усвідомлювати: його місія полягає не лише у формальному дотриманні закону, а й у захисті людської гідності. Право на приватність — це не другорядна опція, а фундаментальна цінність, яку легко зруйнувати в умовах кримінального переслідування. Її не можна приносити в жертву заради миттєвого суспільного ефекту чи гучних заголовків. Публічність кримінального процесу має бути не самоціллю, а інструментом досягнення справедливості, який за жодних обставин не повинен перетворюватися на публічне приниження, шельмування чи моральне знищення особи.
Діалог із собою. Жодна норма закону чи стаття кодексу не здатна замінити внутрішнього голосу людини, який скаже: «Ні, цього я не зроблю». Етичний вибір — це не лише механізм правової системи, а питання характеру, внутрішньої чесності й особистих цінностей. У складних ситуаціях правнику допомагає просте запитання: «Якщо моє рішення стане відомим широкому загалу, воно виглядатиме як справедливість чи як маніпуляція законом? І як у цьому сюжеті виглядатиму я як професіонал і як людина?». Це орієнтир не на популізм, а на репутаційний вимір кримінального провадження.
Міцні професійні установки. Незалежно від процесуальної ролі головними дороговказами в будь-якій штатній або нестандартній ситуації мають залишатися неупередженість, об’єктивність і суворе дотримання процесуальних гарантій. Лише такі установки допомагають уникати надмірних емоційних рішень у нестандартних обставинах і зберігати професійну рівновагу навіть під тиском суспільства чи політики.
Повага до режиму конфіденційності. Надзвичайно важливо усвідомлювати як доречність, так і обсяг розкриття приватної чи іншої конфіденційної інформації. Таємниці, отримані під час провадження, повинні зберігатися в належний спосіб, аби їхнє необережне оприлюднення не завдало шкоди учасникам. Тут ідеться не лише про юридичний обов’язок, а й про моральну відповідальність оберігати людину, особливо коли вона перебуває у вразливому стані.

Слід зазначити, що режим конфіденційності проявляється по-різному на різних етапах кримінального процесу. Так, на досудовій стадії головною метою є збирання доказів і встановлення особи, яка вчинила злочин. Обмеження приватності (обшуки, прослуховування, вилучення документів, доступ до особистої інформації) допускається лише за необхідності для ефективного розслідування, коли інші, менш інвазивні засоби, недосяжні. Публічність на цій стадії має бути мінімальною: суспільство не повинно отримувати доступ до матеріалів розслідування, якщо це може завдати шкоди підозрюваному чи поставити під сумнів справедливість майбутнього судового процесу. Основний баланс має досягатися між ефективністю розслідування і захистом приватності й прав підозрюваного (зокрема потенційного) та потерпілого.

У судовому провадженні на перший план виходить принцип гласності. Щоб суспільство довіряло суду, правосуддя має бути відкритим і прозорим. Публічність тут значно ширша: відкриті слухання, доступ журналістів, можливість трансляції судових засідань включно з оголошенням доказів і висловлюванням позицій сторін. Водночас є й обмеження: закриті засідання у справах про державну таємницю, інтимні аспекти життя особи або коли відкритість може зашкодити потерпілим (наприклад, у справах про сексуальне насильство). Тут балансоутворювальними є зіставлення права суспільства знати й права особи на приватність і гідність, що формує етичний каркас поведінки учасників процесу.

Принцип пропорційності. Кожне втручання в право на приватність у кримінальному процесі має підпорядковуватися принципу пропорційності. Це означає, що обмеження приватності допускається лише тоді, коли воно (1) має законну мету (інтереси національної та громадської безпеки, економічний добробут країни, запобігання заворушенням чи злочинам, захист здоров’я чи моралі, захист прав і свобод інших осіб); (2) є необхідним у демократичному суспільстві (тобто без цього мети неможливо досягти іншими, менш інвазивними, способами); (3) є співмірним із тією шкодою, яку воно завдає приватній сфері.

Публічність не може бути абсолютною. Вона не може перетворювати право громадськості знати на виправдання приниження людської гідності чи на інструмент для медійного хайпу. Наприклад, поширення зображень підозрюваного в наручниках чи у вразливому стані часто не має жодної доданої цінності для суспільного інтересу, але завдає непоправної шкоди його репутації та презумпції невинуватості. З іншого боку, закритість також не є універсальним благом. Надмірне прикриття процесу аргументом захисту приватності може стати ширмою для кулуарних домовленостей, впливу чи навіть політичного тиску.

Ані приватність, ані публічність не повинні абсолютизуватися. Пропорційність нагадує, що ми маємо справи не з абстрактними правами, а з живими людьми в конкретних ситуаціях кримінального провадження.

Прозорість. Як уже зазначалося, досудове розслідування за своєю природою менш відкрите, ніж судовий розгляд, оскільки надмірна публічність може зашкодити встановленню істини, поставити під загрозу безпеку учасників провадження чи порушити презумпцію невинуватості. Проте навіть на цьому етапі принцип прозорості залишається важливим, адже він формує довіру суспільства до процесу. Органи правопорядку можуть надавати базову інформацію про факт початку кримінального провадження, його кваліфікацію і загальний перебіг розслідування. Це забезпечує відчуття, що злочин не замовчується, а реакція держави є адекватною.

На противагу досудовому розслідуванню справедливе правосуддя не може функціонувати непрозоро. Суд повинен бути зрозумілим і доступним як для безпосередніх учасників, так і для звичайних громадян, адже суспільство має право знати, як здійснюється правосуддя. Водночас прозорість повинна поєднуватися з повагою до прав особистості — лише такий баланс може забезпечити довіру до правової системи. Прозорість — це гарантія справедливості й довіри, без якої правосуддя перетворюється на бюрократичний ритуал без суспільного виміру.

У будь-якому разі публічні комунікації не повинні перетворюватися на суд громадської думки. Надмірне розголошення деталей під час проведення досудового розслідування, а в певних випадках і судового розгляду, може створити упереджене ставлення до підозрюваного (обвинуваченого), вплинути на свідків чи зруйнувати доказову базу. Тому прозорість — це вміння відкрити саме те, що становить суспільний інтерес, одночасно зберігаючи захищеність особистої сфери учасників процесу, забезпечуючи баланс між інформаційною відкритістю й етичними зобов’язаннями юристів.

Стриманість. Це здатність утриматися від зайвих коментарів, передчасних висновків чи заангажованих заяв. Вона стає незамінним інструментом юриста, який працює на межі права, етики й публічної уваги. Стриманість допомагає протистояти спокусі зіграти на публіку, а також не піддаватися тиску суспільної думки та зберігати професійну й моральну стійкість. Саме завдяки стриманості правник може поєднувати принцип прозорості з повагою до приватності учасників процесу, залишаючись вірним основним цінностям професії та правам людини як цінності.
Відповідальність. Вона має подвійний вимір: перед суспільством загалом і перед кожним його окремим членом, адже правосуддя втрачає сенс, якщо воно несправедливе хоча б до однієї людини. Саме ця індивідуальна відповідальність надає глибини й змісту будь-якому рішенню в кримінальному провадженні. Професіонали не повинні використовувати інформацію про справу для власної вигоди чи шкоди третім особам. Відповідальність означає усвідомлення, що кожен крок у провадженні може мати наслідки як для окремої особи, так і для всього суспільства. Це вимір етичної зрілості, що поєднує професіоналізм із моральною свідомістю.

На завершення хочеться підсумувати: публічність має відкривати правду, а не принижувати людину; приватність має захищати гідність, а не прикривати злочини. Баланс між ними можливий лише тоді, коли професійна етика стає реальним принципом, а не риторичною декларацією. Межа між приватним і публічним — не стіна, а тонка лінія, що постійно рухається. Її координати визначає не лише закон, але й сумління кожного, хто служить праву. Професійна етика — це не просто набір правил, а глибоке моральне зобов’язання, яке в складних умовах правозастосування тримає систему правосуддя на плаву. Вона формує невидиму, але міцну нитку довіри між органом правопорядку, судом і суспільством, здатну витримати шторми політичних маніпуляцій, інформаційних війн та людських слабкостей. Її сила — у ціннісній основі, яка виходить за межі законів і кодексів, звертаючись до глибокої моральної відповідальності кожного, хто служить праву. Етика не дає відповіді на всі запитання, вона ставить їх так, щоб змушувати діяти усвідомлено. Інакше правосуддя перетворюється на технократію без душі. Жоден кодекс чи закон не замінить внутрішню відповідальність і чесність. Професіоналізм — це не лише знання і навички, а й здатність стояти на сторожі людяності та не зраджувати цінностям у моменти спокус і викликів. Бути професіоналом означає залишатися голосом справедливості навіть тоді, коли це невигідно або незручно.

права людини справедливість

Схожі статті

Суспільний інтерес vs. приватність: де проходить межа? Розмова з Володимиром Яворським