Щодо дії в часі правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Щодо дії в часі правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні

Наразі правові позиції, сформовані в постановах Верховного Суду, мають ретроспективну дію, тобто застосовуються до правовідносин, які виникли до формування цих правових позицій. Проте досить поширені випадки, коли Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги змінює власні правові позиції щодо застосування норм кримінального, кримінального процесуального права, які існували на момент виникнення відповідних правовідносин. Це призводить до порушення принципу правової визначеності — одного з основних елементів верховенства права.

Дар'я Скрипник

8 травня, 2024

875

Щодо дії в часі правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні

Своєрідним розв’язанням такої проблеми в правових системах інших країн стала практика прецеденту на майбутнє (Prospective Overruling), яка означає зміну тлумачення правової норми для проваджень у майбутньому. Уперше прецедент на майбутнє був застосований у 1932 році суддею Кардозо в справі «Sunburst», у якій він постановив, що суд може застосовувати наявний прецедент у справі, яка розглядається, але більше не буде дотримуватися його в майбутньому [4].

Окремі проблемні аспекти можливого впровадження перспективної дії правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні були розглянуті в науковій статті [8], а також монографічному дослідженні [9]. У цій публікації пропонуємо аналіз цієї проблематики крізь призму практики самого Верховного Суду та Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду в кримінальному провадженні, адже якщо в практиці інших касаційних судів спроби врегулювати питання дії в часі правових позицій Верховного Суду непоодинокі, то в кримінальних провадженнях такі випадки трапляються рідко.

Практика Верховного Суду

На підставі ухвали колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 12.05.2021 у справі № 663/267/19 було передано матеріали на розгляд об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, вважаючи за необхідне відступити від правової позиції об’єднаної палати в справі № 754/7061/15 або не застосовувати її ретроспективно, відповідно до якої

«рішення про призначення (визначення) прокурора… та у разі необхідності групи прокурорів… обов’язково повинно прийматись у формі постанови…», а її відсутність або «непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів у кримінальному провадженні». Водночас в ухвалі відзначено: «Навіть якщо об’єднана палата не знайде підстав відійти від висновку по справі № 754/7061/15 з наведених вище підстав і вважатиме, що визначення слідчого має здійснюватися виключно у формі постанови керівника органу досудового розслідування, а не його письмового доручення, на думку колегії суддів, наслідки недотримання такої форми у вигляді визнання недопустимими всіх доказів отриманих таким слідчим щонайменше не повинні застосовуватися до випадків, коли визначення слідчого на підставі письмового доручення відбулося до оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень указаного висновку об’єднаної палати. Протилежний підхід (ретроспективне застосування висновку об’єднаної палати в цих правовідносинах) не тільки не сприятиме досягненню визначених кримінальним процесуальним законом цілей кримінального провадження, але й порушуватиме засади правової визначеності… Ретроспективне застосування цього висновку об’єднаної палати потенційно може призвести до встановлення Європейським судом з прав людини порушень статей 2, 3 (і можливо, деяких інших) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у багатьох кримінальних провадженнях, де до кримінальної відповідальності неможливо буде притягнути осіб, причетних до злочинів проти життя та здоров’я людини, у зв’язку з визнанням недопустимими усіх доказів виключно через формальне недотримання процедури визначення прокурора чи слідчого (особливо, якщо така процедура не була чітко визначена законом на час її застосування, але була врегульована “заднім числом” внаслідок нового тлумачення закону судом)… Таким чином, на думку колегії суддів, об’єднана палата може відступити від попереднього висновку, викладеного у постанові від 22 лютого 2021 року (справа № 754/7061/15, провадження № 51-4584кмо18) також шляхом вказівки на те, що цей висновок не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли до оприлюднення повного тексту цього судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень» [4].

Однак об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду повернула вказане кримінальне провадження на розгляд палаті, мотивувавши це, зокрема, таким чином:

«Що ж стосується тверджень колегії суддів щодо ретроспективного застосування висновку об’єднаної палати в постанові від 22 лютого 2021 року шляхом вказівки на те, що цей висновок не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли до оприлюднення повного тексту цього судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень, то вони суперечать принципу правової визначеності та положенням КПК про обсяг та повноваження касаційного суду в цілому й об’єднаної палати зокрема. Так, у змісті ухвали про передачу кримінального провадження на розгляд об’єднаної палати відсутня вказівка про те, в якому судовому рішенні міститься правовий висновок щодо ретроспективного застосування правових висновків касаційного суду і від якого належить відступити на підставах, передбачених ст. 434-1 КПК. Окрім того, фактично питання про визначення ретроспективного застосування правового висновку, викладеного в постанові від 22 лютого 2021 року, є проханням встановити юридичну силу правових висновків касаційного суду в часі, що є неможливим з огляду на їх правову природу, яка визначає їх як акти індивідуального правозастосування в кожному конкретному кримінальному провадженні, що конкретизують способи застосування законодавчих норм» [7].

На підставі ухвали колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 07.03.2023 у справі № 761/13685/14-к кримінальне провадження було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду із тієї підстави, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Обґрунтування ухвали:

«У цьому кримінальному провадженні особа притягується до кримінальної відповідальності за діяння, вчинені у 2013 році. Ключовим доводом касаційної скарги прокурора є те, що судами попередніх інстанцій безпідставно визнано результати проведених щодо ОСОБА_7 НСРД недопустимими доказами з підстав недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 290 КПК під час відкриття матеріалів досудового розслідування іншій стороні… Обґрунтовуючи такі свої висновки, як місцевий, так і апеляційний суди послалися на те, що невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку ст. 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як докази (постанова Верховного Суду України від 16 березня 2017 року у справі № 5-364кс16).

До цього висновку ВСУ не можна однозначно стверджувати, що ухвали, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, повинні були бути надані для ознайомлення в порядку реалізації положень ст. 290 КПК. Адже такий обов’язок безпосередньо не слідує із положень кодексу… У цьому кримінальному провадженні обвинувальний акт щодо ОСОБА_7 був отриманий місцевим судом 13 травня 2014 року, тобто до того, як ВСУ вперше у своїй постанові від 16 березня 2017 року у справі № 5-364кс16 сформулював висновок щодо необхідності визнання недопустимими доказів у зв’язку з невідкриттям у порядку ст. 290 КПК процесуальних документів, які стали підставою для їх отримання.

Проте лишень у судовому засіданні місцевого суду 31 липня 2017 року, тобто після сформованого у постанові ВСУ висновку, сторона захисту заявила клопотання про необхідність визнання усіх результатів НСРД недопустимими доказами з підстав невідкриття стороні захисту в порядку ст. 290 КПК ухвал слідчих суддів, якими надавалися дозволи на проведення цих НСРД.

Починаючи з 2017 року і висловлення відповідної позиції ВСУ захист поставив під сумнів наявність процесуальних підстав для проведення НСРД та заявив вимогу про необхідність ознайомлення з ними. Після спливу трирічного строку, протягом якого вже тривав судовий розгляд у суді першої інстанції, виникнуло питання про те, що на етапі відкриття матеріалів за ст. 290 КПК не було надано ухвал слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД.

Колегія суддів вважає, що лише після висловлення ВСУ правової позиції у 2017 році про необхідність відкриття ухвал для проведення НСРД сторона обвинувачення була зобов’язана вживати заходів для цього. Однак до висловлення цієї правової позиції, яка за своєю природою є поширювальним тлумаченням кримінально процесуальної норми, однозначно стверджувати про порушення стороною обвинувачення вимог КПК через нерозсекречення відповідних ухвал на етапі ст. 290 КПК чи під час судового розгляду до 16 березня 2017 року не можна.

Окремо наголошуємо, що фактично висновок ВСУ вплинув на вирішення питання про допустимість доказів. Застосування ж поширювального тлумачення вочевидь потягнуло визнання низки доказів недопустимими.

Проте навіть сам КПК у ч. 2 ст. 5 визначає, що допустимість доказів визначається тими положеннями КПК, які були чинними на момент їх отримання» [5].

Однак Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для передачі кримінального провадження на її розгляд, мотивуючи це таким чином:

«За своєю суттю кримінальний процес — це урегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів досудового розслідування, слідчого, прокурора, судді і суду з розкриття злочинів, викриття й покарання винних та недопущення покарання невинних. Така діяльність, з огляду на визначені у ст. 2 КПК завдання кримінального провадження, є законодавчо регламентованою та має певну специфіку, у тому числі щодо формування та оцінки доказів. Відповідно до ч. 2 ст. 5 КПК допустимість доказів визначається положеннями цього Кодексу, які були чинними на момент їх отримання. Положення ст. 290 КПК законодавчих змін, які б стосувались поставленого питання, не зазнали, а у висновках Верховного Суду України та Верховного Суду ці положення лише були розтлумачені. Зазначене колегія суддів залишила поза увагою.

Крім того, колегія суддів у своїй ухвалі не навела жодного рішення інших судів касаційної інстанції на підтвердження факту існування саме виключної правової проблеми ретроспективного застосування правових висновків щодо допустимості доказів.

Не міститься в ухвалі й прикладів судової практики щодо неоднакового застосування Касаційним кримінальним судом висновків, викладених у постановах найвищої судової інстанції, щодо недопустимості доказів у випадку невідкриття стороні захисту процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД. При цьому посилання колегії суддів на рішення Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 12 травня 2021 року у справі № 663/267/19 свідчить про відсутність такої правової проблеми.

Отже, Касаційний кримінальний суд, звертаючись до Великої Палати, не навів ані якісного, ані кількісного критеріїв виключності правової проблеми, зокрема не обґрунтував відсутності сталості судової практики, недостатності законодавчого регулювання, існування колізій, що, у свою чергу, порушує фундаментальні права та свободи людини.

Позиція колегії суддів щодо необхідності перспективного застосування висновків суду касаційної інстанції, які впливають на вирішення питання про допустимість доказів, без належного її обґрунтування сама по собі не може бути безумовною підставою для прийняття провадження до розгляду Великою Палатою» [3].

Натомість судді Великої Палати Верховного Суду виклали окрему думку щодо згаданої ухвали, яка містить такі твердження:

«Протягом розгляду справи судом першої інстанції правова позиція судів вищої інстанції спочатку — до 16 березня 2017 року — була різною, а тому невизначеною, потім стабільною до 16 жовтня 2019 року, після чого знову зазнала зміни. У вироку від 16 червня 2020 року суд із усіх зазначених вище правових позицій обрав одну, згідно з якою результати НСРД мали бути автоматично визнані недопустимими як докази. Причому зазначеної позиції на момент реалізації правових відносин з виконання вимог ч. 12 ст. 290 КПК не існувало. Суд апеляційної інстанції з вироком погодився.

Такий вибірковий підхід судів першої та апеляційної інстанції до правових висновків суду вищої інстанції, сформульованих в різний час, вже сам по собі свідчить про існування проблеми їх часової дії, зокрема ретроспективного застосування…

Звертаємо увагу також на те, що колегія суддів ККС ставила питання ретроспективного застосування правових висновків Верховного Суду не лише в контексті допустимості доказів. Питання допустимості доказів в цьому контексті є лише окремим елементом ширшої проблеми. Усі процесуальні кодекси передбачають, що у постанові палати, об’єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів або палата, об’єднана палата, що передала справу відповідно на розгляд палати, об’єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду (ч. 4 ст. 442 КПК, ч. 2 ст. 315 ГПК, ч. 2 ст. 416 ЦПК, ч. 2 ст. 356 КАС). Оскільки в цій справі йдеться про міжюрисдикційну проблему, то і вирішувати її повинна та палата Верховного Суду, до складу якої входять судді з усіх юрисдикцій, — Велика Палата. Остання не повинна очікувати, допоки в касаційних судах складеться аж настільки неоднакова практика, що сама по собі стане виключною правовою проблемою за кількісним та якісним критерієм, і лише після цього вживати заходів до забезпечення єдності судової практики. Такий підхід до розуміння і вирішення виключної правової проблеми, що може постати в невизначеній кількості справ, видається неефективним для виконання Верховним Судом своєї функції забезпечення однакового застосування норм права судами різних спеціалізацій (п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”). Окрім того, процесуальні кодекси не містять норм, якими би була врегульована часова дія правових висновків Верховного Суду. Тому очікувати на неоднакове застосування касаційними судами норм права, яких наразі не існує, не доводиться. Вирішення ж касаційними судами в межах своєї юрисдикції питання часової дії правових висновків Верховного Суду за окремими напрямами процесуальної діяльності здатне, на нашу думку, призвести до ще більшої правової невизначеності щодо основного питання, яке було поставлене перед Великою Палатою у цій справі» [1].

Наведені вище думки (а особливо влучна окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду) вкотре підштовхують на роздуми про те, що застосування правових позицій Верховного Суду ретроспективно не лише може призводити та призводить до порушення принципу правової визначеності, але й унеможливлює існування розумної передбачуваності судового рішення.

Адже якщо процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення ухвалюється згідно з положеннями Кримінального процесуального кодексу України, чинними на момент початку виконання такої дії або ухвалення такого рішення (стаття 5), то яка правова позиція Верховного Суду щодо тлумачення таких положень буде сформована й застосовуватиметься, іноді неможливо передбачити.

Практика Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду

Поки найвищий судовий орган вважає, що його правові позиції можуть застосовуватися лише ретроспективно, Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду в ухвалі від 28.11.2023 у справі № 991/7976/23 сформувала дещо іншу точку зору, згідно з якою ретроспективне застосування правових позицій Верховного Суду неможливе:

«Разом із тим, у кримінальному процесуальному законі станом на 19 квітня 2021 року і 13 вересня 2021 року не було норми, яка б прямо зазначала, в який спосіб і ким саме має бути продовжено строк досудового розслідування у кримінальному провадженні, в якому в межах одного провадження об’єднані кримінальні провадження, досудове розслідування у яких було розпочате до 16 березня 2018 року, та провадження, розслідування в яких розпочато після 16 березня 2018 року. Лише 31 жовтня 2022 року Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у своїй постанові по справі № 753/12578/19 сформувала позицію, згідно з якою продовження строків досудового розслідування здійснюється слідчим суддею в межах повноважень, визначених положеннями Законів № 2147-VIII і № 2617-VIII, у кримінальних провадженнях, внесених до ЄРДР з 16 березня 2018 року і які були об’єднані з кримінальним провадженням, розпочатим до цієї дати. Однак колегія суддів вважає за необхідне відступити у цій справі при оцінці законності прийнятих постанов Генеральним прокурором від висновку Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, зазначеного в постанові у справі № 753/12578/19 від 31 жовтня 2022 року, оскільки на момент прийняття постанов про продовження строків досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12017040000000531 такого висновку не було та, враховуючи неможливість ретроспективного застосування висновків Верховного Суду, зважаючи на постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 грудня 2015 року у справі № 5-205кс15, ухвали Верховного Суду від 07 березня 2023 року у справі № 761/13685/14-к та постанови Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10 червня 2021 року у справі № 663/267/19» [2].

Проте наразі кримінальним процесуальним законодавством не передбачена можливість інших судів відступати від правових позицій Верховного Суду.

Водночас судові рішення, на які посилається в ухвалі Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду, не містять жодних тверджень про неможливість ретроспективного застосування правових позицій Верховного Суду.

Проте Верховний Суд матиме можливість вкотре висловитися про дію його правових позицій у часі, адже він призначив до розгляду касаційну скаргу на вищезгадану ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 28.11.2023 [6].

Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду до ухвали від 13.04.2023 (справа № 761/13685/14-к). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110515501
Ухвала Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 28.11.2023 (справа № 991/7976/23). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115273890
Ухвала Великої Палати Верховного Суду від 13.04.2023 (справа № 761/13685/14-к). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110308826
Ухвала колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 12.05.2021 (справа № 663/267/19). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97005607
Ухвала колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 07.03.2023 (справа № 761/13685/14-к). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/109646051
Ухвала колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 29.01.2024 (справа № 991/7976/23). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/116639683
Ухвала об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10.06.2021 (справа № 663/267/19). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97628590
Скрипник Д. О. Перспективна дія правових позицій верховного суду в кримінальному провадженні: чи варто запроваджувати? Правова позиція. № 2 (35). 2022. С. 97–99. URL: http://biblio.umsf.dp.ua/jspui/handle/123456789/5256
Скрипник Д. О. Правові позиції Верховного Суду в кримінальному провадженні. Київ : Алерта, 2024. 232 с. URL: https://jurkniga.ua/pravovi-pozitsii-verkhovnogo-sudu-v-kriminalnomu-provadzhenni/#features

ВАКС правосуддя Верховний Суд