Суб’єкт злочину агресії: досвід Нюрнберзького трибуналу, кампальське визначення та національне тлумачення

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Суб’єкт злочину агресії: досвід Нюрнберзького трибуналу, кампальське визначення та національне тлумачення

Микола Мазур

6 March, 2025

355

Суб’єкт злочину агресії: досвід Нюрнберзького трибуналу, кампальське визначення та національне тлумачення

«Ми ніколи не повинні забувати, що справа, за якою ми сьогодні судимо цих підсудних, є справою, за якою історія судитиме нас завтра... Ми повинні поставитися до нашого завдання з такою відстороненістю та інтелектуальною чесністю, щоб цей судовий процес представ перед нащадками як здійснення прагнення людства до справедливості».

Вступна промова перед Міжнародним військовим трибуналом
головного обвинувача від США Роберта Х. Джексона, 21.11.1945[1]

Визначальну роль у становленні сучасного міжнародного кримінального права свого часу відіграв Нюрнберзький трибунал. Стаття 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі (далі — МВТ), ухваленого 8 серпня 1945 року, відносила до його юрисдикції, окрім воєнних злочинів і злочинів проти людяності, «злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни чи війни в порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень, або участь у спільному плані або змові, спрямованих до здійснення будь-якої з вищевикладених дій». На додаток за змістом цієї статті керівники, організатори, підбурювачі та пособники, які брали участь у розробленні або здійсненні спільного плану або змови, спрямованої на вчинення будь-яких із вищезазначених злочинів, несуть відповідальність за всі дії, вчинені будь-якими особами з метою здійснення такого плану.

Попри те, що чимало дослідників у різні часи критикувало цей процес за однобічність, називаючи його «правосуддям переможця», що переслідувало лише злочини, учинені однією стороною збройного конфлікту[2], і навіть останніми роками науковці продовжують говорити, що він не був «юридично бездоганним»[3], сьогодні мало хто наважиться заперечити важливість цього прецеденту. У публікаціях різних років ми можемо побачити твердження на кшталт: «Друга світова війна показала нам, що наша відраза до агресивної війни була б неповною без засудження її лідерів... Це те, що було зроблено в Нюрнберзі» (1947)[4]; «У Нюрнберзі війна була оголошена злочином для того, щоб можна було покарати винних у злочині. Це справді незадовільний стан справ, якщо винні не можуть бути затримані, тому що вони ховаються за колективністю держави та своїми політичними посадами» (1968)[5] тощо.

Що стосується злочину агресії (тоді — злочину проти миру), то Нюрнберзький трибунал розглядав обвинувачення за двома пунктами. За пунктом першим (розроблення або виконання спільного плану або змова з метою його вчинення) обвинувачення було висунуте всім 22 підсудним, але тільки 8 із них були засуджені судом, тоді як 14 — виправдані. За другим пунктом (планування, підготовка, розв’язання та ведення агресивних воєн…) обвинувачення були висунуті 16 із 22 підсудних, з яких 12 осіб були визнані винуватими, 4 — невинуватими. Цікаво, що Трибунал вирішив розглядати обвинувачення за обома пунктами разом, оскільки вони «за своєю суттю однакові»[6], але це не завадило йому винести відмінні рішення щодо різних підсудних: 8 осіб були визнані винуватими, а 4 особи — невинуватими за обома пунктами; 4 особи були виправдані за першим пунктом, але засуджені за другим; 6 осіб були виправдані за першим пунктом і їм не було висунуто обвинувачення за другим пунктом.

Хоча МВТ був створений саме з метою притягнення до відповідальності «головних воєнних злочинців»[7], у тексті його статуту не міститься жодних чітко сформульованих положень, які б визначали спеціальні ознаки суб’єкта злочину проти миру або вказували б на допустимий нижній рівень посади або рангу обвинувачених у цьому злочині.

Це дало можливість сучасному португальському досліднику М. Лемосу наперекір поширеній (протилежній) позиції заявити, що насправді «вимога звичаєвого права щодо керівництва не існувала, не формувалася і не викристалізувалася після Другої світової війни», адже «відповідно до Статуту та рішення МВТ, будь-яка особа, яка вчиняє агресію або є співучасником агресії, підлягає кримінальній відповідальності за міжнародним правом незалежно від звання, статусу чи посади»[8]. На підтримку цієї думки автор посилається на те, що МВТ, серед інших, засудив: Функа за «участь в економічній підготовці до [...] агресивних воєн», хоча він «не був однією з провідних фігур у розробленні нацистських планів агресивної війни»; Деніца, хоча він був «лінійним офіцером, який виконував суто тактичні обов’язки»; Розенберга, який був «простим членом Рейхстагу і функціонером нацистської партії середньої ланки»; Редера, який відповідав за виконання директив Гітлера, «а не за їх формулювання»[9].

Більш стриманий висновок зробив С. Саяпін, який зазначив, що з практики Нюрнберзького і Токійського трибуналів, а також наступних (так званих «малих») нюрнберзьких судових процесів, що відбувалися на підставі Закону Контрольної Ради № 10 «загалом випливає, що представники держави нижчого рангу в більшості випадків не повинні нести відповідальність за агресію, оскільки вони можуть бути не обізнані, в силу свого становища або функцій, про агресивні плани і наміри свого керівництва. Яким би правильним не був цей висновок, він, однак, не дає відповіді на питання: чи існує в структурі держави “найнижчий ієрархічний рівень”, нижче якого суб’єкти злочину агресії не можуть бути правдоподібно знайдені?»[10]. При цьому автор окремо звернув увагу на те, що в подальших нюрнберзьких процесах «більшість обвинувачених були виправдані за звинуваченнями у злочинах проти миру — здебільшого через відсутність необхідного психічного елементу [суб’єктивної сторони злочину]… — але обвинувальні акти проти них містили відповідні звинувачення, а це означає, що вони теоретично могли бути засуджені за злочини проти миру (п’ятеро з них були засуджені…), якби необхідний психічний елемент був наявним»[11].

У будь-якому разі слід визнати, що після Нюрнберзького процесу більш поширеною серед фахівців із міжнародного права стала думка, що злочин агресії є лідерським злочином. Залишалося лише визначити ознаки, за якими можна ідентифікувати цих «лідерів».

Як відомо, перша редакція Римського статуту Міжнародного кримінального суду (далі — МКС), ухвалена 17 липня 1998 року, містила лише згадку про злочин агресії, але не визначала його склад. Відповідні зміни до Статуту МКС були ухвалені через 12 років — 11 червня 2010 року в м. Кампала, а відповідну юрисдикцію МКС отримав ще пізніше — 17 липня 2018 року.

Кампальські поправки до Римського статуту МКС стали результатом тривалої роботи й подальшого компромісу. За твердженням професора Клауса Кресса, «твердий консенсус щодо того, що злочин агресії є абсолютно лідерським злочином» склався від початку, що було відображено в аналітичному документі для обговорення 2002 року, підготовленому Робочою групою з питань агресії, пропозиціях щодо положення про агресію 2009 року, розроблених Спеціальною робочою групою зі злочину агресії[12].

У результаті текст статті 8 bis Римського статуту МКС чітко вказує на лідерський характер цього злочину: «Для цілей цього Статуту “злочин агресії” означає планування, підготовку, ініціювання або вчинення особою, яка спроможна фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними, акту агресії, який за своїм характером, тяжкістю та масштабами є грубим порушенням Статуту Організації Об’єднаних Націй». Ці положення додатково посилюються новим пунктом 3 bis статті 25 статуту, який унеможливив розширення переліку суб’єктів злочину шляхом застосування інституту співучасті: «Стосовно злочину агресії положення цієї статті застосовуються лише до осіб, які спроможні фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними» (тут потрібно окремо зауважити, що в українському перекладі Римського статуту, розміщеному на сайті Верховної Ради України, в обох процитованих вище положеннях вживається словосполучення «фактично здійснювати контроль…», тоді як в англомовній версії використовуються слова «effectively to exercise control…», тобто «ефективно здійснювати контроль…»).

Чимало правознавців критикує це визначення, наголошуючи на тому, що воно невиправдано обмежує коло осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності за вчинення злочину агресії, навіть порівняно з процесами, які відбулися в Нюрнберзі. Наприклад, юридичний радник МКС Фолькер Нерліх пише: «Це високий поріг: особа, яка планує, готує, ініціює або виконує дії, визнані злочинними згідно зі статтею 8 bis, повинна, ймовірно, займати високу посаду в державі-агресорі… мабуть, ніхто з обвинувачених у Нюрнберзі не мав такого високого рівня контролю над веденням війни нацистською Німеччиною»[13]. Однак таке розуміння призвело б «до несподіваного і, можливо, необґрунтованого результату», продовжує автор, пропонуючи спиратися на буквальний текст пункту 1 статті 8 bis і пункту 3 bis статті 25, де об’єктом контролю або керівництва називається не сам акт агресії, а «політичні або військові дії» держави: «Можливо, це має визначатися незалежно від того, хто був у центрі прийняття рішення щодо конкретного акту агресії… У певній ситуації міністр уряду може мати контроль над політичними діями держави, в тому числі в питаннях війни і миру, але бути лише опосередковано залученим до планування, підготовки, ініціювання або здійснення акту агресії. Таким чином, він може бути визнаний співучасником, а не головним виконавцем злочину агресії»[14].

Окрім цього, науковці звертають увагу на те, що визначення, наведене в Римському статуті, зосереджується на державних лідерах і посадовцях та не охоплює недержавних суб’єктів, які в сучасну епоху глобалізації нерідко стають учасниками збройних конфліктів, що є характерною рисою «нових воєн»[15], як і не охоплює корпоративних суб’єктів (транснаціональних бізнес-корпорацій), які часто «підживлюють звірства»[16].

Ці критичні зауваження видаються тим паче обґрунтованими, якщо порівнювати наведені норми Римського статуту з положеннями Протоколу про внесення поправок до Протоколу про Статут Африканського суду з прав людини, де суб’єкт злочину агресії визначається значно ширше: «Для цілей цього Статуту “злочин агресії” означає планування, підготовку, ініціювання або здійснення особою, яка має можливість фактично здійснювати контроль або керівництво політичними або військовими діями держави або організації, незалежно від того, пов’язані вони з державою чи ні, акту агресії, який за своїм характером, серйозністю і масштабами є явним порушенням Статуту Організації Об’єднаних Націй або установчого акта Африканського Союзу, а також територіальної цілісності і безпеки населення держави-учасниці» (стаття 28M Статуту)[17]. Протокол також не містить жодних обмежень для притягнення до кримінальної відповідальності більш широкого кола суб’єктів, які є співучасниками злочину агресії (стаття 28N Статуту). І хоча цей протокол ще не набрав чинності, але ухвалений 27 червня 2014 року, тобто після Кампальських поправок, він чітко демонструє можливість існування інших підходів до визначення кола суб’єктів злочину агресії.

В Україні злочин агресії був передбачений у 2001 році в новому на той час Кримінальному кодексі України (стаття 437) (далі — КК України). Беручи до уваги, що на час його ухвалення кампальського визначення ще не існувало, стаття 437 КК України, як і стаття 6 Статуту МВТ 1945 року, не конкретизувала, хто може бути суб’єктом цього злочину.

Перший вирок суду за статтею 437 КК України з’явився у 2015 році, тобто після початку російської агресії у 2014 році. З того часу станом на 1 листопада 2024 року в Україні суди першої інстанції ухвалили 37 вироків, 32 з яких є обвинувальними за цією статтею (див. статистику за роками у вигляді графіка в презентації[18]). При цьому в більшості випадків засудженими були, умовно кажучи, «рядові» учасники збройного конфлікту (найбільш медійною стала справа російських військових сержанта Александрова й капітана Єрофеєва, узятих у полон у травні 2015 року на Луганщині[19]).

Така практика стала предметом дискусії серед вітчизняних та іноземних науковців, викликавши широку палітру думок. Скажімо, К. Задоя зазначав, що «позбавлення злочину агресії його лідерського характеру на національному рівні… приховано порушуватиме так званий імунітет комбатанта», а тому «застосування українськими судами чинної редакції статті 437 КК до осіб, що далекі від лідерського статусу, має оцінюватися вкрай критично»[20]. Натомість С. Саяпін оцінював вирок суду в справі Александрова і Єрофеєва як «помірний успіх» (вважаючи, що їхні дії варто було кваліфікувати не як ведення «агресивної війни», а як ведення «агресивних воєнних дій» на оперативному рівні), а аргументацію суду як таку, що «заслуговує на увагу і має далекосяжні наслідки»[21]. Окрім того, привертає увагу позиція португальського правознавця Мігеля Лемоса, який, проаналізувавши як вирок у справі Александрова і Єрофеєва, так і рішення Великої Палати Верховного Суду, про яке йтиметься далі, дійшов висновку, що «Україна діяла згідно з міжнародним правом, коли у 2016 році здійснила перше успішне судове переслідування за агресію після Нюрнберга та Токіо та засудила двох російських обвинувачених низького рівня за злочини агресії»[22].

28 лютого 2024 року свою позицію з наведеного питання висловила Велика Палата Верховного Суду. Зауваживши, що тлумачення положень статті 437 КК України на національному рівні «має певний рівень автономії від їхнього тлумачення в міжнародному праві», і констатувавши, що законодавець не визначив, хто є суб’єктом цього злочину, зазначила, що «питання про це необхідно вирішувати з урахуванням змісту і характеру дій, які становлять об’єктивну сторону правопорушення, та можливостей конкретної особи внаслідок їх вчинення впливати на об’єкт посягання, яким є мир як складова міжнародного правопорядку». За результатами відповідного аналізу Велика Палата зробила висновок, що діяння, визначені в статті 437 КК України, «здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій». Тому «планування, підготовка, розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб’єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами»[23].

Таким чином, Велика Палата, з одного боку, заявила про лідерський характер злочину, передбаченого статтею 437 КК України, однак не обмежилася формулюваннями, що містяться в статті 8 bis Римського статуту, надавши більш широке визначення суб’єкта злочину агресії. І хоча Велика Палата навела у своїй постанові орієнтовний перелік можливих суб’єктів злочину за статтею 437 КК України, остаточний перелік насправді буде визначатися в подальшій судовій практиці, оскільки питання про «найнижчий ієрархічний рівень» можливого суб’єкта цього злочину не було й не могло бути розв’язано Великою Палатою в межах однієї справи.

На додаток до цієї постанови Великої Палати Верховний Суд раніше ухвалив рішення, залишивши в силі обвинувальний вирок, у ще одній справі щодо злочину агресії, яку варто згадати, — справі колишнього Президента України В. Ф. Януковича, засуджено за пособництво у веденні агресивної війни у зв’язку з тим, що 1 березня 2014 року він написав лист до Путіна з проханням ввести російські війська на територію України, який той використав як формальний привід для звернення до російського парламенту щодо надання згоди на використання Збройних сил РФ на території України, а також для демонстрації цього листа в Раді Безпеки ООН із метою виправдання військової окупації території півострова Крим[24]. Ця справа також демонструє відмінний від положень пункту 3 bis статті 25 Римського статуту підхід.

Особисто я брав участь у розгляді чотирьох справ щодо злочину агресії — двічі як суддя Попаснянського районного суду Луганської області (у 2016 і 2017 роках) і двічі як суддя Верховного Суду (у 2021 і 2024 роках в обох згаданих вище справах). За час, що минув від ухвалення двох вироків у суді першої інстанції до рішення Великої Палати, мої погляди на це питання значно еволюціонували: якщо у 2016–2017 роках я надавав перевагу думці, що відсутність у статті 437 КК України будь-яких указівок стосовно суб’єкта злочину призводить до висновку, що він є загальним, то у 2024 році я підтримав висновок Великої Палати про те, що, попри відсутність таких законодавчих указівок, лідерський характер цього злочину випливає із самої його суті.

[1] Robert H. Jackson, Opening Statement before the International Military Tribunal. URL: https://www.roberthjackson.org/speech-and-writing/opening-statement-before-the-international-military-tribunal/

[2] Christoph Safferling. Nürnberg und die Zukunft des Völkerstrafrechts. Die Bedeutung des Nürnberger Hauptkriegsverbrecherprozesses 70 Jahre nach seinem Beginn. JuristenZeitung, vol. 70, no. 22, 2015, p. 1065. JSTOR, URL: http://www.jstor.org/stable/24768205

[3] Ilika, M. The Nuremberg Trial in the Decade: History, Legal Consequences and Current Challenges. Ehrlich’s Journal, 2023 (7), p. 34. URL: https://doi.org/10.32782/ehrlichsjournal-2023-7.05

[4] Henry L. Stimson. The Nuremberg Trial: Landmark in Law. Foreign Affairs, Vol. 25, No. 2 (Jan., 1947), p. 185. URL: http://www.jstor.org/stable/20030031

[5] Jürgen Weber. Sinn und Problematik der Nürnberger Kriegsverbrecherprozesse. Aus Politik und Zeitgeschichte. 1968. No. 48. URL: https://www.bpb.de/shop/zeitschriften/apuz/archiv/528094/sinn-und-problematik-der-nuernberger-kriegsverbrecherprozesse/

[6] International Military Tribunal (Nuremberg), Judgment of 1 October 1946, p. 156. The Global Campaign for Ratification and Implementation of the Kampala Amendments on the Crime of Aggression. URL: https://crimeofaggression.info/documents/6/1946_Nuremberg_Judgement.pdf

[7] Нікола Хайдін. Положення щодо лідерства у злочині агресії та його статус у міжнародному звичаєвому праві. Just Security, 17 березня 2022. URL: https://www.justsecurity.org/80764/the-leadership-clause-in-the-crime-of-aggression-and-its-customary-international-law-status-ua/;

Jackson, Robert H. The United Nations Organization and War Crimes. Proceedings of the American Society of International Law at Its Annual Meeting (1921–1969), vol. 46, 1952, pp. 196–204. JSTOR, URL: http://www.jstor.org/stable/25657277

[8] Miguel Lemos. Is Aggression a Leadership Crime? Revisiting Nuremberg Principles. Opinio Juris, 21.05.2024. URL: https://opiniojuris.org/2024/05/21/is-aggression-a-leadership-crime-revisiting-nuremberg-principles/

[9] Там само.

[10] Sayapin S. The Crime of Aggression in International Criminal Law: Historical Development, Comparative Analysis and Present State. The Hague: T.M.C. Asser Press, 2014, p. 222. DOI: 10.1007/978-90-6704-927-7

[11] Там само. С. 222–223.

[12] Claus Kreß, Leonie von Holtzendorff, The Kampala Compromise on the Crime of Aggression. Journal of International Criminal Justice, Volume 8, Issue 5, November 2010, p. 1189. URL: https://doi.org/10.1093/jicj/mqq069

[13] Volker Nerlich. The Crime of Aggression and Modes of Liability — Is There Room Only for Principals? Harvard International Law Journal (Online), 11.04.2017. URL: https://journals.law.harvard.edu/ilj/2017/04/the-crime-of-aggression-and-modes-of-liability-is-there-room-only-for-principals/

[14] Там само.

[15] Anouk T. Boas. The Definition of the Crime of Aggression and Its Relevance for Contemporary Armed Conflict. International Crimes Database, 2013. URL: www.internationalcrimesdatabase.org/upload/documents/20141020T170547-ICD Brief 1 - Boas.pdf

[16] MacKennan Graziano, Lan Mei. The Crime of Aggression Under the Rome Statute and Implications for Corporate Accountability. Harvard International Law Journal (Online), 11.04.2017. URL: https://journals.law.harvard.edu/ilj/2017/04/the-crime-of-aggression-under-the-rome-statute-and-implications-for-corporate-accountability/

[17] African Union. Protocol on Amendments to the Protocol on the Statute of the African Court of Justice and Human Rights, 27.06.2014. URL: https://au.int/en/treaties/protocol-amendments-protocol-statute-african-court-justice-and-human-rights

[18] Мазур М. В. Суб’єкт злочину агресії: Кампальське визначення і національне тлумачення : Презентація, 27.12.2024. URL: http://www.judge-mazur.in.ua/wp-content/uploads/2024/12/aggression.pdf

[19] Сидоржевський М., Грабська А. Що потрібно знати про справу Александрова і Єрофеєва. Deutsche Welle, 18.04.2016. URL: www.dw.com/uk/a-19195203

[20] Задоя К. П. Експертне доповнення щодо суб’єкта злочину агресії за чинною редакцією статті 437 КК та за статтею 437 КК в редакції законопроєкту № 2689. Аналіз вітчизняного законодавства та судової практики щодо притягнення до кримінальної відповідальності за підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни. К., 2020, с. 36–37. URL: https://ccl.org.ua/wp-content/uploads/2021/07/warlawmalyar_ccl_mf_final2020.pdf

[21] Sergey Sayapin, A Curious Aggression Trial in Ukraine: Some Reflections on the Alexandrov and Yerofeyev Case. Journal of International Criminal Justice, Volume 16, Issue 5, December 2018, p. 1103. URL: https://doi.org/10.1093/jicj/mqy050

[22] Miguel Lemos. Is Aggression a Leadership Crime? Revisiting Nuremberg Principles. Opinio Juris, 21.05.2024. URL: https://opiniojuris.org/2024/05/21/is-aggression-a-leadership-crime-revisiting-nuremberg-principles/

[23] Верховний Суд. Постанова Великої Палати від 28.02.2024 у справі № 415/2182/20. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117555176

[24] Верховний Суд. Постанова колегії судді Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 06.12.2021 у справі № 756/4855/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/101873632

воєнні злочини

Схожі статті

Коли збройна агресія проти України стала “неминучою”?

Заклик створити Спеціальний Трибунал для покарання злочину агресії проти України (РЕЗЮМЕ)

Україна мобілізує міжнародне право: шляхи покарання Росії за агресію і не тільки