Колабораційна діяльність: чому очікування сприятливих умов більше не працює

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Колабораційна діяльність: чому очікування сприятливих умов більше не працює

Після появи у 2022 році ст. 111-1 «Колабораційна діяльність» КК України дискусії щодо її змісту не вщухають. Складна конструкція норми, розмиті межі криміналізації, відсутність сталої судової практики й труднощі розмежування колабораційної діяльності з іншими злочинами проти основ національної безпеки — лише частина проблем, які супроводжують її застосування. Наслідком цього стало не лише неоднозначне тлумачення положень статті серед правників, а й нерозуміння меж кримінальної відповідальності серед населення, зокрема людей, які проживають на тимчасово окупованих територіях.

Інна Вишневська

10 August, 2026

1066

Колабораційна діяльність: чому очікування сприятливих умов більше не працює

Проблемність чинної редакції неодноразово визнавав і сам законодавець. Упродовж останніх років було зареєстровано щонайменше десять законопроєктів, спрямованих на зміну або уточнення положень ст. 111-1 КК України. Це свідчить не лише про наявність системних проблем у правозастосуванні, а й про усвідомлення необхідності їх законодавчого вирішення.

Та минуло вже чотири роки від початку повномасштабного вторгнення, і дванадцять років триває окупація частини території України. Цього часу було достатньо, щоб виявити ключові недоліки норми, оцінити наслідки її застосування та запропонувати зміни. Проте їх так і не ухвалили. Чому законодавчі зміни досі не відбулися, які проблеми це створює для правозастосування і які наслідки матиме подальше зволікання — розглянемо далі.

Статтю 111-1 КК України «Колабораційна діяльність» було запроваджено 3 березня 2022 року як одну з відповідей держави на повномасштабне вторгнення РФ. Водночас потреба в криміналізації колабораційної діяльності виникла значно раніше. До 2022 року подібні діяння кваліфікувалися переважно як державна зрада (ст. 111 КК України) або фінансування тероризму (ст. 258-5 КК України), однак такий підхід не охоплював усього спектра взаємодії з окупаційною владою.

Ще у 2020 році Євген Письменський зазначав, що в Україні відсутня належна правова основа реагування на колабораціонізм. Чинне законодавство не забезпечувало чіткого розмежування між правомірною поведінкою цивільного населення в умовах окупації і співпрацею з окупантом, що зумовлювало необхідність формування окремої кримінально-правової моделі відповідальності.

Повномасштабне вторгнення лише прискорило ухвалення відповідних змін. Розширення тимчасово окупованих територій України та збільшення кількості випадків співпраці з окупаційною владою особливо загострили проблему. Станом на 2026 рік під окупацією залишається Автономна Республіка Крим, частини Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської та Сумської областей.

Безумовно, швидкість ухвалення ст. 111-1 КК України й умови, за яких її розробляли, певною мірою позначилися на якості законодавчої конструкції. Наслідком стали прогалини правового регулювання, нечіткість окремих формулювань і можливість їх широкого й неоднозначного тлумачення.

Додатково ситуацію ускладнює сама конструкція статті. Вона охоплює 14 самостійних форм об’єктивної сторони, які Роман Мовчан об’єднує в декілька груп: ідеологічний і культурно-освітній, адміністративний та воєнно-політичний, а також господарський (економічний) колабораціонізм. Кожна з них має власну специфіку доказування і потребує застосування з урахуванням стандартів міжнародного гуманітарного права.

Утім, якщо у 2022 році окремі недоліки статті ще можна було пояснити нагальністю її ухвалення, то сьогодні такий аргумент уже не є переконливим. За чотири роки сформувалася певна правозастосовна практика, стали очевидними ключові проблеми, а також були запропоновані шляхи їх законодавчого вирішення. Проте жодних змін до ст. 111-1 КК України досі не внесено.

Практика застосування ст. 111-1 КК України засвідчила низку системних проблем, зумовлених насамперед нечіткістю окремих законодавчих формулювань. Відсутність достатньо визначених критеріїв криміналізації створює передумови для широкого й неоднозначного тлумачення окремих положень статті. Як наслідок, у правозастосуванні виникають випадки притягнення осіб до кримінальної відповідальності без належного врахування стандартів міжнародного гуманітарного права, зокрема під час оцінки поведінки цивільного населення в умовах тимчасової окупації.

На ці ризики звертало увагу й Управління Верховного комісара ООН з прав людини. У Доповіді щодо ситуації з правами людини в Україні за період з 1 серпня 2022 року до 31 січня 2023 року зазначено, що використання в ст. 111-1 КК України нечіткої та суб’єктивної термінології не повною мірою відповідає принципу правової визначеності й міжнародним стандартам у сфері прав людини. На думку УВКПЛ, така законодавча невизначеність створює ризики неоднакового тлумачення окремих форм колабораційної діяльності та різної правової оцінки схожих діянь. Крім того, експерти звернули увагу на непропорційність окремих санкцій, передбачених за різні прояви колабораційної діяльності.

Не менш дискусійним є питання доведення прямого умислу та добровільності. Аналіз судової практики, що його провели експерти Центру прав людини ZMINA, свідчить, що дедалі частіше доказом цих ознак фактично визнається сам факт тривалого перебування особи на тимчасово окупованій території. Подібний підхід простежується і в судовій практиці. Так, в ухвалі ККС ВС у справі № 225/1257/23 від 30 січня 2025 року тривале перебування особи на тимчасово окупованій території і її відмова від виїзду були використані як аргументи на користь доведення добровільності й умислу.

Такий підхід викликає низку застережень. Він не враховує обставин, які об’єктивно можуть унеможливлювати виїзд з окупованої території, зокрема відсутність матеріальних ресурсів, сімейні обставини чи стан здоров’я. Поза належною оцінкою також можуть залишатися випадки фізичного або психічного примусу, зокрема погроз застосування насильства до особи чи її близьких. За таких умов виникає ризик порушення принципу презумпції невинуватості та зниження стандарту доказування, коли окремі елементи складу кримінального правопорушення фактично підміняються припущеннями, а не підтверджуються належними й допустимими доказами.

Питання добровільності більш детально проаналізувала Дар’я Свиридова у своїй статті для JustTalk. Раджу з нею ознайомитися для глибошого розуміння проблеми доведення добровільності в межах кримінальних проваджень за ст. 111-1 КК України.

Окрім системних проблем, практика застосування ст. 111-1 КК України виявила й низку специфічних труднощів, які виникають під час кваліфікації окремих форм колабораційної діяльності, зокрема:

ч.1 ст. 111-1 КК України — складність розмежування з ч. 1 ст. 436-2 КК України щодо виправдування, визнання правомірною або заперечення збройної агресії РФ проти України;
ч.ч.2, 5, 7 ст. 111-1 КК України — відсутність чіткого визначення кола посад, які утворюють склад кримінального правопорушення. На практиці це призводить до поширення кримінальної відповідальності на осіб, які виконують виключно технічні або допоміжні функції (наприклад, секретарів, працівників канцелярії чи прибиральниць), без належного врахування змісту їхніх повноважень;
ч.3 ст. 111-1 КК України — труднощі у визначенні кола суб’єктів освітнього колабораціонізму, зокрема у випадках впровадження стандартів освіти держави-агресора;
ч.4 ст. 111-1 КК України — невизначеність видів господарської діяльності, що можуть визнаватися колабораційною діяльністю, зокрема у випадках перереєстрації юридичних осіб відповідно до вимог окупаційного законодавства, а також нечіткість поняття взаємодії з державою-агресором;
ч.ч.5–6 ст. 111-1 КК України — труднощі кваліфікації дій осіб, які брали участь у незаконних виборах чи референдумах, насамперед щодо визначення ступеня їхньої активності у відповідних політичних процесах.

Перелік наведених проблем не є вичерпним. Водночас вони демонструють, що труднощі виникають практично щодо всіх основних форм колабораційної діяльності, передбачених ст. 111-1 КК України.

На системний характер цих проблем звертає увагу й Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Так, у Доповіді щодо ситуації з правами людини в Україні за період з 1 червня до 30 листопада 2025 року зазначено, що за результатами аналізу 326 вироків у справах про колабораційну діяльність щонайменше 21 особу було засуджено за дії, які полягали у веденні діяльності, необхідної для забезпечення базових потреб населення на тимчасово окупованих територіях. На думку УВКПЛ, така практика суперечить нормам міжнародного гуманітарного права.

Ці висновки свідчать, що проблеми застосування ст. 111-1 КК України мають не поодинокий, а системний характер і пов’язані не лише з особливостями правозастосування, а й з недоліками законодавчої конструкції самої норми.

Актуалізувало проблему нещодавнє рішення ЄСПЛ «ДЕРЕВ'ЯНКО І ТАРАСОВА ПРОТИ УКРАЇНИ». Хоча Суд не розглядав питання відповідності ст. 111-1 КК України Конвенції по суті, він звернув увагу на низку аспектів її застосування, які безпосередньо корелюють з проблемами, що вже неодноразово порушувалися в науковій літературі й доповідях УВКПЛ.

У справі першого заявника національні органи кваліфікували як колабораційну діяльність виконання ним обов’язків керівника зернопереробного підприємства під час окупації. За версією сторони обвинувачення, це полягало в організації роботи підприємства, взаємодії з працівниками, прийманні зерна від фермерів і звітуванні окупаційній адміністрації. Натомість заявник наполягав, що не надавав допомоги окупаційній владі, а надмірно широке тлумачення поняття колабораційної діяльності раніше вже піддавалося критиці з боку УВКПЛ як таке, що суперечить міжнародному гуманітарному праву й міжнародному праву прав людини (п. 48).

Ключове значення для аналізу ст. 111-1 КК України має висновок Суду щодо ширшого контексту цієї справи. У п. 66 рішення ЄСПЛ зазначив, що тлумачення положень ст. 111-1 КК України, застосоване національними органами, фактично криміналізує будь-яку участь в економічному житті на тимчасово окупованій території. Хоча Суд прямо не оцінював відповідність такого підходу Конвенції, оскільки це не було предметом розгляду, він окремо послався на попередню критику УВКПЛ щодо надмірно широкої криміналізації.

Окремо ЄСПЛ звернув увагу і на підхід національних судів до обрання запобіжного заходу. Суд наголосив, що ризик переховування не може обґрунтовуватися виключно тяжкістю можливого покарання, а має оцінюватися з урахуванням конкретних обставин справи й особи обвинуваченого (п. 65). Водночас у справі першого заявника інкриміноване діяння належало до найменш тяжких форм колабораційної діяльності, за яке законом передбачено можливість призначення штрафу, тоді як позбавлення волі є лише альтернативною санкцією (п. 66).

Але в частині другого заявника, якого обвинувачували за ст. 111-2 КК України («Пособництво державі-агресору»), Суд акцентував на ще одному принциповому аспекті. ЄСПЛ підкреслив, що склад цього кримінального правопорушення передбачає не лише об’єктивний елемент — надання допомоги державі-агресору, а й суб’єктивний — умисел діяти саме з метою завдання шкоди Україні (п. 88). За відсутності сформованої національної практики органи влади повинні були навести достатні дані, які б підтверджували наявність такого умислу. Однак Суд констатував, що таких доказів продемонстровано не було (п. 89).

Хоча рішення ЄСПЛ не містить висновку про невідповідність ст. 111-1 КК України Конвенції, воно стало важливим сигналом щодо необхідності вужчого, передбачуваного та заснованого на стандартах міжнародного права підходу до її застосування. У поєднанні з висновками УВКПЛ і проблемами, які вже проявилися в національній судовій практиці, це рішення лише посилює аргументи на користь перегляду окремих положень ст. 111-1 КК України й усунення правової невизначеності.

Проблеми застосування ст. 111-1 КК України не залишилися поза увагою законодавця. Упродовж 2022–2024 років було зареєстровано близько десяти законопроєктів, спрямованих на зміну або уточнення її положень. Водночас більшість із них мали фрагментарний характер або пропонували рішення, які, навпаки, створювали ризики подальшої надмірної криміналізації.

Серед зареєстрованих законодавчих ініціатив варто виокремити проєкт Закону № 7647, який пропонував уточнити положення щодо господарського колабораціонізму шляхом запровадження винятків для діяльності, необхідної для задоволення базових потреб населення на тимчасово окупованих територіях. Такий підхід міг би частково усунути одну з ключових проблем правозастосування — криміналізацію вимушеної економічної діяльності без належного врахування стандартів міжнародного гуманітарного права.

Окремої уваги заслуговує і проєкт Закону № 8301 від 23 грудня 2022 року. Його положення спрямовані на усунення низки прогалин чинного регулювання, зокрема шляхом перегляду підходів до ознаки добровільності й запровадження законодавчо визначених винятків щодо здійснення окремих видів господарської діяльності. Реалізація цих пропозицій могла б істотно зменшити ризики криміналізації вимушеної поведінки осіб, які перебувають на тимчасово окупованих територіях.

Попри наявність таких законодавчих ініціатив жодну з них так і не ухвалили. Більшість законопроєктів залишилася на стадії розгляду профільного комітету, що свідчить не про те, що проблему не розуміють, а про те, що немає політичної готовності до її законодавчого вирішення.

Попри численні проблеми правозастосування, законодавчі пропозиції та зауваження міжнародних інституцій, зміни до ст. 111-1 КК України досі не ухвалені. Відповідь на запитання, чому це відбувається, лежить у площині не лише права, а й політики.

Це підтверджує й опубліковане у 2026 році інтерв’ю за участю народного депутата Олександра Бакумова та представника Офісу Генерального прокурора Олександра Жили, присвячене проблемам застосування ст. 111-1 КК України. У межах дискусії спікери погодилися, що чинна редакція статті містить низку недоліків, які призводять до надмірно широкої криміналізації та ускладнюють відмежування колабораційної діяльності від суміжних складів кримінальних правопорушень.

Серед можливих напрямів удосконалення було названо чіткіше визначення поняття «колабораціонізм» і його відмежування від суміжних складів кримінальних правопорушень, запровадження критерію заподіяння шкоди як обов’язкової ознаки кримінально караної поведінки, диференціацію відповідальності залежно від характеру діяльності особи, а також конкретизацію поняття «окупаційна адміністрація» і визначення випадків правомірної діяльності, необхідної для забезпечення життєдіяльності населення на тимчасово окупованих територіях.

Водночас ключовим висновком дискусії стало те, що головною перепоною для внесення змін є не відсутність напрацьованих рішень, а політичний контекст. За словами учасників інтерв’ю, парламент наразі не готовий підтримати законодавчі зміни, які можуть бути сприйняті як пом’якшення відповідальності за колабораційну діяльність. Саме тому законодавчі ініціативи останніх років здебільшого були спрямовані на посилення кримінальної відповідальності, тоді як питання уточнення складів кримінальних правопорушень та усунення правової невизначеності залишаються без належної законодавчої реакції.

Збереження чинної редакції ст. 111-1 КК України означає не лише відкладення законодавчих змін, а й подальше накопичення проблем у правозастосуванні. Правова невизначеність окремих положень статті залишає широкі можливості для їх неоднакового тлумачення, що підвищує ризик помилкової кримінально-правової кваліфікації. Насамперед це стосується випадків, коли до кримінальної відповідальності можуть притягуватися особи, поведінка яких була зумовлена умовами окупації і не була спрямована на заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам.

Такий підхід створює ризики порушення принципів справедливості, індивідуалізації кримінальної відповідальності та правової визначеності. Крім того, він не завжди узгоджується зі стандартами міжнародного гуманітарного права щодо захисту цивільного населення на тимчасово окупованих територіях. У результаті підривається довіра до правосуддя, а сама норма дедалі частіше сприймається як інструмент надмірної криміналізації, а не як механізм реагування на суспільно небезпечні форми співпраці з державою-агресором.

Відсутність системного перегляду ст. 111-1 КК України також перешкоджає формуванню сталої та передбачуваної судової практики. Це означає, що однакові за своєю суттю ситуації можуть отримувати різну кримінально-правову оцінку, а накопичення таких випадків неминуче призводитиме до необхідності їх перегляду, зокрема й на міжнародному рівні.

Не менш відчутними є наслідки і для населення тимчасово окупованих територій. Відсутність чітких критеріїв криміналізації окремих дій формує в населення відчуття непередбачуваності державної реакції та ризику притягнення до відповідальності за дії, спрямовані на забезпечення власної життєдіяльності. У ширшому соціально-політичному контексті це може призводити до зниження рівня довіри до держави та її інституцій, ускладнення комунікації з населенням тимчасово окупованих територій, а також формування відчуття відчуження таких осіб від правового поля України.

Відтермінування перегляду ст. 111-1 КК України не означає збереження статус-кво. Навпаки, кожен рік без законодавчих змін збільшує кількість неоднозначних кримінальних проваджень, поглиблює правову невизначеність і ускладнює майбутню реінтеграцію тимчасово окупованих територій. Саме тому питання вдосконалення цієї норми стосується не лише кримінального права, а й державної політики.

Проблеми застосування ст. 111-1 КК України вже давно вийшли за межі суто наукової дискусії. Судова практика, висновки міжнародних інституцій і законодавчі ініціативи свідчать про необхідність комплексного перегляду підходів як до застосування цієї норми, так і до її законодавчої конструкції.

Насамперед необхідно посилити підготовку суб’єктів правозастосування у сфері міжнародного гуманітарного права. Це допоможе враховувати особливості правового режиму тимчасової окупації, зменшити ризики неправильної кваліфікації діянь і забезпечити послідовніше застосування кримінального закону.

Не менш важливим є системне вдосконалення самої ст. 111-1 КК України. Ідеться не про пом’якшення відповідальності за колабораційну діяльність, а про усунення правової невизначеності, уточнення окремих законодавчих формулювань, диференціацію кримінальної відповідальності залежно від характеру поведінки особи й належне врахування стандартів міжнародного гуманітарного права. Враховуючи, що відповідні законодавчі напрацювання вже існують, питання полягає не у відсутності можливих рішень, а в готовності їх реалізувати.

Подальше відкладення цих змін означатиме не збереження статус-кво, а поглиблення вже наявних проблем, адже це збільшує ризики неоднакового правозастосування, неефективного використання ресурсів правоохоронної системи та збереження правової невизначеності для громадян, які проживають на тимчасово окупованих територіях.

Саме тому вдосконалення ст. 111-1 КК України не закінчується на кримінальному праві. Це також питання правової визначеності, довіри до правосуддя, дотримання міжнародних стандартів і державної політики щодо майбутньої реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Проблема полягає не в тому, що недоліки ст. 111-1 КК України невідомі. Їх давно ідентифікували науковці, практики, міжнародні організації, ЄСПЛ і навіть самі законодавці. Проблема в тому, що їх усунення відкладається з політичних причин, а кожен рік такого зволікання має цілком реальні правові наслідки.

національна безпека воєнні злочини

Схожі статті

«Добровільність під окупацією». Верховний Суд змінює стандарт доказування у справах про колабораційну діяльність?

Балаклійський прецедент колаборування з ворогом: уроки для кримінальної юстиції воєнного часу

Гуманітарний аспект колабораціонізму: де проходить межа між злочинною співпрацею і виживанням в окупації?