НАБРАВ ЧИННОСТІ ЗАКОН, ЯКИМ СКАСОВАНА КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДІЯННЯ, ВЧИНЕНЕ ОСОБОЮ: (НЕ)КОНСТИТУЦІЙНІСТЬ АБО ПРОГАЛИНА?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

НАБРАВ ЧИННОСТІ ЗАКОН, ЯКИМ СКАСОВАНА КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДІЯННЯ, ВЧИНЕНЕ ОСОБОЮ: (НЕ)КОНСТИТУЦІЙНІСТЬ АБО ПРОГАЛИНА?

8 червня 2022 року Другий сенат Конституційного Суду України (КСУ) ухвалив рішення в справі за конституційною скаргою Кротюка Олександра Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) п. 4 ч. 1. статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) (справа щодо презумпції невинуватості) № 3-р(II)/2022, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним), п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, тобто пункт, який як підставу закриття кримінального провадження передбачав таке: «набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою».

Ірина Гловюк

8 July, 2022

2288

НАБРАВ ЧИННОСТІ ЗАКОН, ЯКИМ СКАСОВАНА КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДІЯННЯ, ВЧИНЕНЕ ОСОБОЮ: (НЕ)КОНСТИТУЦІЙНІСТЬ АБО ПРОГАЛИНА?

Основні аргументи такого цікавого та ґрунтовного рішення КСУ:

метою принципу презумпції невинуватості є захист особи, стосовно якої здійснюється / здійснювалося кримінальне провадження, від будь-яких виявлених у зв’язку з цим форм осуду від публічної влади, унаслідок чого піддано сумніву непричетність такої особи до вчинення кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; приписи ст. 1, 3, 8, 62 Конституції України у їх взаємозв’язку вказують на позитивний обов’язок держави забезпечувати дотримання презумпції невинуватості особи на всіх стадіях кримінального провадження та після його завершення аж до спростування такої презумпції в законному порядку судом лише в обвинувальному вироку (п. 2.2.);
закриття кримінального провадження стосовно особи без її на те згоди та ефективного судового захисту, внаслідок чого залишається сумнів у невинуватості особи, унеможливлення реабілітації особи після такого закриття є порушенням конституційного права на судовий захист (п. 2.3.);
у розумінні приписів ст. 3, 8, 58, 62 Конституції України у їх взаємозв’язку держава зобов’язана забезпечити завершення кримінального провадження стосовно особи в разі набрання чинності законом, яким скасовано кримінальну відповідальність за діяння, вчинене особою. Однак принцип презумпції невинуватості зумовлює необхідність створення таких механізмів юридичного регулювання щодо завершення кримінального провадження, які убезпечать від сумнівів у винуватості особи у вчиненні такого діяння, яке вважалося кримінальним правопорушенням до його декриміналізації (п. 2.4.);
правомірною (легітимною) метою оспорюваного припису ст. 284 Кодексу є припинення кримінального переслідування стосовно особи за діяння, яке перестало бути суспільно небезпечним і більше не є злочином відповідно до законодавства про кримінальну відповідальність, що за загальним правилом має виключати продовження кримінального провадження й узгоджується з принципами зворотної дії в часі більш м’якого кримінального закону та nullum crimen, nulla poena sine lege. Водночас закриття кримінального провадження має бути здійснене з дотриманням як указаних принципів, так і інших конституційних принципів та прав, зокрема принципу презумпції невинуватості, прав на повагу до людської гідності, на судовий захист (п. 3);
п. 4 ч. 1 ст. 284 Кодексу визначає нереабілітаційну підставу для закриття кримінального провадження, яка в контексті наявного національного юридичного регулювання та правозастосування спричиняє несприятливі наслідки для репутації, честі, гідності особи, стосовно якої відбулося таке закриття, і це певно вказує на ставлення публічної влади до такої особи як до винної, але без обвинувального вироку суду. Тому закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування за нереабілітаційною підставою, визначеною оспорюваним приписом ст. 284 Кодексу, зумовлює закономірний сумнів у невинуватості особи, стосовно якої у такий спосіб закрито кримінальне провадження, негативно впливає на її репутацію, честь та гідність, а також спричиняє суперечливе сприйняття такої особи в суспільстві (п. 3.1.);
особі, стосовно якої закрито кримінальне провадження за визначеною оспорюваним приписом ст. 284 Кодексу нереабілітаційною підставою, має бути гарантоване право на ефективний судовий захист, що полягає в можливості звернутися до суду щодо перевірки та оцінки законності й обґрунтованості ухвалених у кримінальному провадженні процесуальних рішень, у яких зафіксовано висунуті стосовно особи підозру, обвинувачення у кримінальному правопорушенні. Суд у разі встановлення фактів, що підтверджують незаконність і необґрунтованість кримінального переслідування особи, має розв’язати питання про реабілітацію, тобто захист репутації, честі та гідності особи, які були зневажені неправомірними підозрою, обвинуваченням, відновлення її порушених прав, відшкодування заподіяної шкоди. Натомість Кодекс не містить механізму, який дозволив би спростувати сумніви в невинуватості особи, стосовно якої закрито кримінальне провадження на підставі п. 4 ч. 1 ст. 284 Кодексу, і зобов’язує прокурора здійснити таке закриття без згоди зазначеної особи, навіть коли вона перебуває у статусі підозрюваного, не допускаючи продовження кримінального провадження за будь-яких обставин (п. 3.2.);
згідно з принципом верховенства права надання згоди особою на закриття стосовно неї кримінального провадження у зв’язку з декриміналізацією діяння обов’язкове, оскільки це є умовою здійснення її права викласти свою позицію стосовно власної невинуватості. Відсутність такої можливості не забезпечує дотримання основних конституційних засад, які поширюються й на кримінальне провадження, а саме рівності перед судом і законом, змагальності сторін і свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, а отже, призводить до порушення права на судовий захист. Водночас урегулювання в Кодексі (п. 16 ч. 3 ст. 42, ст. 303, 304) питання оскарження рішення, дій і бездіяльності прокурора не гарантує захисту презумпції невинуватості та реабілітації підозрюваного, стосовно якого було закрито кримінальне провадження у зв’язку з декриміналізацією діяння, оскільки таке врегулювання хоч і дозволяє судове оскарження рішення прокурора про закриття кримінального провадження за оспорюваним приписом ст. 284 Кодексу, однак не надає можливості здійснити вказане оскарження щодо підстави такого закриття, щоб не залишався сумнів у непричетності особи, стосовно якої воно відбулося, до вчинення декриміналізованого діяння (п. 3.2)[1].

Аналіз цих аргументів дозволяє зробити такі попередні висновки: (1) КСУ визнав легітимну мету п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України (про що свідчить і резолютивна частина рішення, де чітко зазначено: «Верховній Раді України привести нормативне регулювання, встановлене п. 4 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України, що визнаний неконституційним, у відповідність із Конституцією України та цим рішенням»); (2) КСУ визнав процедурні недоліки розв’язання питання про закриття кримінального провадження за п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України (п. 3).

Слід зазначити, що це рішення активно обговорюється в правничій спільноті. Існують дві ключові позиції. Перша з них, викладена Є. Крапивіним, пов’язана з оцінкою юридико-термінологічних формулювань КПК України: достатньо замінити конструкцію «вчинене особою» на «в якому підозрюється особа» або «стосовно якого особі повідомлено про підозру» для уникнення будь-яких сумнівів (нормативного характеру) в презумпції невинуватості, що і має зробити найближчим часом Верховна Рада України. Можна погодитися з висновком КСУ про невідповідність Конституції України дієприкметникового звороту доконаного виду «діяння, вчинене особою», проте аргументація рішення через de facto оцінку суспільством репутації особи, стосовно якої закрито кримінальне провадження без її згоди і яка не мала можливості висловити аргументи стосовно своєї винуватості, на мій погляд, хибна. Проблема не в конституційності юридичного механізму закриття кримінального провадження у звʼязку з декриміналізацією діяння, а в мовній конструкції, що вживається в Кодексі[2].

Друга позиція пов’язана з оцінкою практики КСУ «в частині повноважень здійснювати конституційний контроль законодавчих прогалин / упущень»[3].

Пропоную ще один погляд на питання, які стали підґрунтям конституційної скарги, з перспективи того, чи вони взагалі перебувають у конституційній площині. Розглянемо таке:

(1) зворот «діяння, вчинене особою» (що, як сказано в рішенні, «фактично вказує на беззаперечну винуватість такої особи у вчиненні діяння, яке до його декриміналізації вважалося кримінальним правопорушенням»). Водночас це формулювання, хоча і не ідеально виписане, проте не стосується безпосередньо презумпції невинуватості, адже йдеться про «діяння, вчинене особою». Відзначу, що таке формулювання дає можливість закривати провадження й тоді, коли жодну особу не повідомлено про підозру і тому питання презумпції невинуватості взагалі не виникає; окрім того, вчинення діяння особою свідчить лише про те, що суб’єктом кримінального правопорушення є особа (і до речі, у визначенні кримінального правопорушення у ст. 11 КК України йдеться про суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення, але це визначення модельне і теж не викликає питань з погляду презумпції невинуватості). Для КПК України формулювання «суб’єктом кримінального правопорушення» було б неправильне, адже кримінальне провадження починається щодо особи з 11-річного віку і навіть стосовно особи, яка вчинила діяння в стані неосудності;

(2) механізм застосування п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України з погляду процесуальних гарантій. Те, що механізм реалізації п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України має прогалини, беззаперечне. Загалом процесуальних гарантій для підозрюваного, обвинуваченого, який бажає відстояти своє «добре ім’я» і те, що, наприклад, не було події або складу кримінального правопорушення (а відстоювання цього є правом підозрюваного, обвинуваченого), — не було і тепер немає, права заперечувати проти закриття й наполягати на продовженні провадження для реабілітації у КПК України не передбачено.

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду (ККС ВС) має протилежні підходи до механізму реалізації цієї підстави закриття кримінального провадження. Виділимо позицію стосовно належної правової процедури розв’язання цього питання: «У випадку встановлення судом під час судового розгляду провадження підстав для закриття кримінального провадження відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК суд повинен встановити, чи мала місце подія кримінального правопорушення, чи міститься в діянні обвинуваченого склад кримінального правопорушення, яке йому інкриміноване органами досудового слідства, та лише якщо в судовому засіданні доведено, що особа вчинила діяння і кримінальна відповідальність за це діяння скасована, має законні підстави для закриття кримінального провадження із зазначених вище підстав. …суд першої інстанції під час судового розгляду має право закрити кримінальне провадження на підставі п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК, постановивши ухвалу, якщо відсутні підстави для ухвалення ним інших кінцевих для цієї стадії процесуальних рішень, що передбачені КПК, зокрема виправдувального вироку, який суд зобов’язаний ухвалити за наявності передбачених у КПК підстав. При цьому суд не має права закрити кримінальне провадження за наявності підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК, якщо обвинувачений під час судового засідання наполягає на ухваленні виправдувального вироку. Якщо ж під час судового розгляду встановлено підстави для ухвалення виправдувального вироку та одночасно набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою, суд повинен керуватися абз. 1 ч. 7 ст. 284 КПК»[4].

Існує й протилежна позиція: «Закриття кримінальної справи в суді першої інстанції на підставі, визначеній у п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК, у зв’язку із декриміналізацією діяння, зокрема в кримінальних провадженнях, кваліфікованих за ч. 1 ст. 212 КК до набрання чинності Законом № 1101-IX від 18 вересня 2019 року, суд не повинен доводити розгляд справи до кінця з постановленням виправдувального вироку в разі незгоди з клопотанням прокурора про закриття кримінального провадження, а виносить постанову про закриття такого кримінального провадження на підставі набрання чинності законом, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою. Більше того, такі підстави для закриття кримінальної справи не пов’язані зі встановленням фактичних обставин, що свідчать про відсутність у діянні особи складу злочину, а пов’язані зі змінами законодавства про кримінальну відповідальність»[5].

З огляду на нормативну регламентацію та практичні проблеми правозастосування я вже звертала увагу, що відсутність положень про врахування думки сторони захисту при закритті провадження за окремими пунктами ч. 1 ст. 284 КПК України пов’язана, як видається, з відсутністю несуперечливої доктринальної моделі правової природи підстав закриття кримінального провадження, у тому числі судом, і аргументовано тим, що в КПК України мають бути уточнені підстави закриття кримінального провадження судом, додатково до звільнення від кримінальної відповідальності та смерті підозрюваного, обвинуваченого (крім випадків, якщо провадження необхідне для реабілітації померлого), незгода обвинуваченого з якими тягне за собою продовження проведення судового провадження в загальному порядку, у тому числі на тій підставі, що набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою[6].

Отже, можна зробити висновки, що це питання лежить в площині кримінально-процесуальної матерії, і основна проблема була і поки що полягає у відсутності механізму процесуальних гарантій для підозрюваного, обвинуваченого при застосуванні такої підстави закриття кримінального провадження, як набрання чинності законом, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою. Предметом оцінки КСУ стала більшою мірою саме наявність прогалини в процесуальному механізмі закриття кримінального провадження за п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, який не має процесуальних гарантій для підозрюваного, обвинуваченого. Це відзначив сам КСУ у п. 3.1, 3.2 мотивувальної частини і в резолютивній частині рішення, вказавши «Верховній Раді України привести нормативне регулювання, встановлене п. 4 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України, що визнаний неконституційним, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням». Отже, подивимося, які техніко-юридичні механізми використає Верховна Рада України для узгодження КПК України з цим рішенням КСУ.

[1] https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/3_p_2_2022.pdf

[2] https://justtalk.com.ua/post/chi-dijsno-zakrittya-kriminalnogo-provadzhennya-u-zvyazku-z-dekriminalizatsieyu-diyannya-porushue-prezumptsiyu-nevinuvatosti-rishennya-ksu-3-rii2022

[3] https://www.facebook.com/groups/ccu.gov.ua/posts/3147418792171644/

[4] Постанова ККС ВС від 11 грудня 2019 року в справі № 153/1289/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/86435698

[5] Постанова ККС ВС від 16 лютого 2021 року в справі № 345/3522/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95042424

[6] Гловюк І. В. Щодо питання удосконалення моделі закриття кримінального провадження у судовому провадженні. Питання боротьби зі злочинністю. 2021. Вип. 42. С. 130–137, 130, 135 URL: http://dspace.lvduvs.edu.ua/bitstream/1234567890/4299/1/%d0%93%d0%bb%d0%be%d0%b2%d1%8e%d0%ba%20%d0%9f%d0%b8%d1%82%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f%20%d0%b1%d0%be%d1%80%d0%be%d1%82%d1%8c%d0%b1%d0%b8%20%d0%b7%d1%96%20%d0%b7%d0%bb%d0%be%d1%87%d0%b8%d0%bd%d0%bd%d1%96%d1%81%d1%82%d1%8e%c2%bb%20%e2%84%96%2042_2021_%d0%9f%d0%921-130-137.pdf

Конституція підозра

Схожі статті

Чи дійсно закриття кримінального провадження у звʼязку з декриміналізацією діяння порушує презумпцію невинуватості? (Рішення КСУ №3-р(ІІ)/2022)