Перед розслідувачами воєнних злочинів в Україні постають величезні виклики

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Перед розслідувачами воєнних злочинів в Україні постають величезні виклики

Міжнародні інституції приєднуються до українських прокурорів у, можливо, найбільшій спробі притягнути воєнних злочинців до відповідальності. Але труднощі й небезпеки, з якими вони стикаються, теж мають винятковий характер.

12 July, 2022

571

Перед розслідувачами воєнних злочинів в Україні постають величезні виклики

Автор: Валері Хопкінс (Valerie Hopkins), міжнародний кореспондент Нью-Йорк Таймс (international correspondent for the NYT)

Оригінальна назва: Investigators of War Crimes in Ukraine Face Formidable Challenges (July 3, 2022, The New York Times)

Переклад: Євген Крапивін, контентний редактор JustTalk

КОРОПИ, Україна. Четверо чоловіків тягнули довгі смужки тканини, щоб підняти труну із зяючої діри на задньому дворі невеликого будинку. Вони відкрили кришку, щоб побачити запліснявілий труп Олексія Кетлера, який був убитий миттєво від осколків, коли міномет обістріляв дорогу в Коропах, селі поблизу Харкова на північному сході України, у березні.

Олексій Кетлер, батько двох маленьких дітей, святкував би свій 33-й день народження 25 червня, якби не опинився біля свого будинку в невідповідний час. Тепер його тіло стало ще одним доказом у широкомасштабних зусиллях України зі збору доказів для судового переслідування Росії та її військових за воєнні злочини, які полягають у жорстоких вбивствах українських мирних жителів.

Експерти кажуть, що процес йде надзвичайно швидко і може стати найбільшою в історії спробою притягнути воєнних злочинців до відповідальності. Але тут [перед системою правосуддя] постає низка величезних викликів.

По-перше, розслідування ведуться навіть тоді, коли на сході країни триває війна (військові дії). Коли слідчі оглядали тіло Олексія Кетлера, неподалік лунали звуки зустрічних обстрілів [як української, так і російської артилерії]. Українські гелікоптери, які, швидше за все, доставляли нові війська [та боєприпаси] на лінію фронту, літали низько над головою.

Крім того, незважаючи на те, що докази збирають як українські, так і закордонні слідчі, координація між ними невелика. І, незважаючи на наплив експертів, «справді не вистачає людей», щоб розслідувати, готувати обвинувальні акти та чинити правосуддя у таких справах, зазначає Андрій Кравченко, заступник прокурора області, який сидить у своєму кабінеті в центрі Харкова, не зважаючи на те, що звук обстрілу, здається, наближається.

Одну будівлю, яку прокурори використовували як офіс, було вражено ракетами, що, на думку Кравченка, було зроблено умисно [саме проти його команди], і тепер вона часто змінює свій штаб.

Запит на справедливість високий.

Юрій Бєлоусов, головний прокурор України у справах про воєнні злочини, зазначив, що судова система України наразі майже повністю присвячена розслідуванню воєнних злочинів, і більшість із 8300 прокурорів, які наявні в Україні, збирають докази [в цій категорії проваджень].

Українські суди вже ухвалили шість обвинувальних вироків стосовно російських військових. Минулого тижня Генеральний прокурор заявила, що розслідується ще майже 20 000 кримінальних проваджень — щодо звинувачень у катуваннях, зґвалтуваннях, убивствах під час страти і так далі. А також депортації цивільного населення – за словами пана Бєлоусова, це десятків тисяч українців, яких вивезли до Росії.

Водночас сотні міжнародних експертів, слідчих і прокурорів приїхали в Україну з алфавітного супу міжнародних інституцій (“alphabet soup of international agencies” – авторка має на увазі безліч абревіатур, які мають міжнародні організації, прим. пер.).

На початку війни в Україну прибув головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан із кількома десятками слідчих. Але суд, який базується в Нідерландах, розглядає обмежену кількість справ і зазвичай прагне переслідувати лише вищий ешелон політичних і військових керівників держави.

І це повільний механізм: слідчі, які розслідували справу російсько-грузинського збройного конфлікту 2008 року, не зверталися за ордерами на арешт аж до цього року.

Також є низка інших ініціатив. Амаль Клуні, юрист-міжнародник з прав людини, який входить до команди, яка консультує український уряд щодо подання міжнародного судового позову проти Росії пояснює, що Організація Об’єднаних Націй створила комісію з розслідування порушень прав людини в Україні — до складу якої входять три експерти з прав людини — але не може створити офіційний трибунал, оскільки Росія має право вето в Раді Безпеки ООН.

Слідчі в Польщі відбирають показання біженців, які виїхали з України, щоб потім передати їх українській прокуратурі. Франція скерувала мобільні групи, які спеціалізуються на аналізі ДНК для збору доказів разом з українським органами правопорядку. Неурядові організації, що розташовані в Києві, столиці України, вирушають на території, які нещодавно були окуповані російськими військовими, щоб зібрати свідчення потерпілих.

Участь кількох країн та організацій не обов’язково призводить до продуктивнішого розслідування, зазначає Уейн Джордаш, британський юрист, який спеціалізується на кримінальному праві та наразі живе в Україні. Пан Джордаш, який входить до складу міжнародної робочої групи з підтримки української прокуратури, критично оцінює деякі спроби допомогти Україні в судовій сфері, назвавши це «димом і дзеркалом» (smoke and mirrors – “пусканням диму в очі”, прим. пер.), без результатів та чітких пріоритетів (вірогідно тут мається на увазі залучення суддів з інших юрисдикцій для притягнення до відповідальності російських військових – прим. пер.).

Він зазначив, що слідчі Міжнародного кримінального суду тільки починають роботу, і експерти з інших країн також приїжджають протягом кількох тижнів.

«Ви не можете наскоком поринути у розслідування на два тижні й очікувати, що такі дії принесуть значну користь», — зазначає Уейн Джордаш.

Іва Вукусич, дослідниця постконфліктного правосуддя в Утрехтському університеті, зазначає: «Ресурси вкладаються, але, можливо, згодом ми побачимо, що вони марнуються, бо витрачаються не в тому напрямі», наприклад, коли дублюються зусилля з розслідування злочинів, а не надається психосоціальної підтримка потерпілим.

Пані Вукусич відзначила масштабність такої ініціативи. За її словами, по всій країні «є тисячі потенційних підозрюваних і тисячі потенційних судових процесів». За її словами, усі матеріали мають бути належним чином зібрані та проаналізовані.

«Якщо у вас є 100 000 предметів, що можуть бути доказами — відео, заяв, документів — але ви не знаєте, для чого це все [збирається], це обмежує можливість використання таких матеріалів», – сказала пані Вукусич.

Вона також попередила, що керівництво Міжнародного кримінального суду може зіткнутися з критикою через надто тісну співпрацю з українською владою, оскільки, за її словами, Україна також є «актором цієї війни» (an actor in this war) (скоріше за все мається на увазі, що Україна є стороною збройного конфлітку, отже воєнні злочини з її боку також можуть стати предметом розгляду МКС – прим. пер.).

Вона побоюється, що українські посадовці дуже сподіваються на відновлення справедливості і, можливо, витрачають ту малу кількість ресурсів, що мають (scarce resources), на заочне судочинство (in ansentia trials).

«Жодна велика справа не буде завершена за два або п’ять років через масштаби насильства та той факт, що воно триває так довго», – сказала вона.

Юрій Бєлоусов, головний прокурор України у справах про воєнні злочини, погоджується з цим. «Ми граємо в довгу гру», – зазначає він. Навіть якщо воєнного злочинця судитимуть і заочно засудять, то: «Ми розуміємо, що через рік, два, три чи п’ять цим хлопцям не уникнути [реального] покарання».

Юрій Бєлоусов сказав, що він цінує міжнародну допомогу, але її координація стала «найбільшим викликом», з яким зіткнулися органи правопорядку.

Наприклад, харківські прокурори використали новий блискучий криміналістичний набір, подарований Європейським Союзом, для ексгумації тіл в селі Коропи на північному сході України. Але поліцейський із підрозділу в Дмитрівці, що за 45 хвилин їзди на захід від Києва, сказав, що вони не бачили і не зустрічалися з міжнародними слідчими та не отримували від них жодного обладнання.

Юрій Бєлоусов також зазначив, що Україна хоче взяти на себе ініціативу в судовому переслідуванні цих справ, що є відмінністю від попередніх постконфліктних ситуацій, коли національна влада спочатку залишала процес на розгляд міжнародних трибуналів.

Але більшість українських слідчих мають невеликий досвід розслідування такого виду злочинів.

Наприклад, Андрій Андрійчук, який приєднався до поліції в регіоні на захід від Києва два роки тому, сказав, що раніше його робота включала розслідування місцевих конфліктів або крадіжок худоби. Тепер воно включає «набагато більше трупів» (a lot more corpses), сказав він.

Недавнього сонячного дня його покликали в лісистий масив поблизу міста Дмитрівка. За кілька днів до цього в поліцію зателефонували лісники, які приїхали на [виявлену] могилу чоловіка. Загиблого Миколу Медвідя, якому було 56 років, поховали за паспортом; його капелюх висів на вершині хреста, зробленого з паличок.

Його донька та двоюрідний брат впізнали його тіло. У місцевому моргу офіційно встановили причину смерті: постріл у груди, що спричинив смерть.

Відтоді його донька Марія Тремало не отримувала інформації від органів досудового розслідування. У кримінальному провадженні не знайшли жодного свідка, і незрозуміло, хто міг убити її батька і чому. Проте вона жадає справедливості.

«Мого батька ніколи не повернуть», – сказала вона. «Але я хотіла б, щоб винні були покарані».

Зараз це видається майже неможливим [у цій справі].

У Коропах, селі під Харковом, матері пана Кетлера – Надії Кетлер – було невтішно, коли здійснювали ексгумацію та працювали слідчі. Вона побрела дорогою до іншої частини своєї земельної ділянки. Шестеро посадовців стояли біля тіла її сина, фотографували та документували факт впізнання тіла його найкращим другом Михайлом Михайленком, який виглядав скам’янілим і пахнув перегаром.

Наступного дня тіло пана Кетлера було доставлено до міського моргу, де була встановлена остаточна причина смерті.

Зрештою пані Кетлер зібралася з силами, щоб показати слідчим кратер, утворений бомбою, що вбила її сина, і привела поліцію до цього місця. Пані Кетлер стояла, дивлячись на дерева, які шелестіли від вітру. Вона ні з ким не розмовляла. Вона сказала, що не знає, чи обвинувальний вирок у судовому процесі у справі про воєнні злочини, якщо він колись буде, полегшить біль втрати її дитини.

«Мені довелося двічі ховати свого сина», – розповідала пізніше пані Кетлер. «Розумієте, це досить важко зробити один раз, і доведеться робити це вдруге. Нікуди не дінеться біль матері».

війна розслідування воєнні злочини переклади

Схожі статті

Коли збройна агресія проти України стала “неминучою”?

Поводження з hors de combat (особами, які вибули зі строю під час збройного конфлікту) у війні Росії проти України