ВИЗНАТИ ВИНУ І ЗАЯВИТИ ПРО ПРОВОКАЦІЮ: ЧИ БУВАЄ ЗАПІЗНО

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

ВИЗНАТИ ВИНУ І ЗАЯВИТИ ПРО ПРОВОКАЦІЮ: ЧИ БУВАЄ ЗАПІЗНО

Майже 5 років минуло від дня винесення Європейським судом з прав людини рішення у справі «Берлізев проти України» (заява № 43571/12)^[1]. Його можна назвати революційним, оскільки ЄСПЛ фактично поклав на сторону захисту обов’язок доказувати наявність провокації.

Сергій Шульгін

20 March, 2026

177

ВИЗНАТИ ВИНУ І ЗАЯВИТИ ПРО ПРОВОКАЦІЮ: ЧИ БУВАЄ ЗАПІЗНО

У п. 46 рішення ЄСПЛ вказав, що «з точки зору фактів Суд вважає непослідовним заперечення заявником вчинення злочину та одночасне висунення ним скарги, що його спровокували його вчинити. Захист від провокації обов’язково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованих йому дій, але стверджує, що вони були наслідком незаконного підбурювання з боку працівників міліції. Однак, як вбачається з доводів заявника, він повністю заперечував свою причетність до злочину, що, на думку Суду, перешкодило йому висунути обґрунтовану скаргу на “таємного агента” (agent provocateur)».

Буквальне тлумачення цього положення слід розуміти так: якщо ти маєш намір стверджувати про провокацію, тобі слід визнати вчинення злочину. Здавалося б, усе просто — захист заявляє про провокацію, він же повинен її довести, прокурор спростувати, а суд надати оцінку доводам сторін. Однак аналіз правозастосовної практики, зокрема й Верховного Суду, яка набула розвитку в результаті цього рішення, продовжує викликати багато питань.

На написання цього дослідження мене наштовхнула постанова ВС від 01.12.2025 (справа № 727/684/21; провадження № 51-5515км24)^[2] у якій суд касаційної інстанції переглядав рішення Чернівецького апеляційного суду і Шевченківського районного суду м. Чернівців, де окрім інших обставин, надавав оцінку доводам про провокацію.

Так, пославшись на практику ЄСПЛ і вищевказане рішення у справі «Берлізев проти України», а також сформовану на їх основі власну практику, ВС зазначив, що «…суд апеляційної інстанції мав належним чином оцінити як аргументи сторони захисту, так й аргументи сторони обвинувачення щодо наявності або відсутності провокації з урахуванням практики ЄСПЛ.

Як убачається зі змісту показань ОСОБА_6, які викладені у вироку місцевого суду, останній під час розгляду кримінального провадження свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК, не визнавав. Разом з цим, як видно з вироку, під час свого виступу у репліці та в останньому слові обвинувачений зазначив, що вину в отриманні неправомірної вигоди визнає та просить застосувати ч. 1 ст. 368 КК.

Проте в контексті вказаного вище рішення ЄСПЛ, а також практики Верховного Суду зазначена обставина не отримала відповідної оцінки судом апеляційної інстанції, що, у свою чергу, з огляду на положення ч. 5 ст. 9, ст. 370, ч. 2 ст. 419 КПК, на думку колегії суддів, призвело до істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, яке могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення» (курсив мій. – С. Ш.). Водночас рішення суду першої інстанції залишено в силі. До нього, власне, і слід перейти. Так, у вироку 26.01.2024 Шевченківський районний суд м. Чернівців (справа № 727/684/21; провадження № 1-кп/727/13/24)^[3] зазначив, що обвинувачений ОСОБА_11 у судовому засіданні свою вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення не визнав і надав суду показання щодо обставин кримінального правопорушення. Суду вказав, що «Під час свого виступу у репліці та в останньому слові обвинувачений зазначив, що вину в отриманні неправомірної вигоди визнає та просить застосувати ч. 1 ст. 368 КК України» (курсив мій. – С. Ш.). Тобто визнання мало місце лише перед виходом суду до нарадчої кімнати.

Та попри невизнання вини обвинуваченим суд надав оцінку доводам сторони захисту про провокацію та, навівши відповідні мотиви, дійшов висновку про її відсутність.

Тобто наведена ситуація ставить правозастосовній практиці нове запитання: до якого моменту особа повинна заявити про визнання інкримінованих дій, щоб суд міг перевірити цю заяву й надати оцінку доводам про провокацію?

Відповідно до ч. 1 ст. 348 КПК України після оголошення обвинувачення головуючий встановлює особу обвинуваченого і запитує, чи зрозуміле воно йому, чи визнає він себе винним і чи бажає дати показання. Тобто під час відповіді на запитання суду обвинувачений може вказати на визнання винуватості, зазначивши водночас, що злочин було вчинено в результаті провокації.

Згідно з ч. 1 ст. 349 КПК України після виконання дій, передбачених ст. 348 цього Кодексу, головуючий надає стороні обвинувачення і стороні захисту право проголосити вступні промови. У вступній промові зазначається, якими доказами сторона підтверджуватиме наведені нею обставини, порядок дослідження доказів, а також може бути зазначена позиція сторони. Тобто у вступній промові захист може вказати на обставини, які він вважає провокацією, а в прокурора виникне обов’язок спростувати ці доводи захисту. Суд, своєю чергою, надасть оцінку доводам сторін.

Такий підхід є логічним, оскільки під час дослідження доказів сторони можуть окремо звертати увагу на відомості, які, на їхню думку, доводять чи спростовують провокацію, а суд упродовж судового розгляду — з’ясовувати всі обставини.

Однак перш ніж зробити висновки щодо останньої межі, яка надає стороні захисту можливість визнати винуватість як підставу для перевірки судом доводів про провокацію, вважаю за необхідне на прикладі рішень ВС проаналізувати судову практику щодо залишення без розгляду заяв про провокацію в разі невизнання вини:

— від 11.2023 (справа №333/1640/18; провадження № 51-38км23)^[4]: «Були предметом дослідження суду апеляційної інстанції доводи в апеляційній скарзі сторони захисту […] про провокацію ОСОБА_7 на отримання неправомірної вигоди. […]

З урахуванням вищенаведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що версія сторони захисту про нічим не мотивовану передачу обвинуваченим без будь-яких документальних підтверджень під час несення ним служби коштів у розмірі, що майже в півтора раза перевищував розмір заробітної плати ОСОБА_7, абсолютно незнайомій йому особі, яка, перебуваючи в стані сильного алкогольного сп’яніння, стала винуватцем ДТП, на місце якої прибув ОСОБА_7 в складі наряду поліції, є більш ніж малоймовірною.

Отже, доводи в касаційній скарзі сторони захисту про ненадання оцінки судами попередніх інстанцій доводам щодо провокації ОСОБА_7 на отримання неправомірної вигоди є безпідставними і суперечать змісту судових рішень. […]

У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 останній у судах попередніх інстанцій провину свою не визнав і стверджував, що свідок ОСОБА_8 повернув йому кошти, які брав у борг, тому доводи сторони захисту в цій частині є неспроможними»;

— від 03.11.2023 (справа №173/1058/20; провадження № 51-3478км23)^[5]: «При цьому суди, проаналізувавши надані стороною обвинувачення докази, дійшли висновку про відсутність у діях працівників поліції ознак провокації злочину.

Колегія суддів з цим погоджується, виходячи з такого…

…У даному кримінальному провадженні ОСОБА_7 не визнала свою причетність до збуту наркотичного засобу, водночас заявила про те, що її спровокували вчинити злочин.

Колегія суддів касаційного суду враховує, що обґрунтованих доводів як щодо наявності провокації з боку працівників правоохоронних органів, так і щодо істотних порушень КПК при проведенні НСРД сторона захисту в касаційній скарзі не навела»;

— від 04.06.2024 (справа №740/1179/19; провадження № 51-5759км21)^[6]: «Суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_8 перевірили й ці доводи [про провокацію] сторони захисту та не знайшли ознак провокації з боку правоохоронних органів чи ОСОБА_9. […]

ОСОБА_8 не визнав свою причетність до інкримінованого злочину, водночас заявив про те, що його спровокували вчинити злочин.

Колегія суддів касаційного суду констатує, що обґрунтованих доводів як щодо наявності провокації з боку працівників правоохоронних органів, так і щодо істотних порушень КПК при здійсненні досудового розслідування захисники в касаційних скаргах не навели»;

— від 04.09.2025 (справа №206/4419/17; провадження № 51-2038км22)^[7]: «З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції мав належним чином оцінити як аргументи сторони захисту, так й аргументи сторони обвинувачення щодо наявності або відсутності такої провокації з урахуванням практики ЄСПЛ.

Водночас згідно з показаннями ОСОБА_7, які викладені у вироку місцевого суду, виправданий свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 369-2 КК, а саме в закінченому замаху на одержання неправомірної вигоди для себе за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, не визнавав.

Проте в контексті вищевказаного рішення ЄСПЛ, а також практики Верховного Суду зазначена обставина, а також доводи апеляційної скарги прокурора щодо відсутності провокації не отримали відповідної оцінки судом апеляційної інстанції, що, у свою чергу, з огляду на положення ч. 5 ст. 9, ст. 370, ч. 2 ст. 419 КПК, призвело до істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, яке могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення»;

— від 05.08.2025 (справа №601/848/22; провадження № 51-5328км24)^[8]: «ОСОБА_8 не визнав свою причетність до інкримінованого кримінального правопорушення, водночас заявив про те, що його спровокували вчинити злочин.

Колегія суддів апеляційного суду відхилила ці доводи сторони захисту та зазначила про те, що у матеріалах кримінального провадження відсутні докази підтвердження активної участі правоохоронного органу, а доводи про те, що ОСОБА_10 постійно телефонував ОСОБА_8, за встановлених судом обставин не відповідають дійсності. […]

Суд апеляційної інстанції, з достатньою повнотою перевіривши матеріали кримінального провадження, не встановив підстав не довіряти свідку ОСОБА_10, який був попереджений про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань, та визнав указані докази достатніми для доведення винуватості ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у інкримінованих діяннях, з чим також погоджується колегія суддів касаційного суду»;

— від 06.05.2025 (справа №185/3086/16-к; провадження № 51-1808км20)^[9]: «ОСОБА_6 не визнав свою причетність до інкримінованого злочину, водночас заявив про те, що його спровокували вчинити злочин.

Як убачається з судових рішень, належним чином були перевірені судами посилання обвинуваченого на те, що злочин був вчинений ним внаслідок провокації, та визнані безпідставними, оскільки не знайшли підтвердження наявними в матеріалах справи доказами, за якими, зокрема, не було встановлено спонукання ОСОБА_6 до вчинення злочину в будь-який спосіб з боку правоохоронних органів та свідка ОСОБА_7. Апеляційний суд в результаті перевірки кримінального провадження переконався в тому, що підготовка та проведення контролю за вчиненням злочину були проведені відповідно до вимог ч. 3 ст. 271 КПК, та навів в ухвалі переконливі доводи на обґрунтування своїх висновків з цього приводу, з якими погоджується і суд касаційної інстанції»;

— від 06.06.2024 (справа №718/1497/22; провадження № 51-2354км23)^[10]: «Крім того, суд апеляційної інстанції також зауважив, що з огляду на те, що ОСОБА_6 не визнавав той факт, що він надавав працівникам поліції неправомірну вигоду та пояснював, що гроші випали у нього з кишені в салоні поліцейського авто, то його доводи щодо провокації кримінального правопорушення фактично позбавленні змісту, оскільки обвинувачений заперечував вчинення зі свого боку дій, які складають обʼєктивну сторону злочину…

З такими висновками погоджується і Верховний Суд. […]

Таким чином, ураховуючи вищенаведене, а також те, що, з огляду на рішення судів попередніх інстанцій, засуджений ОСОБА_6 не визнавав свою вину та заперечував той факт, що він надавав працівникам поліції неправомірну вигоду, при цьому пояснював, що грошові кошти, які були знайдені в автомобілі поліцейських, випали у нього з кишені, то колегія суддів не вбачає підстав для висновку про те, що інкриміноване засудженому кримінальне правопорушення було вчинено внаслідок провокації з боку працівників поліції»;

— від 06.07.2022 (справа №454/2576/17; провадження № 51-6206км19)^[11]: «Під час ретельної перевірки цих обставин суди не встановили ознак провокації, що, на думку Суду, цілком обґрунтовано.

У свою чергу суд апеляційної інстанції, спростовуючи доводи щодо наявності в діях працівників правоохоронних органів ознак провокації, звернув увагу на пояснення допитаного в судовому засіданні ОСОБА_7 про те, що він одержав гроші від ОСОБА_8 для сплати за нього адміністративного штрафу, тобто засуджений особисто заперечував провокацію злочину, оскільки, як він стверджував, не отримував коштів як неправомірну вигоду за вплив на іншого суддю.

Істотна суперечність позиції захисту виключає сумніви у відсутності провокації злочину»;

— від 07.12.2022 (справа №385/619/16; провадження № 51-2496км21)^[12]: «Отже, у цьому кримінальному провадженні суди не встановили будь-яких ознак провокації вчинення злочину ОСОБА_1, тобто доводи захисників у частині, що стосується провокації обвинуваченого на вчинення злочину, є необґрунтованими, як і відповідні міркування захисника ОСОБА_12 про те, що здійснення контролю за вчиненням злочину стосовно ОСОБА_1 у формі контрольованої передачі потерпілою особою йому грошових коштів як неправомірної вигоди є формою провокації злочину.

Крім того, у цій справі сторона захисту заперечує факт вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення.

Слід звернути увагу, що відповідно до практики ЄСПЛ, Суд визнає необґрунтованими та не розглядає по суті заяви щодо провокації злочину, коли заявник заперечує факт вчинення ним злочину та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення…»;

— від 08.12.2022 (справа №466/9812/16-к; провадження № 51-3021км22)^[13]: «Оскільки у цьому провадженні одним із аргументів сторони захисту була наявність провокації злочину, то суду необхідно належно оцінити як аргументи сторони захисту, так і аргументи сторони обвинувачення щодо наявності або відсутності такої провокації з урахуванням підходів, використаних у вищевказаному рішенні ЄСПЛ.

Слід зазначити, що з показань у судовому засіданні обвинуваченої ОСОБА_1 видно, що вона свою винуватість у отриманні неправомірної вигоди від ОСОБА_2 не визнавала, однак постійно наголошувала на провокації злочину щодо неї. Проте в контексті вищевказаного рішення ЄСПЛ це не отримало відповідної оцінки судами попередніх інстанцій»;

— від 10.09.2024 (справа №372/1904/18; провадження № 51-2242км24)^[14]: « Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_7, стверджуючи про провокацію, одночасно заперечував вчинення ним дій, спрямованих на одержання неправомірної вигоди за обставин, викладених стороною обвинувачення в обвинувальному акті. За цих же обставин і ОСОБА_6 не визнав вину в пособництві ОСОБА_7 на вчинення злочинних дій.

Із огляду на викладене, рішення судових інстанцій про те, що стосовно ОСОБА_7 та ОСОБА_6 мала місце провокація (підбурювання) з боку працівників правоохоронних органів на вчинення злочину та визнання у зв’язку з цим недопустимими низки доказів сторони обвинувачення, не узгоджується з практикою ЄСПЛ та викликає обґрунтований сумнів»;

— від 10.2023 (справа №185/3086/16-к; провадження № 51-1808км20)^[15]: «Свій висновок про наявність провокації у цьому провадженні апеляційний суд головним чином побудував на тому, що ОСОБА_7 неодноразово сам телефонував ОСОБА_6. Однак наявність чи відсутність провокації не встановлюється лише на встановленні того факту, хто і кому перший зателефонував. […]

Оскільки у цьому провадженні одним із аргументів сторони захисту була наявність провокації злочину, то суду необхідно належно оцінити як аргументи сторони захисту, так і аргументи сторони обвинувачення щодо наявності або відсутності такої провокації з урахуванням підходів, використаних у вищевказаному рішенні ЄСПЛ»;

— від 10.10.2023 (справа №185/3086/16-к; провадження № 51-1808км20)^[16]: «Свій висновок про наявність провокації у цьому провадженні апеляційний суд головним чином побудував на тому, що ОСОБА_7 неодноразово сам телефонував ОСОБА_6. Однак наявність чи відсутність провокації не встановлюється лише на встановленні того факту, хто і кому перший зателефонував.

— від 11.07.2024 (справа №759/19419/21; провадження № 51-1176км24)^[17]: «Фактичних даних, які би свідчили, що роль поліції була надмірною і без її втручання ОСОБА_7 не вчинив би збуту психотропних речовин, у цій справі немає, не наведено таких і в поданій касаційній скарзі. […]

Тому, зважаючи на заперечення ОСОБА_7 збуту психотропних речовин, міркування сторони захисту про провокацію злочину суперечать критеріям, визначеним міжнародною судовою установою»;

— від 12.10.2023 (справа №373/1892/19; провадження № 51-1757км23)^[18]: « Крім того, прокурор в апеляційній скарзі вказував на допущені у вироку протиріччя, зокрема на те, що суд першої інстанції одночасно дійшов двох протилежних висновків: стороною обвинувачення не надано достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_7 у вчиненні ним інкримінованого кримінального правопорушення… обвинувачений вчинив цей злочин унаслідок незаконного підбурювання з боку агента ОСОБА_9, котрий за підтримки правоохоронних органів впливав на обвинуваченого. Апеляційний суд не відреагував на ці доводи прокурора у законний спосіб. […]

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що сторона захисту заперечувала факт вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення і при цьому заявляла про провокацію його вчинення.

За таких обставин залишається незрозумілим, чи мало місце вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення внаслідок провокації, або в його діях відсутній склад кримінального правопорушення…»;

— від 12.11.2025 (справа №243/3433/24; провадження № 51-3666км25)^[19]: «Що стосується тверджень захисника про наявність провокації злочину, то вони були предметом перевірки апеляційного суду, яким не встановлено ознак, притаманних провокації злочину, у діях правоохоронних органів або ОСОБА_10 і ОСОБА_9.

Верховний Суд погоджується з тим, що на підставі досліджених доказів під час судового розгляду суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність примушування чи схиляння з боку правоохоронних органів ОСОБА_8 до конкретного варіанту поведінки, а отже і провокації злочину та фальсифікування доказів.

Відповідно до практики ЄСПЛ Суд визнає необґрунтованими та не розглядає по суті заяви щодо провокації злочину, коли заявник заперечує факт вчинення ним злочину та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення…»;

— від 12.12.2024 (справа №686/7531/23; провадження № 51-2003км24)^[20]: «Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі досліджених доказів під час судового розгляду, дійшов правильного висновку про відсутність примушування чи схиляння з боку правоохоронних органів ОСОБА_7 до конкретного варіанту поведінки, а отже і провокації злочину та фальсифікування доказів.

Крім цього, у касаційній скарзі захисник зазначає про відсутність зібраних належних доказів доведення винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень… заперечує факт вчинення ОСОБА_7 кримінальних правопорушень та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення. […]

У цьому кримінальному провадженні особа, відносно якої скеровано обвинувальний акт до суду, також не визнавав вчинення інкримінованих йому дій. Відсутність констатації факту вчинення злочину виключає можливість провокації»;

— від 13.02.2025 (справа №209/183/20; провадження № 51-528км24)^[21]: «Безпосередньо дослідивши всі докази й установивши […] суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у конкретній ситуації провокації злочину з боку правоохоронних органів.

Фактичних даних, які би свідчили, що роль поліції була надмірною і без її втручання ОСОБА_7 не вчинила би збуту психотропних речовин, у цій справі немає, не наведено таких і в поданій касаційній скарзі. […]

Тому, зважаючи на заперечення ОСОБА_7 збуту наркотичних засобів, теза сторони захисту про провокацію злочину суперечить критеріям, визначеним міжнародною судовою установою»;

— від 14.10.2025 (справа №607/8088/23; провадження № 51-332км25)^[22]: «У даному кримінальному провадженні під час судового розгляду ОСОБА_7 свою вину у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень… не визнав та на підставі ст. 63 Конституції України, а також в силу ст. 42 КПК від дачі показань з приводу предʼявленого йому обвинувачення відмовився. Відсутність констатації факту вчинення злочину виключає можливість провокації»;

— від 14.12.2022 (справа №754/10882/17; провадження № 51-1223км22)^[23]: «Крім того, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні дійшов обґрунтованого висновку, що саме поведінка ОСОБА_6 була ініціативно спрямована на отримання неправомірної вигоди […].

Таким чином, висновки судів про відсутність провокації є обґрунтованими та належним чином мотивованими, а доводи сторони захисту в цій частині не є слушними.

Крім того, сторона захисту заперечує факт вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення»;

— від 15.02.2024 (справа №601/632/19; провадження № 51-4839км23)^[24]: «Суд першої інстанції на підставі досліджених доказів під час судового розгляду дійшов правильного висновку про відсутність примушування чи схиляння з боку правоохоронних органів ОСОБА_19 до конкретного варіанту поведінки, а отже і провокації злочину та фальсифікування доказів. […]

— від 15.05.2025 (справа №161/12522/18; провадження № 51-8071км18)^[25]: «При цьому суд апеляційної інстанції наголосив, що, викладаючи свою версію подій, сторона захисту повністю заперечувала факт вчинення ОСОБА_6 будь-якого злочину, що, на думку цього суду, свідчить про істотну суперечність їхньої позиції, оскільки доводи стосовно відсутності події злочину та щодо провокації ОСОБА_6 з боку органів досудового розслідування є взаємовиключними.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 також стверджує, що він не отримував грошових коштів від ОСОБА_10. […]

Однак, враховуючи наведену вище практику ЄСПЛ, а також позицію Верховного Суду… колегія суддів вважає слушними висновки Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду про взаємовиключність доводів сторони захисту щодо відсутності події злочину та провокації. […]

Водночас суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про відсутність провокації […].

Такі висновки в цілому є обґрунтованими та вмотивованими, у звʼязку з чим колегія суддів не вважає слушними доводи сторони захисту в цій частині»;

— від 16.12.2024 (справа №751/10942/15-к; провадження № 51-4956км24)^[26]: «Колегія суддів ураховує, що під час розгляду кримінального провадження в місцевому суді засуджений не визнав вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів, не змінив цієї позиції і в ході перегляду рішення судом апеляційної інстанції. За практикою ЄСПЛ цей Суд визнає необґрунтованими заяви про провокування кримінального правопорушення й не розглядає їх по суті в тих справах, де заявник заперечує сам факт вчинення ним правопорушення та одночасно заявляє про його провокацію…»;

— від 17.01.2024 (справа №728/697/20; провадження № 51-2715км22)^[27]: «Колегія суддів враховує також, що ОСОБА_6 під час розгляду кримінального провадження в місцевому суді вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів не визнав, не змінив своїх показань і під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції. При цьому, за практикою ЄСПЛ цей Суд визнає необґрунтованими заяви про провокування кримінального правопорушення й не розглядає їх по суті в тих справах, де заявник заперечує сам факт вчинення ним правопорушення та одночасно заявляє про його провокацію…»;

— від 17.10.2024 (справа №759/2271/18; провадження № 51-708км24)^[28]: « З матеріалів кримінального провадження вбачається, що сторона захисту заперечувала факт вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_7 і стверджувала про провокацію злочину. Місцевий суд зробив висновок про недоведеність вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим, а водночас про провокацію його вчинення і про те, що прокурор не спростував наявності провокації злочину. Апеляційний суд не відреагував на протилежність висновків суду першої інстанції. […]

За таких обставин залишається незрозумілим, чи мало місце вчинення кримінального правопорушення внаслідок провокації, або ж не доведено вчинення кримінального правопорушення… обвинуваченим»;

— від 18.09.2024 (справа №369/8076/15-к; провадження № 51-1963км24)^[29]: «30. Таким чином, судовою практикою окреслено варіант поведінки обвинуваченого, який стверджує про провокацію щодо нього з боку працівників поліції — визнання ним факту вчинення інкримінованих йому дій, і така позиція обвинуваченого не може використовуватись судом для спростування його тверджень про провокацію. А тому не ґрунтується на судовій практиці спростування апеляційного суду провокації злочину показаннями ОСОБА_7 у яких він не заперечує факту, який відбувся 09.06.2015, проте стверджує, що він спровокований працівниками міліції»;

— від 19.09.2024 (справа №536/1234/20; провадження № 51-7768км23)^[30]: «Суд першої інстанції, на підставі досліджених доказів під час судового розгляду, дійшов правильного висновку про відсутність примушування чи схиляння з боку правоохоронних органів ОСОБА_7 до конкретного варіанту поведінки, а отже і провокації злочину та фальсифікування доказів. […]

— від 20.03.2025 (справа №464/325/23; провадження № 51-3485км24)^[31]: «Так, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу захисника в цій частині, суд апеляційної інстанції посилався на рішення Європейського суду з прав людини від 08.07.2021 в справі “Берлізев проти України”, зауважив, що:

- захист від провокації обовʼязково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованих йому дій, але стверджує, що вони були наслідком незаконного підбурювання з боку працівників правоохоронного органу;

- у суді першої інстанції ОСОБА_6 не визнав своєї вини у вчиненні інкримінованого діяння щодо збуту наркотичних засобів в епізодах з легендованим свідком, зазначив, що не памʼятає, оскільки минуло багато часу, але ствердив, що ніяких наркотиків йому не збував, і жодних пояснень, у тому числі про провокацію вчинення кримінального правопорушення щодо нього, суду не надав.

Ураховуючи вказане, суд апеляційної інстанції підкреслив, що позиція сторони захисту про відсутність факту збуту ОСОБА_6 психотропних речовин та доводи щодо наявності в діях працівників поліції провокації злочину, є взаємовиключними та суперечливими.

На переконання колегії суддів, ці висновки судів попередніх інстанцій у цілому є обґрунтованими і вмотивованими»;

— від 20.06.2024 (справа №234/9080/15-к; провадження № 51-1268км22)^[32]: «Вказуючи на обґрунтованість висновку суду першої інстанції про наявність ознак провокації, апеляційний суд послався на те, що під час особистих зустрічей та телефонних розмов між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 з приводу добровільного відшкодування податкової заборгованості та закриття кримінального провадження у передбачений законом спосіб, а саме із направленням до суду відповідного клопотання для закриття кримінального провадження, остання першою дзвонила та ініціювала зустрічі з ним, тобто займала “ініціативну” та “домінуючу” роль. […]

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що сторона захисту в судовому засіданні заперечувала факт вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення та одночасно заявляла про його провокацію.

З огляду на таку позицію сторони захисту, яку ОСОБА_6 підтвердив у суді касаційної інстанції, залишається незрозумілим, чи мало місце вчинення останнім кримінального правопорушення внаслідок провокації, чи в його діях відсутній склад кримінального правопорушення…»;

— від 20.11.2025 (справа №519/13/19; провадження № 51-5224км24)^[33]: «Як видно зі змісту оскаржуваної ухвали, основним аргументом сторони захисту проти доводів сторони обвинувачення була саме наявність у справі ознак провокації злочину, а тому суд апеляційної інстанції мав належним чином оцінити як аргументи сторони захисту, так і аргументи сторони обвинувачення щодо наявності або відсутності такої провокації з урахуванням практики ЄСПЛ.

Водночас згідно з показаннями ОСОБА_6, які викладені в ухвалі суду апеляційної інстанції, виправдана свою вину у вчиненні злочину […] не визнавала, однак наголошувала на провокації злочину стосовно неї.

Проте в контексті вказаного вище рішення ЄСПЛ, а також практики Верховного Суду зазначені обставини не отримали відповідної оцінки судом апеляційної інстанції, що, у свою чергу, з огляду на положення ч. 5 ст. 9, ст. 370, частин 1, 2 ст. 419 КПК призвело до істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, яке могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення»;

— від 21.03.2024 (справа №517/638/17; провадження № 51-4576км23)^[34]: «35. Проте суд апеляційної інстанції, детально виклавши в ухвалі доводи, наведені в апеляційній скарзі прокурора, не проаналізував їх і не надав у рішенні вичерпної та конкретної відповіді на жоден із них. Зі змісту ухвали вбачається, що апеляційний суд перерахував усі докази, на які послався суд першої інстанції у вироку, приймаючи рішення про недоведення стороною обвинувачення поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення… а стосовно доводів в апеляційній скарзі обмежився однією узагальнювальною відповіддю. А саме вказав, що суд першої інстанції, оцінюючи досліджені докази в їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що прокурор не спростував наявності провокації злочину, у зв’язку з чим докази, отримані внаслідок залучення ОСОБА_9, визнав недопустимими доказами. […]

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що сторона захисту заперечувала факт вчинення ОСОБА_8 кримінального правопорушення і водночас заявляла про провокацію його вчинення.

За таких обставин залишається незрозумілим, чи мало місце вчинення ОСОБА_8 кримінального правопорушення внаслідок провокації, або ж не доведено вчинення нею кримінального правопорушення…

Зазначене свідчить про формальний підхід апеляційного суду до розгляду апеляційної скарги прокурора»;

— від 21.12.2023 (справа №511/760/18; провадження № 51-3348км23)^[35]: « Як видно з матеріалів кримінального провадження, сторона захисту заперечувала факт вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення і при цьому заявляла про провокацію його вчинення. Показання обвинуваченого у судовому засіданні зводилися до того, [що] він ні про що не домовлявся з ОСОБА_9 і грошей від останнього не одержував. У службовому кабінеті грошей не тримав, проте під час огляду місця події там було виявлено і вилучено якісь купюри. […]

Отже, суд першої інстанції одночасно дійшов двох протилежних висновків про те, що:

- стороною обвинувачення не доведено винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення…;

- обвинувачений вчинив цей злочин унаслідок незаконного підбурювання з боку агента ОСОБА_9, котрий за підтримки правоохоронних органів впливав на обвинуваченого.

За таких обставин апеляційний суд повинен з’ясувати, чи мало місце вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення внаслідок провокації, або в його діях відсутній склад кримінального правопорушення…»;

— від 23.05.2024 (справа №588/737/17; провадження № 51-1766км19)^[36]: «Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність провокації є обґрунтованим та належним чином мотивованим, а доводи захисника в цій частині не є слушними.

Додатково колегія суддів звертає увагу, що у касаційній скарзі сторона захисту заперечує як факт вчинення ОСОБА_6 кримінальних правопорушень, так і заявляє про провокацію на його вчинення. […]

Ураховуючи вищевказане, включаючи практику ЄСПЛ, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність провокації злочину»;

— від 24.08.2023 (справа №601/1704/19; провадження № 51-550км23)^[37]: «Крім того, суд апеляційної інстанції також зазначив, що інші докази, які були надані стороною обвинувачення, не підтверджують поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину, оскільки не спростовують доводів вчинення виправданим відповідних дій внаслідок провокації з боку органу досудового розслідування.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність визнання доказів сторони обвинувачення, які отримані, в тому числі, в ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій, недопустимими, оскільки вони були здобуті шляхом провокації, тобто із порушенням вимог КПК (ст. 87 КПК), тому не можуть бути використані у кримінальному провадженні як докази винуватості ОСОБА_6. […]

Як убачається з оскаржуваної ухвали, одним із аргументів сторони захисту була наявність провокації злочину, а тому суд апеляційної інстанції мав належним чином оцінити як аргументи сторони захисту, так і аргументи сторони обвинувачення щодо наявності або відсутності такої провокації з урахуванням практики ЄСПЛ.

Водночас згідно з показаннями ОСОБА_6, які викладені в ухвалі суду апеляційної інстанції, виправданий свою вину у вчиненні злочину […] не визнавав, однак наголошував на провокації злочину стосовно нього.

Проте в контексті вищевказаного рішення ЄСПЛ, а також практики Верховного Суду, зазначені обставини не отримали відповідної оцінки судом апеляційної інстанції, що, в свою чергу, з огляду на положення ч. 5 ст. 9, ст. 370, ч. 2 ст. 419 КПК, призвело до істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, яке могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення»;

— від 24.10.2024 (справа №750/10009/19; провадження № 51-3477км24)^[38]: «З матеріалів провадження вбачається, що суд апеляційної інстанції належним чином дослідив питання, чи не створили правоохоронні органи штучно ситуації з метою спонукати ОСОБА_7 до вчинення злочину […]

Так, у процесі численних телефонних розмов ОСОБА_12 зі слідчим поліції ОСОБА_13 стосовно вирішення питання про повернення йому автомобіля “Хонда Сівік”, слідчий жодного разу не зупиняв розмови та не припиняв спілкування щодо цих обставин, йшов назустріч проханням, давав вказівки про звернення до “довіреної особи”, яким був ОСОБА_7, який пізніше отримав від ОСОБА_12 грошові кошти для передання їх ОСОБА_13. Саме ОСОБА_7 та ОСОБА_13 визначали послідовність дій, як і коли надавати відповідні документи, коли заявлятися до слідчого, яку заяву написати слідчому судді тощо. ОСОБА_12 фактично лише слідував інструкціям ОСОБА_13 та обвинуваченого, що і зафіксовано під час НСРД. При цьому ОСОБА_7 не висловлював сумнівів щодо того, чи отримувати неправомірну вигоду, чи ні, не виявляв жодних ознак того, що ініціатива виходить не від нього. Відповідно до зафіксованих розмов ОСОБА_12 не умовляв обвинуваченого, не переконував його, щоб він отримав неправомірну вигоду для передання її ОСОБА_13 з метою швидшого повернення автомобіля, не впливав на нього в інший спосіб. […]

Тому Суд погоджується з думкою апеляційного суду про те, що в цьому провадженні відсутня провокація злочину за критеріями, визначеними ЄСПЛ»;

— від 25.09.2023 (справа №208/2160/18; провадження № 51-1868кмо22)^[39]: «За матеріалами кримінального провадження ознак, притаманних провокації злочину, у діях правоохоронних органів або ОСОБА_12 суд не виявив, повно дослідивши відповідні обставини провадження. Перевіряючи твердження сторони захисту про провокацію злочину, апеляційний суд належно обґрунтував своє рішення. […]

Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками, які відповідають критеріям оцінки, визначеним практикою ЄСПЛ. […]

Обʼєднана палата враховує, що обґрунтованих доводів із посиланням на зміст оцінених під час судового розгляду доказів щодо наявності провокації з боку працівників правоохоронних органів або відмінних від тих, що були предметом оцінки судів попередніх інстанцій, сторона захисту в касаційній скарзі не навела»;

— від 28.03.2024 (справа №397/430/20; провадження № 51-2289км22)^[40]: « Аналіз зазначених доказів дав суду підстави для однозначного висновку про те, що вирішальним фактором у цій справі є протиправні дії самого ОСОБА_6, який усвідомлював їх, мав можливість відмовитися від них, але одержав неправомірну вигоду. Цей злочин ОСОБА_6 вчинив би і без втручання органу досудового розслідування, який після початку досудового розслідування діяв у пасивний спосіб, не справляючи на обвинуваченого такого впливу, який би спонукав його до вчинення злочину. […]

А, як убачається з матеріалів кримінального провадження і на це звернув увагу місцевий суд, ОСОБА_6 протягом досудового слідства і в суді заперечував факт вчинення ним кримінального правопорушення та одночасно заявляв і заявляє про провокацію на його вчинення. Тому доводи, наведені в касаційній скарзі, про те, що мала місце провокація злочину, Верховний Суд уважає надуманими»;

— від 29.02.2024 (справа №219/15096/18; провадження № 51-4686км23)^[41]: « Проте суд апеляційної інстанції, детально виклавши в ухвалі доводи, наведені в апеляційній скарзі прокурора, не проаналізував їх і не надав в ухвалі вичерпної та конкретної відповіді на жоден із них. Зі змісту ухвали вбачається, що апеляційний суд перерахував усі докази, на які послався суд першої інстанції у вироку, приймаючи рішення про недоведеність стороною обвинувачення поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення… а стосовно доводів в апеляційній скарзі обмежився однією узагальнюючою відповіддю про те, що оцінюючи досліджені докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що прокурор не спростував наявності провокації злочину, у звʼязку з чим докази, отримані внаслідок залучення ОСОБА_9, визнав недопустимими доказами. […]

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що сторона захисту заперечувала факт вчинення ОСОБА_8 кримінального правопорушення і при цьому заявляла про провокацію його вчинення.

— від 29.02.2024 (справа №933/77/22; провадження № 51-5440км23)^[42]: «З матеріалів провадження вбачається, що суд першої інстанції належним чином дослідив питання, чи не створили правоохоронні органи штучно ситуації з метою спонукати ОСОБА_7 до вчинення злочину. Суд першої інстанції встановив, що це кримінальне провадження було відкрито не за матеріалами правоохоронних органів, а за заявою свідка ОСОБА_9. Саме його заява та надані ним відомості були покладені в основу обґрунтування клопотань слідчого про надання дозволу на проведення НСРД та відповідної ухвали слідчого судді. Правоохоронні органи лише пасивно “приєдналися” до злочину, який обвинувачений розпочав учиняти без будь-якої участі з їхнього боку, а залучення ОСОБА_9 до конфіденційного співробітництва було обмеженим та забезпеченим необхідними процесуальними гарантіями відповідно до постанови прокурора. […]

Також суд першої інстанції обґрунтовано послався у вироку на висновки, викладені в рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Берлізев проти України”, про те, що захист від провокації обов’язково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованих йому дій.

Отже, доводи захисника про провокацію злочину з боку правоохоронних органів не знайшли свого підтвердження в ході перевірки матеріалів провадження судами першої та апеляційної інстанцій, з чим погоджується і Суд»;

— від 29.05.2025 (справа №594/1462/23; провадження № 51-5023км24)^[43]: «Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність провокації в діях працівників поліції, які не були ініціаторами розмови про неправомірну вигоду, а лише ставили уточнюючі питання з приводу самостійно висловлених пропозицій обвинуваченого ОСОБА_7, який під час розмови перебував у стані алкогольного спʼяніння, говорив уривчасто і пропонував неправомірну вигоду в завуальованій формі, висловлюючись розмовною, а не літературною мовою.

Крім того, Європейський суд з прав людини в рішенні від 08.07.2021 у справі “Берлізев проти України” визнав непослідовними заперечення заявником вчинення злочину та одночасне висунення ним скарг на те, що його спровокували. Захист від провокації обов’язково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованого йому діяння, але стверджує, що воно було наслідком незаконного підбурювання з боку працівників поліції.

У цій справі ОСОБА_7 заперечував факт вчинення ним кримінального правопорушення, що також підтверджує відсутність провокації з боку працівників поліції»;

— від 31.08.2023 (справа №748/1997/21; провадження № 51-3205км23)^[44]: «Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність провокації є обґрунтованим та належним чином мотивованим, а доводи засудженого та його захисників у цій частині не є слушними.

Крім того, сторона захисту заперечує факт вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення. […]

З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується й Верховний Суд».

З наведених рішень ВС випливає такий висновок. В одних випадках суди відмовляють у перевірці доводів захисту про наявність провокації через невизнання вини, в інших — усе одно надають оцінку таким доводам попри заперечення вини.

Підхід, за якого оцінка доводів про провокацію проводиться попри невизнання вини, можна виправдати посиланням на рішення ЄСПЛ YAKHYMOVYCH v. UKRAINE, у якому зазначено, що впродовж провадження заявник послідовно, прямо чи опосередковано, висував скаргу на провокацію. Хоча він не визнав своєї вини у вчиненні інкримінованого йому злочину, характер захисту не виключав справи заявника з категорії справ про провокацію злочину. З огляду на зміст розмов заявника з І. та Ч. 03.04.2012, його скарга є небезпідставною і підлягає розгляду в межах категорії справ про провокацію злочину (§ 46)^[45]. Однак мотиви, з яких Суд дійшов такого висновку, не зовсім зрозумілі, оскільки їх обґрунтування відсутнє в усьому тексті наведеного рішення. Тому ми маємо два протилежні рішення ЄСПЛ і повертаємось у ситуацію невизначеності.

Щодо останньої межі, до якої обвинувачений може визнати винуватість як умову перевірки заяви про провокацію, зазначу таке. Ідеальним моментом для цієї заяви є надання відповідей на запитання головуючого про визнання себе винним (ч. 1 ст. 348 КПК України). Відповідно, з цього моменту між сторонами з’являється додатковий елемент змагальності, який, окрім доказування основного предмету доказування, покладає на захист обов’язок довести наявність провокації, а на обвинувачення — спростувати її.

У випадку, що описаний у постанові ВС від 01.12.2025 (справа № 727/684/21; провадження № 51-5515км24), з якого я почав свою статтю, обвинувачений заявив про визнання винуватості під час обміну репліками й в останньому слові. Така інформація має важливе значення. Аналізуючи подібну ситуацію, ВС у постанові від 21.01.2025 (справа № 587/2699/15; провадження № 51-3077км24) зазначив, що «суд не може схвалювати таку поведінку сторони захисту, який, маючи у своєму розпорядженні відповідну інформацію, не повідомляє її одразу після отримання, а озвучує аж під час судових дебатів» (курсив мій. – С. Ш..).

Вважаю, що в разі визнання винуватості під час обміну репліками чи останнього слова сторона захисту повинна клопотати про відновлення з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, і перевірку їх доказами (ч. 4 ст. 365 КПК) з метою доказування наявності провокації з посиланням на визнання інкримінованих обвинуваченому обставин.

Якщо таке клопотання захисту відсутнє, зважаючи на важливість визнання обвинуваченим інкримінованих обставин для перевірки доводів про провокацію, вважаю, що суд повинен з’ясувати позицію сторін кримінального провадження щодо можливості відновлення з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, і перевірку їх доказами, за результатами чого ухвалити відповідне рішення.

^[1] Berlized v. Ukraine. European Court of Human Rights. 08.07.2021. ECLI:CE:ECHR:2021:0708JUD004357112. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-210850

^[2] Верховний Суд України, 01 грудня 2025 року, 727/684/21. https://reyestr.court.gov.ua/Review/132476351

^[3] Шевченківський районний суд м. Чернівці, 26 січня 2024 року, 727/684/21. https://reyestr.court.gov.ua/Review/116555432

^[4] Верховний Суд України, 02 листопада 2023 року, 333/1640/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/114790023

^[5] Верховний Суд України, 03 жовтня 2023 року, 173/1058/20. https://reyestr.court.gov.ua/Review/114052668

^[6] Верховний Суд України, 04 червня 2024 року, 740/1179/19. https://reyestr.court.gov.ua/Review/119741391

^[7] Верховний Суд України, 04 вересня 2025 року, 206/4419/17. https://reyestr.court.gov.ua/Review/130097505

^[8] Верховний Суд України, 05 серпня 2025 року, 601/848/22. https://reyestr.court.gov.ua/Review/129691180

^[9] Верховний Суд України, 06 травня 2025 року, 185/3086/16-к. https://reyestr.court.gov.ua/Review/127463989

^[10] Верховний Суд України, 06 червня 2024 року, 718/1497/22. https://reyestr.court.gov.ua/Review/119653470

^[11] Верховний Суд України, 06 липня 2022 року, 454/2576/17. https://reyestr.court.gov.ua/Review/105218405

^[12] Верховний Суд України, 07 грудня 2022 року, 385/619/16. https://reyestr.court.gov.ua/Review/107834205

^[13] Верховний Суд України, 08 грудня 2022 року, 466/9812/16-к. https://reyestr.court.gov.ua/Review/107834120

^[14] Верховний Суд України, 10 вересня 2024 року, 372/1904/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/121697908

^[15] Верховний Суд України, 10 жовтня 2023 року, 185/3086/16-к. https://reyestr.court.gov.ua/Review/114086708

^[16] Верховний Суд України, 10 жовтня 2023 року, 185/3086/16-к. https://reyestr.court.gov.ua/Review/114086708

^[17] Верховний Суд України, 11 липня 2024 року, 759/19419/21. https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426056

^[18] Верховний Суд України, 12 жовтня 2023 року, 373/1892/19. https://reyestr.court.gov.ua/Review/114228640

^[19] Верховний Суд України, 12 листопада 2025 року, 243/3433/24. https://reyestr.court.gov.ua/Review/131822385

^[20] Верховний Суд України, 12 грудня 2024 року, 686/7531/23. https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992242

^[21] Верховний Суд України, 13 лютого 2025 року, 209/183/20. https://reyestr.court.gov.ua/Review/125228197

^[22] Верховний Суд України, 14 жовтня 2025 року, 607/8088/23. https://reyestr.court.gov.ua/Review/131282411

^[23] Верховний Суд України, 14 грудня 2022 року, 754/10882/17. https://reyestr.court.gov.ua/Review/107938586

^[24] Верховний Суд України, 15 лютого 2024 року, 601/632/19. https://reyestr.court.gov.ua/Review/117277312

^[25] Верховний Суд України, 15 травня 2025 року, 161/12522/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/127463997

^[26] Верховний Суд України, 16 грудня 2024 року, 751/10942/15-к. https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949275

^[27] Верховний Суд України, 17 січня 2024 року, 728/697/20. https://reyestr.court.gov.ua/Review/116487685

^[28] Верховний Суд України, 17 жовтня 2024 року, 759/2271/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/122510920

^[29] Верховний Суд України, 18 вересня 2024 року, 369/8076/15-к. https://reyestr.court.gov.ua/Review/121867844

^[30] Верховний Суд України, 19 вересня 2024 року, 536/1234/20. https://reyestr.court.gov.ua/Review/121847534

^[31] Верховний Суд України, 20 березня 2025 року, 464/325/23. https://reyestr.court.gov.ua/Review/126211717

^[32] Верховний Суд України, 20 червня 2024 року, 234/9080/15-к. https://reyestr.court.gov.ua/Review/120180583

^[33] Верховний Суд України, 20 листопада 2025 року, 519/13/19. https://reyestr.court.gov.ua/Review/132117346

^[34] Верховний Суд України, 21 березня 2024 року, 517/638/17. https://reyestr.court.gov.ua/Review/118036762

^[35] Верховний Суд України, 21 грудня 2023 року, 511/760/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/115861700

^[36] Верховний Суд України, 23 травня 2024 року, 588/737/17. https://reyestr.court.gov.ua/Review/119367911

^[37] Верховний Суд України, 24 серпня 2023 року, 601/1704/19. https://reyestr.court.gov.ua/Review/113091810

^[38] Верховний Суд України, 24 жовтня 2024 року, 750/10009/19. https://reyestr.court.gov.ua/Review/122963251

^[39] Верховний Суд України, 25 вересня 2023 року, 208/2160/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/113817314

^[40] Верховний Суд України, 28 березня 2024 року, 397/430/20. https://reyestr.court.gov.ua/Review/118109202

^[41] Верховний Суд України, 29 лютого 2024 року, 219/15096/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/117473231

^[42] Верховний Суд України, 29 лютого 2024 року, 933/77/22. https://reyestr.court.gov.ua/Review/117508091

^[43] Верховний Суд України, 29 травня 2025 року, 594/1462/23. https://reyestr.court.gov.ua/Review/127863843

^[44] Верховний Суд України, 31 серпня 2023 року, 748/1997/21. https://reyestr.court.gov.ua/Review/113236402

^[45]Yakhymovych v. Ukraine. European Court of Human Rights. 16.12.2021. ECLI:CE:ECHR:2021:1216JUD002347615https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-214013

ЄСПЛ Верховний Суд

Схожі статті

Скляна кабіна в судовому залі: ЄСПЛ вперше дослідив практику України у справах за статтею з конвенції

Практика ЄСПЛ у справах проти України (щодо порушення прав затриманих)