Захищатися не можна померти

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Захищатися не можна померти

Життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищими цінностями держави. Саме тому законодавець намагався встановити дієві механізми захисту охоронюваних прав та інтересів особи, надавши кожному право не лише бути захищеним правоохоронними органами, а й самостійно захищати себе чи інших осіб від суспільно небезпечного посягання, незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади (ч. 1 і 2 ст. 36 КК України, ст. 27 Конституції України).

Світлана Ільницька

11 May, 2026

Виходячи з тлумачення ст. 36 КК України та враховуючи практику її застосування, право на необхідну оборону виникає за таких умов:

оборона може здійснюватися лише від суспільно небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК;

оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом: а) прав та інтересів особи, яка захищається; б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); в) суспільних інтересів; г) інтересів держави;

необхідна оборона має бути своєчасною — право на неї втрачається після того, як посягання було припинено або закінчено, і необхідність застосування засобів захисту відпала;

посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається;

шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає;

при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в цій обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

Водночас дотримання цих умов неважливе у випадку необхідності захисту від нападу озброєної особи або групи осіб (надалі — нападник (-и)), а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення — той хто захищається чи захищає, має право застосовувати зброю або будь-які інші засоби чи предмети для захисту. І в такому випадку не нестиме кримінальної відповідальності навіть за заподіяння смерті (ч. 5 ст. 36 КК України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Безумовний дозвіл на позбавлення життя чи заподіяння шкоди для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, протиправного насильницького вторгнення в житло мав би стати пересторогою для тих осіб, які хочуть вчинити суспільно небезпечне діяння. Однак через негативну практику притягнення до відповідальності осіб, які захищалися чи захищали інших осіб, таким запобіжником так і не став.

Історія однієї справи

Попри однозначні й чіткі положення ст. 36 КК України та існування презумпції невинуватості, а також стандарту доведення вини поза розумним сумнівом, людина, яка захищалася чи яка захищала іншу особу, має пройти всі сім кіл пекла, щоб довести те, що апріорі доводити не потрібно.

Так сталося й у справі ветерана російсько-української війни Ростислава Грицьківа, який, захищаючись від нападу наркозалежних осіб, змушений був доводити правомірність нанесення тяжких тілесних ушкоджень одному з них під час захисту (справа № 464/4566/24).

Обставини справи. В одному з будинків Львова, за свідченням мешканців, сусід зробив наркопритон. Щодня туди приходили наркозалежні, купували наркотики (здебільшого солі) й одразу в під’їзді робили ін’єкції. Вони поводилися агресивно, порушували громадський порядок, застосовували насильство до людей, які там проживали, погрожували зброєю та ножем і навіть сексуально домагалися до неповнолітньої дівчинки, а також лякали криками і галасом дітей. Поліція на виклики не приїжджала, на звернення не реагувала. Тому мешканці скооперувалися і спільно виходили виганяти наркоманів. Серед цих мешканців був і брат нашого ветерана — Олег, на сходовій клітці якого і проживав чоловік, до якого ці наркозалежні приходили.

Однієї літньої ночі в комендантську годину наркозалежні особи знову прийшли до цього будинку. Олег написав у групу мешканців будинку прохання допомогти вигнати наркоманів, бо вони порушують громадський порядок. Коли мешканці не відгукнулися, Олег зателефонував братові з проханням приїхати, бо самому їх виганяти було небезпечно.

Коли Ростислав приїхав і припаркував машину, він побачив, як із під’їзду брата вийшло близько п’яти невідомих йому осіб, троє з яких пішли в невідомому напрямку, а двоє лишилися біля під’їзду. Побачивши Ростислава, двоє невідомих щось сказали один одному і почали рух у його бік з явно агресивними намірами, причому в одного з них він помітив ніж. Розуміючи, що цих осіб двоє і вони мають фізичну перевагу, Ростислав озирнувся, побачив на землі невелику палицю, нахилився за нею, щоб використати її надалі для оборони від можливих агресивних дій цих осіб, і в цей час відчув удар в районі спини. Щоб зупинити агресивні дії проти себе, Ростислав наніс удар по нападнику палицею, після чого інший почав тікати. Саме в цей час з під’їзду вийшов брат, який викликав поліцію.

Однак поліція і прокуратура ці обставини до уваги не взяли і кваліфікували дії Ростислава за ч. 1 ст. 121 КК України.

Попри очевидні факти перебування Ростислава в стані необхідної оборони — захист від озброєної групи осіб військова прокуратура й поліція навіть не розглянули в належний спосіб — клопотання сторони захисту про перекваліфікацію злочину на ст. 124 КК України (заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони) суд відхилив, зробивши формальну відписку про відсутність підстав для такої кваліфікації.

Випадки неврахування того, що людина перебувала в стані необхідної оборони, — непоодинокі, особливо на стадії досудового розслідування. Незалежно від обставин справи, дії особи, яка захищається, зазвичай кваліфікують за найтяжчими статтями: умисне вбивство чи умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Украй рідко також визнають, що особа вчинила злочин при перевищенні меж необхідної оборони.

Лише після значного суспільного резонансу на етапі розгляду справи в суді група прокурорів з військової прокуратури була замінена на прокурора з окружної прокуратури. Він, на відміну від своїх колег, детально з’ясував усі обставини справи, а після допиту свідків, які підтвердили, що наркозалежні особи становили загрозу для життя інших осіб, носили ножі та зброю, поводилися агресивно, а також після дослідження доказів у справі та показань потерпілого й обвинуваченого суд визнав що в діях Ростислава мала місце необхідна оборона, а відтак перекваліфікував його дії з ч. 1 ст. 121 КК України на ст. 124 КК України. Зрештою, Ростислава було звільнено від кримінальної відповідальності в порядку ст. 47 КК України (у зв’язку з передачею на поруки трудовому колективу громадської організації), що є доволі рідкісним випадком.

Про що говорить інша судова практика

Якщо говорити про закриття проваджень у зв’язку з відсутністю складу кримінального правопорушення на етапі розгляду справи в суді, то це є радше винятком. І це, очевидно, не зміниться, доки практика Верховного Суду не буде однозначною.

Виходячи з практики Верховного Суду, можна простежити логіку визначення тих випадків, коли суд усе ж визнає, що має місце необхідна оборона і провадження у справі потрібно закрити, а коли вважає, що не все так однозначно.

Так, позитивною є зазвичай практика Верховного Суду у справах, де було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження чи смерть особам, які протиправно вторглися в житло із застосуванням фізичного насильства до власників житла чи осіб, які там проживають.

До прикладу, 10 лютого 2021 року винесено Постанову колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду, якою залишено без змін рішення Чернігівського апеляційного суду від 24 липня 2020 року про закриття провадження у справі № 736/559/19 по обвинуваченню особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.

Це доволі рідкісний випадок, коли суди всіх інстанцій визнали, що особа перебувала в стані необхідної оборони.

Так, суди, ухвалюючи рішення у цій справі, врахували показання обвинуваченого, який стверджував, що не мав наміру вбивати нападника, а лише захищав себе та сім’ю як від нападника, так і від його братів, які в темну пору доби увірвалися до будинку обвинуваченого, вибивши двері.

За обставинами справи обвинувачений, повернувшись із заробітків, дізнався від дружини про те, що напередодні односельці вивезли її на автомобілі за межі села й намагалися зґвалтувати. Після цього він пішов до одного з нападників, і між ними зчинилася бійка. Зрештою, обвинувачений повернувся додому.

Близько 20:00 обвинувачений і його дружина почули стукіт у вікно і лайку з погрозами, а тоді — як вибили шибку у вікні та вхідні двері до будинку. Обвинувачений вийшов у сіни і в цей час почув, що були вибиті й другі двері в будинку, та побачив, як нападник з братами зайшли в будинок і по черзі стали бити його дружину руками по тулубу, від чого вона впала на підлогу. Він у цей час тримав на руках дев’ятимісячного сина, якого поклав у ліжко, а сам взяв для самозахисту кочергу і після попередження заподіяв нею ушкодження нападникові. Тоді брат нападника накинувся на обвинуваченого, почалася бійка, і вони впали на підлогу. Через деякий час знепритомніла дружина обвинуваченого, прийшла в себе, почала їх розбороняти і викликала швидку медичну допомогу. Нападника відвезли на його автомобілі в лікарню, де він помер від набряку головного мозку внаслідок внутрішньочерепної травми.

У цій справі суд вказав, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. Однак одразу ж додав: «При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну».

Право на необхідну оборону виникає лише тоді, коли суспільно небезпечне посягання викликає в того, хто захищається, невідкладну необхідність у заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільно небезпечного посягання.

Для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання».

Так, зробивши правильні висновки про перебування особи в стані необхідної оборони у зв'язку з протиправним насильницьким вторгненням у житло, суди наголосили на необхідності встановлювати ті ознаки, які в цьому випадку не потрібні. Адже особа, до житла якої вторглися, не має оцінювати поведінку нападника і його наміри, а також яку шкоду йому заподіяти, щоб вона була достатньою для припинення посягання.

Схоже рішення Верховний Суд виніс і у справі № 331/3020/17 від 22 лютого 2024 року при перегляді рішення щодо особи, яка обвинувачувалася у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 — ч. 1 ст. 115 КК України.

За обставинами справи між обвинуваченим і його знайомим під час вживання алкогольних напоїв виник конфлікт з приводу залицяння до його цивільної дружини, який переріс у бійку. Обвинувачений виштовхав знайомого з квартири. Однак через деякий час той повернувся, почав стукати у квартиру і вимагав його впустити, погрожуючи вбити обвинуваченого та його дружину. Обвинувачений відкривати двері відмовився. Тоді нападник почав бити ногами по вхідних дверях і пошкодив їхню нижню частину, у результаті чого у дверях утворився отвір, через який він потрапив до квартири.

Захищаючись від нападника, обвинувачений заподіяв йому тяжке тілесне ушкодження внаслідок удару ножем.

Суди всіх інстанцій вказали, що з огляду на протиправне й насильницьке вторгнення нападника до помешкання обвинуваченого останній з метою необхідної оборони мав законне право на заподіяння йому шкоди, і такі дії відповідно до вимог ч. 5 ст. 36 КК України не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Цікавим для правозастосування і таким, що містить багато важливих правових висновків, є рішення Верховного Суду від 25 вересня 2025 року у справі № 382/1239/18 про обвинувачення особи у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 124 та ч. 1 ст. 121 КК України.

Як встановлено судом, у ніч події приблизно о 00 год 00 хв нападник із металевою трубою в руках у супроводі своїх знайомих зайшов на територію домоволодіння обвинуваченого, вигукуючи образи. Після цього металевою трубою довжиною 1,5 м спочатку розбив вікна на веранді будинку обвинуваченого, а потім почав наносити удари трубою по прочинених вхідних дверях будинку, за якими в цей момент знаходився обвинувачений і його співмешканка. Також у будинку перебував неповнолітній син співмешканки. Наносячи удари спочатку по вхідних дверях будинку, а потім всередину дверного прорізу, нападник заподіяв обвинуваченому удари по голові та руці, а його співмешканці — по лівій руці. З метою припинення протиправних посягань обвинувачений через дверний проріз здійснив постріл із рушниці в нападника, а після того, як двері відчинилися, — у знайомого нападника, який також вчиняв протиправні дії.

Колегія суддів Верховного Суду вказала, що немає сумніву в тому, що спільний прихід трьох осіб уночі до будинку особи, який супроводжувався спробами проникнути в будинок одним з учасників такої групи, який мав з собою металеву трубу, якою розбив вікна та спричиняв ушкодження мешканцям такого будинку, підпадає під ті ознаки, які зазначені в ч. 5 ст. 36 КК України, а тому суд вважає, що суди, констатувавши означені обставини, неправильно застосували кримінальний закон, кваліфікувавши дії засудженого за ст. 124 та 121 КК України.

Отже, Верховний Суд вирішив вирок Березанського міського суду Київської області від 24 жовтня 2023 року й ухвалу Київського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року щодо обвинуваченого скасувати, а кримінальне провадження закрити.

Суддя Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду, д.ю.н. Наталія Антонюк, з посиланням на відповідну позицію ККС ВС у справі № 382/1239/18 зазначила, що закон забезпечує право особи на необхідну оборону, незалежно від можливості уникнути посягання чи звернутися за допомогою. Також суддя вказала таке: «Ключові речі про необхідну оборону, які знову упускають з уваги:

закон забезпечує право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання чи звернутися за допомогою;
дії при необхідній обороні усвідомлені, а отже, той факт, що ушкодження спричинені умисно, автоматично не виключає стану необхідної оборони;
якщо є хоча б одна із підстав, зазначених в ч. 5 ст. 36 КК України, то про перевищення меж необхідної оборони взагалі не може йтися».

Як зауважила суддя ККС ВС, у цій справі Верховний Суд вказав, що кінцевою метою дій того, хто захищається, є захист вищезазначених цінностей. Ця мета досягається шляхом відвернення чи припинення посягання. Захист при необхідній обороні виявляється тільки в активних діях, які за зовнішніми ознаками можуть збігатися з ознаками тих діянь, які передбачені КК України (наприклад, заподіяння тілесних ушкоджень).

Частиною 5 ст. 36 КК України передбачено, що незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення.

Тобто закон передбачає, що в разі наявності хоча б однієї з умов, яка передбачена ч. 5 ст. 36 КК України, особа вважається такою, що діяла в стані необхідної оборони.

ККС ВС наголосив, що йдеться не про вчинення дій з перевищенням меж необхідної оборони, а саме про знаходження особи в цьому стані. Як наслідок, у разі констатації того факту, що мав місце або напад озброєної особи, або напад групи осіб, або йшлося про відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення, особа не підлягає кримінальній відповідальності за будь-які наслідки, які настали внаслідок вчинення таких дій, зокрема й за наслідки у вигляді смерті або тяжких тілесних ушкоджень.

Так само колегія суддів зазначила, що трапляються випадки, коли суди неправильно вказують на те, що особа перевищила межі необхідної оборони, оскільки спричинення наслідків у вигляді смерті або тяжких тілесних ушкоджень було умисним.

Особа, яка діє в стані необхідної оборони, тобто яка спричиняє шкоду з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів, зазвичай діє умисно. Вчинення нею дій із захисту є усвідомленим, адже дії при необхідній обороні спрямовані на захист законних прав та інтересів і відвернення можливості заподіяння їм шкоди.

Особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або можливості звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади. Це правило безпосередньо вказане в кримінальному законі, а тому покликання в деяких судових рішеннях на ту обставину, що особа могла уникнути посягання або звернутися по допомогу до правоохоронних органів безпосередньо суперечить кримінальному закону.

Однак далеко не всі судді Верховного Суду дотримуються позиції, про яку вказано у вищенаведеному судовому рішенні щодо застосування імперативних приписів ч. 5 ст. 36 КК України. Зокрема, нечастим є таке застосування у випадку здійснення захисту іншої особи від протиправного посягання чи навіть від посягання групи осіб або озброєної особи.

Наведемо рішення Верховного Суду, де цього принципу явно не дотрималися або, в кращому випадку, Верховний Суд повернув справу на повторний апеляційний розгляд.

Так, 25 вересня 2025 року колегія суддів Першої судової палати ККС ВС винесла рішення у справі № 336/7550/22, яким скасувала рішення Запорізького апеляційного суду про залишення в силі вироку про визнання невинуватим обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 118 КК України.

За обставинами справи 8 березня 2022 року приблизно в комендантську годину нападник проник до житла сім’ї неповнолітньої дівчини (свідки по справі). Дівчина повідомила, що нападник наказав їй вийти на ґанок, наставивши пістолет на її потилицю. У цей момент на автомобілі під’їхав обвинувачений, який останнім часом привозив їм продукти та воду. Підійшовши до кута будинку, він наказав нападнику опустити пістолет, натомість той, тримаючи пістолет у правій руці, навів його на обвинуваченого та здійснив постріл. Захищаючи неповнолітню і своє життя, обвинувачений здійснив кілька пострілів у відповідь, спричинивши першим пострілом поранення лівої кисті, а наступними — заподіявши смерть нападнику. У пістолеті ПМ нападника знаходилася обойма з п'ятьма патронами, ще один патрон був у каналі ствола і ще один — заблокований у викидачі. Постріли, які здійснив обвинувачений, відбувалися без розриву в часі.

Однак ККС ВС сказав, що апеляційний суд, виправдовуючи особу, не мотивував, чому не бере до уваги доводи апелянтів, які зазначали, що: - перший постріл обвинуваченого був одиночним, а подальші постріли здійснені чергою, тож обвинувачений, маючи змогу припинити протиправні дії нападника, застосував вказаний вище автомат у режимі ведення одиночного вогню і навмисно перевищив межі необхідної оборони; - з урахуванням обстановки, а саме: наявність світла з авто і з будинку, падіння нападника після першого поранення з ґанку, намагання останнього повільно дістати пістолет — усе це свідчить про можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами; - обвинувачений має статус учасника бойових дій і брав участь в АТО, а тому здатен розпізнати військову або схожу на неї форму, зброю й оцінити рівень загрози. Отже, здійснивши перший влучний постріл у руку, чітко розрахував відстань і ціль.

Однак така позиція є щонайменше дивною, оскільки приписи ч. 5 ст. 36 КК України є імперативними й не ставлять захист у залежність від того, чи маєш ти бойовий досвід, чи можеш заподіяти іншу шкоду нападнику, крім вбивства, для захисту себе чи іншої особи від протиправного посягання. Про це також в окремій думці наголосив головуючий суддя у цій справі.

Так, захищаючи життя і здоров’я іншої особи, навіть від озброєної особи, можна понести кримінальну відповідальність і, власне, цьому своєму рішенню посприяв навіть Верховний Суд.

Ба більше, якщо законодавець каже, що ти можеш застосувати зброю чи інший засіб, якщо тобі чи іншій особі погрожують зброєю чи на тебе напала група осіб, і навіть якщо ти позбавив життя таку особу / осіб, це означає тільки те, що написано в нормі закону. Однак правоохоронні органи і суди переважно розширено тлумачать норму ст. 36 КК України, зазначаючи, що ти ще й маєш оцінити в момент нападу, чи є шкода, яку ти заподієш нападнику, необхідною і достатньою в цій обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Що доволі абсурдно, адже коли на тебе націлюють пістолет чи погрожують ножем, останнє про що ти в цей момент думаєш — як у найменш травматичний спосіб для нападника відвернути посягання.

Таких прикладів, коли особа захищає інших від насильницьких злочинів, а потім зазнає кримінального переслідування, немало. Зокрема, цікавою була справа, коли чоловік, захищаючи молоду дівчину від зґвалтування, заподіяв озброєному ножем нападнику тілесні ушкодження, від яких той помер. Після цього правоохоронні органи намагалися притягнути чоловіка до кримінальної відповідальності. Імовірно, його врятував саме суспільний резонанс, адже жодного рішення суду в ЄДРСР стосовно цього факту знайти не вдалося.

Також доволі показовою є справа № 276/1922/20. У ній Верховний Суд визнав особу винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК України (заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що призвело до смерті особи при перевищенні меж необхідної оборони). Згідно з обставинами справи, обвинувачений захищався від нападу групи осіб. Нападники його переслідували, а один із них, крім ударів у голову, заподіяв обвинуваченому колото-різану рану ножем. Після цього обвинувачений намагався втекти. Біля машини його наздогнав нападник і продовжив наносити обвинуваченому удари. У результаті обвинувачений виставив руку з ножем перед собою і, коли нападник ударив його ногою, заподіяв удар ножем у ногу. У результаті від отриманих травм нападник помер, а обвинуваченого за спробу захисту притягнули до кримінальної відповідальності.

Що ж стосується випадків, коли Верховний Суд повертав справи на повторний розгляд в апеляційний суд чи суд першої інстанції, найбільшої уваги заслуговує рішення у справі № 598/904/18.

Відповідно до рішення у справі № 598/904/18 обвинувачена, керуючи автомобілем «NISSAN-MURANO ЗНГ», рухалася ділянкою автодороги між с. Котюжини Збаразького району Тернопільської області та с. Манево Лановецького району Тернопільської області, де між нею, з однієї сторони, і двома чоловіками з іншої, виник конфлікт, під час якого останні, використовуючи автомобіль «СHEVROLET-NIVA» переслідували й блокували її автомобіль шляхом його обгону та зупинки перед ним.

Під час останнього блокування чоловіки вийшли з салону свого автомобіля та підійшли до передньої частини автомобіля обвинуваченої, при цьому один із них виліз на капот моторного відсіку і почав завдавати ударів руками по передньому вітровому склу й капоту автомобіля обвинуваченої.

З метою припинення протиправних дій обвинувачена розпочала рух на автомобілі назад, у результаті чого нападник зіскочив з капоту й надалі стояв навпроти передньої правої частини вказаного автомобіля на незначній відстані від нього. Після цього обвинувачена розпочала рух автомобіля вперед, при цьому змінила напрямок свого руху ліворуч з метою об’їзду автомобіля нападників.

Під час руху вперед допустила наїзд передньою правою частиною автомобіля на одного нападника, який внаслідок цього наїзду отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості, а інший потрапив на капот вказаного транспортного засобу й надалі перебував на ньому, вхопившись обома руками за випнуті краї капоту моторного відсіку. Обвинувачена продовжила рух і спробувала скинути нападника з капоту. У результаті падіння останній отримав тяжкі тілесні ушкодження, що згодом спричинило його смерть. Крім того, один зі свідків зазначив, що нападники використовували зброю в момент нападу.

Судами першої та апеляційної інстанції обвинувачену було визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286 і ч. 1 ст. 119 КК України, вказавши, що вона мала можливість уникнути наїзду, якби здійснила інший маневр, а не допустила злочинну недбалість.

Проте, як зазначив Верховний Суд у рішенні, відправляючи справу на повторний розгляд, апеляційний суд не надав переконливих і достатніх відповідей щодо того, що дії потерпілого й іншого нападника, а саме: тривале переслідування жінки невідомими раніше їй особами в темну пору доби протягом 40 хв і неодноразове блокування її автомобіля, взбирання на капот і завдання численних ударів по передньому вітровому та лівому боковому склу, подальше переслідування та таран її авто аж до самого його перевертання — свідчать про узгоджений, послідовний і наполегливий намір завдати їй шкоди.

Тобто Верховний Суд звернув увагу на те, що нападники створили реальну загрозу заподіяння шкоди обвинуваченій, а вказівка суду апеляційної інстанції про те, що вона мала можливість уникнути конфлікту з нападниками, суперечить ч. 2 ст. 36 КК України.

Висновки

Попри закріплення законодавцем норми про необхідну оборону — право захищати себе й інших осіб від протиправних посягань — дієвою вона так і не стала.

На стадії досудового розслідування дії осіб, які захищали себе чи інших від таких посягань, у більшості випадків кваліфікуються як умисне вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень. Попри те, що органи досудового розслідування зобов’язані закрити провадження у справі за відсутності складу кримінального правопорушення в разі встановлення наявності хоча б однієї з таких трьох умов абсолютного права людини на необхідну оборону: 1) напад озброєної особи; 2) напад групи осіб; 3) протиправне насильницьке вторгнення в житло (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України) — у переважній більшості випадків вони цього робити не будуть. Так само не даватимуть шансу людині на кваліфікацію її дій, принаймні за статтями Кримінального кодексу про перевищення меж необхідної оборони. Це зумовлено тим, що жодної відповідальності за постійну неправильну кваліфікацію дій особи правоохоронні органи не несуть. Як і не несуть відповідальності органи прокуратури, які витрачають роки і ресурси платників податків на переслідування невинуватих осіб.

Це означає, що ця особа буде вимушена доводити свою невинуватість у суді, часто витрачаючи багато часу й зусиль на проходження всіх інстанцій, зокрема, на розгляд справи Верховним Судом. Якщо пощастить і Верховний Суд ухвалить остаточне рішення, то пройти всі кола пекла доведеться лише один раз. Якщо ні — Верховний Суд може повернути справу на повторний розгляд в апеляційний суд чи навіть першу інстанцію, і людині доведеться починати все спочатку.

Найбільше шансів довести своє право на необхідну оборону є у випадку протиправного насильницького вторгнення в житло, набагато менше — у разі нападу групи осіб чи озброєної особи.

Заподіяння нападником тілесних ушкоджень особі, яка захищається, буде для неї перевагою [сарказм].

У випадку заподіяння ушкоджень нападнику в область життєво важливих органів, зокрема за допомогою ножа або зброї, довести свою невинуватість буде доволі складно. Як і у випадку відсутності свідків чи записів з відеокамер, які можуть підтвердити, що особа захищалася чи захищала інших осіб.

Утім, краще залишатися живим і доводити свою невинуватість, ніж віддати своє життя або дозволити іншій людині померти через страх покарання.

покарання права людини правосуддя справедливість Верховний Суд