21 липня 2026 року Конституційний Суд України визнав неконституційною норму, яка забороняє оскаржувати в апеляційному порядку відмову слідчого судді повернути тимчасово вилучене майно. Суд наголосив на необхідності ефективного захисту права власності й недопустимості його тривалого обмеження.
Минуло 85 днів.
14 жовтня той самий склад КСУ визнав конституційною норму, яка забороняє оскаржувати в апеляційному порядку відмову скасувати арешт майна. Цього разу аргументи інші: розумні строки розслідування, запобігання затягуванню та альтернативні засоби захисту.
Так, тимчасове вилучення й арешт мають різну юридичну природу, бо арешт накладають за судовою ухвалою, яку можна оскаржити, а вилучене майно може утримуватися і без неї. Але чи настільки ця відмінність принципова, що виправдовує такі різні висновки?
Питання виходить далеко за межі двох справ. Рішення КСУ важливі не лише для застосування конкретних норм. Вони визначають правові орієнтири для громадян, правників і законодавця та допомагають зрозуміти правову реальність, у якій ми живемо.
Коли критерії Суду змінюються без переконливого пояснення, страждає передбачуваність конституційного захисту і стабільність правової системи. Адже Конституція має гарантувати сталі стандарти захисту прав незалежно від процесуальної форми втручання держави. Чи дотримався цього принципу сам Конституційний Суд? Пропоную розібратися з орбіти мого власного юридичного сприйняття.
Перше рішення від 21 липня 2026 року № 8-р(ІІ)/2026[1]
У травні 2015 року під час обшуку в скаржника вилучили певну суму коштів. Слідчий визнав кошти речовими доказами, але у вересні 2019 року прокурор скасував відповідну постанову. Майно так і не повернули.
У грудні 2022 року Гудиренко звернувся зі скаргою до слідчого судді. Суддя відмовив у її задоволенні через недостатність поданих доказів. Апеляційний суд відмовив у відкритті провадження, оскільки КПК України не передбачав можливості оскаржити таку ухвалу.
КСУ визнав відповідне обмеження неконституційним. Визначальною стала тривалість втручання у право власності й відсутність ефективного механізму його захисту.
Особливу увагу Суд приділив тому, що в кримінальному провадженні жодній особі не повідомили про підозру. За таких обставин досудове розслідування може тривати невизначений час, а право подати заперечення проти ухвали слідчого судді під час підготовчого провадження фактично залишається недоступним.
Друге рішення від 14 жовтня 2026 року № 12-р(ІІ)/2026[2]
Тут майно було арештоване на підставі судових рішень. Власники звернулися з клопотаннями про скасування арешту, отримали відмови, але оскаржити їх в апеляційному порядку не змогли.
Показовою є хронологія справи цього скаржника. Арешт нерухомості було накладено ще 2 вересня 2020 року. Майже через п'ять років, 26 червня 2025 року, слідчий суддя відмовив у його скасуванні. Апеляційний суд відмовив у відкритті провадження, а Верховний Суд підтвердив неможливість такого оскарження.
Отже, КСУ постав перед ситуацією, коли арешт майна існував майже п'ять років, а власник не міг домогтися апеляційного перегляду актуальної відмови в його скасуванні.
Однак цього разу Конституційний Суд вирішив, що таке законодавче регулювання відповідає Конституції України.
Один конституційний тест — протилежні результати
В обох рішеннях КСУ виходить із того, що право на апеляційне оскарження проміжних процесуальних ухвал не є абсолютним. Законодавець може його обмежувати за дотримання певних критеріїв. Порівняймо, як вони застосовані у двох справах.
|
Критерій
|
Липень. Тимчасове вилучення
|
Жовтень. Арешт майна
|
|
Право на апеляцію
|
Не абсолютне
|
Не абсолютне
|
|
Юридична визначеність
|
Дотримана. Заборона оскарження чітка
|
Дотримана. Заборона оскарження чітка
|
|
Легітимна мета
|
Суд дійшов висновку про її відсутність
|
Забезпечення розумних строків, запобігання затягуванню
|
|
Альтернативні засоби захисту
|
Скарга слідчому судді та заперечення під час підготовчого провадження не забезпечують ефективного захисту
|
Первинна апеляція на арешт, клопотання про його скасування, повторні звернення і заперечення під час підготовчого провадження визнані достатніми
|
|
Тривалість обмеження
|
Може бути невизначеною, особливо за відсутності підозри
|
Суд не надав такій самій проблемі визначального значення
|
|
Пропорційність
|
Ефективного захисту не забезпечено
|
Обмеження визнано пропорційним
|
|
Законодавче упущення
|
Наявне
|
Не встановлено
|
|
Результат
|
Неконституційно
|
Конституційно
|
Різний результат сам собою не свідчить про непослідовність КСУ. Але Суд повинен переконливо пояснити, чому певна відмінність між двома ситуаціями є настільки суттєвою, що виправдовує різні стандарти захисту.
На мою думку, у жовтневому рішенні такого пояснення бракує.
А якщо застосувати жовтневу логіку до тимчасового вилучення?
Спробуймо перевірити липневе рішення за критеріями, на які КСУ спирався в жовтні.
Право на апеляцію не є абсолютним. Це беззаперечно. Конституція гарантує апеляційний перегляд справи по суті, але не кожної проміжної ухвали слідчого судді.
Юридичної визначеності дотримано. Це прямо встановив сам КСУ в липневому рішенні. Статті 307 і 309 КПК України чітко визначали, які ухвали підлягають апеляційному оскарженню.
Легітимна мета обмеження існує. Принаймні її можна обґрунтувати тими самими міркуваннями, які Суд навів у жовтні, а саме процесуальна економія, забезпечення розумних строків і недопущення зловживань правом на оскарження.
Чому ці аргументи є переконливими щодо арешту майна, але не були такими щодо тимчасового вилучення?
Могли бути також альтернативні засоби захисту. Особа могла повторно вимагати повернення майна від слідчого чи прокурора, оскаржувати бездіяльність слідчому судді повторно, за певних умов повторно звертатися зі скаргою, а згодом — подати заперечення під час підготовчого провадження.
Отже, якщо керуватися жовтневим підходом, можна було б стверджувати, що особа має достатній набір процесуальних можливостей, а обмеження права на апеляцію є пропорційним.
Але тут виникає принципова проблема. Наявність процесуального механізму ще не означає його ефективності. Можна неодноразово звертатися до слідчого, який не повертає майно. Можна повторно подавати скарги слідчому судді. Можна чекати підготовчого провадження, яке взагалі невідомо коли розпочнеться.
Проте сам перелік таких можливостей не доводить, що особа може реально поновити своє порушене право. Саме це КСУ визнав у липні. Але в жовтні повторні звернення й інші процесуальні гарантії вже стали підставою для висновку про достатність судового захисту.
А тепер застосуймо липневий підхід до скасування арешту майна
Інші механізми можуть бути неефективними, а первинна апеляція не гарантує законності арешту через кілька років. КСУ вважає важливою гарантією можливість апеляційного оскарження первинної ухвали про арешт. Однак така апеляція перевіряє законність рішення на момент його ухвалення.
Уявімо, що у 2024 році слідчий суддя наклав на майно арешт для збереження речового доказу. Власник оскаржив ухвалу, але апеляційний суд залишив її без змін. Минає два роки. За цей час проведено необхідні експертизи, здійснено огляди, отримано копії документів. Потреба в подальшому арешті могла відпасти. Власник звертається до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна на підставі статті 174 КПК України. Слідчий суддя відмовляє. Оскаржити цю відмову вже неможливо.
Чому апеляційна перевірка законності арешту майна у 2024 році повинна гарантувати правомірність його застосування у 2026? Накладення арешту і його подальше скасування — це різні процесуальні питання. У першому випадку суд оцінює наявність початкових підстав для втручання в право власності. У другому — чи зберігається потреба в такому втручанні.
Первинна апеляція не може гарантувати законності арешту на невизначене майбутнє, а повторне клопотання не замінює апеляції. Інша гарантія, на яку посилається КСУ, — право повторно звернутися з клопотанням про скасування арешту.
Але що робити, якщо слідчий суддя неправильно оцінив докази, не врахував зміну обставин або безпідставно відмовив у скасуванні арешту? Знову звертатися до слідчого судді? Але в межах ВАКСу це не має сенсу, бо слідчий суддя закріплюється за справою. А що робити в містах, де в суді працює двоє суддів? Там слідчий суддя завжди один. А якщо він чи інший суддя знову відмовить, подавати третє клопотання? Повторне звернення може бути корисним, коли з'явилися нові обставини. Але воно не замінює перевірки правильності вже ухваленого рішення.
Саме цю різницю КСУ фактично проігнорував.
У липневому рішенні КСУ визнав також неефективним відкладення судового захисту до підготовчого провадження, оскільки за відсутності повідомлення про підозру досудове розслідування може тривати невизначений час. Але чим у цьому аспекті відрізняється арешт майна?
У справі, над якою я працюю, від вилучення й арешту майна минуло вже близько двох років. Підозру нікому не повідомлено. Коли завершиться розслідування і чи дійде справа до суду, невідомо. Увесь цей час арешт залишається чинним.
Отже, проблема, яку КСУ в липні визнав підставою для висновку про неконституційність обмеження, може виникнути і щодо арештованого майна. У справі, яка стала приводом для розгляду питання про конституційність апеляційного оскарження відмови у скасуванні арешту, минуло вже 5 років.
Тобто в липні десятирічне утримання вилучених коштів стало важливим аргументом на користь необхідності ефективного судового захисту. У жовтні тривалість арешту не отримала аналогічної конституційної оцінки.
Тоді виникає запитання: після якого строку обмеження права власності потребує додаткових гарантій? Після двох років, п'яти чи десяти?
На мою думку, вирішальним має бути не конкретний строк, а реальна можливість особи домогтися перегляду необхідності подальшого втручання в її права.
Як апеляція на арешт затягує досудове розслідування
Це, мабуть, найбільш дискусійний аргумент жовтневого рішення. У підпункті 4.8 КСУ зазначає, що обмеження апеляційного оскарження потрібне, щоб запобігти затягуванню досудового розслідування через неодноразове ініціювання апеляційного перегляду ухвал з того самого питання.
Але як саме апеляція на відмову скасувати арешт майна впливає на строки розслідування? Подання клопотання про скасування арешту не зупиняє досудового розслідування. Гіпотетичне апеляційне оскарження відмови також не повинно автоматично зупиняти проведення слідчих дій або перебіг процесуальних строків. Слідчий і надалі може збирати докази, допитувати свідків, призначати експертизи й завершити розслідування. А якщо обвинувальний акт буде направлено до суду, арешт майна не припиниться автоматично. Спір щодо нього просто перейде на стадію судового провадження.
Звичайно, апеляційний перегляд потребуватиме часу суду, прокурора й інших учасників. Але процесуальне навантаження судової системи і затягування досудового розслідування — це різні речі.
КСУ не пояснив, як саме апеляційний перегляд відмови скасувати арешт заважає завершити розслідування. Особливо дивно, що водночас Суд визнає, що можливість повторно звернути до слідчого судді є ефективною альтернативою. Але такі звернення також потребують судових засідань, часу прокурора, дослідження доказів та інших процесуальних ресурсів. Чому повторні клопотання не створюють ризику затягування, а апеляційний перегляд — створює?
Якщо проблема полягає в потенційних зловживаннях, законодавець може встановити розумні процесуальні запобіжники, зокрема щодо повторного перегляду тих самих обставин. Повна заборона апеляційного оскарження є значно суворішим обмеженням. Але КСУ не пояснив, чому менш обтяжливі засоби були б недостатніми.
А якщо майно належить людині, яка взагалі не є підозрюваною? Жовтневе рішення значною мірою побудоване навколо потреб кримінального переслідування: забезпечення ефективності розслідування, притягнення винних до відповідальності й захисту інтересів потерпілих.
Однак арешт майна може застосовуватися не лише до підозрюваного чи обвинуваченого. За статтею 170 КПК України арешт може бути накладено на майно інших осіб за наявності встановлених законом підстав.
Це може бути майно підприємства, членів сім'ї, співвласників нерухомості чи інших осіб, які не мають стосунку до ймовірного злочину.
Уявімо власника підприємства, активи якого арештовані для збереження речових доказів. Минуло три роки, про підозру йому не повідомлено, але він не може повноцінно розпоряджатися своїм майном. Слідчий суддя відмовляє в скасуванні арешту.
За логікою КСУ, людина має достатні гарантії: первинна апеляція на арешт, повторні клопотання й інші процесуальні механізми. Але чому власник, який не є підозрюваним, повинен роками очікувати на завершення чужого кримінального провадження, щоб домогтися повноцінного захисту права власності? КСУ формально згадує права третіх осіб, проте не аналізує в належний спосіб, наскільки ефективними є відповідні гарантії саме для тих власників, які не мають процесуального статусу підозрюваного чи обвинуваченого.
На мою думку, у цьому проявляється обвинувальний ухил жовтневого рішення: інтереси кримінального переслідування отримали перевагу над оцінкою реальних наслідків арешту для власників майна.
Законодавче упущення, якого КСУ не помітив. У липні Суд застосував концепцію законодавчого упущення (legislative omission). Її суть полягає в тому, що законодавець не передбачив необхідного правового механізму для реалізації конституційних гарантій.
Саме таким упущенням КСУ визнав відсутність можливості апеляційно оскаржувати відмову повернути тимчасово вилучене майно. А чи не виникає аналогічна проблема зі скасуванням арешту?
Пункт 9 частини першої статті 309 КПК України передбачає можливість оскаржити ухвалу про арешт майна або відмовити в ньому. Отже, коли слідчий суддя відмовляє слідчому чи прокурору в накладенні арешту, сторона обвинувачення може ініціювати апеляційний перегляд. Водночас коли слідчий суддя відмовляє власнику в скасуванні вже накладеного арешту, останній не може оскаржити таке рішення.
Ідеться про різні процесуальні питання, але обидва безпосередньо пов'язані з допустимістю втручання держави у право власності. В одному випадку законодавець забезпечив можливість переглянути відмову в застосуванні обмеження. В іншому — не передбачив перегляду відмови це обмеження припинити.
Чому така процесуальна асиметрія є виправданою? Якщо в липні відсутність необхідної процесуальної гарантії становила законодавче упущення, то в жовтні КСУ мав щонайменше пояснити, чому аналогічна відсутність гарантії не є таким упущенням.
Окрема думка Городовенка. Чи не випередила вона жовтневе рішення?
Особливої уваги заслуговує окрема думка судді КСУ[3] Віктора Городовенка щодо липневого рішення. Він загалом погодився з результатом, але висловив низку зауважень до мотивувальної частини.
Насамперед суддя наголосив, що Конституція не гарантує апеляційного оскарження кожної процесуальної ухвали, а законодавець має право встановлювати обмеження. Водночас Городовенко звернув увагу, що КСУ недостатньо дослідив усю сукупність альтернативних механізмів захисту й не встановив, чи саме через відсутність можливості подати апеляцію Гудиренко не зміг повернути своє майно. Зокрема, заявник тривалий час не звертався з вимогами про повернення майна і зрештою не надав необхідних доказів слідчому судді.
Ще один важливий аргумент — це критика висновку про відсутність легітимної мети обмеження. На думку Городовенка, обмеження апеляційного оскарження може переслідувати цілком правомірну мету, пов'язану із забезпеченням розумних строків і недопущенням зловживань. Тому потрібно було перевіряти насамперед пропорційність обмеження, а не заперечувати наявність його мети.
І ось через 85 днів КСУ ухвалює жовтневе рішення, у якому аналізує саме ті критерії, на необхідності повноцінного застосування яких наголошував Городовенко: юридичну визначеність, легітимну мету, альтернативні механізми захисту і пропорційність.
Проте тепер Суд використовує їх для обґрунтування конституційності обмеження. Виникає закономірне запитання, чому в липні альтернативні засоби захисту були недостатніми, а в жовтні виявилися достатніми, хоча деякі з них мають однакові недоліки. І чому висновок про легітимну мету змінився настільки кардинально?
Городовенко також застерігав, що КСУ не повинен фактично підміняти законодавця, постійно розширюючи перелік процесуальних ухвал, які підлягають апеляції. Із цим можна погодитися. Проте саме тому Суд має сформулювати єдиний і зрозумілий конституційний стандарт, за допомогою якого можна буде визначити, за яких умов обмеження права на апеляційне оскарження є допустимим. І застосовувати його послідовно.
Я не стверджую, що обидва рішення обов'язково мали бути однаковими. Тимчасове вилучення і арешт майна відрізняються за юридичною природою. Наявність первинного судового контролю та апеляційного оскарження арешту безумовно має значення.
Але ця обставина не звільняє державу від обов'язку забезпечувати ефективний судовий захист протягом усього часу обмеження права власності. Потреба в арешті повинна зберігатися не лише на момент його накладення. Подальше застосування цього заходу також має бути законним, обґрунтованим і пропорційним.
Якщо власник вважає, що необхідність арешту відпала, а слідчий суддя безпідставно відмовляється його скасувати, держава повинна забезпечити реальний механізм перевірки відповідного рішення. Чи завжди це має бути апеляція? Можливо, ні. Але тоді КСУ повинен пояснити, який альтернативний механізм забезпечує не менш ефективний захист. І чому цей механізм визнається достатнім щодо арешту майна, але аналогічні гарантії не спрацювали під час оцінки тимчасового вилучення. Такого пояснення в жовтневому рішенні бракує.
Конституційний Суд може розвивати власні юридичні позиції та змінювати підходи, але такі зміни потребують переконливого обґрунтування. Інакше конституційність законодавчих обмежень залежатиме від того, який із мінливих критеріїв Суд назве визначальним у конкретній справі. У липні — це тривалість втручання у право власності й неефективність альтернативних засобів захисту. У жовтні — це розумні строки розслідування і наявність формальних процесуальних гарантій.
На мою думку, така непослідовність є небезпечною насамперед для передбачуваності конституційного захисту і стабільності правової системи. Оскільки висновки КСУ часом важливі й корисні не стільки для практичного розуміння та реалізації норм права, скільки для розуміння правової реальності, у якій ми живемо, і того, якими загальними принципами й критеріями мають керуватися громадяни, та правники, а надто законодавці.
Конституція повинна забезпечувати сталі стандарти захисту прав людини незалежно від того, у якій процесуальній формі держава обмежує її право власності. І саме від Конституційного Суду ми маємо очікувати найбільшої послідовності в застосуванні цих стандартів.
[1] Рішення Конституційного Суду України від 21 липня 2026 року у справі № 3-221/2023(409/23). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v008p710-26#Text
[2] Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2026 року у справі № 3-185/2025(379/25, 495/25). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v012p710-26#Text
[3] Віктор Городовенко. Окрема думка судді Конституційного Суду України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/nb08d710-26#Text