Аркадій

Мабуть, однією з найпомітніших новацій Кримінального процесуального кодексу 2012 року стали правила про докази, які викладені у главі 4 &sect; 1 та інших положеннях Кодексу. Попередній Кодекс 1960 року не містив поняття недопустимих доказів узагалі. До необхідності створення цих правил розробників підштовхнула низка міркувань.

Правила про (не)допустимість доказів — новий підхід у КПК 2012 року

В основу Кодексу було покладено ідею змагального процесу. За такої конструкції центром процесу стає судовий розгляд, завдання якого полягає не у перевірці якості проведеного досудового розслідування, а&nbsp;у наданні можливості сторонам представити свою позицію і надати спростування позиції іншої сторони.
<div class="style__quotes-lines">В основу Кодексу було покладено ідею змагального процесу.</div>
Хоча &laquo;змагальний процес&raquo; є усталеним позначенням &laquo;adversarial process&raquo;, однак &laquo;змагальний&raquo; не дуже точно передає зміст &laquo;adversarial&raquo;. &laquo;Adversarial&raquo; означає процес, який ґрунтується або характеризується конфліктом, незгодою, взаємною недовірою і протидією &mdash; тобто протистоянням сторін. Сторони у &laquo;змагальному&raquo; процесі не змагаються, а протидіють одна одній.
Таким чином, розвиток подій під час судового розгляду значною мірою залежить від сторін, а на суд покладається обов&rsquo;язок стежити за тим, щоб сторони у своєму протиборстві додержувалися правил, що забезпечують справедливість судового процесу. Це вимагало правил, застосованих до доказів, наданих різними сторонами.
Потреба у таких правилах була ще нагальнішою через те, що під час розробки проєкту Кодексу передбачалося запровадити класичний суд присяжних, що приймає рішення про винуватість у&nbsp;формі немотивованого вердикту. Оскільки вердикт не дає можливості встановити, яким чином присяжні оцінювали докази, треба було забезпечити, щоб на їхнє рішення не впливали докази, які не можуть прийматися до уваги через певні міркування. Звідси випливала необхідність концепції недопустимих доказів, тобто доказів, що не можуть бути представлені сторонами під час судового розгляду.
Зрештою законодавець відмовився від створення класичного суду присяжних, запровадивши під цією назвою щось на кшталт суду шеффенів або народних засідателів. Це призвело і до пом&rsquo;якшення правил про представлення доказів, які &mdash; попри визначення їх як &laquo;недопустимих&raquo; &mdash; допускаються в процес, і лише в нарадчій кімнаті суддя вирішує питання про їхню &laquo;допустимість&raquo;, крім випадків виключення доказів під час судового розгляду в очевидних випадках.
Найважливішим було визнання недопустимими доказів, отриманих внаслідок істотного порушення фундаментальних прав і свобод людини, що сформульовано у частині 1 статті 87 КПК, у якій також знайшло своє відображення правило під метафоричною назвою &laquo;плодів отруйного дерева&raquo;.
На певному етапі розробки припускали, що правил про виключення доказів, отриманих внаслідок істотного порушення фундаментальних прав, вкупі з похідними доказами достатньо. Але врешті розробники згодилися з тим, що це правило залишає достатньо великий простір для судової дискреції, і вирішили обмежити розсуд визначенням випадків, коли суд зобов&rsquo;язаний визнати порушення істотним (частина 2 статті 87 КПК). Враховуючи незвичність правил про недопустимість, можливо, цей крок був виправданим. Однак надалі стаття 87 КПК була доповнена і частиною 3, яка вже передбачала правила недопустимості, що мають мало спільного з фундаментальними правами і свободами.
Також була чітко висловлена заборона використання позасудових свідчень. З одного боку, це зумовлено правом сторін на перехресний допит, що є одним з елементів справедливого розгляду, оскільки лише він дає можливість з&rsquo;ясувати і достовірність показань, і отримати інформацію, яка одну з протиборчих сторін або не цікавить, або навіть їм невигідна (частина 4 статті 95 КПК).
Щодо обвинувачених, то недопустимість позасудових показань мало за мету також виключити можливість використання примусу, зокрема катувань, під час досудового розслідування. Таким чином, ця норма доповнювала гарантії частини 2 статті 87 КПК. Хоча вже на етапі розробки було розуміння того, що це є доволі жорсткою нормою, однак поширена практика використання показань, отриманих внаслідок можливого поганого поводження, і, головне, відсутність системи ефективного розслідування заяв про застосування поганого поводження переконали розробників у її необхідності.
<div class="style__quotes-lines">...недопустимість позасудових показань мало за мету також виключити можливість використання примусу, зокрема катувань, під час досудового розслідування.</div>
З остаточної редакції Кодексу було видалено положення, яке визначало, що таке показання або пояснення: усне чи письмове висловлювання або поведінка, якою особа мала намір зробити висловлювання. Це дало можливість у судовій практиці пом&rsquo;якшити правило про недопустимість позасудових свідчень і вважати допустимим доказ, коли, наприклад, при слідчому експерименті, особа не надає опис певної події, а показує її рухами.
Також у проєкті було розроблено правило про недопустимість показань з чужих слів.
Загальне правило недопустимості показань з чужих слів тісно пов&rsquo;язано з правом обвинуваченого на допит осіб, що показують проти нього. У випадку використання переказу чужих слів неможливо піддати автора переказаного повідомлення перехресному допиту. Також це правило є окремим аспектом застосування правила про недопустимість позасудових свідчень, оскільки у випадку переказу чужих слів обвинувачений позбавляється можливості піддати особу перехресному допиту для з&rsquo;ясування достовірності первісного повідомлення.
КПК 1960 року передбачав положення, яке можна вважати редукованою формою правила про показання з чужих слів: &laquo;Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані&raquo;. Але закон не містив жодних правил про те, що робити з показаннями, що &laquo;базуються на повідомленнях інших осіб&raquo;, у випадку, коли &laquo;інші особи&raquo; так і не були допитані. Новий кодекс змістив фокус уваги саме на використання відомостей, які базуються на повідомленнях інших осіб.
Через недогляд в остаточній редакції Кодексу було упущено формулювання про недопустимість показань з чужих слів (hearsay). Тим не менше, загальне правило недопустимості показань з чужих слів випливає зі змісту частин 2&ndash;7 статті 97, які передбачають винятки із загального правила недопустимості.
Крім того, було введено правила щодо недопустимості на доведення винуватості доказів, що стосуються особи (bad character). Підґрунтя недопустимості таких доказів цілком очевидне: маючи незначну доказову силу для доведення обставин досліджуваного злочину, вони в силу людської природи мають значний вплив на створення упередженості. Правило неприпустимості інформації про особу підозрюваного, обвинуваченого має обмежене застосування. Такі докази є неприпустимими лише на доведення винуватості, але припустимі для використання з іншою метою: доведення необхідності застосування суворішого запобіжного заходу, іншого втручання в особисті права і свободи, призначення певного покарання тощо.
Також концепція недопустимих доказів, яка закладалася розробниками, була певною мірою підважена внесенням в остаточну редакцію Кодексу статті 86: &laquo;Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом&raquo;. На відміну від інших положень про допустимість, це положення вводить в оцінку допустимості доказів фактори, які жодного стосунку до фундаментальних прав і свобод не мають, і надає надмірного значення додержанню формальностей, не визначаючи їхньої істотності для забезпечення справедливого судочинства.
Крім того, визначення допустимості через &laquo;порядок, встановлений Кодексом&raquo;, суперечить правилам про докази, передбаченим іншими статтями Кодексу. Зокрема, неналежний доказ є недопустимим, навіть якщо він отриманий &laquo;у порядку, встановленому цим Кодексом&raquo;. Докази, &laquo;які стосуються особи&raquo;, також можливо отримати &laquo;у порядку, встановленому цим Кодексом&raquo;, але їхня недопустимість визначається спеціальними положеннями.
<div class="style__quotes-lines">...визначення допустимості через &laquo;порядок, встановлений Кодексом&raquo;, суперечить правилам про докази, передбаченим іншими статтями Кодексу.</div>
Проєкт також передбачав свого роду estoppel під час вирішення питання про допустимість доказів. Відповідно до цього правила, під час оскарження судового рішення сторона не могла посилатися на порушення правил допустимості доказів, якщо під час вирішення питання про допустимість певного доказу вона явно або неявно погоджувалася з його допустимістю або недопустимістю. Таке правило запобігало зловживанням під час кримінального процесу і спонукало сторони до процесуальної добросовісності. На жаль, це правило не увійшло до остаточної редакції Кодексу, що дає можливість ставити питання допустимості вперше в апеляційній або касаційній інстанції.
Крім того, було введено правило &laquo;discovery&raquo; у статті 290 КПК, яке надавало можливість стороні захисту отримати доступ не лише до матеріалів, які сторона обвинувачення вирішила надати суду, але й до всіх інших матеріалів, які були отримані стороною обвинувачення в процесі розслідування. Аналогічний обов&rsquo;язок відкриття було покладено і на сторону захисту з певними обмеженнями, зумовленими правом зберігати мовчання і не сприяти стороні обвинувачення. В судовій практиці дискусії навколо цієї норми отримали дещо гіпертрофований розвиток. Але ця норма, безумовно, надала серйозні можливості стороні, які, на мій погляд, використовуються доволі мало.
Безумовно, формулювання цих правил у КПК &mdash; лише перший крок у їх належному застосуванні і визначенні їхньої ролі у забезпеченні справедливого судового розгляду. Подальша розробка правил про допустимість/недопустимість доказів є насамперед прерогативою судової влади. Той, хто уважно слідкує за судовими рішеннями, може спостерігати поступовий, хоча і не завжди послідовний, розвиток судової практики з цих питань.

Аркадій Бущенко