Від пошуку до конфіскації активів: міжнародна практика і досвід України

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Від пошуку до конфіскації активів: міжнародна практика і досвід України

Арешт майна є заходом забезпечення кримінального провадження, що має завданням запобігати можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення або відчуження. Важливо, що арешт майна є не позбавленням прав власності, а тимчасовим обмеженням таких прав з метою забезпечення досудового розслідування.

Вікторія МитькоАнна ЗубарОлександра Кисліцька

30 September, 2025

105

Від пошуку до конфіскації активів: міжнародна практика і досвід України

Про це наголошував і Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ), що мета арешту — не позбавити особу майна, а лише заборонити користуватися ним. Арешт, поза сумнівом, застосовано як попередній захід, що в разі необхідності має забезпечити подальшу конфіскацію майна, яке вважається результатом незаконної діяльності (справа «Раймондо проти Італії», заява № 12954/87).

Крім того, ЄСПЛ повторює свій постійний підхід до того, що захід конфіскації, навіть якщо він передбачає позбавлення володіння, усе-таки є контролем над використанням майна в розумінні ч. 2 ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції (справа «Сан проти росії», заява № 31004/02).

Тож практика ЄСПЛ підтверджує, що арешт майна як процесуальний захід не суперечить положенням Конвенції за умови його тимчасового характеру, наявності законної мети, дотримання принципу пропорційності й належних процесуальних гарантій. Проте арешт повинен застосовуватися не як інструмент покарання, а виключно з метою забезпечення належного провадження або майбутньої конфіскації, що відповідає легітимним інтересам суспільства.

Майно vs. активи: у чому різниця і чому це важливо

Для правильного й обґрунтованого застосування арешту майна важливо чітко визначити коло об’єктів, на які може поширюватися такий захід забезпечення кримінального провадження.

Українське законодавство одночасно містить схожі, проте не тотожні поняття «арешт майна» (КПК України) та «арешт активів». КПК України, визначаючи поняття арешту майна, містить чіткий перелік майна, на яке може бути накладено арешт, а саме: на рухоме чи нерухоме майно, гроші в будь-якій валюті готівкою або в безготівковій формі, зокрема кошти й цінності, що перебувають на банківських рахунках чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, віртуальні активи (ч. 10 ст. 170 КПК України).

Водночас якщо звернутися до ст. 190 ЦК України, можна зрозуміти, що майном як особливим об’єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права й обов’язки. А згідно зі ст. 179 ЦК України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права й обов’язки.

Водночас Закон України «Про АРМА» вже містить поняття, яке відсутнє в КПК України, — «активи, на які може бути накладено арешт», визначаючи активи як кошти, майно, майнові й інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів і їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду в кримінальному провадженні чи стягнуті за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими (п. 1 ст. 1 Закону України «Про АРМА»).

Тобто поняття «майно» й «активи» в кримінальному провадженні не є ідентичними: якщо «майно» охоплює речі, права та обов’язки в загальному розумінні, то «активи» — це все майно й права, що можуть бути арештовані чи конфісковані в межах кримінального провадження.

Відповідно до практики ЄСПЛ, ст. 1 Першого протоколу по суті гарантує право на власність. Однак концепція майна в цій статті має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі й не залежить від формальної класифікації в національному праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже й майном (справа «Ятрідіс проти Греції», заява № 31107/96).

Окрім того, детальний перелік тих елементів, що входять у поняття «майно» можна знайти в Науково-методичному посібнику для суддів, підготовленому фахівцями ОБСЄ на основі аналізу практики ЄСПЛ^[1].

Так, у контексті ст. 1 Першого протоколу Конвенції ЄСПЛ розглядалися справи щодо порушення права власності, де об’єктами були, зокрема:

усе власне майно особи, що може входити до складу спадщини, і яке можна заповісти;
прибутки, що випливають із власності, зокрема, орендна плата (рента), передбачена договором, добровільно укладеним відповідно до законодавства;
частка в пенсійному фонді;
кошти / присуджені суми, належні до виплати заявникам на підставі остаточного й обов’язкового до виконання арбітражного рішення;
кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, які є остаточними та підлягають виконанню;
активи, які можуть виникнути, зокрема, на підставі позову про відшкодування шкоди, який виникає з її заподіянням;
правомірні очікування / законні сподівання вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання бути здатним здійснювати запланований розвиток території з огляду на чинний на той час дозвіл на промислове освоєння землі);
майнові права, наприклад, набуте на підставі заповіту право на одержання орендної плати (ренти) за користування земельною ділянкою;
приватновласницькі інтереси, визнані відповідно до національного права;
акції компанії;
патенти;
гудвіл (goodwill) — накопичені нематеріальні активи підприємства, що включають його найменування, репутацію, ділові зв’язки (поміж тим клієнтуру), товарні знаки й ін.; власність «фірми». Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що goodwill можна порівнювати з правом власності, закріпленим ст. 1 Першого протоколу Конвенції, адже власною працею заявники створили клієнтуру, яка багато в чому мала характер приватного права і становила актив, а отже, володіння в значенні першого речення статті (справа «Ван Марле та інші проти Нідерландів», заяви №№ 8543/79; 8674/79; 8675/79; 8685/79);
інше майно, що «становить економічну цінність», зокрема необхідні для здійснення підприємницької діяльності дозволи чи ліцензії.

Отже, деякі елементи поняття «майно» є не зовсім традиційними й поширеними в розумінні українського законодавства та практики. Проте, зважаючи на те, що в межах кримінального провадження арешт може бути накладений як на матеріальні, так і на нематеріальні речі, а також керуючись принципом правозастосування норм права з урахуванням практики ЄСПЛ, арешт може бути накладений на все зазначене вище майно й активи.

Необхідність у розумінні цих понять виникає як для реалізації накладення арешту на практиці, так і для розмежування обставин формального і фактичного володіння активами. Наприклад, якщо нерухомість, кошти або компанії оформлені на третіх осіб (родичів, номінальних директорів, офшорні структури тощо), то з формально-правового погляду це не є майном підозрюваного. Але якщо наявні всі обставини, що підозрюваний фактично контролює ці активи, то вони вже вважаються активами, які підлягають арешту / конфіскації.

Пропорційність застосування арешту і конфіскації активів

Процедури арешту й конфіскації активів мають застосовуватися в законному порядку, зокрема з урахуванням принципу пропорційності. Він прямо не закріплений в українському законодавстві, проте є поняття правомірності, тобто відповідності закону та принципам права. Тому цілком логічно, що це включає й дотримання принципу пропорційності.

Принцип пропорційності застосовується як елемент принципу верховенства права^[2]. Так, до прикладу, в аспекті управління майном при реалізації дискреційних повноважень, передбачених ст. 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», АРМА повинно обирати найефективніший спосіб управління активами, зокрема з огляду на принцип верховенства права^[3].

Водночас головним обов’язком слідчого судді під час досудового розслідування є оцінювання правомірності втручання в право власності, зокрема під час арешту майна, передачі речових доказів АРМА чи вжиття заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, — тож, пропорційність також підлягає контролю.

ЄСПЛ у п. 55 рішення у справі «Спорронґ та Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 нагадує, що «втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням “справедливого балансу” між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові ст. 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності»^[4].

У цьому контексті саме принцип пропорційності, а не більш притаманний закордонним юрисдикціям принцип розумності (reasonableness) згадується в п. 17 Преамбули Директиви ЄС 2014/42/EU «Про замороження і конфіскацію засобів здійснення злочинів і доходів, набутих у злочинний спосіб», який вимагає, щоб положення про конфіскацію майна, вартість якого відповідає знаряддям злочину, застосовувались, якщо це є пропорційним з урахуванням обставин справи й вартості цих знарядь.

Непропорційність може стосуватися не лише обсягу арештованого майна, а й обраного обсягу обмеження прав при арешті. Арешт може обмежувати права особи на відчуження і розпорядження, але не поширюватися на право користування, або ж стосуватися всієї тріади права власності; обмеження права на користування передбачене альтернативно^[5].

Ст. 170 КПК України передбачає саме перший варіант обмеження прав, проте, через неправильну інтерпретацію норми працівники правоохоронних можуть трактувати вказане положення як необхідність одночасного позбавлення особи права як відчужувати, так і розпоряджатися і користуватися відповідним майном, що може мати негативні наслідки для таких осіб^[6].

Такі рішення, вочевидь, не будуть пропорційними й доцільними в усіх випадках, а також суперечитимуть усталеній практиці ЄСПЛ, згідно з якою обмеження у використанні приватної власності повинні залишити власнику певний ступінь свободи, інакше такі обмеження рівнозначні позбавленню власності (справа «Ісмаїлов проти російської федерації», справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції»).

Роль третіх осіб, щодо майна яких розв’язується питання про арешт

Окреме місце в питанні дотримання пропорційності займає арешт і конфіскація майна третіх осіб. Такі заходи можуть застосовуватись у випадках, коли майно зареєстроване на родичів чи знайомих підозрюваного з метою приховування його злочинного походження.

Можливість накладати арешт на майно третіх осіб було запроваджено у 2015 р. Законом України № 769-VIII. Цим законом внесено зміни до КПК України, зокрема в ч. 2 ст. 170 КПК України додано визначення третіх осіб, майно яких могло підлягати арешту: «особи, які отримали чи придбали у підозрюваної, обвинуваченої чи засудженої особи майно безоплатно або в обмін на суму, значно нижчу ринкової вартості, або знали чи повинні були знати, що мета такої передачі — отримання доходу від майна, здобутого внаслідок вчинення злочину, приховування злочину та/або уникнення конфіскації». Проте не було визначено процесуального статусу таких осіб, що спричинило практичні труднощі й критику^[7].

Уже наступного року Законом України № 1019-VIII від 18.02.2016 дефініцію зі ст. 170 було вилучено, але натомість у пп. 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК України «третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт», була закріплена серед учасників кримінального й судового проваджень. До того ж цими змінами КПК України було доповнено ст. 64², яка визначає процесуальний статус таких осіб, і в ч. 3 надає їм права підозрюваного, обвинуваченого в частині арешту майна. Така практика поширена і за кордоном, наприклад, права підозрюваного надаються третій особі й відповідно до ч. 2 ст. 402 КПК Естонії.

Важливо, що ч. 1 ст. 64² КПК України уточнює коло третіх осіб, як порівняти з попереднім визначенням: вона усуває прогалини, які дозволяли б уникати арешту майна у випадках, коли третя особа фактично володіла або розпоряджалася майном, здобутим підозрюваним чи обвинуваченим незаконним шляхом, але формально не підпадала під законодавчо встановлені рамки. Тобто такими особами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи.

Пропорційність у зв’язку з третіми особами варто розглядати з погляду визначення кількості майна, яке підлягатиме арешту чи конфіскації. Загалом є декілька способів, як треті особи можуть бути пов’язані з майном:

Майно придбано підозрюваним за власні кошти, але зареєстроване на третіх осіб. Тут треті особи виступають номінальними власниками, а фактичним власником є підозрюваний.

Майно придбано підозрюваним за кошти третіх осіб і зареєстроване на них же. Власником є третя особа, але є підстави вважати, що кошти походять від підозрюваного або пов’язані з його діяльністю.

Майно придбано підозрюваним за спільні кошти — власні та третіх осіб, і зареєстроване на підозрюваного. Фактичний власник — підозрюваний, але частина коштів належить іншим, що ускладнює оцінку права власності.

Майно придбано підозрюваним за спільні кошти — власні та третіх осіб, але зареєстроване на третіх осіб. Тоді власність формально належить третім особам, але частина фінансування пов’язана з підозрюваним.

Майно придбано третьою особою за дорученням підозрюваного. Тут третя особа діє як представник чи агент, а фактичний контроль належить підозрюваному[8].

Ці варіації наочно демонструють складність визначення, яке саме майно третьої особи арештувати чи конфіскувати.

До того ж під час слідчих розшукових дій, спрямованих на встановлення обсягу майна, є високий ризик втручання не лише в право власності, а й у право на недоторканність особистого й сімейного життя. Слідчі дії в такому разі повинні не виходити за межі пропорційності втручання в особисте життя. Утім, у європейських країнах використовуються практики, які передбачають значно більше втручання і подекуди, з української перспективи, не узгоджуються з презумпцією невинуватості. Ідеться про такі інструменти:

припущення злочинного походження активів у справах про незаконне збагачення, що перекладає тягар доказування на підозрюваного і зобов’язує довести правомірність спірних активів (Фінляндія, Франція, Литва, Нідерланди, Сполучене Королівство);
судові розпорядження про розкриття активів по всьому світу, щоб не вважатися особою, що виявила неповагу до суду (Сполучене Королівство);
штрафи і грошові покарання, крім конфіскації (Нідерланди)^[9].

Яскравий приклад недотримання пропорційності розглянув ЄСПЛ у справі «Маркус проти Латвії». Через недоліки законодавчого регулювання національний суд застосував додаткове покарання у вигляді конфіскації всього майна заявника, не вказавши в рішенні конкретне майно, яке підлягає конфіскації.

Наступні дві проблеми визначення обсягу майна пов’язані з Директивою № 2014/42/EU. По-перше, ст. 19 Директиви надає державам-членам дискрецію щодо можливості встановити конфіскацію майна, яке суд визнав доходом від інших злочинів. Розбіжності в регулюванні цього питання серед національних юрисдикцій створює суттєві перешкоди для транскордонного співробітництва^[10]. Як наслідок, ускладнюється боротьба не тільки з корупційними правопорушеннями, а й з організованою економічною злочинністю.

По-друге, ч. 2 ст. 4 Директиви передбачає застосування конфіскації лише якщо правопорушення могло призвести до економічної вигоди. Це можна розглядати як прогалину. У сфері корупційних правопорушень поняття вигоди також включає нематеріальну вигоду. Наприклад, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» передбачає, що неправомірна вигода — це «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав». Отже, такий обмежений підхід Директиви ускладнює реагування на правопорушення, пов’язані з нематеріальною вигодою, як-от неформальним захистом від відкриття кримінальних проваджень, кар’єрними просуваннями тощо. Вузьке тлумачення суперечить сучасним тенденціям у протидії корупції і може загальмувати прогрес.

Проблеми конфіскації активів в Україні

Українська система конфіскації довго спиралася лише на класичний кримінальний процес: обвинувальний вирок, після якого суд ухвалював рішення про вилучення активів. Це тривалий і складний шлях, адже потрібно довести вину конкретної особи за стандартом «поза розумним сумнівом». У випадках, коли підозрюваний переховується, застосовується заочне засудження, що дозволяє конфіскувати майно без присутності обвинуваченого. Але і тут проблема — час: роки судових процедур дають власникам активів можливість вивести їх з-під юрисдикції України.

Від початку повномасштабної війни з’явилися нові механізми. У 2022 р. внесли зміни до Закону «Про санкції»: тепер РНБО може заблокувати активи, а Міністерство юстиції — подати позов до ВАКС про їх конфіскацію. Цей процес фактично є швидкою конфіскацією «без вироку» — інструментом, який застосовується лише в умовах війни і переважно щодо російських резидентів. Паралельно діє Закон № 2116-IX, що дозволяє вилучати власність РФ і її підконтрольних структур без будь-якої компенсації — по суті, це механізм воєнної націоналізації, який одразу перетворює активи ворога на ресурс для України

Центральним гравцем на цьому полі є АРМА — агентство, яке має не лише знаходити й арештовувати майно, а й керувати ним до вироку суду. На папері воно виглядає як ключ до ефективності, на практиці ж виявилися проблеми. У 2024 р. агентство звітувало про понад 141 000 знайдених активів. Але з цієї маси лише 7,8% реально арештовані, а під управління потрапили менш як 3%. Тобто цифри вражають, проте за ними — сумнівна ефективність^[11]^, ^[12].

Останніми роками Україна зробила й кроки до вилучення незаконних активів поза кримінальними вироками: з’явилися цивільні позови про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення (аналог підходів Unexplained Wealth Orders у Британії, де обов’язок доведення законності походження частково покладається на власника) — поки що практика обмежена, але формується.

Проте деяких ефективних інструментів, поширених за кордоном, українській системі бракує або вони реалізовані фрагментарно: повноцінного режиму конфіскації без вироку для широкого кола справ немає, функції розпорошені між різними органами, юрисдикційний розподіл складний і може створювати колізії.

Практика ЄС

За останнє десятиліття Європейський Союз значно активізував політику вилучення незаконних активів як реагуючи на внутрішні виклики, так і на зовнішні загрози. Тому зараз особливий акцент зроблено на превентивне блокування сумнівних активів ще до завершення судових процедур, щоб унеможливити їх переміщення.

Одним із ключових інструментів ЄС є санкційний механізм заморожування активів. Зокрема, Регламент ЄС № 269/2014 встановив обмежувальні заходи проти осіб, що підривають територіальну цілісність України і став правовою підставою для блокування рахунків та майна сотень російських посадовців і компаній після 2014 р. Особливість європейського підходу — автоматична дія санкцій: без окремого рішення суду активи блокуються одразу після внесення особи до санкційного списку. Це дозволяє миттєво зупинити будь-які операції з майном.

Звісно, замороження — це тимчасовий запобіжник, а не конфіскація по суті. Щоб перетворити заморожені активи на вилучені, потрібне або добровільне зняття санкцій самим власником, або судове рішення про конфіскацію. Усвідомлюючи це, Єврокомісія у 2022–2023 рр. ініціювала ухвалення спеціальної директиви щодо криміналізації обходу санкцій, яка дозволить порушувати кримінальні справи проти осіб, що приховують підсанкційні активи, і конфісковувати їх за вироком за такий злочин. Водночас європейська санкційна модель приділяє значну увагу правам людини й правовій визначеності: хоча активи спершу блокуються без суду, кожна особа має право оскаржити внесення до санкційного списку в Загальному суді ЄС.

Другий стовп європейської практики — розвиток цивільної конфіскації та інших нестандартних інструментів на національному рівні за координації і стимулювання з боку ЄС. У 2014 р. було прийнято Директиву 2014/42/ЄС, яка зобов’язала країни ЄС запровадити: a) розширену конфіскацію доходів від значних злочинів (коли можна вилучати активи, непропорційні офіційним доходам засудженого, навіть якщо не всі з них прямо доведені як здобуті конкретним злочином); б) конфіскацію за відсутності вироку в разі смерті або втечі підозрюваного. Як наслідок, у Європі з’явилися випадки успішної конфіскації майна мафіозі чи корупціонера, який помер до вироку або втік за кордон — на підставі рішення суду в окремому цивільному провадженні.

Ще з сильних сторін ЄС є наявність спеціалізованих органів, які допомагають координувати зусилля з розшуку та конфіскації активів. З 2021 р. діє Європейська прокуратура (EPPO) — незалежний орган ЄС, уповноважений розслідувати злочини, що шкодять фінансовим інтересам Євросоюзу. EPPO фактично діє як єдина прокуратура для 22 країн-учасниць і може напряму давати доручення на обшуки, арешти майна тощо в будь-якій із цих держав. З 2025 р. очікується запуск ще однієї наднаціональної структури — Європейського органу з питань боротьби з відмиванням грошей (AMLA). Цей регулятор матиме прямі наглядові повноваження щодо найбільших фінансових установ ЄС і координуватиме роботу національних фінансових розвідок (FIU). Для України поява AMLA означатиме спрощення співпраці: замість 27 різних підходів FIU діятиме один центр, через який можна буде отримувати інформацію про транзакції, пов’язані з українськими корупційними чи кримінальними справами.

Україна vs. практики інших країн

Нідерланди розробили стратегію «Afpakken», яка поєднує гнучке фінансове розслідування від старту справи, мультидисциплінарні команди (LEC) і дієве виконання (CJIB). Суд може конфіскувати активи, якщо власник не доведе легальність походження — фактично з ефектом NCB-конфіскації. Показовим є кейс VimpelCom: компанія уклала глобальну угоду зі США й Нідерландами за результатами скоординованого розслідування регуляторів, із виплатою значних сум штрафів і disgorgement. Частину коштів було погоджено спрямувати через механізм Світового банку на користь Узбекистану — це забезпечило прозорий моніторинг використання і швидший ефект для країни-жертви. За запитами України Нідерланди заморожували активи РФ (≈ 97,2 млн євро), а АРМА долучалася до спільних операцій Європолу.

Схожий за логікою, але інституційно інший підхід діє у Великій Британії. З 2017 р. запроваджено накази про необґрунтовані активи (UWO-Unexplained Wealth Order), що зобов’язують власника пояснити походження статків; паралельно застосовують накази про замороження / конфіскацію коштів на рахунках (AFO / Forfeiture). Усі ці інструменти працюють під судовим контролем і з гарантіями прав. Для міжнародної співпраці з британськими органами корисним є практичний гайд зі взаємодії зі Сполученим Королівством (українською).

У Німеччині реформа 2017 р. суттєво оновила механізми кримінально-правового вилучення активів: спрощено конфіскацію доходів від злочинів, у т. ч. з пониженим стандартом доказування у визначених законом випадках; розширено інструменти щодо третіх осіб і можливість рішень in rem. Показовий практичний епізод — так звана «російська пральня»: у 2019 р. німецькі правоохоронні органи домоглися конфіскації близько 50 млн євро, відмитих через німецькі фінансові інституції, що стало одним із перших масштабних застосувань оновлених інструментів у транскордонній справі^[13].

Для міжнародної правової допомоги Німеччина спирається на Закон про міжнародну взаємну допомогу в кримінальних справах (IRG), що визначає порядок визнання та виконання іноземних рішень і взаємність як ключову передумову. Аналітичні огляди фіксують як прогрес після реформи (більша практичність інструментів), так і системні вузькі місця: координація між федеральними землями, ресурсомісткість справ, обережність судів і пріоритет фіскальних інтересів держави в частині стягнень.

Швейцарія, окрім стандартних інструментів, застосовує спеціальний Федеральний акт про іноземні незаконні активи (FIAA, Lex Duvalier), що дозволяє конфіскацію і репатріацію коштів іноземних високопосадовців за презумпції незаконності, коли держава походження неспроможна ефективно діяти. Логіка інструмента — перейти від простого замороження до реального повернення активів у політично / процесуально складних ситуаціях.

Кейс, релевантний для України: після багаторічного блокування коштів, пов’язаних з оточенням Віктора Януковича, швейцарська сторона у 2022–2025 рр. розгорнула процедури за FIAA з прицілом на адміністративну конфіскацію і подальшу репатріацію під двосторонній нагляд; у фокусі — суми понад 100 млн дол. США із подальшим розширенням переліку активів (до ≈ 130 млн швейцарських франків у повідомленнях станом на 2023 р.).

В Аргентині впроваджено інструмент, схожий до Unexplained Wealth Order, extinción de dominio — цивільна конфіскація без вироку за стандартом «переваги доказів»; створено спеціалізовану прокуратуру й AABE для управління конфіскованим майном^[14]. У резонансних справах держава оперативно переходила до реалізації активів: оголошувала публічні торги конфіскованою нерухомістю і спрямовувала кошти на публічні потреби. Показовий транскордонний епізод: у справі з інвестиціями в нерухомість США через офшорні структури (із «київським слідом») правоохоронні органи США заморозили значні суми й погодили механізм повернення частини коштів Аргентині. Тут держава робить акцент на монетизації: конфісковану нерухомість оперативно виставляють на публічні торги, а отримані кошти спрямовують на публічні потреби / благоустрій, що прямо зафіксовано в офіційних повідомленнях уряду. Це рішення підвищує легітимність механізму в очах суспільства й демонструє практичну модель, яку Україна може взяти до уваги в частині використання конфіскованих сум (на кшталт фінансування соціальних програм чи інфраструктури).

У підсумку, українське законодавство вже частково наслідує глобальні тенденції: з’явилися елементи конфіскації без вироку, створено спеціальне агентство (АРМА), випробовуються нові підходи через санкції. Але для перетворення цих кроків на дієву систему потрібна комплексна модернізація — єдиний рамковий закон, посилення інституційної спроможності, міжвідомча координація і впровадження перевірених практик інших держав.

Співпраця України з іншими державами у сфері пошуку, арешту і конфіскації активів

За останнє десятиліття Україна інтегрувалася в ключові глобальні ініціативи з повернення активів, що допомагає компенсувати обмежені ресурси й правові бар’єри шляхом обміну інформацією, навчання і координації дій. Зокрема, Україна є учасницею Конвенції ООН проти корупції (UNCAC) з 2006 р., а розділ V Конвенції присвячений поверненню активів. У межах механізму огляду виконання UNCAC Україна отримувала рекомендації щодо вдосконалення законів про спецконфіскацію та управління арештованим майном — більшість із них виконано. Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC) організовує міжурядові робочі групи з повернення активів, на яких Україна регулярно звітує про прогрес і проблеми. Наприклад, на спеціальній сесії UNODC у вересні 2021 р. Україна повідомила таку статистику: за 30 років незалежності (до жовтня 2020 р.) іноземні юрисдикції виконали українські вироки про конфіскацію лише на суму ≈ 3 млн дол. США. Ця цифра демонструє глобальну проблему: кошти заблоковані за кордоном. Такі майданчики під егідою ООН допомагають Україні привернути увагу світової спільноти до російських активів, які необхідно конфіскувати як покарання за агресію. На рівні технічної допомоги UNODC спільно з ЄС у 2020 р. запустили проєкт для Східної Європи, який консультує Міністерство юстиції і прокуратуру України щодо оформлення запитів, проведення фінансових розслідувань тощо. Через UNODC Україна також підключена до глобальної платформи обміну електронними запитами про правову допомогу, що дещо пришвидшує комунікацію з окремими країнами.

Спільні слідчі групи (Joint Investigation Teams, JIT) — інструмент, за допомогою якого правоохоронці кількох держав можуть створити єдину команду для розслідування конкретної справи. У 2022–2023 рр. Євроюст ініціював JIT з розслідування воєнних злочинів РФ за участі України і кількох країн ЄС — цей випадок також довів, що JIT є дієвим механізмом довіри й оперативності. Для конфіскації активів JIT може стати в пригоді, коли йдеться про складну транснаціональну корупційну мережу: замість десятків запитів про допомогу країни-учасниці JIT призначають спільних прокурорів і слідчих, які діляться інформацією негайно та разом планують арешти майна. Показово, що недавній проєкт Європолу A.S.S.E.T. фактично був короткостроковою JIT за участі 28 країн (включно з Україною) і продемонстрував, яких результатів можна досягти за 5 днів злагодженої роботи.

Участь України в мережах на кшталт CARIN, ініціативи StAR, платформ UNODC і використання JIT суттєво підвищили ефективність міжнародної співпраці в поверненні активів. Якщо у 2014 р. українські правоохоронці лише починали надсилати запити за кордон, то у 2023 р. вони вже самі ділилися даними з колегами. Яскравий приклад — операція A.S.S.E.T.

Неформальні мережі скорочують час пошуку активів у рази, а консультації StAR допомагають уникнути типових помилок у процесуальних документах. Водночас міжнародна співпраця дієва лише разом із внутрішніми реформами. Потрібні спеціалізовані органи (підрозділи фінансових розслідувань, агенції з управління вилученим майном), прозорі процедури та злагоджена міжвідомча взаємодія. Головне — забезпечити невідворотність вилучення корупційних активів через ефективні інституції, чіткі строки й гарантії прав, а також політичну рішучість і координацію на всіх рівнях.

Можемо констатувати, що практика конфіскації активів в Україні наближається до європейських підходів, але є менш системною і менш ефективною, ніж у розвинених правових системах. Є суттєві проблеми в управлінні арештованими активами: діяльність АРМА потребує перегляду й реформування, щоб запобігти втраті економічної вартості майна до конфіскації. Досвід Нідерландів, Великої Британії, Німеччини, Швейцарії та Аргентини демонструє ефективність мультидисциплінарних підходів, гнучких правових механізмів (включно з презумпціями незаконності активів у певних ситуаціях) і належної координації між інституціями. Для України особливо актуальним є досвід створення спеціалізованих агенцій з управління активами, залучення фінансової розвідки, розширення застосування конфіскації без вироку через цивільні процедури, а також активна участь у міжнародних мережах повернення активів.

Це адаптоване для JustTalk дослідження студенток, здійснене в межах дослідницького клубу «StudLab for Justice». Цей проєкт реалізований JustGroup у партнерстві з факультетом правничих наук НаУКМА і Верховним Судом. Ментором дослідниць у науковому пошуку став Олександр Іванов, заступник керівника підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро України

^[1] Фулей Т.І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів. – 2-ге вид. випр., допов. – К., 2015. – 208 с. URL: https://www.osce.org/files/f/documents/4/7/232716.pdf

^[2] Хутор Т., Климосюк А., Рябченко Т. Санкційна конфіскація приватних активів в Україні: рекомендації щодо застосування з урахуванням практики ЄСПЛ / ред. Н. Мінько; Рецензентка Т. Цувіна. Аналіт. центр «Ін-т законодав. ідей», 2022. 41 с. URL: https://izi.institute/media/analysts/pdf/2025/01/22/rekomendacziyi-shhodo-zastosuvannya-z-urahuvannyam-praktyky-yesp_0NGlRIs.pdf

^[3] Зелькіна Т. Є. Обмеження майнових прав осіб у кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування: дисертація доктора філософії: 081 Право. Київ, 2021. С. 197. URL: https://elar.navs.edu.ua/server/api/core/bitstreams/86e119dd-896f-4704-89d0-7346a78d0230/content

^[4] Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Case of Sporrong and Lonnroth v. Sweden): Справа Європейського Суду з прав людини від 23.09.1982. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_098#Text

^[5] Денисовський М. Д., Ярошович А. Ю. Арешт майна та його застосування у кримінальному провадженні: правові аспекти та практичний досвід. Галицькі студії. 2024. № 7-8. С. 15–21. URL: https://journals.gi.ternopil.ua/index.php/law/article/view/73/66

^[6] Зелькіна Т. Є. Обмеження майнових прав осіб у кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування: дисертація доктора філософії: 081 Право. Київ, 2021. С. 197. URL: https://elar.navs.edu.ua/server/api/core/bitstreams/86e119dd-896f-4704-89d0-7346a78d0230/content

^[7] Назаров В., Смалюк Т. Інститут третьої особи у кримінальному провадженні. Юридичний вісник. 2021. № 2. С. 70–77. URL: https://doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2144

^[8] Становлення антикорупційної юстиції в Україні. Монографія під заг. ред. Кравчука О.О., Мойсака С.М. К.: КПІ імені Ігоря Сікорського, Вищий антикорупційний суд, 2024. – 340 с. ВАІТЕ. URL: https://ela.kpi.ua/items/cbc41c67-cf67-4523-83d1-12be724497b6.

^[9] Назаров В., Смалюк Т.; Як повернути вкрадені активи? ЄС відповідає на ключові питання. URL: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/11/4/7040324/

^[10] Нуррулаєв І. С. Правове закріплення поняття «конфіскація», його змісту та видів в міжнародних договорах та законодавстві України. Правові новели. 2022. № 16. С. 85–93. URL: http://legalnovels.in.ua/journal/16_2022/16_2022.pdf#page=85

^[11] Павло Демчук, «Цифри без змісту: як АРМА демонструє успіхи, не виконуючи свою місію». URL: https://ti-ukraine.org/news/tsyfry-bez-zmistu-yak-arma-demonstruye-uspihy-ne-vykonuyuchy-svoyu-misiyu/

^[12] UNN. Expert: ARMA audit findings should be the basis for rebooting the agency and conducting an investigation / Vitaliy Kulyk. UNN, January 28, 2025. URL: https://unn.ua/en/news/expert-arma-audit-findings-should-be-the-basis-for-rebooting-the-agency-and-conducting-an-investigation/

^[13] Overview of asset recovery in Germany. URL: https://www.u4.no/publications/overview-of-asset-recovery-in-germany.pdf

^[14] Civil Society Report: on the Implementation of Chapter II (Prevention) & Chapter V (Asset Recovery) of the United Nations Convention against Corruption. URL: https://uncaccoalition.org/wp-content/uploads/Civil-society-report-Argentina-ACIJ-UNCAC_FINAL_-ENGLISH-August-2021.pdf

права людини кримінальна процедура міжнародне право

Схожі статті

Планування перед арештом: практичний аспект

Вилучити не можна арештувати. Де поставити кому? || Андрій Пономаренко | JustConf2022

Проблеми та виклики управління арештованими корпоративними правами у воєнний час