Право на захист у справах про міжнародні злочини: зобов’язання держави за ЄКПЛ

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Право на захист у справах про міжнародні злочини: зобов’язання держави за ЄКПЛ

Анна Козьменко

5 December, 2023

737

Право на захист у справах про міжнародні злочини: зобов’язання держави за ЄКПЛ

Стаття 6 § 3 (c) Конвенції про захист прав людини (далі — Конвенція) в її кримінально-процесуальному аспекті гарантує право кожного обвинуваченого захищати себе особисто чи користуватися юридичною допомогою захисника, обраного на власний розсуд, або — за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Право на безоплатну правову допомогу є окремим правом. Права, перелічені в статті 6 § 3, — це конкретні елементи концепції справедливого судового розгляду в кримінальному провадженні, закріпленої в статті 6 § 1. Внутрішня мета цих елементів завжди полягає в тому, щоб сприяти забезпеченню справедливості кримінального провадження в цілому. Тому Суд нерідко розглядає питання дотримання права на захист як за статтею 6 § 3 (c), так і статтею 6 § 1 Конвенції, оцінюючи загальну справедливість кримінального провадження.

Більшість кримінальних проваджень і судових розглядів у справах про міжнародні злочини (порушення законів і звичаїв війни воєнними злочинами, агресія, геноцид) здійснюється in absentia, що зумовлює обов’язкову участь захисника. Немало справ про колабораційну діяльність і суміжні з нею злочини також розслідуються у формі спеціального досудового розслідування. Нещодавня дискусія JustTalk «Право на захист у справах про воєнні злочини» показала, що важливість ефективного захисту в таких справах розуміють і визнають усі учасники кримінального провадження — адвокати, сторона обвинувачення і суд. Водночас залишається певне нерозуміння того, який обсяг зобов’язань має держава, що означає «ефективна правова допомога» та як її реалізувати за відсутності обвинуваченого. У цій статті досліджується, як Європейський суд з прав людини (далі — Суд, ЄСПЛ) тлумачить право на захист згідно зі статтею 6 ЄКПЛ у межах позитивних обов’язків держави.

Перший обов’язок держави — власне, забезпечити безоплатного захисника, зокрема у випадку, коли цього потребують інтереси правосуддя. Відповідно до пункту 8 частини 2 статті 52 КПК України участь захисника в справах щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове розслідування або спеціальне судове провадження, є обов’язковою. Цей обов’язок держава реалізує через центри безоплатної вторинної правової допомоги, тож на цьому зупинимося й перейдемо до основного.

Стаття 6 § 3 (c) передбачає, що юридична допомога має бути «практичною і дієвою». Сам факт призначення державного захисника ще не означає ефективність такої допомоги, оскільки адвокат ex officio може зіткнутися з тривалими перешкодами або ухилятися від виконання своїх обов’язків.

Суд неодноразово зазначав, що жодне обмеження спілкування клієнтів зі своїми адвокатами-захисниками — як мовчазне, так і виражене — не повинно ставати на перешкоді ефективній допомозі захисника, право на яке має обвинувачений[1]. Приклади таких обмежень охоплюють прослуховування телефонних розмов між обвинуваченим і його адвокатом[2], нагляд з боку слідчого судді за контактами затриманого зі своїм захисником[3], неможливість вільного спілкування з адвокатом через загрозу застосування санкцій[4], обмеження в часі та можливостях підготовки захисту.

Утім, Суд каже, що випадки обмеження спілкування адвоката з клієнтом можуть бути виправдані, якщо на це є вагома причина[5]. «Переконливі підстави» можуть існувати в тому разі, якщо було переконливо доведено що заходи, які обмежують право на конфіденційне спілкування з адвокатом, були спрямовані на запобігання ризику змови через контакти адвоката із заявником, або у випадку сумнівів щодо професійної етики адвоката чи правочинності його поведінки[6].

На практиці українські адвокати можуть свідомо уникати встановлення зв’язків зі своїми підзахисними-громадянами Росії, побоюючись надмірної до себе уваги, стеження чи тиску з боку правоохоронних органів. Адвокат у жодному разі не повинен використовуватися держслужбами як засіб отримання інформації про особу підозрюваного, зазнавати будь-якого тиску з боку правоохоронних органів у зв’язку зі здійсненням своїх професійних обов’язків.

Що стосується неефективного представництва з вини адвоката, то Суд неодноразово підкреслював, що держава-учасниця не може нести відповідальність за всі недоліки призначеного або обраного обвинуваченим захисника[7]. Договірні держави зобов’язані втрутитися лише тоді, коли неспроможність адвоката забезпечити ефективне представництво є очевидною або належним чином доведена до їх відома[8].

Для кращого розуміння наведемо декілька справ про порушення статті 6 ЄКПЛ, де такі принципи та підходи були застосовані Судом у різних ситуаціях.

У справі Daud v. Portugal адвокат, призначений за програмою безоплатної правової допомоги, не вказав у своїх апеляційних скаргах, які саме правові норми, на його думку, були порушені, що призвело до визнання Верховним Судом апеляції неприйнятною. У своєму висновку Європейська комісія з прав людини зазначила, що в цій ситуації недоліки офіційно призначеного адвоката були очевидними й мали серйозні наслідки для захисту заявника, оскільки йому відмовили в доступі до Верховного Суду. За конкретних обставин справи та з огляду на той факт, що заявник був іноземцем, компетентні органи Португалії повинні були вжити заходів для забезпечення того, щоб заявник ефективно користувався своїм правом на допомогу захисника[9].

Схожою є справа Czekalla v. Portugal, у якій заявника-іноземця засудили до 15 років позбавлення волі за збут наркотичних речових за обтяжуючих обставин. Верховний Суд визнав неприйнятною апеляційну скаргу державного захисника, оскільки підстави апеляції не були належним чином обґрунтовані. Касаційна скарга не містила жодних доводів і не вказувала, яким чином слід було тлумачити й застосовувати положення законодавства, на порушення яких вона посилалася. Через декілька тижнів після подання вищезазначеним захисником апеляційної скарги заявник відмовився від його послуг й уклав договір з адвокатом, якого сам обрав, він також подав апеляцію, яку Суд, утім, не розглянув. ЄСПЛ сказав, що недотримання офіційно призначеним адвокатом простого й суто формального правила при подачі касаційної скарги з питань права до Верховного Суду мало вирішальне значення. На думку Суду, це було «очевидним порушенням», яке вимагало позитивних кроків з боку відповідних органів влади. Верховний Суд міг би, наприклад, запропонувати офіційно призначеному адвокату доповнити або виправити скаргу, а не оголошувати її неприйнятною. Суд вважав непереконливими доводи уряду про те, що таке запрошення немислиме з огляду на незалежність адвокатури від держави і могло б призвести порушення принципу рівності сторін. По-перше, Суд не бачив, як просте запрошення суду виправити формальну помилку могло вплинути на незалежність адвокатської професії. По-друге, не можна однозначно стверджувати, що така ситуація неминуче порушуватиме принцип рівності сторін, оскільки це скоріше прояв повноважень судді керувати судовим процесом, що здійснюється з метою належного відправлення правосуддя[10].

У справі Bogumil v. Portugal заявник, також іноземець, неодноразово подавав скарги на недбалість державного адвоката, однак тривалий час вони залишалися без реакції. Нового адвоката призначили в день слухання, не давши йому достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи та підготовки правової позиції. Суд вказав, що стикнувшись з таким «явним недоліком» у захисті, заявник звернув на нього увагу судових органів, однак суд не відреагував належним чином на його прохання і не забезпечив йому реальну «допомогу» захисника ex officio. Після призначення нового захисника суд, який повинен був знати, що заявник досі не отримував належної правової допомоги, міг з власної ініціативи відкласти розгляд справи для надання новому адвокату достатнього часу для підготовки. Той факт, що новопризначений захисник не подав відповідного клопотання про відкладення судового розгляду, не має жодного значення. Обставини справи вимагали від суду не залишатися пасивним і забезпечити конкретне та ефективне дотримання права заявника на захист[11].

У справі Güveç v. Turkey обвинувачуваним був 15-річний юнак, який перебував у складному психологічному стані. На перших етапах кримінального провадження заявник узагалі не мав адвоката, допоки на третьому судовому засіданні адвокат співобвинувачуваних не заявив, що відтепер захищає і його. Утім, цей адвокат не з’явився на 17 з 25 засідань, а на стадії апеляційного розгляду справи з’явився лише один раз. Дослідивши всі обставини справи, Суд зазначив, що молодий вік заявника, тяжкість злочинів, у яких його обвинувачували, суперечливі, на перший погляд, твердження, висунуті проти нього правоохоронними органами та свідком обвинувачення, очевидна неспроможність адвоката належним чином представляти його інтереси і, нарешті, його численні неявки на слухання повинні були дозволити суду першої інстанції дійти висновку про те, що заявник нагально потребував адекватного юридичного представництва, проте ніяких позитивних кроків вжито не було[12].

Справа Falcão Dos Santos v. Portugal стосувалася кримінального провадження щодо заявника за підозрою у вчиненні декількох злочинів. Йому призначили державного адвоката, однак останній звернувся з проханням звільнити його від обов’язків захисника, оскільки його професійна етика не дозволяла йому захищати заявника з огляду на обставини, за яких останнього обвинувачували. Потім розгляд справи декілька раз відкладався у зв’язку із затримками в призначенні нового (другого) захисника. Другий захисник під час судового розгляду справи не заперечував вимогам сторони обвинувачення, а покладався на розсуд суду. Він також не вказав про свідків сторони захисту. Заявник просив суд не враховувати позицію другого захисника та призначити нового, однак ще деякий час суд продовжував розгляд справи за участю цього захисника. Третій захисник подав від імені заявника клопотання про визнання вимог прокурора недійсними, а також клопотав про виклик одинадцяти свідків і дев’яти експертів. Проте суд відмовив у задоволенні клопотання як такого, що подане із запізненням, зазначивши, що попередній захисник мав, однак не використав можливість подати відповідне клопотання у встановлений строк. Згодом заявник відмовився і від третього захисника, оскільки той не виконував його вказівки, не допитував свідків обвинувачення та залишався пасивним під час слухання. Урешті, суд призначив заявнику четвертого захисника, а на наступний після цього день — ухвалив обвинувальний вирок. Оскарження вироку за допомогою самостійно обраного захисника не мало успіху. Суд дійшов висновку, що принаймні стосовно провадження в першій інстанції, найважливішої стадії судового розгляду, результат, передбачений § 3 статті 6 Конвенції, не був досягнутий, оскільки заявник фактично залишився без ефективної правової допомоги. Саме національні органи влади повинні були втрутитися належним чином. Зокрема, суд мав вжити дій, які б дозволити заявнику представити свій захист ефективно, незважаючи на відмову призначених судом адвокатів. Суд не повинен був продовжувати судовий розгляд за участю другого захисника після того, як заявник озвучив відмову від нього, а також суд не пішов назустріч третьому захиснику в поновленні строку на подання клопотання. Ці помилки суд апеляційної інстанції не усунув. Таким чином, Суд констатував, що обмеження прав на захист, подібне до того, що сталося в цій справі, виявилося несумісним з принципом справедливого судового розгляду[13].

У справі Sejdovic v. Italy Суд уперше окреслив вимоги до правової допомоги в справах in absentia. Суд вказав, що саме на суди покладається обов’язок забезпечити справедливий судовий розгляд і, відповідно, надати можливість адвокату, який присутній на судовому засіданні для того, щоб захищати обвинуваченого в разі його відсутності, зробити це. У цій справі уряд не переконав Суд, що заявник був достатньо обізнаний про кримінальне переслідування та обвинувачення, висунуте проти нього. Тому він не зміг дійти висновку, що заявник намагався ухилитися від судового розгляду або беззаперечно відмовився від свого права на участь у судовому розгляді. Далі Суд встановив, що засіб правового захисту, передбачений КПК, не гарантував заявнику з достатньою впевненістю можливість з’явитися на новий судовий розгляд для представлення свого захисту. З огляду на такі висновки Суд встановив порушення і не вважав необхідним розглядати твердження заявника про те, що захист, який здійснював його адвокат, був неналежним[14].

Аналогічних висновків Суд дійшов і в справі Sanader v. Croatia. У 1991 році відносно заявника порушили кримінальне провадження, а згодом заочно засудили за приєднання до сербських воєнізованих формувань і розстріл військовополонених. У своїй скарзі заявник стверджував, що не знав про кримінальне провадження, його адвокат ex officio виконував свої обов’язки неефективно, а хорватське законодавство не передбачало адекватної процедури для перегляду вироку. Суд вказав, що з огляду на ескалацію конфлікту в Хорватії в той час і те, що заявник проживав на території, непідконтрольній національним органам влади, вони в принципі не могли повідомити його про кримінальне провадження або забезпечити його присутність. Суд встановив порушення статті 6 § 1, оскільки не було доведено, що заявник переховувався від суду або чітко відмовився від свого права з’явитися до суду, йому не було надано з достатньою чіткістю можливості ініціювати новий розгляд по суті висунутих проти нього обвинувачень судом з повним дотриманням його права на захист. З огляду на це та, зокрема, неможливість заявника домогтися повторного розгляду справи після його заочного засудження Суд не вважав за необхідне розглядати його твердження про неефективну правову допомогу під час провадження, проведеного за його відсутності[15].

Справа Dimchevska v. North Macedonia стосувалася неможливості заявниці домогтися повторного розгляду справи після її засудження в кримінальному провадженні, про яке вона не знала і в якому не брала участі, оскільки перебувала за кордоном. У вересні 2015 року суд першої інстанції призначив заявниці адвоката та розмістив рішення на дошці оголошень суду. За відсутності апеляційної скарги 6 жовтня 2015 року рішення набрало законної сили. Через два роки заявниця випадково дізналася про її засудження, коли вирок було надано як доказ відповідачем у цивільному провадженні, ініційованому заявницею. Вона одразу звернулася до суду з клопотанням про перегляд справи, посилаючись на те, що розгляд справи був проведений заочно, а також наявність нових доказів і фактів. Суд відмовив у цьому клопотанні, зокрема через те, що в заявниці був державний адвокат і він не оскаржив вирок. По суті справи Суд встановив, що публікація вироку на дошці оголошень суду, як це передбачалося національним законодавством, не могла призвести до того, що заявниця дізналася б про вирок, перебуваючи в іншій країні, і на той час національним органам було відомо про це. Суд також врахував відсутність відомостей про ухилення заявниці від кримінального провадження та її мовчазну відмову брати в ньому участь, оскільки було доведено факт її необізнаності про справу. Насамкінець Суд вказав, що заявницю не можна було обвинувачувати в тому, що призначений судом адвокат не оскаржив вирок щодо неї та що в результаті кримінальний процес було проведено без повного дотримання її права на захист.

З вище наведеної судової практики можна дійти таких висновків:

Неефективний захист може проявлятися в різних формах: систематична неявка захисника в судові засідання, відсутність заперечень стороні обвинувачення, систематичне покладання на розсуд суду, непредставлення доказів сторони захисту, непроведення допиту свідків сторони обвинувачення, неоскарження обвинувального вироку, недотримання простих і формальних вимог кримінального процесуального закону, якщо це призведе до серйозних порушень процесуальних прав обвинуваченого (якщо це не можна вважати помилковою поведінкою або звичайним недоліком аргументації[16]).
До порушення права на захист також може призвести втручання в спілкування, обмеження спілкування між адвокатом і клієнтом, тиск на адвоката, незабезпечення достатнього часу та можливостей для підготовки захисту.
Державні органи (орган досудового розслідування, прокуратура, суд) повинні втрутитися в ситуацію, якщо (1) обвинувачений заявив про неефективний захист та заміну адвоката, або (2) коли ненадання адвокатом ефективної правової допомоги є очевидним. У такому разі державні органи повинні відреагувати на такі факти, наприклад повідомити відповідний центр безоплатної вторинної правової допомоги, надати захиснику додатковий час для ознайомлення з матеріалами справи, уникати надмірного формалізму тощо.
Хоча обов’язок втрутитися перш за все стосується випадків безоплатної правової допомоги (адвокатів ex officio), він також може виникнути щодо самостійно обраного захисника.
У справах in absentia захисникам варто завжди оскаржувати обвинувальний вирок — і для належного здійснення захисту, і задля формування судової практики судами вищих інстанцій.
За відсутності (1) належного повідомлення підозрюваного, обвинуваченого про факт кримінального провадження і судового розгляду, його умисного ухилення або однозначної відмови з’явитися до суду та (2) адекватного законодавчого механізму перегляду вироку, ухваленого in absentia, ефективна безоплатна правова допомога не компенсує порушення прав обвинуваченого.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проекту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів.

Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID та сторінці у Facebook.

[1] Sakhnovskiy v. Russia [GC], no. 21272/03, § 102, 2 November 2010

[2] Zagaria v. Italy, no. 58295/00, § 36, 27 November 2007

[3] Lanz v. Austria, no. 24430/94, § 52, 31 January 2002

[4] M v. the Netherlands, no. 2156/10, § 92, 25 July 2017

[5] Öcalan v. Turkey [GC], no. 46221/99, § 133, ECHR 2005-IV; Moroz v. Ukraine, no. 5187/07, § 67-70, 2 March 2017

[6] S. v. Switzerland, 28 November 1991, § 49, Series A no. 220; Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia, nos. 11082/06 and 13772/05, § 641, 25 July 2013

[7] Lagerblom v. Sweden, no. 26891/95, § 56, 14 January 2003

[8] Imbrioscia v. Switzerland, 24 November 1993, § 41, Series A no. 275

[9] Daud v. Portugal (judgment of 21 April 1998, Reports of Judgments and Decisions 1998-II с. 744, § 23, с. 756-57, § 50

[10] Czekalla v. Portugal, no. 38830/97, § 65 і 28, 68-71, ECHR 2002-VIII

[11] Bogumil v. Portugal, no. 35228/03, § 47-50, 7 October 2008

[12] Güveç v. Turkey, no. 70337/01, § 129, 131, ECHR 2009 (extracts)

[13] Falcão dos Santos v. Portugal, no. 50002/08, §§ 44-47, 3 July 2012

[14] Sejdovic v. Italy [GC], no. 56581/00, § 91-95, 101, 104, 107, ECHR 2006-II

[15] Sanader v. Croatia, no. 66408/12, § 75-98, 12 February 2015

[16] Czekalla v. Portugal, no. 38830/97, § 65 і 71, ECHR 2002-VIII

адвокат ЄСПЛ збройний конфлікт

Схожі статті

Захисник обвинуваченого у воєнних злочинах: погляд судді

Право на захист у справах про воєнні злочини. Discussion paper