Непрямі докази в антикорупційних розслідуваннях

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Непрямі докази в антикорупційних розслідуваннях

В антикорупційних розслідуваннях часто постає проблема доказування умислу та/або усвідомлення протиправності своїх дій особою, яка вчинила об’єктивну сторону злочину. Побоюючись, що суд не прийме позицію обвинувачення щодо такої особи без прямих доказів (таких як матеріали прослуховування, переписки між учасниками злочину, безпосередні зустрічі учасників злочину під час його планування або вчинення чи отримання службовою особою неправомірної вигоди від злочину), прокурори часто утримуються від погодження повідомлень про підозру, що унеможливлює притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Денис Гюльмагомедов

24 January, 2023

1748

Непрямі докази в антикорупційних розслідуваннях

Чи така обережність обґрунтована? Або ця невпевненість прокурорів — перепона для боротьби з корупцією в Україні?

На мій погляд, перш за все необхідно відштовхуватися від того, що Національне антикорупційне бюро України і Спеціалізована антикорупційна прокуратура — це спеціалізовані органи. Спеціалізація означає підвищену професійність, концентрацію знань, методик і навичок у вузькій сфері. Наша вузька сфера — доказування корупційних злочинів і злочинів, пов’язаних із легалізацією майна, одержаного злочинним шляхом.

Наша спеціалізація як антикорупційних органів має проявлятися у спроможності доводити позицію обвинувачення в корупційних злочинах з урахуванням того, що вони здебільшого вчиняються компетентними людьми професійно й латентно.

Умисел, намір і мета в таких злочинах переважно доводитимуться саме за сукупністю непрямих доказів, які потрібно оцінювати з використанням розтлумаченого поняття стандарту доказування, апелюючи до правових і фактичних презумпцій, описуючи обставини вчинення злочину загалом і говорячи про наявність конклюдентних дій, які й доводять необхідні елементи складу злочину. Водночас об’єктивна сторона діяння має бути доведена на основі достатньої сукупності доказів, у тому числі прямих.

ЩО ГОВОРИТЬ МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО?

Конвенцією ООН проти корупції визначено, що усвідомлення, намір або умисел як необхідні елементи злочину можуть бути встановлені з об'єктивних фактичних обставин справи [стаття 28 Конвенції ООН проти корупції]. Те саме закріплюють стаття 5 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, стаття 9 Конвенції ООН проти легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Можливість застосування положень Конвенції ООН проти корупції випливає як з кримінального процесуального законодавства (ч. 2 ст. 1 КПК), так і із законодавства про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 3 КК).

Під «об’єктивними фактичними обставинами», з яких відповідно до Конвенції ООН проти корупції можуть бути встановлені усвідомлення, намір або умисел, слід розуміти:

прямі докази наявності такого усвідомлення, наміру або умислу (записи обговорення особою обставин готування до злочину, його безпосереднього вчинення, а також його приховування чи маскування під цивільно-правові або господарські відносини, вилучені власноручні записи про планування злочину тощо);

непрямі докази наявності усвідомлення, наміру або умислу, які випливають з фактичних даних, про: а) поведінку особи до вчинення злочину (штучне створення передумов для вчинення злочину, спонукання підлеглих або пов’язаних осіб брати участь у вчиненні злочину або не перешкоджати його вчиненню, удаване самоусунення від контролю законності дій, економічної доцільності укладених договорів, відступлення від звичайної або раціонально-обачливої ділової практики); б) поведінку особи після вчинення злочину (приховування злочину, перешкоджання розслідуванню, допомога іншим фігурантам).

Формулювання «можуть бути встановлені з об’єктивних фактичних обставин справи» дозволяє при кваліфікації діяння ґрунтуватися на доказах відповідної поведінки особи до, під час та після вчинення злочину, її обізнаності у відповідній сфері відносин, наявності зв’язків і характеру відносин з іншими залученими особами, нехтуванні можливістю перевірити законність дій або економічну доцільність договірних відносин тощо.

НЕПРЯМІ ДОКАЗИ Й ДОВЕДЕННЯ «ПОЗА РОЗУМНИМ СУМНІВОМ»

У цьому контексті доречно згадати про стандарт доказування «поза розумним сумнівом». Він не тотожний поняттю «істина», а передбачає позначення рівня ймовірності, до якого обставина повинна бути підтверджена доказами.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, встановлених у суді, — це та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред’явленим обвинуваченням.

Слід звернути увагу, що будь-який сумнів у правдивості версії сторони обвинувачення має бути обґрунтованим. Тобто якщо загалом представленою сукупністю доказів сторона обвинувачення досягає необхідного високого рівня ймовірності, то протилежна сторона не може будувати альтернативні версії лише на власних припущеннях, а повинна обґрунтовувати свої контраргументи доказами.

МОВЧАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО: НЕДОЛІК ЧИ ПЕРЕВАГА ДЛЯ СТОРОНИ ОБВИНУВАЧЕННЯ?

Під час доказування стороні обвинувачення не слід ігнорувати відсутність інших розумних версій пояснення подій, які є предметом розслідування, як правило, ідеться про мовчання особи, що притягається до кримінальної відповідальності. Конвенція про захист прав людини гарантує особі право на мовчання. Проте таке право не позбавляє ані сторону обвинувачення, ані суд можливості оцінювати мовчання як факт відсутності іншого розумного пояснення.

ЄСПЛ у своїй практиці зазначає, що обвинувальний вирок не повинен ґрунтуватися лише або переважно на мовчанні обвинуваченого. Проте право зберігати мовчання не може перешкодити суду брати до уваги мовчання обвинуваченого — у ситуаціях, що вимагають від нього ясних пояснень під час оцінювання переконливості доказів, представлених обвинуваченням.

Часто буває, що сторона захисту не поспішає проголошувати свою версію подій, допоки не ознайомиться з усіма матеріалами кримінального провадження. Тактика зрозуміла — версія має врахувати всі докази сторони обвинувачення й не допустити явних суперечностей з очевидно встановленими фактами. У такому разі підозрюваний відмовляється давати показання на досудовому розслідуванні, але в судовому провадженні намагається логічно й послідовно розвивати власне виправдувальне тлумачення встановлених досудовим розслідуванням фактів.

Стороні обвинувачення не слід сприймати таку тактику захисту за належне. Потрібно шукати можливості використовувати мовчання підозрюваного як додатковий аргумент, який суд має оцінити разом з іншими доказами.

ВИМОГА ДОКАЗУВАННЯ ТІЛЬКИ ПРЯМИМИ ДОКАЗАМИ — НЕДОСЯЖНИЙ СТАНДАРТ?

Варто згадати про неприпустимість встановлення судом надзвичайного і заздалегідь недосяжного стандарту доказування як такого, що призводить до порушення права на справедливий суд [правова позиція судді Верховного Суду Костянтина Пількова[1]]. Цей стандарт використовується в господарському та цивільному судочинстві, а також у практиці ЄСПЛ у контексті гарантій доступу до правосуддя. Водночас такий стандарт може бути екстрапольований і на кримінальний процес у частині доведеності умислу, усвідомлення та мети вчинення злочину, адже, по суті, це когнітивні аспекти діяльності людини, які винна особа може ретельно приховати від органів досудового розслідування, діючи розсудливо та ретельно. При цьому розсудливість і кмітливість правопорушника не може бути перепоною для притягнення його до кримінальної відповідальності. Саме тому вимога прямих доказів, які свідчать про умисел, намір, мету, як безальтернативних джерел доказування — це порушення принципу неприпустимості встановлення надзвичайного й заздалегідь недосяжного стандарту доказування в кримінальному процесі. Така проблема може бути розв’язана шляхом доказування означених елементів складу злочину за фактичними обставинами з використанням сукупності непрямих доказів і фундаментальних знань кримінального процесу.

ГОЛОВНІ ВИСНОВКИ:

1

Усвідомлення, мотиви, намір і мета особи щодо вчинення злочину може доводитися на підставі об’єктивних фактичних обставин справи — сукупністю непрямих доказів.
2

Право особи на мовчання не позбавляє суд можливості використовувати мовчання обвинуваченого при оцінюванні переконливості доказів, представлених обвинуваченням.
3

Версії сторони захисту не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а мають бути обґрунтовані доказами.
4

Стандарт «поза розумним сумнівом» не тотожний поняттю «істина», а передбачає позначення рівня ймовірності, до якого обставина повинна бути підтверджена доказами.
5

Суд не може встановлювати заздалегідь недосяжний стандарт доказування для сторін, зокрема і щодо суб’єктивної сторони злочину.

Впровадження цих положень у практичній діяльності сторони обвинувачення сприятиме активізації боротьби зі злочинністю та формуванню практики, що ґрунтується в тому числі на положеннях міжнародних договорів і справжній змагальності.

СУДОВА ПРАКТИКА

На завершення для ілюстрації підходу наведемо приклад судового рішення — рішення Верховного Суду, у якому використана сукупність непрямих доказів (рішення від 7 грудня 2020 року у справі № 728/578/19).

«…Як засвідчує судова практика, доказування тих чи інших обставин злочину досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх, у тому числі непрямих доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою.

Як вбачається з судових рішень, у цьому кримінальному провадженні дійсно відсутні прямі докази на підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_2. Однак скоєння цього злочину саме ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій встановили на підставі сукупності інших вищенаведених належних і допустимих непрямих доказів, які з урахуванням обставин цього кримінального провадження та висунутих на свій захист непослідовних версій засудженої щодо обставин смерті потерпілої, що не узгоджувалися із вказаними доказами, дозволили судам першої та апеляційної інстанцій встановити винуватість ОСОБА_1 у вчиненні умисного вбивства відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом».

Версії засудженої, висунуті на свій захист, були проаналізовані апеляційним судом і визнані неспроможними, з чим погоджується Верховний Суд…».

[1] Детальніше: bit.ly/2Nfsl5b; постанова Верховного Суду в справі № 910/5446/19 від 2 грудня 2020 року (господарський процес).

корупція розслідування