Угоди в справах про корупційні кримінальні правопорушення: це зрада?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Угоди в справах про корупційні кримінальні правопорушення: це зрада?

З 14 червня 2024 року на розгляді Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності перебуває законопроєкт «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо підвищення ефективності укладення угод про визнання винуватості». 18 липня 2024 року зазначений законопроєкт позитивно пройшов перше читання в сесійній залі Верховної Ради України, чим викликав неоднозначну реакцію суспільства.

Станіслав БорисРоман Іващенко

29 July, 2024

590

Угоди в справах про корупційні кримінальні правопорушення: це зрада?

Його метою, як зазначено в пояснювальній записці, є вдосконалення національного законодавства в частині положень, які стосуються укладення угод про визнання винуватості в кримінальних провадженнях щодо корупційних та пов’язаних із корупцією кримінальних правопорушень.

Попри політичну складову законотворчого процесу, у цій статті автори роблять спробу проаналізувати як недоліки тексту проєкту закону, так і теоретичні й практичні наслідки його ухвалення.

Що таке угоди в кримінальних провадженнях?

Аналізуючи цей законопроєкт, маємо зазначити, що сам інститут угоди про визнання винуватості не є негативним явищем у кримінальному провадженні, оскільки це своєрідне вираження принципу процесуальної економії, спрямованого на пришвидшення судового провадження й зменшення витрат у кримінальному провадженні шляхом затвердження компромісної угоди з метою виконання завдань кримінального провадження.

Проте в цьому випадку нам цікаве саме законодавче регулювання вказаних суспільних відносин, адже лише текстуальне вираження сутнісного наповнення інституту угод у кримінальному провадженні має значення для правозастосування.

За загальним правилом угода про визнання винуватості — це домовленість між обвинуваченим і прокурором про правову кваліфікацію кримінального правопорушення, визнання особою своєї винуватості, співпрацю між сторонами угоди щодо викриття інших осіб, що вчинили кримінальні правопорушення, узгоджене покарання, що буде призначено обвинуваченому, а також можливе звільнення від його відбування.

Аналогічний інститут кримінального процесу мають і правові системи багатьох західних держав, який відрізняється лише особливостями процедури укладення й затвердження відповідних угод.

Тому сама наявність можливості в підозрюваного, обвинуваченого й прокурора укласти відповідну угоду не суперечить загальносвітовій практиці, однак її запровадження чи сутнісне реформування потребує вкрай виваженого підходу законодавця до умов укладення такої угоди, а також дотримання законодавчої техніки під час законотворчого процесу.

Розберемо детально сам законопроєкт

Лише одне слово

Законопроєктом суб’єкт права законодавчої ініціативи (Кабінет Міністрів України) з метою вдосконалення інституту угоди про визнання винуватості пропонує внести зміни до низки положень КК України та КПК України в частині угоди щодо корупційних правопорушень, правопорушень, пов’язаних із корупцією.

Однак, на наш погляд, при розробленні цього законопроєкту автори не лише не врахували вимоги нормопроєктувальної техніки, а й складових принципу верховенства права — якості актів права, пропорційності, рівності перед законом і юридичної визначеності.

Автори законопроєкту пропонують у частині 3 статті 53 КК України вилучити слово «лише», сформулювавши норму в такій редакції: «Штраф як додаткове покарання може бути призначений тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу».

Порівнявши чинну та пропоновану проєктом закону редакцію частини 3 статті 53 КК України, наголосимо на тому, що вилучення слова «лише» жодним чином не впливає на її змістове навантаження, а тому не матиме бажаного для законодавця ефекту.

Чинна редакція частини 3 статті 53 КК України сформульована у вигляді імперативної заборони призначати штраф як додаткове покарання у випадках, спеціально не передбачених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України.

Зазначена заборона забезпечується завдяки наявності в частині 3 статті 53 КК України спеціальної вказівки на особливу частину КК України, у якій має бути передбачено можливість застосування штрафу як додаткового покарання.

Наявність або відсутність у цій нормі слів «лише, тоді» загалом не впливатиме на значення та розуміння приписів цієї норми й не призведе до зміни правового регулювання, адже зазначені слова не відіграють вирішальної ролі у формулюванні такої заборони.

З огляду на це пропозиція суб’єкта права законодавчої ініціативи вилучити з тексту частини 3 статті 53 КК України слово «лише» не призведе до автоматичного дозволу призначати додаткове покарання у виді штрафу у випадках, передбачених загальною частиною КК України.

Однак досягнення зазначеної мети може бути здійснено шляхом внесення змін до статті 53 КК України та викладення частини 3 статті 53 КК України в такій редакції: «Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише у випадках, прямо передбачених цим Кодексом».

Таке формулювання не містить вказівки на спеціальні випадки застосування покарання у вигляді штрафу, натомість правозастосовне до інших положень КК України (як Загальної, так і Особливої частин), які регулюють порядок призначення покарання у виді штрафу.

Запропоноване вище текстуальне формулювання частини 3 статті 53 КК України збереже основний задум законодавця, який полягає в призначенні покарання лише в передбачених законом випадках, а також забезпечить правову можливість для ефективної реалізації всіх змін, передбачених проєктом закону.

Такий підхід до внесення змін у КК України повною мірою відповідатиме принципу правовладдя, закріпленому в частині 1 статті 8 Конституції України, адже зберігатиме підхід «Nulla poena sine lege certa» — кримінальний закон повинен визначити протиправну поведінку і вид покарання за неї.

Штраф як основне, так і додаткове покарання

Проєктом закону пропонується частину 3 статті 53 КК України доповнити новими абзацами, зокрема, такого змісту: «Виключно щодо корупційних правопорушень, правопорушень, пов'язаних з корупцією, суд може ухвалити вирок, яким затверджує угоду про визнання винуватості, і призначити узгоджене сторонами додаткове покарання у виді штрафу у разі, коли таке покарання не передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу».

Частиною 4 статті 52 КК України визначено, що за одне кримінальне правопорушення може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених цим Кодексом.

Частиною 3 статті 52 КК України передбачено, що штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і додаткові покарання.

Указівка суб’єкта права законодавчої ініціативи на непередбаченість у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України покарання у виді штрафу дещо неточна. Це зумовлено юридичною невизначеністю положення частини 3 статті 53 (у редакції проєкту закону), оскільки не зрозуміло, чи покарання у виді штрафу не повинно бути передбачено санкцією саме як додаткове покарання, чи штраф як покарання не має бути передбачений санкцією взагалі.

Така невизначеність матиме наслідком неоднакове правозастосування цієї норми, адже, по-перше, вона допускає неоднакове тлумачення її змісту, яке не може бути подолано шляхом застосування телеологічного способу тлумачення норм права, адже з інших положень цього проєкту закону не вбачається за можливе встановити справжній намір законодавця, по-друге, у певних випадках, така юридична невизначеність може призводити до призначення покарання у виді подвійного штрафу.

Таке може траплятися, наприклад, у разі призначення покарання за частиною 1 статті 191 КК України, санкція якої передбачає основне покарання у виді штрафу і не передбачає аналогічного додаткового покарання.

За умови тлумачення абзацу 2 частини 3 статті 53 КК України (у редакції проєкту закону) таким чином, що покарання у виді штрафу не має бути передбачено саме як додаткове покарання, судом може бути затверджено угоду про визнання винуватості й призначено покарання у виді штрафу як основного покарання та штрафу як додаткового покарання.

Це буде надмірним втручанням у майновий стан засудженого, оскільки розмір штрафів, передбачених проєктом закону, становить від 204 тисяч до 204 мільйонів гривень залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

За іншого тлумачення застосування інституту угоди про визнання винуватості в редакції проєкту закону стане неможливим у тих випадках, коли санкція статті (частини статті) передбачає основне чи додаткове покарання у виді штрафу.

Таким чином, указана вище норма підлягає вдосконаленню шляхом точного визначення виду покарання, яке не повинно бути передбачено санкцією особливої частини КК України, та/або за необхідності внесення зміни до санкцій статей особливої частини КК України.

Розмір штрафу, що дорівнює 46 рокам позбавлення волі

Проєктом закону пропонується доповнити норми статті 53 КК України положеннями, які визначають нижню та верхню межу штрафу, розмір якого може бути призначено як додаткове покарання. Як уже було зазначено вище, залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення розмір штрафу коливається від 204 тисяч до 204 мільйонів гривень.

Одним з основоположних принципів конституційного ладу України є принцип верховенства права. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Одним із елементів верховенства права є принцип пропорційності, який означає, зокрема, що юридичні заходи повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети й мають бути зіставними з нею (домірними).

Основна мета притягнення до юридичної відповідальності — покарання правопорушника й запобігання скоєнню ним нових правопорушень. Водночас покарання не може бути самоціллю держави, а повинно виступати засобом досягнення легітимної мети.

Конституційний Суд України в Рішенні від 21 липня 2021 року № 3-р(ІІ)/2021 зазначив, що «принцип верховенства права, зокрема така його вимога, як принцип домірності, є взаємопов’язаними фундаментальними засадами функціонування усієї юридичної системи України. Тобто втручання держави в конституційне право можливе на підставі приписів, що відповідають вимозі юридичної визначеності, та лише за допомогою засобів, які є домірними».

Пропоновані проєктом закону розміри штрафу як додаткового покарання явно не відповідають вимогам домірності, адже штраф від 2 до 20 мільйонів гривень за нетяжке правопорушення переважає суспільну небезпечність вчиненого кримінального правопорушення.

Не можна не погодитися з викладеним у пояснювальній записці до проєкту закону, що корупція становить серйозну загрозу верховенству права, правам людини й демократії. Водночас встановлення надмірних і непропорційних штрафів також не може вважатися належним способом боротьби з корупцією.

Оцінюючи пропоновані розміри штрафів через призму покарання у виді позбавлення волі, застосувавши для цього положення частини 5 статті 53 КК України, можемо стверджувати про їх необґрунтованість, надмірність і непропорційність.

Так, у разі вчинення кримінального проступку розмір штрафу визначається в межах від дванадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до ста двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 204 000 до 2 040 000 гривень).

У перерахунку на дні позбавлення волі розмір штрафу, який може бути призначений як додаткове покарання в разі вчинення кримінального проступку, становить від 16 до 168 днів позбавлення волі.

Додатково зазначу, що кримінальним проступком (частина 2 статті 12 КК України) є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу розміром не більше ніж три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, непов’язане з позбавленням волі.

Тобто граничний розмір штрафу, передбаченого статтею 53 КК України в редакції проєкту закону як додаткове покарання, перевищує максимальний допустимий розмір основного покарання, визначеного частиною 2 статті 12 КК України, на 117 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1 989 000 гривень).

З огляду на це розмір додаткового покарання у виді штрафу, пропонований проєктом закону для кримінальних проступків, відповідає аналогічному основному покаранню за особливо тяжкий злочин, передбачений чинною редакцією частиною 6 статті 12 КК України.

У разі вчинення нетяжкого злочину проєкт закону пропонує розмір штрафу в межах від ста двадцяти однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до одного мільйона двохсот тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 2 057 000 до 20 400 000 гривень).

Таким чином, за вчинення нетяжкого злочину розмір штрафу, який може бути призначений як додаткове покарання, у перерахунку на дні позбавлення волі становить від 169 до 1 684 днів (4 роки і 6 місяців) позбавлення волі.

Натомість чинною редакцією частини 4 статті 12 КК України за вчинення нетяжкого злочину передбачене основне покарання у виді штрафу розміром не більше ніж десять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170 000 гривень).

З порівняльного аналізу відповідних положень законопроєкту та чинної частини 4 статті 12 КК України вбачається, що розмір штрафу, передбачений проєктом законом для нетяжких злочинів, перевищує граничні межі на 1 190 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або 20 230 000 гривень.

За вчинення тяжкого злочину проєктом пропонується встановити розмір штрафу як додаткового покарання від одного мільйона двохсот однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до шести мільйонів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 20 417 000 до 102 000 000 гривень).

Отже, за вчинення тяжкого злочину розмір штрафу, який може бути призначений як додаткове покарання, у перерахунку на дні позбавлення волі становить від 1 685 до 8 421 дня (23 роки) позбавлення волі.

У перерахунку на дні позбавлення волі зазначене додаткове покарання навіть тяжче, ніж максимально допустиме покарання у виді позбавлення волі на певний строк, визначене для особливо тяжких злочинів (частина 2 статті 63 КК України).

Частиною 5 статті 12 КК України визначено, що тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу розміром не більше ніж двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше ніж десять років.

У редакції проєкту закону розмір штрафу як додаткового покарання за вчинення тяжкого злочину перевищує гранично допустимі розміри основного покарання на 5 975 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або 101 575 000 гривень.

За вчинення особливо тяжкого злочину суб’єктом права законодавчої ініціативи пропонується визначити розмір штрафу від шести мільйонів однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до дванадцяти мільйонів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 102 017 000 до 204 000 000 гривень).

Тобто за вчинення особливо тяжкого злочину розмір штрафу, який може бути призначений як додаткове покарання, у перерахунку на дні позбавлення волі становить від 8 422 до 16 842 днів (46 років) позбавлення волі.

Частиною 6 статті 12 КК України передбачено, що особливо тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу розміром понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Частиною 2 статті 53 КК України передбачено, що розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

Станом на дату підготовки цього матеріалу найбільшим розміром штрафу, передбаченим санкцією Особливої частини КК України, є штраф за контрабанду підакцизних товарів (частина 2) розміром від сімдесяти п’яти тисяч до ста двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 1 275 000 до 2 040 000 гривень).

Тобто з встановлених проєктом закону розмірів штрафу як додаткового покарання вбачається значний розрив між наявними й пропонованими розмірами штрафу, що, очевидно, не відповідає їх тяжкості та суспільній небезпечності.

Понад те, пропоноване проєктом закону додаткове покарання у виді штрафу за вчинення особливо тяжких злочинів у перерахунку на дні позбавлення волі становить 46 років, що більш ніж удвічі більше за максимально можливий строк позбавлення волі (15 років).

Наведена вище диспропорція між розмірами додаткового покарання у виді штрафу в редакції проєкту закону та іншими нормами загальної частини КК України свідчить про надмірно завищений і необґрунтований їх розмір, а тому зазначені положення підлягають коригуванню в бік їх кратного зменшення.

Розглядаючи розмір штрафу лише як спосіб наповнення державного бюджету, суб’єкт права законодавчої ініціативи не врахував вимоги щодо пропорційності покарання та якості закону, що є складовими частинами принципу верховенства права.

Наслідком встановлення необґрунтованих і безпідставних розмірів штрафів стане зменшення кількості угод про визнання винуватості в такій категорії справ, що призведе до зворотного ефекту, ніж визначено в пояснювальній записці до законопроєкту.

Окрім цього, пропоновані розміри штрафів нівелюють значення такого виду покарання, як штраф, адже в системі кримінальних покарань, визначених статтею 51 КК України, штраф — це найменш суворе покарання, що може застосовуватися до особи.

Проєкт закону також не враховує загальних правил призначення штрафу, передбачених частиною 2 статті 53 КК України, а саме — залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та з урахуванням майнового стану особи.

Розмір штрафу за вчинення проступку розміром від 204 000 до 2 040 000 гривень явно незіставний із тяжкістю такого протиправного діяння й перешкоджає суду врахувати майновий стан особи повною мірою.

Фактично запропонований механізм призначення та сплати штрафу — це ніщо інше як своєрідна форма «відкупних», адже допускає сплату штрафу з грошових коштів, набутих у тому числі корупційним шляхом.

Очевидно, що майно, набуте внаслідок вчинення корупційних правопорушень, має підлягати спеціальній конфіскації, а штраф, визначений у розумних розмірах, має бути сплачений із грошових коштів, отриманих із законних джерел.

Попри це, автори законопроєкту помилково наділили штраф функціями квазіконфіскації майна, не забезпечивши дотримання базових основоположних людських прав, передбачених Конституцією України.

З огляду на це вказані положення проєкту закону підлягають виправленню з метою їх узгодження з вимогами Конституції України та міжнародних договорів і конвенцій.

Викриття іншого корупціонера як умова для призначення меншого покарання

Проєктом закону пропонується доповнити Загальну частину КК України новою статтею 69², положення якої врегульовуватимуть підстави призначення більш м’якого покарання, ніж це визначено окремими положення Особливої частини КК України. Так, частиною 1 вказаної статті пропонується встановити, що

«в кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень, кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні корупційного кримінального правопорушення, кримінального правопорушення, пов’язаного з корупцією, якщо інформація щодо вчинення такою особою кримінального правопорушення буде підтверджена доказами та/або за умови повного або часткового (з урахуванням характеру та ступеня участі особи у вчиненні злочину) відшкодування підозрюваним чи обвинуваченим завданого збитку або заподіяної шкоди (якщо такі збитки або шкода були завдані), суд може ухвалити рішення про затвердження угоди про визнання винуватості в разі, коли сторонами узгоджено покарання у виді позбавлення волі нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу».

Однак така редакція зазначеного положення суперечить принципу юридичної визначеності, оскільки уможливлює множинне тлумачення змісту її окремих приписів, що матиме наслідком неоднакове застосування цих положень.

По-перше, варто зазначити про те, що кримінальне правопорушення може вчинятися як самостійно, так і у співучасті. З огляду на це на практиці можуть траплятися випадки, коли виконати вимоги частини 1 статті 69²буде неможливо, адже відсутня будь-яка інша особа, викриття якої може здійснити підозрюваний чи обвинувачений.

По-друге, у положенні не визначено, чи має підозрюваний, обвинувачений викрити співучасника того кримінального правопорушення, за вчинення якого підозрюваного, обвинуваченого притягають до кримінальної відповідальності, чи така особа може викрити будь-яку іншу особу, про вчинення корупційних кримінальних правопорушень, кримінальних правопорушень, пов’язаних із корупцією, якою їй відомо. Це прямо впливає на можливість застосування судом положень статті 69² в разі викриття особи, що не є співучасником кримінального правопорушення.

По-третє, чітко не визначена й умова, за якої викриття особи має бути підтверджено доказами. Поданий на розгляд комітету проєкт не дає відповіді на питання, хто має збирати й подавати такі докази. За таких обставин сторона обвинувачення може маніпулювати змістом цієї норми, перекладаючи обов’язок збирання доказів із себе на підозрюваного чи обвинуваченого.

По-четверте, застосування авторами словесної конструкції «буде підтверджена доказами» дозволяє тлумачити цей припис як необхідність підтвердження факту вчинення кримінального правопорушення як у момент викриття особи, так і під час подальшого здійснення досудового розслідування чи судового провадження.

У зв’язку із цим постає питання про форму встановлення факту підтвердження вчинення іншою особою корупційних правопорушень. З огляду на положення статті 62 Конституції України, які встановлюють і визнають в Україні дію презумпції невинуватості, факт підтвердження доказами вчинення іншою особою кримінального правопорушення має встановлюватися у формі обвинувального вироку, який набрав законної сили.

Інакше суд, застосовуючи положення статті 69², повинен буде встановити обґрунтованість і достатність доказів самостійно, порушивши при цьому як презумпцію невинуватості, так і положення статті 337 КПК України щодо меж судового розгляду.

По-п’яте, це положення не враховує випадки укладення угоди про визнання винуватості щодо корупційних кримінальних правопорушень, покарання за які не передбачає позбавлення волі або строк позбавлення волі визначено на мінімально можливому рівні один рік (частина 2 статті 63 КК України).

Критики заслуговує й позиція САП та НАБУ, яка полягає в необхідності встановлення одночасного обов’язку з викриття іншої особи та відшкодування шкоди чи збитків.

Така позиція антикорупційних органів хибна, адже не враховує випадків вчинення кримінальних правопорушень із формальним складом (наприклад, стаття 368 КК України), коли шкода чи збитки не настають.

Зазначені вище недоліки зумовлюють необхідність суттєвого доопрацювання положень цього проєкту закону, що унеможливлює його ухвалення в редакції, поданій суб’єктом права законодавчої ініціативи.

Висновки до науково-правової частини

Після вивчення та аналізу вказаного законопроєкту підсумуємо, що з огляду на наявність у ньому значних порушень приписів Конституції України в такій редакції його не можна ухвалювати.

Передбачені проєктом закону надмірні розміри штрафу, що встановлюються як додаткове покарання за вчинення кримінальних правопорушень, і до кінця юридично не визначені процедури призначення покарання внаслідок укладення угоди про визнання винуватості не призведуть до значного підвищення ефективності укладення угод про визнання винуватості.

Критики заслуговує і сама ідея встановлення особливих процедур для осіб, що вчинили корупційні правопорушення. Статтею 24 Конституції України закріплено принцип рівності перед законом, який полягає в тому, що держава не повинна допускати випадків об’єктивно невиправданої відмінності в правовому регулюванні статусу особи й статусу інших осіб, які перебувають в однаковому з нею або схожому становищі.

У тому випадку, якщо законотворець вирішив здійснити реформування чинного законодавства України з метою вдосконалення процедури укладення угод у кримінальному провадженні, то таке вдосконалення має стосуватися всіх підозрюваних й обвинувачених у кримінальному провадженні, а не лише тих осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні окремих корупційних правопорушень.

Такий неоднаковий підхід до врегулювання процедури укладення угод про визнання винуватості суперечить як статті 24, так і статті 8 Конституції України, адже складовою частиною принципу верховенства права є загальність права, що передбачає однакове ставлення закону до кожної людини.

Зміни до законодавства VS реалії кримінальної юстиції. Практичні аспекти

Позиція суспільства

У процесі підготовки цього матеріалу ми провели невелике опитування серед знайомих, які не мають стосунку до юриспруденції. Нам була цікава їхня думка з приводу ідеї укладення угод у корупційних злочинах, тобто громадська думка. Переважали такі тези:

корупціонерів потрібно саджати, щоб іншим не кортіло.

Тобто основне нарікання — це занепокоєння, що зміни послаблять такий важіль кримінальної юстиції, як превенція (запобігання вчиненню таких злочинів у майбутньому), що може викликати відчуття безкарності, а як результат — зростання самої корупції;

значить будуть красти більше: 200 мільйонів украв, 100 заплатив — і залишився в плюсі.

Така теза порушує питання пропорційності покарання вчиненому правопорушенню. Запропоновані в законопроєкті суми поширюватимуться і на суддю, який узяв хабар розміром 3 тисячі доларів, і на топчиновника, який привласнив 30 мільйонів доларів. Тому досить слушна наступна теза:

як і раніше, саджатимуть лише бідних, а багаті будуть купувати квитки на свободу.

Не менше дискусій викликали й наслідки, які настають після укладення угоди. Так, звучали нарікання:

а як це впливатиме в майбутньому на корупціонера? Відкупився — і все, починаєш із чистого аркуша?

Ці висновки громадськості формуються на основі тієї інформації, яку вдається висмикнути з новин. Натомість ми розуміємо, що додатковим покаранням може бути позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, внесення до реєстру корупціонерів навіть після укладення угоди.

На основі цього можемо зробити такі висновки:

медіа недостатньо інформують і висвітлюють увесь процес кримінального переслідування, яке не завершується вироком суду;
суспільство хоче бачити особу, яку засудили за корупційний злочин, вигнанцем, а ще краще, щоб вона горіла в пеклі, довго, вічність наприклад;
вирок суду, яким корупціонера визнано винним чи затверджено угоду, не має бути кінцевою метою боротьби з корупцією. За ним мають іти заходи, спрямовані на перевиховання особи, недопущення вчинення злочинів цією й іншими особами в майбутньому.

Безумовно, усі вимоги суспільства задовольнити не вийде, і слід розуміти емоційність і втому людей, але в Україні — влада народу, тож прислухатися потрібно, а зневіра й обурення людей цілком зрозумілі.

Великі можливості для маніпулювання

З досвіду можемо сказати, що більша частина кримінальних проваджень, що розслідуються НАБУ за процесуальним керівництвом САП, початково містить кваліфікацію вчиненого, очевидно завищену. Наприклад, існує тонка межа між зловживанням владою та службовою недбалістю. Вона може корегуватися правоохоронцями навіть невеликою доказовою базою. Захист і сам підозрюваний не може процесуально вплинути на зміну кваліфікації. Наслідком є непоодинокі випадки попередньої кваліфікації за більш тяжкий злочин, відпрацювання із цією кваліфікацією обшуків, запобіжного заходу й арешту майна, а далі стимулювання підозрюваного до укладення угоди шляхом зміни обвинувачення на менш тяжке кримінальне правопорушення.

Підтвердженням цьому слугує конкретний приклад. Кримінальне провадження з кваліфікацією за статтею 364 КК України, тобто зловживання владою або службовим становищем направлено прокурором САП до суду з угодою про визнання винуватості. Суд відмовив у її затвердженні. Надалі це провадження направлено до суду вже з обвинувальним актом, але з кваліфікацією за статтею 191 КК України, тобто привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. За результатом розгляду в суді обвинувачений виправданий судом, це рішення підтримали і дві наступні інстанції.

Процесуальна економія

Цей мотив простежується в законопроєкті та позиції правничої спільноти щодо нього. І ми прекрасно розуміємо чому, адже досудове розслідування триває один рік; ознайомлення сторін із доказами одна одної — ще рік; слухання в першій інстанції — від двох до п’яти років; апеляційна та касаційні інстанції — ще один-два роки. Це величезна кількість часу й ресурсів. А ще витрати на всіх держслужбовців, які залучені до досудового розслідування й судового розгляду, які отримують заробітну плату з державного бюджету, матеріальні витрати на весь процес. Це робить кримінальне переслідування настільки дорогим, що часто витрати держави в десятки разів більші за суми реальних компенсацій засудженими.

Тож на довгій дистанції такі зміни можуть мати як переваги, так і недоліки. Ми категорично проти корупції, оскільки це паразит, який отруює нашу державу вже довгі роки. Ми за розуміння права, закону й підвищення правосвідомості громадян. Ми за якісні, а не ситуативні зміни до законодавства і ми більш ніж упевнені, що юридична спільнота підтримає запит від законодавця допомогти в розробленні саме якісних і дієвих змін.

корупція

Схожі статті

Чи час домовлятися: тенденції ВАКС щодо укладення угод у корупційних справах

Правові наслідки угоди про визнання винуватості для третіх осіб