ЗРАДА ЧИ НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ: ЧОМУ ПРЕСРЕЛІЗ AMNESTY INTERNATIONAL ЗАПОЛОНИВ НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

ЗРАДА ЧИ НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ: ЧОМУ ПРЕСРЕЛІЗ AMNESTY INTERNATIONAL ЗАПОЛОНИВ НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР?

Вихід у світ пресрелізу звіту Amnesty International з промовистою назвою «Україна: українська тактика ведення бойових дій ставить під загрозу мирних мешканців» спровокував шквал емоцій: від неприйняття до заперечення та підозр щодо «довгої російської руки». Очевидно, що без тексту самого звіту важко робити остаточні висновки, однак щонайменше пресреліз вартий детального юридичного рентгену замість панічних голосінь.

Катерина Рашевська

8 серпня, 2022

992

ЗРАДА ЧИ НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ: ЧОМУ ПРЕСРЕЛІЗ AMNESTY INTERNATIONAL ЗАПОЛОНИВ НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР?

Перше, що впадає у вічі під час перегляду скандальної публікації, — акцент на діях України (за кількістю знаків маємо «перевагу» — 93 % тексту). Утім, дослідження й справді стосувалося саме нашої держави, а діяння рф були наведені радше для того, щоб створити видимість нейтральності команди оглядачів Amnesty International. Чи було дослідження виконане «на замовлення», як припускають прихильники теорії всесвітньої змови, залишається відкритим запитанням, однак аналітичний матеріал об’єктивно має низку хиб.

По-перше, недостатньо надійною є методологія збору й верифікації інформації. Посилання на свідчення місцевих мешканців, «дистанційне» зондування зброї залишаються непрямими доказами, які не можуть без розумного сумніву довести або спростувати вину українських військових. У пресрелізі містяться згадки про супутникові знімки, проаналізовані Crisis Evidence Lab, однак самі ж оглядачі Amnesty International доходять висновку, що ці дані стосуються лише окремих інцидентів, не конкретизуючи їх.

По-друге, пресреліз містить обмаль статистичних відомостей. Це виглядає невиправдано, особливо з огляду на його мету — охарактеризувати тактику українських військових, яка загрожує цивільному населенню. Та чи можна зробити обґрунтований висновок про наявність саме тактики, якщо замість конкретних даних оглядачі послуговуються поняттями «багато, деякі, регулярні, окремі» тощо?

Розглянемо на прикладі такої тези:

«Українські військові регулярно розміщують воєнні бази у школах міст і сіл Донбасу та Миколаївської області [...]. Російські війська завдали ударів по багатьом школам, які використовувалися українськими військами».

Чи може Amnesty International надати підтвердження тому, що всі 886 шкіл, які постраждали внаслідок обстрілів рф у згаданому регіоні, використовувалися як українські воєнні бази? Чи були так само перетворені на легітимні військові цілі 1 302 школи в інших областях України, зокрема тих, які віддалені від зони ведення бойових дій? На кому в цьому випадку лежить тягар доведення, враховуючи те, що Україна є однією зі 114 держав-учасниць Декларації про безпеку шкіл, як це підкреслено в пресрелізі? Принагідно слід додати, що Росія до згаданого міжнародного акта не долучилася, проте оглядачі не звернули увагу на це.

По-третє, навіть якщо припустити, що дії українських військових в окремих випадках справді можуть не відповідати міжнародному гуманітарному праву, то чи є легітимні підстави називати їх «тактикою»?

Слід звернути увагу, що попри те, що міжнародне гуманітарне право послуговується терміном «tactics of war», не існує його єдиного тлумачення. Відповідно до звичного значення слів воєнна тактика — це підхід до ведення бойових дій на суші, морі та в повітрі, зокрема розташування військ; використання різноманітної зброї, маневри для нападу або захисту. Характерною ознакою тактики є її патерновість (повторюваність).

Пресреліз містить таку тезу:

«Дослідники Amnesty International стали свідками того, що українські сили використовували лікарні як, де факто, воєнні бази в 5 місцях».

Оскільки достеменно не відомо, що мали на увазі автори під терміном місце (location), з огляду на українські реалії, коли одна лікарня може забезпечувати потреби цілого районного центру, можна припустити, що кількість «місць» тотожна кількості «лікарень».

У такому випадку чи є тактикою, яка зумовила небезпеку для цивільного населення та «удари» у відповідь рф, перебування українських військових у п’яти лікарнях, якщо всього з моменту повномасштабного вторгнення у зв’язку з діями держави-агресора постраждали 869 таких медичних установ?

На перший погляд, здається, що оглядачі Amnesty International настільки прагнули підтвердити початкову гіпотезу про наявність протиправної тактики в України, що аргументи останньої для них значення вже не мали. У пресрелізі згадано, що команда оглядачів звернулася до Міністерства оборони України 29 липня 2022 року, однак на момент публікації дослідження (4 серпня 2022 року) відповіді не отримала. У проміжку між двома згаданими датами (не враховуючи початкову та кінцеву) всього три робочі дні, тоді як Міністерство могло відповісти щонайменше протягом п’яти. До того ж цікаво, з яким саме запитом звернулася Amnesty International. Чи має в умовах воєнного стану Міністерство

оборони України доводити відсутність протиправної тактики, якщо в дослідженні так і не вдалося довести її наявність?

Повертаючись до інформації, наведеної в пресрелізі, припустимо, що окремі дії українських військових могли не відповідати положенням міжнародного гуманітарного права. Таке, на жаль, трапляється в умовах збройного конфлікту, адже історії не відомі приклади ідеальних держав, які дотримувалися б кожної норми «права Гааги» та «права Женеви». Утім, у дослідженні немає нічого про відповідність дій українських військових принципу пропорційності. Окрім того, не знаходимо в ньому також аналізу таких дій на відповідність критерію нагальної військової необхідності, хоча оглядачі припускають його недотримання. Беручи до уваги те, що Amnesty International не є міжнародним судовим / квазісудовим органом, чи має Україна доводити, що така необхідність існувала, враховуючи те, що наша держава на відміну від рф допустила на територію під її ефективним контролем незалежні моніторингові місії ООН та ОБСЄ?

Замість висновку

Читач пресрелізу, а згодом і звіту зможе самостійно зробити висновок про нейтральність та об’єктивність його авторів. Водночас йому слід узяти до уваги, що цей матеріал не лише має недоліки як аналітичний та юридичний текст, але й підготовлений командою оглядачів, що, ймовірно, не обізнані в тонкощах російської агресії проти України. Біля тексту пресрелізу розміщене гіперпосилання «Latest news on Russia’s war ON Ukraine». Таким чином, з позиції головного офісу Amnesty International в контексті збройного конфлікту йдеться не про окрему незалежну державу Україну, а про російську колонію або острів (?).

У зв’язку з авторитетністю Amnesty International для України справді можуть існувати репутаційні ризики. Однак тільки до того моменту, доки ми продовжуватимемо роздмухувати скандал, прагнучи щось заперечити або довести. Щойно читач ознайомиться з текстом дослідження, усе стане на свої місця. Попри наявну практику Європейського суду з прав людини та інших міжнародних інстанцій використовувати дані міжнародних неурядових організацій, саме цьому звіту бракує достатньої методологічності та професійності, щоб бути аргументом чи доказом.