Юридична кваліфікація політики судового переслідування Росією українських військовополонених

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Юридична кваліфікація політики судового переслідування Росією українських військовополонених

Днями українці раділи черговому звільненню наших громадян з російського полону. В Україну повернулися 84 людини, військові й цивільні, деякі утримувалися росіянами ще з 2014 року. Серед них чимало тих, хто пройшов не лише полон, а й незаконне судове переслідування за надуманими звинуваченнями. Ці громадяни фактично є потерпілими та свідками системного і масштабного злочину — політики судового переслідування, що можна кваліфікувати як злочин проти людяності.

Дар'я Свиридова

21 August, 2025

121

Юридична кваліфікація політики судового переслідування Росією українських військовополонених

У міжнародному праві є стійке уявлення, що злочини проти людяності стосуються виключно цивільного населення. Але що коли жертвами системних переслідувань, катувань і незаконних судових переслідувань стають військовополонені? Чи можна кваліфікувати такі дії саме як злочини проти людяності?

Після ратифікації Римського статуту до Кримінального кодексу України вперше внесли статтю, яка передбачає відповідальність за злочини проти людяності — одне з найтяжчих порушень міжнародного права. Відтепер стаття 442-1 КК України закріплює: умисне вчинення в межах широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення дій, як-от убивств, знищення, поневолення, депортації або насильницького переміщення, тортур, зґвалтування, сексуального рабства, переслідування з дискримінаційних мотивів, насильницького зникнення, апартеїду або інших подібних нелюдських дій, є кримінальним правопорушенням. Визначення відповідає положенням статті 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду і стало частиною гармонізації українського законодавства за міжнародними зобов’язаннями. З огляду на масштабні й системні злочини, які вчиняються на території України від початку російського повномасштабного вторгнення, запровадження цього складу злочину в національне право є не лише символічним, а й важливим практичним кроком. Це відкриває додаткові юридичні можливості для розслідування і притягнення до відповідальності і безпосередніх виконавців, і осіб, які ініціюють та координують політику систематичних і масштабних репресій, переслідувань та насильства щодо українських громадян. А надто про системні й масштабні адміністративні практики, що призводять до грубих порушень прав людини на окупованих Росією територіях, свідчать численні звіти правозахисних організацій, Уповноваженого ВРУ з прав людини й недавні рішення Європейського суду з прав людини в межах міждержавних спорів України проти РФ в справах за наслідками окупації Кримського півострову та бойових дій на сході держави.

Результати нещодавнього д ослідження Центру прав людини ZMINA продемонстрували одну з таких злочинних практик переслідування, а саме побудовану російською владою політику судового переслідування українських громадян. Правозахисні організації повідомляють, що така практика мала місце з початку російської окупації Кримського півострова у 2014 році, але набрала обертів після повномасштабного вторгнення. Лише з 2022 року жертвами такого переслідування в підконтрольних РФ судах можуть бути щонайменше 1800 цивільних і понад 6 тисяч українських військовополонених. Ця політика має чітку мету: залякати населення захоплених територій, придушити спротив окупації та легітимізувати розгортання агресивної війни. Останнє особисто заявив президент РФ Путін у межах оголошеної в лютому 2022 року концепції «денацифікації» України.

Проаналізовані в процесі дослідження дані (близько 600 справ судового переслідування, матеріали кримінальних справ і вироків судів РФ та тимчасово окупованих територій, свідчення потерпілих, близько 150 публікацій у медіа, відкриті дані з сайтів підконтрольних РФ судів і правоохоронних органів) демонструють, що всі державні інструменти: суди, силові структури, медіа — працюють синхронно, реалізуючи ці цілі. Порушення стандартів правосуддя в таких процесах стало не винятком, а нормою. Сотні українців проходять через показові судові процеси з фіктивними звинуваченнями, доказами, що отримані під тортурами, без доступу до незалежного адвоката, з винесеними за зачиненими дверима вироками. Виявлені під час дослідження закономірності й рівень порушень процедурних прав настільки системні й регулярні, що фактично свідчать не про окремі ексцеси, а про загальну деградацію підконтрольної РФ системи правосуддя. Судової системи, що позбавлена незалежності й неупередженості та без перебільшення використовується як інструмент переслідування громадян України за громадянством, національністю чи громадянською позицією.

Паралельно контрольовані державою медіа виступають інструментом підтримки цієї політики, формуючи негативні, обвинувальні наративи щодо переслідуваних українців. Це призводить до системних порушень презумпції невинуватості й ніби виправдовує каральні дії РФ проти незгодних і всіх інших переслідуваних осіб.

Наразі російські суди діють у повній узгодженості з державною політикою РФ, яка на рівні законів і практик заперечує сам факт існування міжнародного збройного конфлікту й агресії проти України. Як наслідок суди абсолютно ігнорують норми міжнародного гуманітарного права й, відповідно, не визнають статус захищених осіб.

Така політика судового переслідування має ознаки міжнародних злочинів. Ідеться як про воєнні злочини, зокрема відмову в забезпеченні права на справедливий суд, так і про злочини проти людяності у формі переслідування цивільного населення. До вчинення цих злочинів причетні різні категорії осіб: від виконавців низового рівня (офіцерів ФСБ, слідчих, прокурорів, суддів) до осіб у вищому ешелоні влади РФ, які координують і впроваджують політику переслідування українських громадян.

Водночас положення статті 7 Римського статуту визначають, що для цілей Статуту термін «злочин проти людяності» означає перелік діянь, що вчиняються в межах широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти будь-якого цивільного населення.

І тут постає складне, але важливе запитання: чи може така кваліфікація стосуватися переслідування не лише цивільних, а й військовополонених?

Відповідаючи на нього, важливо ще раз нагадати, що під політику судового переслідування потрапили не лише сотні, тисячі цивільних українців з усіх окупованих територій, але й військовополонені.

Що ж до правового обґрунтування, наріжним каменем, який може дозволити визнавати військовослужбовців жертвами злочинів проти людяності, є концепція hors de combat, яка передбачає окремий статус для тих, хто виведений із бою внаслідок поранення, хвороби чи полону. Хоча такі особи формально не є цивільними, вони отримують спеціальний захист згідно з міжнародним гуманітарним правом.

Тут варто подивитися на міжнародний досвід. Як приклад можемо взяти Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії. Апеляційна палата МТКЮ прямо заявила, що особа hors de combat може бути жертвою злочинів проти людяності, якщо дотримані інші умови, а саме: широкомасштабний або систематичний напад на цивільне населення. Це означає, що статус індивідуальної жертви є вторинним щодо нападу на населення.

Міжнародні трибунали послідовно тлумачать вимогу, що напад має бути спрямований проти «цивільного населення», як таку, яка означає, що населення має бути «переважно цивільним». Присутність окремих комбатантів серед цивільного населення не позбавляє це населення його цивільного характеру. Наприклад, солдати у відпустці, які перебувають серед цивільного населення, не змінюють цивільного характеру цього населення. Правило переважно цивільного населення забезпечує необхідну гнучкість, визнаючи, що конфлікти не є чорно-білими, і що масові звірства можуть зачіпати осіб, які не є суворо цивільними, але наразі не беруть активної участі в бойових діях. Це важливе уточнення, яке безпосередньо відповідає на запит щодо військовополонених як потерпілих.

Апеляційна палата у справі Martić зробила значний внесок у тлумачення елемента «цивільне населення» в контексті злочинів проти людяності. Палата розглядала питання, чи підпадають особи hors de combat під термін «цивільні» у статті 5 Статуту МКТЮ. Вона дійшла висновку, що хоча особи hors de combat не є цивільними, вони можуть бути жертвами злочинів проти людяності.Це рішення прояснило, що немає вимоги, що жертви злочинів проти людяності повинні бути цивільними, за умови, що дії є частиною широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого переважно й передусім проти цивільного населення.

Такий підхід, власне, дуже важливий для сучасного українського контексту. З початку міжнародного збройного конфлікту у 2014 році, зокрема окупації Кримського півострову, Росія розгорнула на всіх окупованих територіях масштабну й системну практику судового переслідування на дискримінаційних підставах переважно проти цивільних осіб: українських і кримськотатарських активістів, журналістів та інших громадян. Як уже зазначалося вище, цей факт підтверджений і рішеннями ЄСПЛ. Водночас після початку повномасштабного вторгнення спостерігається значне збільшення кількості військовополонених, які стали потрапляти під такий напад у вигляді відмови в праві на справедливий суд.

Усі ці особи опиняються в ізоляції від зовнішнього світу, вони позбавлені доступу до адвоката, піддаються тортурам і примусу до зізнань проти себе. Російська система правосуддя в цих випадках не просто не виконує своїх функцій, вона стає одним з інструментів репресій влади. Такий підхід нагадує використання судової системи тоталітарними режимами XX століття, що вже було предметом розгляду міжнародного правосуддя. Так, одним із найвідоміших прецедентів є рішення Військового суду США у справі Justice Case, у межах якої 16 високопосадовців Міністерства юстиції Третього Рейху, прокурори й судді були обвинувачені у вчиненні воєнних злочинів і злочинів проти людяності за їхню «свідому участь у загальнонаціональній, організованій урядом системі жорстокості та несправедливості […], що здійснювалася в ім’я закону під егідою Міністерства юстиції та через інструментарій судів».

Міжнародний кримінальний суд, що діє відповідно до Римського Статуту, використовує юриспруденційні розробки трибуналів ad hoc. Його тлумачення статті 7 щодо елемента цивільного населення, імовірно, може слідувати ширшому підходу, дозволяючи особам hors de combat бути жертвами злочинів проти людяності, якщо вони є частиною широкомасштабного або систематичного нападу, першочергово спрямованого проти цивільного населення.

Що не менш важливо, численні факти відмови в праві на справедливий суд нашим військовополоненим уже є частиною національних розслідувань, однак у межах кваліфікації поодиноких воєнних злочинів. Одним із викликів розслідування злочинів проти людяності наразі є питання можливості ретроактивного застосування положень статті 442-1 КК України, що стала новинкою кримінального законодавства, адже з’явилася в жовтні 2024 року. Але Україна не перша країна, що має подібні виклики застосування нових законів для переслідування за минулі міжнародні злочини. Наразі без належного правового розв’язання цього питання чи то підходами в практиці, чи то змінами в законодавстві, чи то залученням до реагування Конституційного суду ця норма просто не зможе стати дієвим інструментом подолання безкарності за міжнародні злочини в межах національної системи правосуддя.

Майже кожен із повернутих Україною з полону тисяч військових уже зараз є важливим свідком і жертвою злочину проти людяності — російської політики судового переслідування. З огляду на це важливо не втратити фокус на системному документуванні таких випадків щодо військовополонених і забезпечувати їх розслідування.

Разом з тим юристи, які працюють із жертвами переслідувань, мають отримати якісні рекомендації щодо збору доказів, особливо для підтвердження статусу hors de combat та встановлення зв’язку між окремим злочином і масштабною політикою, спрямованою проти цивільного населення. Лише так можна забезпечити ефективне представництво інтересів потерпілих і досягти справедливості.

Сьогодні, коли світ фіксує масові злочини РФ, важливо бачити й визнавати повний масштаб зла та ідентифікувати конкретних відповідальних за формування і реалізацію цих страшних політик. А також розуміти, що військовополонені в руках агресора стають такими ж уразливими, як і будь-який цивільний. І, як підказує практика міжнародного права, людська емпатія та справедливість, їхній біль і їхні права заслуговують на захист та належну правову оцінку. Особливо зараз, в умовах проведення перемовин про можливий мир і гарантії безпеки для України, важливо тримати питання відповідальності за найтяжчі злочини у фокусі уваги — питання, без розв’язання якого неможливо досягти сталого миру.

права людини воєнні злочини

Схожі статті

Статус «військовополонений»: ТОП 5 дискусійних питань | Дмитро Коваль

Обмін військовополонених і кримінальний процес: як уникнути безкарності? (аналіз законодавчих ініціатив)

Військовополонені: хто ці люди і навіщо вони Україні | JustTalk Context. Епізод 11

Військовополонені: гарантії поводження відповідно до положень міжнародного гуманітарного права