Верховенство права в дії: практичний аспект

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Верховенство права в дії: практичний аспект

Питанню розкриття поняття такого фундаментального принципу, як верховенство права, і визначення його складових присвячено чимало наукових праць, і, напевно, нині жоден публічний виступ на тему здійснення судочинства чи реформування судової системи не обходиться без апелювання до цього принципу, закликів дотримуватися його та реалізувати в практичній діяльності.

Тетяна Слуцька

14 April, 2023

1708

Верховенство права в дії: практичний аспект

Водночас оперування в тексті чи промові словосполученням «принцип верховенства права», як і окреслення його складових, ще не свідчить про розуміння його змісту та вміння застосовувати на практиці.

Як реалізується принцип верховенства права в дії — пропоную розглянути на конкретному прикладі.

За фабулою справи двоє 15-річних гімназистів-юнаків на пропозицію дівчини, якій вони обидва симпатизували, визначити у двобої, хто з них сильніший фізично і до кого вона матиме прихильність залежно від цього, вчинили бійку. У результаті обидва хлопці отримали легкі тілесні ушкодження. Батьки одного з них звернулися до органів досудового розслідування із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі — КК).

Розглядаючи цей випадок, звернемо увагу на приписи ст. 22 КК про загальний і знижений вік кримінальної відповідальності, відповідно до яких у наведеній ситуації йдеться про неповнолітнього, який не досягнув віку кримінальної відповідальності. Водночас варто зважати, що відповідно до ч. 1 ст. 498 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК) вчинення особою, яка після досягнення одинадцятирічного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, є підставою для застосування примусових заходів виховного характеру. У такому випадку здійснюється кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

З огляду на це «прокурор звернувся до суду із клопотанням про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. На початку судового засідання заявники (законний представник, неповнолітній та його захисник) звернулися до суду з клопотанням закрити кримінальне провадження у зв’язку з тим, що вони як потерпіла сторона відмовляються від обвинувачення.

Суд відмовив у задоволенні клопотання потерпілої сторони, мотивуючи своє рішення тим, що процесуальний закон не передбачає закриття кримінального провадження, що розпочинається виключно за заявою потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення) відносно особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, тобто обвинувачення їй не пред’являлося, а тому відповідно відмовлятися від нього потерпілий не може. Суд застосував примусові заходи виховного характеру. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без зміни».

ЧИ ВІДПОВІДАЄ ТАКЕ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ОСНОВОПОЛОЖНИМ МІЖНАРОДНИМ ПРИНЦИПАМ?

Ні, таке рішення не відповідає: а) принципам найкращих інтересів дитини (ст. 3 (1), 9, 10, 18, 21, 37 (с) та 40 (2) (b) (ііі) Конвенції ООН про права дитини) і верховенству права, адже закон застосовується для всіх однаково, окрім випадків, коли об’єктивні відмінності (вік, стан здоров’я тощо) виправдовують диференціацію; б) одному із загальних принципів — право на інше ставлення, ніж як до дорослих (правило 2.2 (а) Мінімальних стандартних правил ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх («Пекінські правила»).

Слід враховувати, що: а) неповнолітній вік особи не може призвести до більш тяжких наслідків, ніж якби обвинуваченим був повнолітній; б) два особливі порядки кримінального провадження, передбачені в КПК, — кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення (глава 36) і кримінальне провадження щодо неповнолітніх (глава 38) — не виключають одне одного та не є альтернативними, а співвідносяться як загальне (з огляду на процес початку та можливого завершення провадження) зі спеціальним (суб’єкт); в) у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК. До переліку таких засад віднесено диспозитивність, зміст якої розкривається в ст. 26 КПК. Зокрема, ч. 4 цієї статті містить імперативну вимогу про те, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, — його представник відмовився від обвинувачення в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК).

ЯК У ТАКОМУ ВИПАДКУ ПОВИНЕН БУВ ВЧИНИТИ СУД?

У цьому випадку суд, незважаючи на те, що процесуальний закон не передбачає закриття кримінального провадження, яке розпочинається виключно за заявою потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення), відносно особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, з огляду на міжнародні стандарти (ст. 3 (1), 9, 10, 18, 21, 37 (с) та 40 (2) (b) (ііі) Конвенції про права дитини), беручи до уваги правові наслідки для неповнолітнього, діючи відповідно до принципу верховенства права (ст. 8 КПК), керуючись ч. 4, 6 ст. 9 та ч. 4 ст. 26 КПК, мав закрити кримінальне провадження у зв’язку з відмовою потерпілої сторони від обвинувачень.

Також слід звернути увагу правозастосувача на те, що в кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності:

а) не можна використовувати термінологічні поняття «кримінальне правопорушення», «кримінальний проступок» і «злочин». Незважаючи на тяжкість вчиненого діяння, з огляду на термінологію, ужиту в ч. 2 ст. 97 КК та у ст. 498, 499, 501 КПК, при вказівці на діяння такого неповнолітнього, що не є суб’єктом кримінального правопорушення, варто зазначати про вчинення «суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК». Те саме стосується й уживання слів «підозрюваний», «обвинувачений» та «засуджений». У нашому випадку слід вживати формулювання «особа, яка не досягла віку кримінальної відповідальності» або «неповнолітній, який не досяг віку кримінальної відповідальності»;

б) неправильно за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 501 КПК, в ухвалі суду про застосовування примусових заходів виховного характеру зазначати також про звільнення такого неповнолітнього від кримінальної відповідальності. У нашому випадку особа не досягла віку кримінальної відповідальності, тобто не є суб’єктом кримінального правопорушення, а отже, не може бути притягнута до кримінальної відповідальності та відповідно звільнена від неї. Якщо під час судового розгляду не буде доведено однієї з обставин, передбачених п. 1 і 2 ч. 1 ст. 501 КПК, суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні примусових заходів виховного характеру й закрити кримінальне провадження.

Зазначимо, що така правова позиція узгоджується і з рекомендаційними роз’ясненнями ВССУ, відображеними в п. 18 інформаційного листа від 16.01.2017 № 223-66/0/4-17 про практику здійснення судами кримінального провадження щодо неповнолітніх.