Правові наслідки угоди про визнання винуватості для третіх осіб

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Правові наслідки угоди про визнання винуватості для третіх осіб

Можливість досягнення консенсусу між підозрюваним (обвинуваченим) і прокурором — достатньо ефективний альтернативний спосіб розв’язання кримінально-правових конфліктів.

Ярина Сидій

23 December, 2022

1231

Правові наслідки угоди про визнання винуватості для третіх осіб

За загальним правилом угода між прокурором і підозрюваним (обвинуваченим) створює правові наслідки тільки для її учасників. Хоча існує негативна тенденція, коли обвинувачення використовує обвинувальний вирок, яким затверджено угоду про визнання винуватості, для обмеження прав осіб, які не були учасниками кримінального провадження. Це відбувається тоді, коли прокурори в угоді викладають фактичні обставини справи з посиланням на вчинення іншою особою, яка не є учасником провадження, певного кримінального правопорушення. Після затвердження угоди прокурор отримує рішення, яке, на його думку, підтверджує факт скоєння злочину такою особою. Надалі цей вирок використовується вже в іншому кримінальному провадженні як доказ винуватості зазначеної особи.

В основу таких дій покладено помилкове розуміння прокурором положень КПК України (далі — КПК), які регулюють процедуру підготовчого судового засідання, де не встановлений обов’язок суду оцінювати формулювання підозри та фактичні обставини кримінального правопорушення, у тому числі й те, що рішення, яке отримує прокурор, фактично підтверджує факт вчинення особою, яка не була учасником кримінального провадження, певного кримінального правопорушення. Це дозволяє стороні обвинувачення в іншому кримінальному провадженні використовувати такий вирок як доказ, що підтверджує певні обставини кримінального правопорушення та вину особи, яка не була учасником відповідної угоди.

Проте такий підхід суперечить загальним правилам преюдиції, інститут якої, як відомо, не визнає преюдиційний характер за обставинами, встановленими вироком у межах застосування спрощених процедур без повноцінного доказування.

Наведемо приклад.

Вироком Печерського районного суду м. Києва від 4 березня 2015 року обвинуваченого на підставі угоди з прокурором засуджено за сукупністю злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України (далі — КК) за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 375, ч. 1 ст. 366, ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 361, на п’ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади на державній службі строком на два роки. На підставі ст. 75 КК особу було звільнено від відбування основного покарання з іспитовим строком два роки. Суть обвинувачення полягала в тому, що особа, працюючи в прокуратурі Київської області, за попередньою змовою з іншими особами сприяла судді місцевого суду (матеріали щодо якого виділено в окреме провадження) у постановленні завідомо неправосудної ухвали. Цим вироком суд преюдиційно визнав факт винесення суддею Бориспільського районного суду завідомо неправомірного рішення.

На основі інформації з відкритих реєстрів можемо зробити висновок, що, ймовірно, суддя Бориспільського районного суду (далі — суддя) подав апеляційну скаргу на вказаний вирок, оскільки було порушено його право на справедливий судовий розгляд, хоча він і не був учасником цього кримінального провадження.

Апеляційним судом м. Києва рішенням від 17 квітня 2015 року вказану апеляційну скаргу повернуто заявнику з огляду на те, що її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року також відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Однак Верховний Суд України (далі — ВСУ) визнав, що очевидним є те, що суддя, хоча і не був визнаний учасником кримінального провадження, має право захищати свої права, свободи та інтереси, яких стосується вирок у цьому провадженні, шляхом звернення до апеляційної інстанції з його оскарженням. Цей висновок відповідає і змісту ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій зазначено, що кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесення йому вироку.

ВСУ також зазначив, що дотримання вказаних засад є гарантією реалізації права на доступ до правосуддя, а їх нехтування означає, що судове рішення про відсутність у заявника права на звернення з апеляційною скаргою постановлено без дотримання вимоги справедливості судового розгляду, приписів ст. 370 КПК про законність та обґрунтованість судового рішення, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону й підставою для його скасування. Таким чином, ВСУ констатував неправильне застосування касаційним судом норм, передбачених пп. 1, 2, 10, 17 ст. 7, ч. 6 ст. 9, ст. 24, ч. 4 ст. 394 КПК, у зв’язку з обмеженням права судді як особи, прав, свобод та інтересів якого стосується вирок на підставі угоди між прокурором та обвинуваченим на його апеляційне оскарження.

У результаті можна констатувати, що підхід сторони обвинувачення, коли прокурор намагається встановити винуватість третіх осіб (не учасників провадження) шляхом фіксування такої вини в угоді з обвинуваченим, не сприяє виконанню завдань кримінального провадження, що закріплені у ст. 2 КПК, а навпаки — призводить до зловживання правом певними особами.

Ідея запровадження інституту угод мала на меті не порушення та обмеження прав осіб, а оптимізацію досудового розслідування (судового розгляду), економію часу, коштів, збільшення ефективності досудового розслідування (судового розгляду) та впливу на правосвідомість людей для виконання поміж іншого мети покарання.

Лінк на справу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/42987287