Дискусія засвідчила, що стаття 62 Конституції України й параграф 2 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантують кожній особі, підозрюваній у вчиненні кримінального правопорушення, її публічну невинуватість доти, доки її вину не буде доведено у встановленому законом порядку шляхом ухвалення обвинувального вироку правоможним судом. Положення частин 1 і 5 статті 17 Кримінального процесуального кодексу України доповнюють цю гарантію приписом, що обвинувальний вирок повинен набрати законної сили, щоб особу можна було публічно вважати винуватою у вчиненні кримінального злочину чи проступку.
Водночас частиною 4 статті 296 Цивільного кодексу України передбачено, що ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (оприлюднено) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї, або винесення постанови в справі про адміністративне правопорушення про її винуватість, або в інших випадках, які однозначно передбачені законом.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини вимоги до безумовного дотримання принципу презумпції невинуватості особи (ще до ухвалення й набуття чинності обвинувальним вироком суду щодо неї) не лише забороняють передчасне висловлення думки самим судом про те, що особа винна у вчиненні кримінального правопорушення, але такі вимоги поширюються й на досудові заяви, які оприлюднюють інші державні посадові особи стосовно тих осіб у кримінальних провадженнях, досудове розслідування яких триває, і в такий спосіб мотивують громадськість до формування думки про «вину підозрюваної особи», намагаючись часто-густо емоційно негативно вплинути на неупереджену оцінку фактів компетентними органами держави — прокуратурою й судом.
В аналітичних матеріалах, які були підготовлені експертами JustTalk[1] і розповсюджені серед учасників дискусії, наведені обґрунтовані рішення Європейського суду з прав людини, а також факти порушення конституційного принципу презумпції невинуватості й необґрунтованого розкриття таємниці досудового слідства. У цих матеріалах також згадані факти спотворення цих принципів окремими медіа та журналістами-розслідувачами, які у своїх обґрунтуваннях посилаються на «запити суспільства щодо отримання інформації про “резонансні” кримінальні події в Україні».
Водночас при обговоренні зазначеної проблеми учасники дискусії констатували, що серед професійної правничої спільноти, журналістів і суспільства загалом спостерігається неоднозначне розуміння й застосування національних і міжнародних стандартів дотримання принципу презумпції невинуватості. Також відсутній єдиний підхід до застосування принципу таємниці досудового слідства, який, хоча й спрямований у першу чергу на захист інтересів органів досудового розслідування й прокуратури, але водночас перетинається з принципом презумпції невинуватості. Неоднозначність такого підходу набуває особливої вразливості в процесі оголошення результатів здійснення таких досудових процесуальних дій, як: вручення підозри особі, обрання запобіжного заходу підозрюваній особі, проведення обшуків в осіб із різним процесуальним статусом, а також - у поза процесуальній діяльності окремих суб’єктів / сторін кримінального провадження в частині досудового розкриття / оприлюднення в медіа різноманітних «схем неправомірної поведінки окремих осіб та злочинних угрупувань». Посилання ініціаторів такого оприлюднення на реалізацію функції превенції можливих майбутніх кримінальних правопорушень не підтверджується практикою і є достатньо сумнівним із погляду ефективності досягнення поставленої мети.
Представлені в аналітичних матеріалах дискусії окремі факти / випадки, безсумнівно, підтверджують, що органи забезпечення правопорядку самостійно або через медіаресурси публікують із посиланням на джерела в цих органах стверджувальну інформацію про вчинення злочину конкретною особою із зазначенням її персональних даних або без такого зазначення, але з формулюваннями, що контекстуально вказують на конкретну особу. Такі факти притаманні тією чи іншою мірою всім без винятку органам та структурам — прокуратурі, НАБУ, ДБР, НПУ, СБУ, БЕБ, адвокатурі, що свідчить про певне нехтування ними презумпцією невинуватості особи та зниження ефективності досудового розслідування кримінальних правопорушень. Також трапляються поодинокі випадки, коли й суд у своєму рішенні може порушити цей принцип, що свідчить про необхідність більш ретельно добирати формулювання у вироках щодо однієї особи, щоб не порушити презумпцію невинуватості іншої особи, яку можна встановити із цього судового рішення, але яка не визнана винуватою у вчиненні певного правопорушення.
Водночас заслуговують позитивної оцінки поки що поодинокі випадки реагування судової гілки влади на порушення принципу презумпції невинуватості органами досудового слідства. Так, зокрема, Вищий антикорупційний суд, який, розглядаючи одну зі справ й отримавши клопотання обвинуваченого про порушення презумпції невинуватості щодо нього, встановив підстави необхідності проведення перевірки факту ймовірного порушення презумпції невинуватості детективом НАБУ, який у публічному інтерв’ю висловлювався про «доведеність винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину» ще до передачі матеріалів кримінального провадження до суду[2].
Відповідь на запитання «Чи повинні медіа дотримуватися презумпції невинуватості та таємниці слідства?», що прозвучало під час дискусії, була неоднозначною й почасти суперечливою від різних сторін-дискутантів. Представники медіасередовища, передусім журналісти-розслідувачі, стверджували, що дія принципу невинуватості й таємниці досудового слідства не розповсюджується на їхню діяльність тією мірою, якою вони торкаються працівників органів прокуратури, забезпечення правопорядку, адвокатури та суду. Як аргумент, звучала думка про те, що свобода вираження своєї думки людиною гарантується змістом конституційних прав і свобод людини, а також статтею 10 Європейської конвенції та розповсюджується й на свободу отримання та поширення суспільно значущої інформації. При цьому слід підкреслити, що відповідно до змісту пункту 2 статті 6 цієї Конвенції, хоча й не існує перешкод для державної влади для інформування суспільства про результати досудового розслідування кримінальних правопорушень, але її приписи вимагають, щоб влада інформувала громадян виважено й делікатно, як того передбачає повага до презумпції невинуватості.
Зважаючи на той факт, що антикримінальне законодавство України не передбачає будь-яких каральних санкцій за порушення презумпції невинуватості з боку медіа, журналісти, як і інші суб’єкти у сфері розповсюдження інформації, можуть підпадати під цивільно-правові санкції за поширення недостовірної інформації про особу. Стверджувальна інформація про те, що особа вчинила злочин до набрання законної сили обвинувальним вироком щодо неї, й є такою недостовірною інформацією. При цьому слід підкреслити, що відсутність чітких нормативно-правових механізмів захисту прав і свобод людини за умови, коли вона прямо не називається злочинцем, але про неї поширюється окрема персональна інформація — фото, відео, дані щодо місця роботи і посади, яку обіймає особа, з посиланням на те, що «джерело з правоохоронних органів повідомило, що…», становить серйозну проблему в легітимних способах та інструментах протидії розповсюдженню такої інформації.
Охорона таємниці досудового слідства як певної гарантії ефективності досягнення позитивних результатів у протидії злочинності частково врегульована статтею 222 Кримінального процесуального кодексу України, якою передбачено, що відомості про досудове розслідування кримінальних правопорушень можна публічно розголошувати / розповсюджувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, у якому вони визнають можливим. Водночас частина 2 цієї ж статті говорить про те, що слідчий, прокурор має спочатку попередити осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування у зв’язку з участю в ньому, про їхній обов’язок не розголошувати такі відомості без його дозволу для настання такої відповідальності. Тобто обов’язок не розголошувати дані слідства розповсюджується лише на обмежене коло осіб — учасників процесуальних відносин і яких було попереджено в належний спосіб про нього. Недотримання приписів статті 222 Кримінального процесуального кодексу України часто-густо може мати на меті не стільки і не тільки інформування суспільства, скільки формування упереджених негативних емоційних оцінок з боку окремих людей стосовно поведінки певної особи.
До того ж таке тлумачення припису Кримінального процесуального кодексу України цілком узгоджується й зі змістом статті 387 Кримінального кодексу України, що передбачає покарання за розголошення даних досудового слідства без письмового дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила оперативно-розшукову діяльність, саме особою, попередженою в установленому законом порядку про обов’язок не розголошувати такі дані.
Недотримання презумпції невинуватості в сучасному кримінальному процесі проявляється й у формі допущення витоку відповідної інформації дізнавачами, слідчими, прокурорами, співробітниками оперативних підрозділів органів забезпечення правопорядку. Такі факти викликають слушні запитання стосовно того, як інформація «вийшла за межі» і чому саме та інформація, використання якої порушує презумпцію невинуватості. Окрім того, такі витоки можуть шкодити не лише правам людини, а й інтересам досудового слідства. Через неконтрольовану широку інформованість про деталі розслідування події правопорушення особи, які вчинили або тільки планують вчиняти правопорушення, можуть коригувати свої дії, щоб ухилитися від викриття або приховати докази. У контексті такого розуміння зазначених принципів очевидно, що держава має вживати належних заходів реагування для запобігання таким витокам інформації з матеріалів досудового розслідування.
Проблемною залишається ситуація, коли презумпцію невинуватості та таємницю досудового слідства порушують ті особи, яким стали відомі відповідні дані від інших (третіх) осіб, а не лише тих, хто був безпосереднім учасником процесуальних відносин і кого не було офіційно попереджено про відповідний обов’язок. Видається, що в умовах фактичної відсутності юридичної відповідальності для представників медіа, громадськості та інших осіб вирішальну роль у забезпеченні адекватного балансу між запитом суспільства на інформацію та гарантією на справедливий суд мають відігравати етичні норми, зокрема — правила корпоративної професійної етики прокурорів, адвокатів, суддів, журналістів тощо.
Під час дискусії організатори провели анонімне онлайн-опитування учасників. На розсуд респондентів було запропоновано десять запитань, на кожне з яких передбачалися такі варіанти відповіді: «Так», «Ні», «Частково», «Не знаю», а також можливість запропонувати свій варіант[3]. В опитуванні взяли участь 65 респондентів — представників юридичних професій у сфері кримінальної юстиції та медіа, що дозволило виявити певні тенденції в ставленні зацікавлених осіб до проблем із теми дискусії. На мій погляд, ці тенденції яскраво видно у відповідях на такі запитання.
Як основний висновок із проведеної дискусії, упевнено можна стверджувати, що:
- по-перше, вона стала актуальною, необхідною й корисною;
- по-друге, проблема утвердження принципу презумпції невинуватості й таємниці досудового слідства потребує дослідження й напрацювання можливих шляхів її розв’язання;
- по-третє, органи кримінальної юстиції, медіа та інститути громадянського суспільства повинні мати універсальні правила і вимоги до дотримання цих принципів усіма зацікавленими сторонами.
Запрошуємо прослухати записи обговорення на подкаст-платформі JustTalk:
- Сесія № 1 «Проблеми розуміння та практичного застосування презумпції невинуватості та таємниці досудового слідства органами прокуратури, досудового слідства, адвокатури і суду»: посилання.
- Сесія № 2 «Презумпція невинуватості та таємниця досудового слідства в крізь призму етичного кодексу та професійних стандартів журналістів»: посилання.
[1] https://justtalk.com.ua/post/prezumptsiya-nevinuvatosti-ta-taemnitsya-slidstva-ednist-formi-ta-zmistu-v-diyalnosti-riznih-subektiv-discussion-paper
[2] https://reyestr.court.gov.ua/Review/114797457
[3] https://docs.google.com/document/d/1YR5lUi9vW0SrRhr7sQ3B1IBCxSmGMXfs/edit