Невідкладний обшук: необхідне зло чи панацея?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Всі права захищені © 2025 JustTalk

Невідкладний обшук: необхідне зло чи панацея?

Артем Донець

14 August, 2025

83

Невідкладний обшук: необхідне зло чи панацея?

«Все — отрута, все — ліки; те й інше визначає доза»
Парацельс, XVI ст.

Ця стаття — авторський погляд на інститут так званих невідкладних обшуків, який є продовженням фахової дискусії, розпочатої публікацією судді Вищого антикорупційного суду, шановною пані Вірою Михайленко.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України) проникнення до житла чи іншого володіння особи, а також проведення в них огляду або обшуку, допускається виключно на підставі вмотивованого рішення слідчого судді, за винятком випадків, прямо передбачених КПК України.

Право на повагу до житла як складову права на приватність належить до основоположних прав людини, закріплених на національному й міжнародному рівнях.

Конституційний Суд України в рішенні від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011 наголосив на тому, що гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не лише конституційно-правовим обов’язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов’язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Зазначені міжнародні акти згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Водночас, виходячи із завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК України), законодавець цілком далекоглядно заклав у КПК України можливість такого собі шорт-треку для авторизації проведення обшуку в невідкладних чи надзвичайних умовах, а саме в порядку ч. 3 ст. 233 КПК України. Так, саме в надзвичайних і невідкладних — і жодних інших.

У відповідному розділі ст. 233 КПК України законодавець написав: «слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із (1) врятуванням життя людей та майна чи з (2) безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення». Це вичерпний перелік тих небагатьох підстав, які передбачають можливість порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи без дозволу суду: рятування життя, майна чи безпосереднє переслідування. Інших підстав, способів й обставин у законодавстві не передбачено взагалі!

Але ж у нас є щоденна практика, і вона часто значно відрізняється від концепції, викладеної законодавцем.

У своїй щоденній роботі багато українських адвокатів, та і я особисто, упродовж більш як 10 років своєї адвокатської діяльності саме в кримінальній практиці стикаються з доволі творчим трактуванням положень ч. 3 ст. 233 КПК України з боку органів досудового розслідування і прокуратури. Ще сумнішими є оцінки слідчих суддів результатів таких «невідкладних» обшуків й отриманих результатів.

Законодавець, передбачаючи можливість стороні обвинувачення провести так званий невідкладний обшук, виходив з цілком логічної і передбачуваної ситуації, коли правоохоронець має об’єктивні підстави підозрювати якусь особу, що втікає чи переховується у своєму або чиємусь житлі чи володінні безпосередньо після вчинення злочину. Або, що є небезпечнішим, загрожує життю, здоровʼю третіх осіб, які в такому житлі чи володінні перебувають. Або за ознаками на тілі, одязі чи навколишніх предметах і місцевості можна обґрунтовано припустити про безпосередню участь такої особи у вчиненні злочину. Взагалі сценаріїв таких подій можна вигадати безліч, але у всіх них цілком очевидною і абсолютно збалансованою буде поведінка правоохоронця, який не стане у відповідній ситуації готувати клопотання про дозвіл на проведення обшуку з доказами на обґрунтування необхідності такого дозволу, звертатися до суду й чекати відповідного дозволу (ухвали слідчого судді), а почне невідкладно вживати дієвих заходів для швидкого й ефективного затримання підозрюваної особи або рятування життя чи майна людей, для чого такий правоохоронець чи прокурор невідкладно проникне до житла чи іншого володіння особи й врятує життя і майно людей або затримає підозрювану особу.

На мою думку, наріжними каменями цієї конструкції, яка не тільки за формою, а й за змістом мусить мати легітимність в очах держави й суспільства, є два обовʼязкових елементи:

1

невідкладність (якщо хочете, ургентність чи терміновість) ситуації, яка сама собою зумовлює необхідність діяти швидко для присікання злочину чи зменшення ступеня можливих наслідків;

2

безпосереднє переслідування підозрюваного або врятування життя чи майна інших людей.

І тут ми вперше мусимо зазирнути в очі реальності: більшість так званих невідкладних обшуків проводяться органами досудового розслідування (далі — ОДР) (у порядку зменшення частоти), як-от ДБР, СБУ та БЕБ і НАБУ. Якщо згадати, які саме злочини підслідні цим органам, ми зрозуміємо, що геть не ті, у яких можна собі уявити ургентну потребу проникати до житла чи іншого володіння особи, щоб там когось затримати чи врятувати чиєсь життя і майно. Зазвичай вищенаведені ОДР розслідують посадові злочини, злочини, пов’язані з військовою службою, правопорушеннями правоохоронних органів чи судів (ДБР), злочини у сфері економіки, фінансів, оподаткування (БЕБ), ну а у випадку СБУ — злочини проти національної чи державної безпеки, терористичні злочини, злочини, пов’язані з державною таємницею, спецслужбами й розвідувальною діяльністю. Як видно з переліку, місця для «невідкладних» несанкціонованих судом обшуків тут не так багато.

І що характерно, найчастіше такі обшуки відбуваються в кримінальних провадженнях, які вже тривалий час перебувають у згаданих ОД. Ці органи зібрали вже багато доказів, часто є значний обсяг інформації, отриманої в результаті оперативно-розшукових заходів, і саме розслідування відбувається під ретельним керівництвом прокурора. Тобто простору для проведення невідкладних обшуків через раптово виниклі обставини — мінімум. Тож у який момент в ОДР постає необхідність провести в таких провадженнях невідкладний обшук? Запитання риторичне.

За усталеною практикою «невідкладний обшук», який проводять вищенаведені ОДР, відбувається не для врятування, а для вилучення майна, якому потім надається статус доказів у кримінальному провадженні. Такі обшуки проводяться не для рятування життя людей чи затримання підозрюваної особи, а для затримання фігурантів провадження, щодо яких ОДР вже зібрали значну доказову базу Надалі це уможливлює повідомлення таким особам про підозру, бо вони фактично затримуються на час обшуку або ж одразу після нього.

Ба більше, проведення «невідкладного обшуку» надає стороні обвинувачення неочевидний, але потужний бонус: під час обшуку вони можуть вилучити навіть таке майно, речі й документи, дозвіл на вилучення яких вони б з високим ступенем імовірності не отримали в слідчого судді, якби звернулись за дозволом на обшук завчасно. До того ж при зверненні до суду за дозволом на обшук сторона обвинувачення має обґрунтувати суду, дозвіл на вилучення чого саме, у кого й де вона просить, і яке доказове значення ці речі, документи чи інформація можуть мати. Й у разі обшуку на підставі дозволу суду, суд зазвичай доволі чітко конкретизує у своєму рішенні, що саме стороні обвинувачення дозволено вилучати, а що — категорично ні.

Уважний читач цілком логічно запитає: а чому ж тоді за всіх наявних процесуальних можливостей не пройти процедуру отримання дозволу на проведення обшуку в суду й не провести цю важливу процесуальну дію «згідно-відповідно»? Відповідь проста: because I can.

Згідно з вимогами закону після проведеного «невідкладного обшуку» ОДР має невідкладно після виконання таких дій звернутися до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку, тобто постфактум отримати дозвіл суду на обшук, який уже відбувся. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами ст. 234 КПК України, перевіряючи, серед іншого, чи дійсно були підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді.

Так уже історично склалося, що з моменту набрання чинності й початку функціонування КПК України в редакції 2012 року кількість проведених «невідкладних обшуків» тільки збільшилася, як і кількість ухвал слідчих суддів, які легалізовували результати таких обшуків своїми ухвалами. Хоча на початках суди дуже критично ставилися до результатів таких обшуків, часто ставили під сумнів тотожність «рятування майна» і «вилучення доказів» і навіть визнавали їх різними за природою і формою процесуальними діями.

Тут, звичайно, можна згадати концепцію невідворотності виявлення доказів (inevitability of detection) — це принцип, який Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) застосовує для оцінки допустимості доказів, отриманих із порушенням прав людини, зокрема ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий суд). Коротко суть принципу можна сформулювати так: навіть якщо докази були здобуті з порушенням Конвенції (наприклад, через тортури, незаконний обшук тощо), їх можуть визнати припустимими, якщо доведено, що ці докази були б неминуче отримані в інший, законний спосіб, незалежно від порушення. Так би мовити, натрапили б на них у будь-якому разі, бо інакше бути просто не могло.

Але той самий ЄСПЛ неодноразово критично оцінював українську практику проведення «невідкладних обшуків» без ухвали суду, посилаючись на порушення статті 8 ЄКПЛ — право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і кореспонденції.

Основними аспектами критики з боку ЄСПЛ були:

Недостатність підстав для невідкладності обшуку.

ЄСПЛ вимагає наявності переконливих і виняткових обставин, які обґрунтовують проведення обшуку без попереднього судового дозволу. Українські правоохоронці часто зловживають аргументом невідкладності, не доводячи реальної загрози знищення доказів або втечі підозрюваного (див. справу «Інтерсплав проти України» (2007): суд вказав, що проведення обшуку без судової санкції та без достатніх підстав порушило ст. 8 Конвенції).

Надмірне втручання в приватне життя.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що обшуки проводяться із зайвим масштабом: вилучення майна, яке не стосується розслідування, психологічний тиск, публічні «маски-шоу». Такі дії часто не відповідають принципу пропорційності, передбаченому Конвенцією (див. справу «Пантелеєнко проти України» (2006): обшук у квартирі журналіста без достатніх підстав визнано непропорційним втручанням у приватне життя).

Відсутність ефективного судового контролю.

У багатьох випадках українські суди формально узаконюють обшуки «заднім числом», не забезпечуючи ефективного контролю за дотриманням прав особи. ЄСПЛ наголошує: постфактум погодження не є виправданням первинного порушення прав (див. справу «Головань проти України» (2019): суд вказав, що судовий контроль був формальним і не забезпечив ефективного захисту).

Відсутність достатніх гарантій проти зловживань

Українське законодавство не забезпечує достатній рівень юридичних гарантій для особи, у якої проводиться невідкладний обшук, особливо у випадках без рішення суду.

ЄСПЛ не заперечує проти невідкладних обшуків у принципі, однак вимагає дотримання Україною високих стандартів: повинен бути реальний ризик втрати доказів; повинен бути судовий контроль (до або відразу після обшуку); дії правоохоронців мають бути пропорційними меті.

Але від теорії і філософсько-процесуальних роздумів адвоката перейдімо до зрозумілих прикладів: буквально нещодавно країну сколихнули новини про проведення ДБР обшуків у доволі відомого публічного антикорупційного діяча, які відбулися саме в тому самому «невідкладному» порядку: без дозволу суду за кримінальним провадженням, внесеним до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15 грудня 2023 року. Дійсно, невідкладність вражає.

До антикорупціонера за місцем проходження служби в Харківській області, до місця проживання його родини в Київській області, а також за низкою інших адрес, слідчі ДБР прийшли в супроводі озброєних, екіпірованих і спеціально підготованих оперативних співробітників ДБР, підкріплені представниками ДВКР СБУ й понятими, для проведення «невідкладного обшуку».

Годі й казати, що в момент проведення цих невідкладних обшуків одночасно за декількома адресами в різних куточках України ані життя третіх осіб, ані майно не було під загрозою пожежі, повені чи урагану. Сам підданий обшуку й надалі затриманий антикорупціонер також не погрожував нічиєму життю чи майну, ба більше, офіційно перебував за визначеним місцем несення служби й не намагався втекти.

У процесі невідкладного обшуку в антикорупціонера вилучили його особистий годинник, телефон і ноутбук, але ніякого майна не врятували, так само як і не убезпечили життя чи майно третіх осіб, для рятування яких такі обшуки можна проводити.

Чи варто казати, яке рішення ухвалив слідчий суддя, до якого після цього звернувся слідчий за легалізацією результатів невідкладного обшуку? Стежте за руками: обшук легалізували, бо попри те, що він проводився для врятування життя і майна, а не для вилучення доказів у справі й затримання особи, під час нього було вилучено майно, яке слідство визнало доказами. Тож суд не знайшов жодних причин не легалізувати цей обшук.

І це я навів приклад лише одного, але доволі яскравого «невідкладного обшуку», а таких випадків за свою практику я й адвокати нашого обʼєднання бачили сотні! І я не можу пригадати жодного випадку, коли б слідчий суддя відмовив шановним представникам ДБР, СБУ чи БЕБ в легалізації результатів невідкладного обшуку. Не виключаю, що адвокати, слідчі й судді мають різні редакції КПК України. Чи все ж таки питання не в Кодексі?

Слабка надія на позитив у цій частині в мені ще жевріла, коли до КПК України внесли зміни від 23 липня 2025 року (закон № 4555-ІХ), які цілком розумно передбачали можливість проведення невідкладних обшуків у кримінальних провадженнях виключно щодо злочинів проти життя, здоров’я, особистої і статевої недоторканості особи, публічної безпеки тощо, але ці доволі розумні новації скасували вже 1 серпня 2025 року (закон № 4560-IX).

Ось такий кримінально-процесуальний вимір концепції вікна Овертона: те, що спочатку виглядає неприпустимим чи радикальним, з часом стає терпимим, а трохи пізніше — уже прийнятним і навіть розумним, потім перетворюється на популярне (ВИ ЗНАХОДИТЕСЬ ТУТ), а далі стає бажаною нормою.

Зважене й справедливе використання органами досудового розслідування і прокуратурою процесуального механізму невідкладних обшуків наразі залежить виключно від суду: чи буде можливість проведення так званого невідкладного обшуку в порядку ч. 3 ст. 233 КПК України справді дієвими ліками суспільства від його хвороб — злочинності — чи підступною отрутою, яка вб’є і без того крихкий баланс законності та змагальності кримінального процесу, а заразом і зведе нанівець судовий контроль у кримінальному процесі.

Цей авторський роздум на тему невідкладних обшуків є не претензією чи закидом щодо практики Вищого антикорупційного суду, а радше роздумом про практику кримінальної юстиції не вголос, а текстом.

Автор роздуму не претендує на абсолютну збалансованість і безпристрасність і викладає бачення ситуації крізь призму адвоката-криміналіста.

Але якби інститут невідкладних обшуків функціонував бездоганно, хіба б розпочалася така дискусія? Запитання не вимагає відповіді, а є запрошенням до обговорення інших сторін кримінального провадження, як-от слідчих і прокурорів, суддів та адвокатів, для висвітлення їхнього погляду на сам інститут невідкладних обшуків і проблеми його регулювання й застосування, а також судового контролю.

Схожі статті

Межі винятків: обшуки без судових рішень як випробування добросовісності

Обшук без ухвали слідчого судді з метою вилучення речових доказів: проблеми законності та допустимості