Воєнні злочини: чи здатні українські суди їх розглядати?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Всі права захищені © 2024 JustTalk

Воєнні злочини: чи здатні українські суди їх розглядати?

Лише через три місяці після повномасштабного вторгнення росії українські суди постановили перші вироки за воєнні злочини, скоєні російськими військовими в Україні з лютого 2022 року.

15 серпня, 2022

1107

Воєнні злочини: чи здатні українські суди їх розглядати?

Авторка: Ґаяне Нуріджанян (Gaiane Nuridzhanian), старша викладачка Національного університету «Києво-Могилянська академія», дослідниця UiT-Arctic University of Norway.

Оригінальна назва: Prosecuting war crimes: are Ukrainian courts fit to do it? (11.08; for EJIL: Talk!)

Переклад: Євген Крапивін, контентний редактор JustTalk

Лише через три місяці після повномасштабного вторгнення росії українські суди постановили перші вироки за воєнні злочини, скоєні російськими військовими в Україні з лютого 2022 року. У травні російського військовослужбовця засудили до довічного позбавлення волі за вбивство мирного жителя на Сумщині. Далі було засуджено ще двох військових за невибіркові напади на мирні райони Харківщини. У червні відбулося підготовче засідання у справі за обвинуваченням у вбивствах і зґвалтуваннях. Зовсім нещодавно російського військового засудили до 12 років позбавлення волі за мародерство. Станом на 4 серпня 2022 року близько 25 000 воєнних злочинів очікують розслідування.

Перші судові процеси щодо воєнних злочинів в Україні, за якими уважно стежить міжнародна спільнота, викликали дискусію щодо спроможності українських судів розглядати справи про воєнні злочини, їх здатності робити це відповідно до гарантій справедливого судового розгляду та [загалом] доцільності робити це під час війни. Наприклад, Кай Амбос (Kai Ambos) пише про занепокоєння щодо незалежності української системи правосуддя, тоді як Сергій Васильєв (Sergey Vasiliev) визнає, що безсторонність і справедливість суддів у судовому процесі, який відбувається стосовно ворожих військових під час війни, «неодмінно викликає сумнів». Селін Барде (Céline Bardet) ставить під сумнів доцільність проведення судових процесів у справах про воєнні злочини під час війни, вказуючи, що «правосуддя потребує спокійних умов» для забезпечення безстороннього та справедливого судочинства.

Притягнення до відповідальності за вчинення воєнних злочинів, скоєних в Україні, – це складне завдання. Масштаби таких злочинів, великий розмір територій, на якій вони були вчинені та велика кількість потенційних потерпілих осіб можуть стати проблемою для будь-якої судової системи, не кажучи вже про ту, яка постраждала від війни, що наразі триває. Навіть із залученням Міжнародного кримінального суду та будь-яких можливих судових процесів, згідно з механізмом універсальної юрисдикції в іноземних державах, основний тягар переслідування за вчинення воєнних злочинів, лягає на плечі української правової системи. В цій статті розглядається можливість українських судів притягнути до відповідальності осіб за воєнні злочини з позиції [інституційної] спроможності, здатності забезпечити справедливий судовий розгляд та [наявності у них достатньої] експертизи.

Суди в умовах війни

Українська судова система, хоча й постраждала від війни, продовжує функціонувати. За словами Голови Верховного Суду, станом на кінець квітня 2022 року в Україні не працювали 132 (близько 20%) судів, здебільшого ті, що розташовані на підконтрольних російським військам територіях. Роботі судів, розташованих на лінії фронту або близько до неї, також перешкоджають проблеми безпеки та триваючі бойові дії, скерування російських обстрілів на будівлі судів та їх руйнування, брак персоналу через евакуацію населення в безпечніші райони або неможливість повернутися до міста через брак житла, що було зруйновано. Але суди, розташовані за межами окупованих територій чи зони активних бойових дій, продовжують свою діяльність. До того ж докладено зусиль і для відновлення роботи судів на деокупованих територіях, таких як Чернігівська та Київська області.

Досі судові процеси щодо воєнних злочинців російських військових відбувалися або в судах, розташованих у регіонах, за місцем їх територіального вчинення (суди міст Києва та Чернігова розглядали справи щодо злочинів, скоєних у Київській області та Чернігові відповідно), або у судах територій, які є суміжними до тих, де відбувалися події поблизу лінії фронту (суди м. Києва та Полтавської області, що в центральній Україні, розглядали справи щодо злочинів, скоєних у Сумській та Харківській областях відповідно).

Це вже не перший випадок, коли українська судова система адаптується до умов війни. Після анексії Криму та початку війни на сході України у 2014 році підсудність судів, розташованих на цих територіях, була передана судам, розташованим у суміжних областях та інших частинах України. Постраждалі суди згодом були переведені в міста, які перебували під контролем України. Це забезпечило жителям окупованих територій доступ до українського судочинства, незважаючи на відсутність контролю з боку Уряду над окупованими територіями, як зазначив Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Цезар та інші проти України» (Tsezar and others v Ukraine). Такого ж підходу щодо тимчасової передачі підсудності іншим судам, розташованим у безпечних зонах, було застосовано після повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року. Зміни до законодавства та той факт, що більшість судів функціонує, дозволили українській системі правосуддя забезпечити судочинства на прилеглих територіях до територій, що були окуповані або на яких тривають активні бойові дії.

Незалежність та безсторонність

Війна росії проти України є настільки очевидно незаконною, руйнівною та жорстокою, що не дивно, що дехто може поставити під сумнів здатність української судової системи залишатися неупередженою, здійснюючи судочинство стосовно воєнних злочинів російських військових. Однак у міжнародному праві немає нічого, що заважає державі, яка перебуває в стані війни, розглядати справи відносно членів збройних сил супротивника, які вчинили воєнні злочини. Навпаки, міжнародне гуманітарне право зобов’язує держави переслідувати осіб за вчинення воєнних злочинів, які були вчинені на їхній території (Правило 158). Крім того, поняття судової незалежності та безсторонності втілені в конкретних міжнародно визнаних стандартах справедливого судового розгляду. Саме відповідно до таких конкретних стандартів, а не якихось абстрактних ідей та презумпцій, необхідно оцінювати незалежність і безсторонність суддів у кожному конкретному судовому процесі, який відбувається в українських судах.

Ще одним ризиком у чинних умовах є тиск з боку громадськості. У нещодавньому інтерв’ю адвокат одного з російських військових розповів про ворожу реакцію в соціальних мережах і телефонні дзвінки, які він отримав у зв’язку із роботою захисником у цій справі. Водночас він вважає, що більшість українців розуміють, що обвинувачений має право на захист і представляти обвинуваченого – справа адвоката. Немає жодних ознак того, що український Уряд будь-яким чином перешкоджає роботі захисників, призначених через систему безоплатної правової допомоги (БПД), які представляють інтереси російських військовослужбовців. Але український Уряд також має забезпечити, щоб судді, адвокати та інші особи, залучені до судових процесів щодо воєнних злочинів, могли виконувати свої завдання без неналежного зовнішнього втручання.

Також існують гарантії, які можуть забезпечити виправлення будь-яких недоліків у провадженні в судах нижчої інстанції. На національному рівні обвинувачений може оскаржити вироки в суді апеляційної та касаційної інстанцій, як це було зроблено у справі російського військового [Шишимаріна], якому довічне позбавлення волі за порушення законів і звичаїв війни шляхом вбивства цивільної особи, було замінено на 15 років позбавлення волі. Суд апеляційної інстанції встановив відсутність обтяжуючих обставин у вигляді попередньої змови з метою вбивства чи наміру на вчинення злочину щодо літньої людини, які б виправдовували довічне позбавлення волі.

Обвинувачений також може оскаржити вирок національної судової системи в ЄСПЛ. Насправді сама наявність можливості подання позову до Страсбурзького суду виконує важливу наглядову функцію (supervisory function) за українським правосуддям. Крім того, судові процеси щодо воєнних злочинів російських військових, за винятком одного, пов’язаного з сексуальним насильством, відбувалися публічно, за їх перебігом уважно стежили та висвітлювали українські ЗМІ. Ретельний міжнародний контроль і моніторинг з боку громадянського суспільства можуть слугувати додатковим запобіжником від посягань на право на справедливий суд у судових процесах у справах про воєнні злочини.

Іншим доступним механізмом нагляду, принаймні теоретично, є призначення держави-покровительки (стаття 2(c), Додатковий протокол I; стаття 8 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими (Geneva Convention–III)), тобто держави, яка не є стороною збройного конфлікту і чиї представники мали б право бути присутніми та спостерігати за судовими процесами щодо воєнних злочинів відносно військовополонених (ст. 105, Женевської конвенції–III). Хоча це і може допомогти зменшити занепокоєння щодо права на справедливий судовий розгляд, цей механізм рідко використовується на практиці в наш час, оскільки воюючим сторонам може бути важко домовитися про вибір третьої держави (Коментар 2020 року до Женевської конвенції–III, п. 1296-1300). На практиці діяльність Міжнародного Комітету Червоного Хреста розглядається як фактична заміна цього інституту.

Допоки триває війна

Дехто ставить під сумнів доцільність проведення судових процесів щодо воєнних злочинців, допоки триває війна. Швидкість судових процесів у справах про воєнні злочини в Україні не повинна ставити під загрозу якість судового розгляду та підважувати право обвинувачених на підготовку ефективного захисту. Водночас відкладення судових процесів у справах про воєнні злочини до невизначеного моменту в майбутньому, коли війна завершиться, може мати наслідки для прав обвинувачених. Фактично, стаття 103 Женевської конвенції–III вимагає, щоб розслідування та судові процеси щодо військовополонених відбувалися «настільки швидко, наскільки дозволяють обставини». Еквівалентне зобов’язання щодо проведення судового розгляду протягом розумного строку та забезпечення того, щоб обвинувачений не перебував під вартою довше, ніж це необхідно для проведення розслідування та судового розгляду, існує і в міжнародному праві прав людини (МППП). Крім того, зволікання з розслідуванням та судовим розглядом може вплинути на доступність доказів і свідків і, як наслідок, на якість судового розгляду, особливо стосовно воєнних злочинів, скоєних на територіях, де тривають бойові дії.

Наявність спеціальних знань для розгляду воєнних злочинів

Те, що національній правовій системі бракує знаного досвіду або спеціалізації у переслідуванні та розгляді воєнних злочинів, насправді є досить поширеним явищем. Адже війна – це виняткова ситуація. Разом з тим відсутність попереднього досвіду не завадила таким країнам як Німеччина, Швеція та Нідерланди, протягом останнього десятиліття розвивати практику переслідування воєнних злочинів, ґрунтуючись на механізмі універсальної юрисдикції, та робити це в національних судах загальної юрисдикції.

Водночас, враховуючи, що війна в Україні триває з 2014 року, можна було б зробити більше для формування відповідної експертизи українського судочинства. Згадані випадки розгляду судами справ про воєнні злочини стосувались умисного вбивства цивільного населення, зґвалтування, мародерства, невибіркового нападу на цивільні об’єкти та навмисного націлювання на них. У всіх цих справах військовослужбовцям предʼявлялось обвинувачення за однією і тією самою загальною нормою Кримінального кодексу України, а саме – статтею 438, яка передбачає відповідальність за всі порушення законів і звичаїв війни. Ухвалення законодавства, яке містить перелік конкретних складів воєнних злочинів, подібний до того, що міститься у статті 8 Римського статуту МКС, вдосконалює кримінальне законодавство України. Це також могло б озброїти суддів більш ефективним інструментом у формі конкретних норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного кримінального права, щоб правильно маркувати різні види воєнних злочинів та форми їх вчинення, які вони наразі мають розглядати.

Також доступні інші способи подолання будь-якого можливого браку досвіду. По-перше, створення спеціалізованої гілки судової влади в українській судовій системі дозволить створити пул суддів, які спеціалізуються на розгляді справ про воєнні злочини. Міжнародний елемент, запроваджений до національного судового механізму у формі міжнародних суддів чи юридичних радників, міг би посилити їхній досвід, служити додатковою гарантією незалежності та безсторонності та «максимізувати легітимність» судових процесів щодо воєнних злочинів. Насправді [спеціалізовані] підрозділи з процесуального керівництва щодо розслідування воєнних злочинів вже існують в Офісі Генерального прокурора, і їхню роботу підтримують експерти Консультативної групи з питань найтяжчих міжнародних злочинів (Atrocity Crimes Advisory Group – ACA), створеної ЄС, США та Великобританією у травні цього року.

По-друге, за відсутності або очікування створення спеціалізованої гілки судової влади у справах про воєнні злочини, українські суди загальної юрисдикції могли б використовувати зовнішню експертизу, коли стикаються зі складними правовими питаннями під час судових розглядів воєнних злочинів. Наприклад, залучати військового експерта або експерта з міжнародного гуманітарного права для надання свого роду консультативних висновків – amicus curiae. Для цього може знадобитися внесення змін до національного кримінального процесуального законодавства, однак це може стати додатковим джерелом експертних знань, незалежних від сторін провадження. Справа Сахана (Sakhan) є прикладом подібного підходу Стокгольмського районного суду, який запросив експерта з міжнародного права для надання показань щодо кваліфікації збройного конфлікту в Сирії та законності судів, утворених недержавними організованими збройними групами.

По-третє, експертизу українських суддів у сфері міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права також можна вдосконалити за допомогою освітніх ініціатив та обміну досвідом з колегами-суддями та практиками з інших національних і міжнародних юрисдикцій. Національна школа суддів України є однією з вітчизняних інституцій, яка могла б сприяти цьому процесу і вже почала це робити. Низка міжнародних партнерів, які тісно співпрацюють з українським правосуддям, і нещодавні ініціативи, такі як Робоча група з питань відповідальності за злочини, скоєні в Україні (Legal Task Force on Accountability for Crimes Committed in Ukraine), могли б підтримати ці зусилля.

А що там з військовими судами?

Дехто висловлював занепокоєння щодо того, що судові процеси відносно воєнних злочинів в Україні відбуваються в судах загальної юрисдикції, а не у військових судах (military courts). Військові суди в Україні були ліквідовані ще в 2010 році, однак з початком війни в 2014 році в Україні активно обговорюється питання відновлення їх діяльності.

У той час як стаття 84 Женевської конвенції–III створює презумпцію на користь військових судів, вона також дозволяє судити військовополонених у цивільних судах за умови, що «чинне законодавство держави, що тримає в полоні, не містить чітко викладеного дозволу цивільним судам судити особу зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, за такий самий злочин, що, як стверджується, був скоєний військовополоненим». По-перше, це відображає принцип асиміляції, згідно з яким на військовополоненого поширюються ті ж закони та правила, які діють для збройних сил держави, що тримає в полоні, і гарантує, що військовополонені не будуть поставлені в менш сприятливі умови ніж члени збройних сил держави, що тримає в полоні. По-друге, вимога щодо прямого надання юрисдикції для розгляду справи військовослужбовців збройних сил у цивільних судах виконується до тих пір, допоки національне кримінальне законодавство не виключає військовослужбовців збройних сил із загального застосування кримінального законодавства (Коментар 2020 року до Женевської конвенції–III), пункт 3601). Зважаючи на те, що КК України та порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду, який застосовується до російських військовополонених, однаково поширюються на військовослужбовців Збройних Сил України, розгляд воєнних злочинів у судах загальної юрисдикції фактично відповідає вимогам міжнародної гуманітарного права.

Висновок

Основний тягар притягнення до відповідальності за скоєння воєнних злочинів в Україні неминуче ляже на плечі національної судової системи. Українські суди найкраще підходять для виконання цієї роботи з огляду на їх близькість до доказів, свідків і потерпілих, розуміння контексту та знання мов, якими користуються сторони провадження. Незважаючи на те, що українська судова система природно постраждала від війни, що триває, більшість судів залишаються доступними для здійснення правосуддя. Однак Україна у співпраці з міжнародною спільнотою має докласти значних зусиль для подальшого зміцнення досвіду українського правосуддя у переслідуванні осіб, винних у вчиненні воєнних злочинів.

Схожі статті

Вищий суд України з розгляду воєнних злочинів для притягнення до відповідальності за міжнародні злочини [проєкт]