Ототожнення адвоката з клієнтом — це явище, коли на адвоката починають переносити соціальну (часто негативну) оцінку його клієнта. Наприклад, коли адвоката, який захищає корупціонера, у суспільстві сприймають також як корупціонера, хоча він лише виконує професійну роль захисника.
Це явище не нове і загалом зумовлене амплуа адвоката в суспільстві. Пригадаймо мюзикл «Chicago» — це сатира на судову систему 1920-х років у Чикаго, яка розкриває теми корупції, слави, маніпуляцій. Біллі Флінн — адвокат головної героїні Роксі Харт. Його персонаж — типовий адвокат-«шарлатан» того часу, який уміло маніпулює судом і медіа, щоб забезпечити виправдання своїх клієнтів.
На жаль, такий образ адвоката характерний не тільки для художніх творів. Сучасне українське суспільство загалом схильне вважати адвоката «рішалою», що зумовлює неправильне сприйняття його ролі.
Для цього є кілька причин, зокрема поведінка самих адвокатів, які подекуди нагадують «кур’єрів», а не захисників, але і попит зумовлює пропозицію. Часом суспільство не готове до чесних адвокатів, адже коли справа торкається конкретної людини, то вона забуває про закон і справедливість та шукає можливість «вирішити справу». Тому проблема комплексна, потребує системного розв’язання й показує низьку правову культуру українського суспільства. Для її подолання потрібно працювати як над правопросвітою громадян, так і реформою адвокатури, що є однією із вимог євроінтеграції, адже на відміну від судів і прокуратури, в адвокатурі жодні реформи не відбуваються.
Це все про глибинні причини ототожнення адвоката з клієнтом, але повернімося до нашої теми.
Як уже було зазначено, проблема для українського суспільства не нова, але, на мою думку, війна підсвітила її. Держава Україна зіткнулася з необхідністю надавати правничу допомогу російським військовополоненим та особам, які підозрюються / обвинувачуються в колабораціонізмі.
За дослідженнями НААУ[1], саме адвокати БПД змушені надавати таку правничу допомогу, а за результатами дослідження OSCE[2], вони ототожнюються з клієнтом і в цій категорії справ часто зазнають погроз і громадського осуду.
Україна не перша держава, яка із цим зіткнулася, подібне траплялося і в країнах, де адвокати захищають осіб, що підозрюються в тероризмі.
Дуже наочно ця проблема проілюстрована у фільмі «Мавританець». За сценарієм, адвокатеса захищає особу, що підозрюється в тероризмі (спойлер — підозра не виправдалася). Героїня прокомунікувала своє становище так: коли вона захищає підозрюваного в тероризмі, то суспільство за це засуджує її, проте коли вона захищала потерпілих від насильства, співчуття їй ніхто не висловлював. Виклики, з якими стикається адвокат, захищаючи тих, кому загрожує смертна кара, описано в кількох романах Джона Грішема, наприклад у «Rogue Lawyer».
Звичайно, я не можу апелювати аргументами лише з фільмів, мюзиклів чи книжок, але подібна ситуація трапилася, наприклад, у Великій Британії, коли відверто хейтили адвоката Кіра Стармера, який також захищав підозрюваних у тероризмі.
На свій захист Кір Стармер навів насправді дуже гарні аргументи: “It is very important that everyone is represented”, “Lawyers give legal advice”, just as “doctors treat patients”[3].
Власне, така ситуація зараз склалася в Україні, адже деякі адвокати вимушені захищати категорії осіб, яких суспільство засуджує, і вищезазначені дослідження підтверджують, що при цьому вони зазнають суспільного осуду через ототожнення з клієнтом. Водночас у схожому становищі опинилися й лікарі та священники, які також виконують свої професійні обов’язки щодо аналогічних категорій, проте не зазнають осуду суспільства так гостро, як адвокати. Причини цього поверхово ми розглянули вище, проте така ситуація є проблемою для реалізації права на захист в Україні.
Суспільство (і як це не парадоксально, окремі правники також) має розуміти, що адвокат давав присягу і не може відмовитися від захисту просто так. КПК України передбачає обов’язкову участь адвоката в певних категоріях справ, це положення обійти неможливо, і хтось з адвокатів має виконувати цей обов’язок. Це вимога Женевської конвенції, і ми як цивілізована країна маємо показувати, що поважаємо й дотримуємося правил і цим відрізняємося. ЄСПЛ вимагає від нас ефективного захисту, і адвокати не можуть поводитися як статисти. Право на захист має бути реальним, ефективним і гарантованим усім.
Ці прості речі, які, на жаль, не всім зрозумілі, — необхідна умова дотримання принципу верховенства права в Україні, без них його реалізація неможлива.
Тобто адвокати захищають підозрюваних у тероризмі, військовополонених, підозрюваних у колабораціонізмі не тому, що вони так хочуть і поділяють їхні цінності чи погляди, а тому, що це їхній обов’язок і вклад у верховенство права. Та я не заступаюся за адвокатів, які можуть бути пособниками злочинців, і не заперечую, що такі факти трапляються. Проте захист і пособництво слід розрізняти.
Водночас у суспільстві і навіть серед правників немає розуміння цих базових речей. Тому природно, що в середовищі адвокатів виникла потреба в захисті від ототожнення адвоката з клієнтом, яке шкодить як самому адвокату, бо чинить на нього тиск, так і верховенству праву в Україні, бо ми не поважаємо засадниче право — право на захист.
Очевидно, що такий стан речей зумовив появу законопроєкту № 12320, яким пропонується встановити адміністративну відповідальність у вигляді штрафу за ототожнення адвоката з клієнтом. Він викликав бурхливу реакцію в суспільстві[4] і сприймається як спроба обмежити свободу слова й чинити певний тиск зі сторони адвокатів. Та чи є цей законопроєкт «драконівським»? Очевидно, що ні, бо треба грамотно читати диспозицію запропонованої норми. Нікого не притягнуть до відповідальності, якщо поруч із прізвищем адвоката згадають прізвище його клієнта. Проте зрозуміло, що неприйнятно переносити соціальну (часто негативну) оцінку клієнта на адвоката, і саме це буде каратися. Чи отримають адвокати від цього якусь суперсилу карати всіх своїх кривдників? Ні, бо всім зрозуміло, що адвокати — це самоврядна організація, яка не є частиною влади і не володіє якимись репресивними механізмами. Посередником у цьому процесі буде суд, і за ним остаточне рішення.
Бурхлива реакція певних організацій укотре показує недостатню правову культуру нашого суспільства. Адже чому в правовій державі хтось має бути проти гарантій для адвокатів?
Чи розв’яже цей законопроєкт проблему у випадку ухвалення? Очевидно, що ні. Бо наявність заборони зупиняє від вчинення правопорушення малий відсоток людей. Але він хоча б стимулює декого задуматися над своїми висловлюваннями.
Натомість що може покращити ситуацію в Україні в цій сфері:
- правопросвітні заходи, підвищення правової культури населення;
- реформа адвокатури, самоочищення системи й нетолерантність усередині системи до адвокатів, які псують імідж адвокатури.
Але все це гра на довгу перспективу, на все потрібен час. Вірю, що українське суспільство подолає ці виклики на шляху свого розвитку й досягне гідного рівня правової культури.
[1] Асоціація адвокатів України. Звіт про діяльність системи безоплатної правової допомоги у 2023 році. Київ : НААУ, 2024. 52 с. URL: https://unba.org.ua/assets/uploads/publications/Звіт%20БПД_2023_.pdf
[2] Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Удосконалення методології збору та обробки статистичних даних про кримінальні правопорушення у сфері корупції в Україні. Варшава : БДІПЛ ОБСЄ, 2024. 64 с. URL: https://www.osce.org/files/f/documents/c/a/577169.pdf
[3] Hall, B. Starmer defends acting on behalf of banned terrorist group. The Telegraph, 2024, March 22. URL: https://www.telegraph.co.uk/politics/2024/03/22/starmer-defends-acting-on-behalf-of-banned-terrorist-group
[4] Від нардепів вимагають не ухвалювати закон, який дозволить карати журналістів за ототожнення адвоката з клієнтом. Центр прав людини ZMINA, 14 травня 2024. URL: https://zmina.info/news/vid-nardepiv-vymagayut-ne-uhvalyuvaty-zakon-yakyj-dozvolyt-karaty-zhurnalistiv-za-ototozhnennya-advokata-z-kliyentom