Аналіз наслідків збройного конфлікту на території України став новою площиною для випробування національного законодавства. Кримінальний кодекс України (далі — КК України), хоч і був адаптований до викликів війни, але з 2014 року залишається загальною рамкою для кваліфікації правопорушень. Правозастосовна практика за ці десять років показала, що основні принципи та концепції, які застосовуються до всіх видів злочинів, можуть ставати викликами чи створювати проблеми для ефективного відправлення правосуддя.
З однієї сторони, міжнародні злочини з такими кваліфікаціями, як порушення законів та звичаїв війни (стаття 438 КК України), ведення агресивної війни (стаття 437 КК України), найманство (стаття 447 КК України), отримують усе більше рішень судів різних інстанцій, які намагаються знайти спосіб імплементувати міжнародні стандарти на практиці. З іншої сторони, розширюються підходи до кваліфікації загальнокримінальних злочинів з урахуванням умов збройного конфлікту. При цьому статті Загальної частини КК України, які розкривають умови притягнення до відповідальності за ці злочини, залишаються незмінними. Тривалість збройного конфлікту чи окупація окремих територій не відображені в сталих правових позиціях і вимогах законодавства, де вплив цих факторів має значення. Одним із найбільш яскравих прикладів таких правил слугують вимоги строків давності для притягнення до кримінальної відповідальності.
Загальні умови застосування
Правила строків давності — це гарантія своєчасності правосуддя. Ці норми відображають справедливий баланс між тим, коли злочин було вчинено, і моментом, коли особу було притягнуто до відповідальності. Якщо вимоги, передбачені статтею 49 КК України, не були дотримані на практиці, особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена від відповідальності. Градація строків давності прямо залежить від тяжкості діяння, яке визначається видом і мірою покарання, передбаченого Особливою частиною КК України.
Водночас концепт строків давності наголошує на особливому характері найтяжчих міжнародних злочинів. Правила унеможливлюють звільнення від кримінальної відповідальності за ці діяння через закінчення строків давності. Якщо міжнародними документами такий виняток передбачений тільки для воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду, то законодавство України додає до цього переліку ще низку злочинів проти основ національної безпеки (статті 109–114-2 КК України) та окремі форми вчинення катування (частина 3 статті 127 КК України). Усі ж інші факти залишаються в межах правової рамки чітких строків, протягом яких кримінальна відповідальність є можливою.
Сформована судова практика додає окремі аспекти до концепту строків давності. Попри те, що відносно наслідків збройного конфлікту такої практики немає, ці підходи залишаються універсальними для всіх видів злочинів:
- застосування строків давності — це обов’язок суду, а не його право (постанова Верховного Суду від 29 вересня 2021 року, справа № 409/1465/16-к). Такий підхід визначає, що ця гарантія в процесі має бути реалізована за будь-яких умов. Окрім того, правова норма має імперативний характер і незалежно від того, у якому контексті було вчинено злочин, підхід у частині строків давності буде однаковим;
- тривалість строків давності напряму пов’язана з правовою кваліфікацією діяння (ухвала Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 вересня 2023 року, справа № 331/4661/23). Характер діяння та відповідна стаття КК України, за якою його кваліфіковано, визначає і подальший строк, протягом якого винна особа має бути притягнута до кримінальної відповідальності. Водночас некоректна правова кваліфікація злочинів на практиці також може вплинути на застосовний строк давності;
- тривалість строків давності чітко визначена вимогами законодавства та не може бути продовжена (ухвала Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 лютого 2024 року, справа № 335/640/24). Норми КК України не передбачають можливостей для продовження строків давності, тому вони залишаються досить жорстким обмеженням у часі для здійснення правосуддя.
Виклики збройного конфлікту
У той час, поки провадження щодо воєнних злочинів за статтею 438 КК України та злочинів проти основ національної безпеки залишаються поза ризиком закриття через закінчення строків давності, інші наслідки збройного конфлікту опиняються в протилежній ситуації. Попри те, що після 24 лютого 2022 року органи правопорядку України запровадили практику реєстрації всіх можливих наслідків війни, до 2014 року такого детального підходу не існувало. Факти могли фіксуватися як загальнокримінальні злочини, віднайти які в загальній статистиці кримінальних проваджень зараз неможливо.
Коли йде мова про застосування строків давності, те, чи провадження було зареєстровано, не має значення. Повідомлення про кримінальне правопорушення та початок розслідування не впливає на їх перебіг. Єдиний момент, до якого вимоги КК України прив’язують їх початок, — це момент вчинення протиправного діяння. Десять років тривалого збройного конфлікту на території України вже дозволяють оцінити окремі ризики, які можуть виникати в контексті строків давності та відкривати можливість для звільнення осіб від кримінальної відповідальності.
- По-перше, неправильна кваліфікація наслідків війни може призвести до того, що окремі факти не отримають правосуддя. З 2014 року в практиці роботи органів правопорядку фіксувалися випадки, коли воєнні злочини кваліфікувалися за їх загальнокримінальними альтернативами. Такий підхід, зокрема, застосовувався при незаконному затриманні осіб, жорстокому поводженні з ними, умисному вбивстві, вчиненні сексуального насильства тощо. Продовження таких розслідувань як загальнокримінальних злочинів і відсутність можливості оцінити їх як порушення законів та звичаїв війни можуть призвести до того, що подібні факти вичерпають свій строк давності й залишаться лише частиною архіву кримінальних проваджень.
Іншою стороною цієї ситуації є те, що окремі статті КК України хоча і віднесені до категорії найтяжчих міжнародних злочинів, але все одно обмежені строками давності. Розділ ХІХ КК України містить склади окремих воєнних злочинів, спеціальним суб’єктом для кваліфікації яких є представники збройних формувань України (зокрема, стаття 433 «Насильство над населенням у районі воєнних дій», стаття 434 «Погане поводження з військовополоненими», стаття 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання нею»). Поряд із цим факти насильницьких зникнень (стаття 146-1 КК України), які можуть становити грубе порушення прав людини чи розглядатися в межах злочинів проти людяності за міжнародним правом, також не згадуються серед винятків у положеннях про строки давності.
- По-друге, оцінка дій представників самопроголошених збройних формувань може втратити цінність для кримінального правосуддя. Практика кримінальних проваджень часто розглядає дії представників самопроголошених так званих «Л/ДНР» чи інших незаконних збройних формувань на тимчасово окупованих територіях крізь призму злочинів проти основ національної безпеки в поєднанні з іншими статтями КК України (зокрема, статтями 255, 258–258-5, 260). Якщо факти вчинення державної зради чи посягання на територіальну цілісність не обмежуються призмою строків давності, то терористична діяльність чи участь у незаконних збройних формуваннях залишається в цих межах.
Перспектива заочних проваджень і виконання винесених у їхніх межах рішень може змінити бачення правової рамки фактів. Важко спрогнозувати, коли такі рішення можуть бути виконані. Але по факту, якщо винна особа буде передана системі правосуддя, з кожним роком усе більше шансів на те, що єдиною підставою для її відповідальності може залишитися тільки кваліфікація злочину проти основ національної безпеки. У цьому аспекті єдиним шансом уникнути такої ситуації залишається оцінка триваючих злочинів чи ризик того, що протягом перебігу строку давності особа може вчинити інший злочин. Але такі ситуації потребують додаткової уваги від органів правопорядку та залучення додаткових ресурсів на їх дослідження.
- По-третє, умови тривалої окупації території не дають повного розуміння масштабу порушень, які там вчиняються. Попри правовий режим збройного конфлікту та його регулювання нормами міжнародного гуманітарного права, в умовах окупації можуть вчинятися загальнокримінальні злочини. Їх кваліфікація за статтею 438 КК України буде недоречною, а вчинення підпадатиме під розуміння «забезпечення правопорядку на території».
В умовах, коли органи правопорядку України не мають доступу до окупованих територій, єдиними джерелами інформації про ситуацію залишаються заяви свідків і постраждалих, інформація з відкритих джерел, яка потребує перевірки, звіти моніторингових місій. Триваючий збройний конфлікт не скасовує того, що під час окупації можуть вчинятися побутові вбивства, грабежі чи зґвалтування, правосуддя щодо яких мають забезпечувати відповідні органи в окупації, оскільки і Україна має досліджувати кримінальні правопорушення, вчинені на її території. Водночас що довше триває окупація, то більше шансів на те, що такі злочини ніколи не зможуть отримати правосуддя відповідно до законодавства України через закінчення строків давності.
На жаль, що глибше оцінювати наслідки збройного конфлікту на території України, то більше комплексних питань для внесення змін у законодавство виникає. Поряд із необхідністю гармонізувати КК України та Кримінальний процесуальний кодекс України з міжнародним правом існує потреба розв’язувати суміжні питання з наслідками війни. За десять років триваючого збройного конфлікту вже можна ідентифікувати проблеми, які виникають на практиці, і знайти шляхи їх подолання, поки розслідування не стали втраченими можливостями для постраждалих отримати правосуддя.
Окрім положень кримінального законодавства та практики здійснення розслідувань, подібні питання також можуть мати значення для формування державної політики щодо звільнених територій від окупації. Відновлення правового режиму та оцінювання наслідків подій мають передбачати окремі доступні механізми, які дозволять повідомити та зафіксувати можливі порушення чи відобразити реальний стан речей в умовах окупації.