ДЕКІЛЬКА ТЕЗ ПРО КРИМІНАЛІСТИКУ ЯК МИСТЕЦТВО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

ДЕКІЛЬКА ТЕЗ ПРО КРИМІНАЛІСТИКУ ЯК МИСТЕЦТВО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Регулярні дискусії в клубі JustTalk, присвячені переважно проблемам кримінальної юстиції загалом і досудовому розслідуванню злочинів, зокрема, спонукають до роздумів. Останній такий захід стосувався розслідування воєнних злочинів, що вчиняються військами країни-агресора на багатостраждальній землі України.

Володимир Сущенко

31 August, 2022

528

ДЕКІЛЬКА ТЕЗ ПРО КРИМІНАЛІСТИКУ ЯК МИСТЕЦТВО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Як учасник багатьох цих дискусій, роблю висновок про те, що одна з найскладніших проблем досудового розслідування злочинів узагалі і воєнних, зокрема, — доволі низький рівень знань, умінь і навичок наших слідчих / детективів, оперативних працівників і процесуальних керівників у сфері криміналістики — системи прикладних знань як мистецтва розслідування різних злочинних подій.

Недостатній рівень професійної підготовки тих, хто покликаний віднайти й зафіксувати ВСІ сліди злочинної діяльності / бездіяльності та на їх основі побудувати причинно-наслідкові зв’язки її розвитку, виявити осіб, причетних до підготовки, здійснення і приховування злочину, призводить до неефективності розслідування, а в кінцевому результаті — або до припинення слідчих та оперативних дій, або до відсутності в суду підстав для належного покарання підозрюваної / обвинуваченої особи.

Проблема недостатньої / неякісної криміналістичної підготовки кадрів, які опікуються питаннями досудового розслідування злочинів, виникла не сьогодні і не вчора. Вона зародилася у сфері підготовки слідчих, оперативників, прокурорів, адвокатів, суддів ще наприкінці 90-х років минулого століття і поступово «набирала обертів».

На моє переконання[1], бурхливий розвиток ринкових економічних відносин, демократизація суспільства призвели до переоцінки як усередині суспільства, так і у сферах державного управління та підготовки кадрів правників і різкого переходу від однієї крайності — тоталітарного державного устрою, побудованого на ролі репресивного апарату придушення вільної економіки й демократичних засад устрою суспільних відносин, до іншої — фетишизації вільної економіки й демократичного устрою держави і всіх процесів, що з ними пов’язані.

На тлі цих реформацій суспільно-економічного життя розпочався «бум» розвитку вищих правничих освітніх закладів, часто-густо без належної матеріально-технічної й кадрової основи викладацького складу. Термін підготовки правників, слідчих, оперативників не збільшився, а її практична складова — різні ознайомлювальні та виробничі практики — поступово перетворилася на формальність без будь-якої відповідальності навчальних закладів за результати, а почасти організація таких практик стала прерогативою самих студентів.

Вище зазначені процеси в суспільстві, державі та освіті призвели до того, що такі базові (свого часу) навчальні дисципліни в підготовці слідчих і прокурорів, як кримінальне право, кримінальний процес, криміналістика, кримінологія, юридична психологія тощо, почали поступатися за обсягом викладання і змістом податковому, митному, фінансовому, медійному, медичному, ІТ праву та іншим сферам правового регулювання сучасних економічних і соціальних відносин. Це абсолютно очікувані й об’єктивні зміни, оскільки життя вимагало і вимагає саме таких фахівців… Чомусь усі думали, що економічна й соціальна свобода призведе до різкого зниження загальної злочинності, і органи досудового слідства, прокуратура втратять свою актуальність. Добре пам’ятаю, як я як декан правничого факультету Могилянки, здійснюючи перші ліцензування та акредитації навчальних програм, переконував експертів МОНу в тому, що ми не плануємо готувати слідчих і прокурорів, а лише адвокатів-господарників, юрисконсультів, нотаріусів, науковців і державних службовців (це було справді так, оскільки в нас тоді не було реальної бази для підготовки прокурорів і слідчих!), і на цій основі вдавалося проходити таке кваліфікаційне оцінювання факультету.

Навіть навчальні заклади системи МВС, які апріорі були покликані готувати слідчих та оперативників, також певною мірою потерпали від переорієнтації навчального процесу, оскільки видавали дипломи правників загальнодержавного зразка. Хоча вони мали більш пристойну базу для підготовки фахівців у сфері криміналістики порівняно з іншими ЗВО, але ринок правничих послуг диктував свої умови… Навчальні музеї при кафедрах криміналістики (небагатьох ЗВО, де вони були) поступово перетворилися в реальні «музеї детективної інформації», куди керівництво полюбляло приводити «знаних і впливових гостей», щоб викладачі кафедри розповідали їм захопливі детективні історії, а ті отримали емоційне задоволення від майстерності наших колишніх детективів… попасти в музей криміналістики на екскурсії ставало престижним заходом…

Наслідки всього, що відбулося з підготовкою кадрів у сфері криміналістики, ми відчуваємо тепер — у часи війни й будемо відчувати не менше, коли бойові дії завершаться нашою перемогою, а роботи в слідчих, детективів, прокурорів, суддів й адвокатів точно не поменшає.

Мої пропозиції щодо шляхів розв’язання проблеми підвищення криміналістичної підготовки слідчих, детективів, прокурорів:

1

Провести моніторинг вищих правничих закладів, у яких функціонують кафедри криміналістики або кримінального процесу і криміналістики, щоб проаналізувати їхню матеріально-технічну базу й кадровий потенціал для проведення очних 2–3 денних тренінгів для слідчих / детективів і прокурорів — спочатку тих, хто займається розслідуванням воєнних злочинів. Створити регіональні тренінгові центри — 1 на 2−3 області.
2

Розробити єдину тренінгову програму з криміналістики для слідчих / детективів і прокурорів. Додатково залучити в ролі тренерів колишніх високопрофесійних слідчих і прокурорів з-поміж пенсіонерів — їх треба віднайти, пересвідчитися в їхній спроможності навчати й мотивувати попрацювати на цій ниві.
3

У перспективі подумати про створення 2−3-річних шкіл слідчих і детективів на базі тих самих тренінгових центрів для осіб з будь-якою вищою освітою, але здатних і охочих бути дослідниками не простих явищ соціального життя, а злочинів. Слідчі й детективи, на моє глибоке переконання, не є правниками, і не треба їх готувати за університетськими програмами бакалаврів і магістрів правознавства.[2]

[1] Людини, яка присвятила 30 років своєї практичної, викладацької і дослідницької діяльності сфері криміналістики, предметом якої є синтез певного кола правових, технічних і природничих знань, а також здібностей (!) людини до пошуку матеріальних та ідеальних слідів злочинної діяльності людини та побудови логічно обґрунтованих припущень і висновків.

[2] Це окрема тема, яку я готовий обговорювати й презентувати своє бачення таких шкіл.

Схожі статті

Розслідування воєнних злочинів: пів року після повномасштабного вторгнення (discussion paper)