Розбудова дитиноцентрованої ювенальної юстиції — це не спринт на сто-триста днів, а марафон на десятки років, який ми вже біжимо

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Розбудова дитиноцентрованої ювенальної юстиції — це не спринт на сто-триста днів, а марафон на десятки років, який ми вже біжимо

Людмила Гриценко

6 June, 2024

747

Розбудова дитиноцентрованої ювенальної юстиції — це не спринт на сто-триста днів, а марафон на десятки років, який ми вже біжимо

Хто я і в чому моя експертиза в тематиці ювенальної юстиції

Мене звати Людмила Гриценко. Я — експертка з питань захисту прав дітей ГО «ВГЦ “Волонтер”», залучена експертка Міжвідомчої координаційної ради з питань правосуддя щодо неповнолітніх, національна експертка Ради Європи (зокрема, упроєкті Ради Європи «Захист прав дітей під час війни і в післявоєнний період в Україні»), лекторка Вищої школи адвокатури НААУ, активістка Центру «Адвокат дитини» ВША НААУ, юристка, правозахисниця, адвокатка, дружина й мама двох чудових дітей.

Про розбудову ювенальної юстиції говоритиму з кількох відомих і доступних мені ракурсів:

перший — як правозахисниця та адвокатка-практик. В адвокатській діяльності я шістнадцять років. До того, як стати адвокаткою, працювала помічницею судді в суді першої інстанції. З ювенальним напрямом потоваришувала ще в далекому 2001 році й досі в ньому працюю. Під словом «працюю» маю на увазі консультую, пишу юридичні документи, ходжу в судові засідання та інші інстанції за потреби, представляю інтереси та здійснюю захист дітей, тобто можу щиро говорити на цю тему через призму свого адвокатського досвіду та спираючись на зворотний зв’язок, отриманий від моїх довірителів (у тому числі дітей);

другий — як тренерка. У тренерстві я більше ніж десять років, і ювенальна спеціалізація, протидія насильству та побудова міжвідомчої взаємодії — це топові теми розроблених і проведених мною тренінгів протягом п’яти крайніх років. Тут, у своїх роздумах і висновках про розбудову ювенальної юстиції, спиратимусь на власні спостереження та:

на відповіді учасників/ць;
на те, як проходять групові активності, які підходи використовуються під час роботи над кейсами і яка атмосфера панує;
на зворотний зв’язок і рефлексії учасників;
на результати оцінювання тренінгів (анкети зворотного зв’язку);
на наше внутрішнє тренерське обговорення (за гарячими слідами після тренінгу);

третій — як дослідниця та аналітикиня. Я маю на увазі проведення ситуаційних аналізів і досліджень на теми, дотичні до ювенальної юстиції. До прикладу, Дослідження щодо проблемних питань розгляду справ, пов’язаних із забезпеченням права дитини на сім’ю [1] чи дослідження «Комплексна оцінка системи правосуддя, дружньої до дитини в Україні» [2]. У цій частині спиратимуся та/чи апелюватиму до:

судової практики;
думок, почутих під час глибинних інтерв’ю;
доступної (відкритої) статистики і того, що в цій статистиці дуже б хотілося побачити, але це поки що ніхто це не вимірює;
результатів онлайн-опитувань;
висновків і рекомендацій експертів.

Мої думки на тему розбудови ювенальної юстиції — звісно, лише мої думки, проте народжені вони з досвіду, роздумів, аналітики та отриманого зворотного зв’язку.

ТОП-5 викликів, які зараз стоять перед тими, хто біжить марафон розбудови ювенальної юстиції

У цій частині йтиметься про пострадянський спадок, про те, що вже варто передати в архів інституційної амнезії (читати — закреслити і забути)... Але самі собою ці питання не розв’язуються, тому це виклики, які важливо розуміти і з якими варто працювати вже зараз.

Професійне вигорання, фахівців із державних інституцій, які працюють із дітьми, та нестача навчених і вмотивованих фахівців. Це складне для розв’язання питання, у якому є і наслідки реформ, і вплив війни, і низький рівень оплати, і непривабливість ідеї для самозайнятих фахівців працювати на державу. Причин багато. Тему точно потрібно комунікувати, комунікувати якісно, можливо, спрощувати механізми доступу до професії на період війни, проте в жодному разі не ризикувати якістю, етичною, ціннісною складовими та внутрішньою мотивацією. Це складна тема, і про неї можна написати окрему публікацію, чому круті фахівці не поспішають працювати на державу.
Однаковий підхід до організації та проведення слідчих / процесуальних дій як за участі дорослих, так і за участі дітей. Не скажу, що це доволі розповсюджений підхід. Ні, сьогодні це швидше виняток, ніж правило. Справді, система оновлюється, і існує широкий консенсус у питанні впровадження дитиноцентрованих та індивідуальних підходів. Але досі такі випадки трапляються як під час досудового розслідування, так і в судових засіданнях. Які причини? Можливо, звичка, незнання особливостей дитини як цільової аудиторії, брак часу, надмірне навантаження, інколи — внутрішнє ставлення. Однакові підходи на сьогодні не працюють. Понад те, ціна зроблених таким чином помилок — висока як для дитини, так і розслідування. Діти потребують розуміння вікових особливостей, навички бути безпечним дорослим і створювати безпечний простір, індивідуального підходу та врахування в усіх ситуаціях, які можуть трапитися в їхньому житті, принципу якнайкращих інтересів дитини.
Soft skills (м’які навички) частини дотичних до системи захисту прав дітей фахівців застаріли ще в далеких нульових і потребують системного оновлення та синхронізації з реальністю. Скільки у відсотковому відношенні — сказати важко, для цього потрібно робити окреме системне дослідження, але мова йде не про поодинокі випадки, а про вагому частину всієї системи. Коли я говорю, що потрібно розвивати м’які навички, я маю на увазі такі:

бути безпечним дорослим для дитини (до прикладу, розпізнавати потреби, реагувати на них), уміти створювати безпечний простір для взаємодії з дитиною і розуміти, навіщо це потрібно;
мати навички й готовність будувати, підтримувати, час від часу переглядати та вдосконалювати механізми міжвідомчої взаємодії;
уміти аналізувати та за потреби працювати над помилками після проведення слідчих дій за участі дитини та/чи після завершення кримінального провадження;
уміти надавати та отримувати конструктивний зворотний зв’язок і бути відкритими до змін;
змінити ставлення до лідерства (і проявлення ініціативи).

Я досі бачу в резюме «стресостійкий» (читати — навчений ігнорувати свої потреби та емоції) замість «учуся емоційної компетентності». Досі чую на співбесідах, що «ініціатива — карається» (дослівно). Я чула таке, коли прийшла в суд у 2001 році, тоді це були типу сучасні підходи (хоча це спірне питання), а зараз це застарілі підходи, те, що потребує переосмислення та оновлення.

Звісно, мова йде не про всіх фахівців, які працюють із дітьми. Звісно, у кожній інституції є ті, у кого горять очі, хто відкритий до змін, хто з дня в день старанно робить свою роботу і несе в життя дітей великі й маленькі дива, перемоги та історії успіхів. Я не маю наміру знецінювати роботу і вклад таких людей, навпаки вважаю їх героями. І інколи таким людям доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб не зламатися об систему.

Hard skills (професійні навички) частини дотичних до системи захисту прав дітей фахівців також не швидко оновлюються. Так само важко сказати,«скільки» від загальної кількості, адже для цього важливо спиратися на статистику та глибоку аналітику. Проте це більше системна проблема, ніж індивідуальна й поодинока. (До прикладу, ми досі шукаємо «об’єктивну істину» в КПК України 2012 року. Пропоную маленький тест: ввести в пошук слова «об’єктивна істина» та знайти в тексті Кримінального процесуального кодексу, у якій саме статті вказано, що ми маємо її знайти в кримінальному процесі за участі дитини).

Як на мене, основні проблеми полягають:

в інколи тотальному нерозумінні / невмінні працювати з Конвенцією про захист прав людини, Конвенцією ООН про права дитини (до прикладу, «що мені ваша Конвенція, як у КПК такого не написано»). Звісно, я жодним чином не маю наміру знецінити потужний і масштабний вклад громадських та міжнародних організацій в освіту та навчання прав людини українських фахівців. Навчань, тренінгів, курсів, освітніх проєктів багато. Вони цікаві та якісні, але «середня температура по інституціях» показує, що однакового розуміння / синхронізації немає. Судові процеси, де потрібно збалансувати права сторони захисту й обвинувачення (до прикладу, «компенсувати» право на перехресний допит тоді, коли дитина потерпіла не постає перед судом, а суд лише досліджує її покази, надані на досудовому слідстві), зазвичай тягнуться роками, а інколи й десятиліттями і перетворюються то на «Ігри престолів», то на «Голодні ігри» [3];

у 3-5-7-8 повторних допитах дитини (кожен наступний, як правило, менш інформативний / неінформативний узагалі і більш травмівний). А ще непотрібні інші слідчі дії за участі дитини (не мають доказового значення або дублюють інформацію / покази, уже надані дитиною в кримінальному провадженні);

у тому, що дотичні суб’єкти «не в темі» сучасних можливостей, способів і форм вчинення кримінальних правопорушень (насильство в кіберпросторі, домагання /вербування дитини для сексуальних цілей тощо);

у наявності істотних помилок у кваліфікації кримінальних правопорушень,учинених дітьми чи за участі дітей (а це в тому числі й про нерозуміння взятих на себе Україною зобов’язань за Конвенцією ООН про права дитини, за Ланцаротською та Стамбульською конвенціями та нерозуміння контексту змін деяких статей КК України).

Який вихід? Учитися, розбиратися, щонайменше можна почитати пояснювальні записки до законів, якими вносилися зміни в КК України, як максимум — розібратися з конвенційними зобов’язаннями, почитати зауваження загального порядку, почитати звіти / рекомендації ООН по Україні з питань захисту прав дітей тощо.

Надмірний формалізм при розгляді справ щодо дітей (до прикладу: «Я не зніму мантію, бо я суддя, як у КПК напишуть, тоді зніму»), негнучкість, бюрократизм, застарілі підходи до призначення покарання.

Я не кажу про всіх, я знаю і працюю кожного дня з тими, хто живе тим, що робить, багато читає, постійно вчиться, не боїться визнавати помилки. Хто змінюється сам/сама і хто такі зміни впроваджує. Такі люди-зірочки, люди-світлячки є в кожній інституції, і, можливо, саме завдяки тому, що вони є і ми знайомі, я відчуваю плече поруч і біжу цей марафон разом із ними, навіть тоді, коли це видається заскладнимзавданням.

Про наболіле поговорили, це важливо, проте рухаємося далі. Пропоную продовжити розмову про те, що в марафоні розбудови ювенальної юстиції нам уже вдається, про те, що вже працює, що можна виміряти і фіксувати як важливі перемоги та досягнення.

Релевантні історії успіху, або Що вдалося, що працює, що варто масштабувати та поширювати

Створення реєстру психологів і залучення до кримінальних проваджень за участі дітей саме навчених психологів (досвід передпілоту ГО «ВГЦ “Волонтер”», пілотний проєкт про залучення психологів до кримінальних проваджень за участі дітей [4]).
Створення дружніх до дітей просторів для взаємодії (участі в слідчих чи процесуальних діях) саме під час кримінального провадження (відкриття центрів «Барнахус» і «Зелених кімнат» [5]).
Впровадження та поширення методики проведення допиту / опитування дитини «Зелена кімната». Вона може застосовуватися як у спеціально обладнаних приміщеннях, так і в кабінетах фахівців, які взаємодіють із дітьми. Цінним є не тільки впровадження самої методики, а й те, що отримані в процесі її реалізації якісні відеозаписи показів дитини надалі досліджуються судом і приймаються як належні та допустимі докази [6].
Поширення практики застосування статті 225 КПК України (мова йде про допит дитини на досудовому слідстві слідчим суддею, щоб мінімізувати контакт дитини із системою правосуддя та надалі не викликати її до участі в судових засіданнях і не допитувати повторно) та прийняття такого доказу судом.
«Підсилення голосу дитини» в судових процесах через допит психолога в судовому засіданні, використання показань із чужих слів, підготовку висновків і довідок психологами, консультації та роз’яснення спеціаліста в судовому засіданні (стаття 360 КПК України).
Побудова алгоритмів міжвідомчої взаємодії (як на прикладі впровадження моделі «Барнахус» у містах, де функціонують такі центри [7], так і в межах впровадження та реалізації пілотного проєкту з імплементації міжнародних стандартів правосуддя, дружнього до дитини, у практичну діяльність [8]), у тому числі через навчання дорослих фахівців із різних дотичних інституцій у тренінговому та симуляційному форматах (до прикладу, проведення тренінгів «Моделі ефективної міжвідомчої взаємодії у кримінальних провадженнях за участі дітей» для мультидисциплінарних команд у межах проєкту Ради Європи «Захист прав дітей під час війни і в післявоєнний період в Україні» [9]).
Зміна підходів до реабілітації дітей як у конфлікті із законом, так і в контакті із законом (залучення ГО, розширення та покращення якості послуг тощо).
Проведення системних, якісних і релевантних досліджень.
Запровадження в декількох судах першої інстанції ювенальної спеціалізації суддів, які розглядають справи щодо дітей-потерпілих і дітей-свідків [10].
Зміна підходів до звільнення дитини від кримінальної відповідальності та призначення покарання дитині.

Далі поговоримо про наступні можливі кроки в марафоні розбудови ювенальної юстиції.

Кроки, які слід робити вже зараз:

Синхронізувати ціннісні орієнтири. Дуже складно (читати — неможливо) впроваджувати дитиноцентровані підходи в судові процеси, якщо в голові людини в мантії існує установка: «Це мій судовий процес, я тут головний/а, і буде так, як я сказав/ла… Я сказав/ла, що дитина має постати перед судом, значить має постати». Не менш складно їх впроваджувати, коли в головах захисників, представників потерпілих чи прокурорів живуть установки «і так пройде», «не у в’язниці — і то добре», «вкрав — маєш сісти»... Надскладно зустрічатися і взаємодіяти з людською байдужістю. Проте я вірю і знаю, що дитиноцентрованасистема правосуддя можлива, вона вже функціонує в окремих судових інституціях чи окремих судових процесах. Я все частіше зустрічаю людей у мантіях, які заходять у судові процеси з розумінням індивідуальності дитини, з урахуванням контексту справи, з наміром і вмінням діяти в найкращих інтересах дитини та зі TRUE [11] дитиноцентризмом у кожному слові та кожній дії. У чому різниця між першими та другими? Складне питання. Точно в ціннісних орієнтирах і підходах, які вони застосовують. На мою думку, фахівці ювенальної юстиції, які працюють із дітьми чи для дітей, мають мати більш-менш схожі ціннісні орієнтири, знати, що таке дитиноцентризм, та ухвалювати рішення і дії, керуючись дитиноцентризмом, принципом найкращих інтересів дитини та верховенством права. Можна бути ювенальним за наказом, а можна — за духом. Важливо, щоб ті, що ювенальні за духом, мали можливість стати ювенальними за законом і згідно із наказом.

Напрацювати й погодити кінцеві вимірювані цілі, скласти маршрут, яким будемо рухатися, синхронізувати його з усіма дотичними суб’єктами (це завдання з трьома зірочками), визначити, як будемо вимірювати впровадження, і зробити якісну ревізію. Виглядає як план захоплення сусідньої галактики, але якщо дуже щиро, що нам важливо зрозуміти, що вже є і вже добре працює, тоді його варто масштабувати. Зрозуміти, чого не вистачає і чого потрібно повчитися. Не плутати одне з одним, бо інколи в мене складається враження, що ми перебудовуємо те, що й так добре працює, або їдемо / запрошуємо вчитися того, що давно і вміємо, і точно можемо ділитися досвідом, і так само ми ігноруємо ті навички, які справді важливо прокачати, і ті прогалини, які старі, як світ, і про які ми точно знаємо.

Систематично оновлюватися до останньої можливої доступної версії себе, тобто вчитися, обмінюватися досвідом, розвивати soft skills, переглядати свою картину світу, працювати з психотерапевтом, навчитися не множити на нуль свої акумулятори, навчитися дбати про себе та бути в ресурсному стані. Навчитися чути себе. Тоді можна чути інших. Перейти з «рятівників» до емпатичних і дитиноцентрованих фахівців, і це краще робити свідомо, тоді це гарний порятунок від перспективи стати втомленим, спустошеним і цинічним «гвинтиком» системи.

Прийти до усвідомлення… Домовитися на рівні суспільного діалогу… Змінити ставлення владних інституцій… Поки складно детально визначити спосіб, проте ми маємо зрозуміти, що суд — це сервіс для людей (у тому числі і для дітей), і він має бути доступним, зручним, зрозумілим і якісним. Людиноцентрованим, дитиноцентрованим і до кожної молекули, кожного нейрону про rule of law [12] та the best interests of the child [13].

Визнати чи повірити в те, що підтримка творить дива. Запровадити підтримку для дітей, які потрапили в контакт із системою правосуддя (мова йде як про дітей у конфлікті із законом, так і про дітей-потерпілих і дітей-свідків), і для всіх, хто працює з дітьми в системі ювенальної юстиції на постійній основі. Підтримка дітей і фахівців, які працюють із дітьми, має стати частиною державної політики.

Зробити роботу над помилками важливою частиною процесу розвитку й удосконалення. Не втікати від помилок, не фокусуватися на пошуку винної людини, прийняти той факт, що помилки мають бути і будуть, бо система навчається і оновлюється. І взагалі так здобувається досвід.

У кожному, навіть, на перший погляд, страшному кейсі, перш за все бачити дитину. Фокусуватися не на «що він/вона зробили», а «що до цього призвело», «як це виправити», «чим саме зараз я можу допомогти». Такий підхід переводить людину з охопленого жахом спостерігача події у фахівця, який може і здатен щось змінити. Який може щиро сказати: «Я поряд, я з тобою, так буває і так буває також, ми впораємося. Я вірю тобі і я вірю в тебе».

Навчитися поваги до приватного життя й уміти відрізняти людську цікавість (замасковану під професійні питання) від тих обставин, які справді мають бути встановлені в конкретному кримінальному провадженні. Можна навести кілька прикладів — від зайвих і жахливих запитань зґвалтованій дитині («А хто пропонував, в якій саме позі буде відбуватися статевий акт»…) до ставлення, яке вгадується у виразі обличчя, коли дитина відповідає на таке саме безглузде запитання про те, що мала вже статевих партнерів до зґвалтування. Це питання компетентності та ставлення. Коли існує розуміння, як працює насильство і якими є/можуть бути стратегії кривдника, такі питання не виникатимуть у головах і не звучатимуть у судових процесах.

Змінити пріоритети та підхід із «або/або» на «і там і там». Я маю на увазі пріоритетність справ, де люди давно під вартою, перед справами за участі дітей. Важливо відійти від «якщо ми будемо надавати перевагу та першими слухати дрібні справи про крадіжки в школі чи про легкі тілесні, то ми отримаємо велику кількість справ проти України в ЄСПЛ, пов’язану зі строками розгляду». Так, такий ризик є, і в ЄСПЛ вже достатньо справ проти України про надмірну тривалість судових процесів. Пропоную інше — перестати обирати або/або і вийти на новий рівень мислення та організації діяльності, на рівень більш складної системи, яка буде звучати «і там і там». Ставити собі питання не про те, що пріоритетне, а про те, як організувати діяльність так, щоб слухати вчасно і якісно, паралельно в різних залах судового засідання розглядати і ті й інші справи. Для цього потрібна спеціалізація (але то інший пункт із цього списку, і про нього далі) і розв’язане питання неукомплектованості судів танаявності достатньої кількості вмотивованих і навчених фахівців.

Запровадити спеціалізацію [14] за принципом «якщо в справі є дитина, то з нею взаємодіє навчений і оновлений до останньої доступної версії ювенал, ювеналза духом і за законом», тобто якщо в кримінальному процесі є дитина, з нею має взаємодіяти ціннісно орієнтований на дитину та навчений фахівець (психолог, слідчий, прокурор, суддя).

Забути про слова Глєба Жеглова [15], що «злодій має сидіти у в’язниці!», у контексті дітей. Забути зовсім.

Я маю на увазі, що досвід — це добре, з одного боку, а з іншого — досвід обмежує, а переконання, у які ми віримо, мають колосальний вплив на ті рішення, які ми ухвалюємо. Коли у 2024 році я чую від представників судової влади такий вислів (я про того, хто вкрав і де він має бути), то розумію, що відгомін та підходи СРСР продовжують жити в головах людей, які пишуть рішення та вироки іменем України. Мають право та пишуть іменем України, а керуються підходами, далекими від тих, за які сьогодні щоденно бореться та платить надвисоку ціну Україна. Звісно, це не ті приклади, які бачиш на кожному кроці, це більше поодинокі випадки, але вони є, і значить є ризик, що дитина, яка потрапила в конфлікт із законом, може постати перед суддею, який сповідує такий підхід. І він чи вона не буде заглиблюватися в деталі (до прикладу, удеталі про те, що «дриль і алюмінієву миску дитина вкрала, щоб продати, купити їжу й нагодувати молодшу сестру» — приклад із реального кейсу 2001 року). Рішення буде ухвалено через призму такого переконання, і, як інколи буває, може навіть бути обґрунтовано практикою ЄСПЛ.
Я вірю в те, що з дітьми мають працювати небайдужі люди, які вміють бачити потенціал і робити кроки назустріч, які вірять у силу другого (а інколи і третього) шансу і мають добрий контакт із собою.

Обліковувати статистичні показники вже зараз — не тільки кількісні, а і якісні. Статистику не можна зіпсувати. Ясне та детальне бачення реальної картини дає можливість працювати над помилками.

Пропоную коротку ретроспективну подорож у минуле під назвою «Таблички “Двір зразкового порядку”». Якщо простими словами, то в кейсах, пов’язаних із дітьми, робота з наслідками важлива, але не менш важливівстановлення, розуміння та робота з причинами, які призвели до того, що трапилося. Я пригадую досвід із далекого радянського та пострадянського минулого, коли в будинках, на яких висіла табличка «Двір зразкового порядку», так само сварилися і били дітей, як і в будинках, які не мали таких табличок. Тільки в будинках із табличками робили це за зачиненими дверима і часто навіть із зачиненими вікнами. Щоб сусіди не чули і щоб місцева влада не забрала таку важливу табличку, яка виділяла родини поміж інших. Така табличка давала право бути кращими за інших і водночас не допомагала (навіть заважала) розібратися з причинами та змушувала приховувати наслідки. Зараз такими метафоричними табличками слугують підходи до статистичних показників (кількісні вимірювання без якісного фокуса) та деякі дуже застарілі підходи, які використовуються, щоб не «псувати статистику». Я вірю в те, що статистику не можна зіпсувати, якщо ти щирий із собою, бо це статистика, вона має показувати, «як є», а не «як хочеться, щоб було». Тому таблички «Двір зразкового порядку» не працюють, проте точно працює робота над помилками та підхід глибинного аналізу після події чи ситуації, що сталася.

Пам’ятати, що судова система — це більше про зручні сервіси та служіння людству і праву, ніж про владу як таку. Нижче більш детально, чому це варто робити вже зараз:

Почну з тези, що мозок людини може обслуговувати будь-яку реальність. Що це означає? Теоретично людина може раціоналізувати або виправдати будь-яке своє рішення. (До прикладу, педофіли виправдовують свої вчинки любов’ю та взаємним задоволенням.) А якщо людина «при владі», то це навіть простіше, є норми закону та інші інструменти.

Коли я про це кажу, то маю на увазі твердження представників і представниць судової влади: «У цьому процесі суддя головний, і якщо суд сказав заслухати дитину безпосередньо, то так і має бути, бо саме так працює принцип безпосередності…» Далі звучить класичне: «Читайте КПК». І об цю «безпосередність» і «читайте КПК» розбиваються на друзки аргументи про те, що «після сексуального насильства щодо дитини пройшло два роки, і дитина живе своїм життям в іншій країні і все давно забула, бо спрацювали захисні механізми психіки… і є інші способи реалізувати принцип безпосередності… є можливість допитати…» У відповідь: «Адвокат Гриценко, суд розумний, розбереться, читайте КПК та проявляйте повагу».

У такі моменти я відчуваю холодний порив вітру із ціннісної прірви і думаю, що машини часу, мабуть, існують, але вони не переносять у майбутнє, вони працюють так, що людина застрягає в минулому, не відчуває змін і не вміє або не може (чи не хоче) на них реагувати….

І ще. У такі моменти я думаю, що закон — це інструмент для реалізації прав і свобод людини, він має працювати в інтересах людини, а не проти них.

Дуже шкода, що інколи люди, які працюють із дітьми, не розуміють роботу захиснихмеханізмів психіки, коли дитина зіткнулася з травматичним досвідом. Не знають, що через певний час (залежно від віку — від двох до трьох-чотирьох місяців) дитина справді не буде пам’ятати про обставини та деталі події. І не тому, що вона «бреше» чи «не хоче ще раз все розповісти» суду, а тому, що завдання її психіки — вижити, а жити з досвідом не за віком складно, тому його потрібно забути. (Опис дуже спрощений, проте дає можливість зрозуміти суть: дитину слід проінтерв’ювати один раз, не пізніше ніж через два місяці після події і не раніше ніж через кілька днів після події, що трапилася.)

Ціна такого незнання висока. Тому має бути спеціалізація з глибоким розумінням, що ж стоїть за Керівними принципами щодо правосуддя, дружнього до дитини. У фахівців, які працюють із дітьми, мають бути суттєво прокачані суміжні навички (до прикладу,знання вікових особливостей та інших основ психології дитини та/чи вміння будувати безпечну взаємодію з дитиною, розпізнавати та реагувати на її потреби). Фахівці, які працюють у системі правосуддя з дитиною, мають усвідомлювати, що судова система — це не про «я так сказав/ла», а про зручні сервіси та служіння, служіння людству, справедливості, дитиноцентризму (якщо в справі є дитина чи справа зачіпає інтереси дитини) та верховенству права.

На чому побудовані мої спостереження:

на 23 роках практики та особистому досвіді як людини і як фахівчині;
на сотнях тренінгових рефлексій (умію слухати і чути те, що говорять люди);
на даних із глибинних інтерв’ю людей, дотичних до ювенальної юстиції;
на даних релевантних досліджень;
на моніторингу реєстру судових рішень;
на тому, у що я вірю і що дає мені сили вставати і бігти цей марафон кожного ранку, навіть у ті складні / страшні ранки, коли здається, що світ з’їхав із глузду і нам не по дорозі…

Замість висновків

Загалом ви маєте право погоджуватися або не погоджуватися з тим, що викладено в цій публікації. Я відкрита до цікавих аргументів і контраргументів, люблю дискусії мовою фактів із можливістю переглянути джерело походження інформації. Проте я не приймаю аргументи, обґрунтовані російськими ІПСО, теоріями змови, очевидною недалекоглядністю та ось цим «зашкарублим плугом розвитку» — «ми завжди так робили».

Я вірю в те, що світ змінюється, вірю в людей, у підходи дитиноцентризму та верховенство права, так само вірю у свободу волі і вибір. Під словом «вибір» я маю на увазі ту свободу, яку ми маємо в часовому проміжку між тим, що відбулося, і тим, як на це реагувати, і ту дію, яку ми обираємо.

У розбудові системи ювенальної юстиції спринти не працюють. Це довготривала й розіпнута на таймлайні процедура. Чому розіпнута? Бо ціна занадто висока, бо за кожним «я так сказав», за кожним «злодій має сидіти у в’язниці», за кожним «ти брешеш, і я тоді не вірю», за кожним «ти — злочинець», за кожним проявом байдужості стоїть доля дитини. І тут немає кнопки «backwards», не завжди можнаповернутися назад, бо інколи кроки вже зроблені, інколи ці кроки зроблені дитиною… іноді у вікно… з багатоповерхівки [16]… бо ніхто вчасно не взяв за руку і не сказав: «Я з тобою…»

Ще я вірю в те, що одна якісна зустріч із компетентним дитиноцентрованим фахівцем, що слова: «Я вірю тобі і я вірю в тебе» — можуть стати поворотними в долі дитини й змінити ставлення швидше та менш травматично, ніж кілька років позбавлення волі (якщо чесно, то я не вірю в те, що позбавлення волі як покарання змінює ставлення, я вірю в те, що позбавлення волі для дитини — це загорнутий в обгортку влади крик незнання, неспроможності, нездатності та безсилля).

Світ змінюється. Біжучи марафон розбудови системи дитиноцентрованоїювенальної юстиції, ми повинні памʼятати про те, де ми справді можемо бути гнучкими, а де маємо спиратися на міцний ціннісний хребет.

[1] Режим доступу: https://bit.ly/489uPcq

[2] Режим доступу: https://bit.ly/45f2CQS

[3] мається на увазі, що судовий процес перетворюється на шоу, на війну між опонентами, перетікає в медіа або інтернет, і фокус найкращих інтересів дитини втрачається

[4] Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0247-23#Text

[5] Важливо зазначити, що в центрах «Барнахус» відбувається взаємодія з дитиною потерпілою та дитиною-свідком. У «зелених кімнатах» можуть допитуватися як діти в конфлікті з законом, так і діти потерпілі чи діти-свідки.

[6] До прикладу, Постанова Верховного Суду від 23.11.2021, справа №369/1044/19. Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/101519622

[7] Станом на кінець травня 2024 року в Україні відкрито та функціонує 12 центрів Барнахус. Режим доступу: https://bit.ly/3yLLUMW.

[8] Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0150905-23#Text

[9] Режим доступу: https://bit.ly/3XcRvpM

[10] Для інформації: справи щодо дітей, які обвинувачуються у вчиненні кримінальних правопорушень розглядаються ювенальними суддями відповідно до вимог кримінального процесуального закону, а от щодо дітей потерпілих та дітей свідків - на рівні закону така норма відсутня.

[11] У перекладі з англійської мови — «справжнім», і це конотація до першого сезону серіалу “True Detective”

[12] У перекладі з англійської мови — верховенство права

[13] У перекладі з англійської мови — найкращі інтереси дитини

[14] Дослідження досвіду запровадження спеціалізації суддів у справах сім’ї та дітей. Режим доступу: https://bit.ly/3veqaYi

[15] Персонаж роману братів Вайнерів «Ера милосердя» (1976) і знятого за його мотивами телевізійного кінофільму «Місце зустрічі змінити не можна» (1979)

[16] Кримінологічний аналіз та запобігання дитячим самогубствам. Режим доступу: https://cutt.ly/3M49dHA

Схожі статті

Діти та підлітки в системі Custody Records Великобританії