Так уже склалося, що розмірковуючи про систему кримінальної юстиції, ми часто й багато говоримо про зміни: бажані, реальні і ті, що не відбулися. Ми говоримо про те, як їх ініціювати, як переконувати людей, як долати спротив, як отримати перші результати. Одні стають ініціаторами цих змін, інші їх підтримують, а на третіх ці зміни падають рішеннями зверху.
Але є питання, якому, на мій погляд, ми приділяємо значно менше уваги. Що створює умови, за яких зміни усталюються?
Так, ми дуже часто біжимо за змінами, очікуємо швидких результатів і кардинальних змін, але значно менше фокусуємося на тому, що їх стабілізує, що допомагає новій практиці не зникнути разом з людьми, які її започаткували, не завершитися разом з проєктом чи зовнішньою підтримкою.
Я понад 15 років працюю над змінами в системі кримінальної юстиції, тому це питання для мене дуже особисте. Воно стосується результатів моєї роботи, ефективності зусиль і того, чи виправдані значні витрати вкрай обмеженого часу, емоцій та ресурсів, які я в неї вкладаю.
Читаючи одну художню книжку, я розмірковувала про сталість і знайшла для себе метафору. На перший погляд вона неочевидна, але демонструє процес перетворення, змін глибинного характеру або навіть трансформації. Це ткацький верстат.
Є вовна — якісна або не дуже. З неї виготовляють нитки, які теж можуть бути різної якості. З ниток тчуть тканину, а з неї створюють готовий продукт, який слугує людині, або ні. Мені здається, цей шлях від вовни до готового продукту дуже добре ілюструє те, як відбуваються зміни й трансформації, і спонукає запитати себе: наскільки часто ми, маючи певну «вовну» — людей, знання, ресурси, окремі ініціативи, — думаємо про те, що насправді створюємо і що хочемо мати в результаті? Наскільки кінцевий продукт слугуватиме потенційному споживачеві?
Сталість — це не про те, щоб практика просто існувала
Коли ми переносимо цю метафору на інституції кримінальної юстиції, важливо домовитися, що ми взагалі розуміємо під сталістю. Для мене це передусім спроможність інституції відтворювати й удосконалювати певну якісну практику. І, що особливо важливо, робити це навіть тоді, коли змінюються люди, керівництво або зникає зовнішній стимул чи підтримка.
Я б виділила три важливі характеристики такої сталості.
Перша — якість у щоденній практиці. Не віртуальна, не описана лише в документах, стратегіях чи протоколах, а яку ми можемо спостерігати, аналізувати й оцінювати.
Друга — спроможність передавати досвід. Для мене показовим є запитання «Що відбувається з людиною, яка вперше приходить працювати в інституцію?». Чи пояснює їй керівник, що тут ми проводимо допити відповідно до стандарту процесуального інтерв’ю? Чи розповідає, що це означає на практиці? Чи допомагає опанувати цей підхід, чи дає зворотний зв’язок, чи підтримує, коли щось не виходить? Саме тут можна побачити, наскільки певний стандарт уже став частиною інституції, а не залишається практикою кількох мотивованих людей.
І третя характеристика — здатність практики вдосконалюватися. Для мене це про самонавчання інституцій та системи. Будьмо чесними: будь-яка практика, яку ми інтегруємо в інституцію, може застарівати, викривлятися й трансформуватися у форми, які взагалі не відповідають її початковому задуму. Тому здатність оцінювати, аналізувати результати, рефлексувати помилки й на основі цього шукати наступні точки зростання — це не додаткова перевага, а те, що дає практиці змогу залишатися живою і шанс бути якісною.
Дев'ять років процесуального інтерв'ю. Що ми вже маємо
Я працюю з темою процесуального інтерв’ю з 2017 року. Разом зі мною цей шлях проходить велика когорта людей — практиків, тренерів, експертів, управлінців, — які в різний спосіб долучалися до впровадження цього підходу в Україні.
Протягом цих років наш ключовий меседж залишається незмінним: процесуальне інтерв’ю — це не просто тактика допиту чи техніка, це насамперед mindset слідчого й прокурора та його / її налаштування на отримання якісної і надійної інформації.
І, повертаючись до метафори ткацького верстата, скажу, що спочатку в нас були окремі ниточки. Згодом вони почали переплітатися, а сьогодні вже можна побачити певну тканину.
Та ключове запитання залишається тим самим: що ми з вами тчемо і що хочемо мати в результаті? Якщо ретроспективно подивитися на пройдений шлях, я бачу кілька важливих результатів, на які ми вже можемо спиратися.
Передусім — люди й середовище. Те, чого не було дев’ять чи навіть сім років тому, — це сформовані команди людей, які не обмежуються знаннями про процесуальне інтерв’ю, а практикують його, які спроможні навчати інших, підтримувати колег і бути амбасадорами цього підходу у своїх інституціях.
І це дуже важливо! Ми часто недооцінюємо, наскільки середовище допомагає змінам прорости. Або, навпаки, фактично унеможливлює це, а іноді навіть дуже проактивно викорінює ті маленькі рослинки, що тільки-но починають пробиватися з-під землі.
За ці роки через навчальні програми JustGroup пройшли сотні практиків. Сформувалася спільнота національних тренерів, експертів, людей, які підтримують одне одного й продовжують розвивати підхід у своїх інституціях.
Друге — інтеграція в освітній процес. В Україні вже є певна інфраструктура навчальних програм і досвід їх побудови й реалізації — від базової підготовки до програм просунутого рівня, спеціалізованих підходів та роботи з окремими спеціалізаціями.
Процесуальне інтерв’ю викладають як курс у Києво-Могилянській академії, Українському католицькому університеті, Інституті СБУ та кількох інших закладах вищої освіти. Тренінговий центр прокурорів регулярно проводить програми для прокурорів спільно з нами, а окремі теми є в тематичних планах закладів освіти системи МВС.
Ця система ще далеко не така, якою ми хотіли б її бачити. Процесуальне інтерв’ю досі не стало повноцінною основою підготовки майбутніх слідчих у всіх відповідних закладах освіти. А я глибоко переконана, що має стати.
Але важливо бачити й визнавати прогрес. Сьогодні вже немає потреби представляти системі цю тему як щось абсолютно нове. Вона поступово стає частиною професійної підготовки.
Третє — знання й інструменти. Ми накопичили доволі значну базу знань про процесуальне інтерв’ю українською мовою. Є методичні матеріали для практиків, матеріали для викладачів, навчальні розробки. Якщо сьогодні людина хоче розібратися із цим підходом, вона вже має достатньо можливостей зробити це українською.
Окремо я б відзначила наш досвід пілотування інструменту оцінювання якості процесуального інтерв’ю. Це дуже непроста тема. Навіть саме слово «оцінювання», думаю, викликає певний трепет у серці й душі багатьох слідчих і прокурорів. Але ми хочемо через цей інструмент змінювати, зокрема, саме розуміння оцінювання. Не просто встановлювати, де добре, а де погано, а показувати зони потенційного зростання і дивитися на це як на інструмент розвитку передусім.
Ми оцінили 20 реальних інтерв’ю випускників наших програм і побачили, які навички справді засвоюються, а де залишаються складнощі, над якими потрібно працювати. І для мене це дуже важливий крок — від навчання як окремої активності до розуміння того, що насправді змінюється в практиці випускників програм. Важливим елементом тут є привнесення методології оцінювання й навчання тих, хто це оцінювання може забезпечити в належний спосіб.
Четверте — поступове інституційне закріплення. Ще п’ять років тому процесуальне інтерв’ю практично не було представлене як орієнтир у стратегічних документах інституцій кримінальної юстиції. Сьогодні ситуація змінюється. У багатьох стратегічних документах процесуальне інтерв’ю є бажаним орієнтиром розвитку системи чи інституцій.

.png)

Ми також беремо участь у роботі над методичними рекомендаціями (стандартами) з процесуального інтерв’ю, зокрема в Офісі Генерального прокурора, і розробляємо спільно з Офісом і практиками Національний протокол інтерв’ювання дитини для формалізації стандарту та досягнення спільного розуміння, що таке процесуальне інтерв’ю.
Це довгий і непростий шлях. І точно не завдання одного-двох практиків чи окремого департаменту. Але ми працюємо з доволі формалізованими системами. Тому закріплення стандартів, правил та інституційних механізмів теж має значення для сталості.
І ще одна річ, яку хочу відзначити. Ми в Україні звикли до того, що нам приносять досвід, що ми маємо в когось навчатися, запозичувати підходи, адаптувати міжнародні практики. Я переконана, що процесуальне інтерв’ю — один із прикладів, коли ми вже можемо не лише вчитися, а й показувати власний досвід.
Особливо це стосується підрозділів, які розслідують міжнародні злочини. Те, як вони відреагували на виклики 2022 року, зокрема в комунікації з людьми, які в різних процесуальних статусах потрапляють у сферу кримінального провадження, стало дуже важливим поштовхом для розвитку процесуального інтерв’ю в Україні. Цей досвід вартий осмислення, дослідження і представлення міжнародній професійній спільноті. І це вже відбувається.
Завдяки чому всі ці зміни залишаться
Попри значний прогрес я б не поспішала стверджувати, що ми вже забезпечили сталість процесуального інтерв’ю. Для цього недостатньо підготувати певну кількість людей, розробити посібники чи навіть погодити необхідні стратегічні документи.
У JustGroup є кілька підходів, які ми вважаємо критичними для змін. І для мене вони не лише про те, як ми діємо, а й про те, чому ми діємо саме так.
Перший — це людина. Ми можемо написати безліч законопроєктів, стандартів, протоколів і методичних рекомендацій, але якщо не буде людей, готових сприйняти ці стандарти, пробувати, переконувати колег, підтримувати зміни, — усе це ризикує залишитися лише формальними документами.
Тому для нас важливо формувати людей, яких ми називаємо агентами змін. Тих, хто готовий бути першими, пробувати нове, брати на себе відповідальність і підтримувати інших.
Другий — якісне й системне навчання. У системі кримінальної юстиції сьогодні проводиться дуже багато тренінгів і навчальних програм. Але давайте визнаємо: часто вони не складаються в єдину логіку, яка могла б дати системний якісний результат.
Нам потрібен безперервний розвиток. Від початкової підготовки майбутніх слідчих і прокурорів до підвищення кваліфікації, спеціалізації та постійного вдосконалення компетенцій протягом професійного життя.
І тут є ще одне дуже важливе слово — супровід. Хочемо ми чи ні, але коли дорослій людині пропонують новий підхід, для неї природно чинити спротив. Їй складно змінювати звичні способи роботи, вона може помилятися, сумніватися і повертатися до знайомих практик.
І питання не лише в тому, як добре ми провели навчання. Питання в тому, як ми підтримуємо людину на шляху до цієї зміни. Тому для нас настільки важливі менторство, розвиток тренерства, супровід у практиці та зворотний зв’язок.
Третій підхід — дослідження й оцінювання. Дуже важливо бігти. Але не менш важливо зупинитися й подивитися ретроспективно на пройдений шлях. Що вдалося? Що не спрацювало? Що ми насправді змінили? Де потрібні додаткові зусилля? Без цього ми ризикуємо багато працювати, але недостатньо розуміти власний результат.
Четвертий — спільнота. Я вірю в спроможність людей підтримувати одне одного, ділитися досвідом, розвиватися й давати одне одному той необхідний поштовх, який допомагає не зупинятися.
І нарешті — інституційні умови. Нові стандарти потребують серйозних управлінських рішень. Чи створюємо ми середовище, у якому певний стандарт може прижитися? Якщо говоримо про процесуальне інтерв’ю, то чи мають слідчі належно облаштовані кімнати для допитів? Чи є зручна система відеофіксації? Як зберігаються записи? Хто має до них доступ? Чи є час для підготовки до інтерв’ю та його подальшого аналізу?
Ці питання здаються дрібними, але саме вони часто визначають, наскільки стандарт буде застосовуватися в реальній роботі.
Процесуальне інтерв’ю — це не тільки про інтерв’ю
За роки роботи ми зрозуміли ще одну важливу річ — процесуальне інтерв’ю є значно більшим за просто інтерв’ю. Воно про те, як ми взагалі будуємо розслідування: як плануємо свою роботу, як структуруємо інформацію, як працюємо із суперечностями. Чи готові ми одночасно розглядати кілька гіпотез, а не лише шукати підтвердження тієї, у яку повірили на початку?
Це про якість процесуальних рішень і, зрештою, ефективність використаних ресурсів на шляху збирання інформації. Тому розмова про сталість процесуального інтерв’ю виводить нас на значно ширші горизонти.
Нам потрібне спільне розуміння того, що таке якісне інтерв’ю і як воно впливає на якісне й ефективне розслідування. Нам потрібно думати про безперервний розвиток і спеціалізацію. Наприклад, у багатьох країнах є спеціалісти з інтерв’ювання. Це досить прагматичний підхід, адже ефективна комунікація, вміння слухати й налагоджувати контакт, особливо в складних ситуаціях, потребують серйозної підготовки.
Але в різних людей є різні передумови до їх розвитку. Тому питання, у які компетенції і в яких людей інституціям варто інвестувати особливо глибоко, теж заслуговує на увагу. Нам потрібно досліджувати, як організація роботи, управлінські рішення й ресурси можуть підтримувати або, навпаки, стримувати використання стандарту. І, безумовно, потрібно інтегрувати оцінювання й навчання на досвіді в щоденну роботу.
У частині розслідування міжнародних злочинів ми з Національним антикорупційним бюро України й Національною поліцією України вже починаємо працювати над тим, як перейти від окремого навчання до практики, у якій є внутрішні ментори, підтримка, можливість аналізувати реальні інтерв’ю та використовувати оцінювання заради розвитку.
Але тут виникає багато запитань, на які ще потрібно знайти відповіді.
Як зробити оцінювання інструментом розвитку, а не контролю заради контролю? Як зробити менторство невід’ємною частиною професійного середовища, а не справою окремих мотивованих людей? Як заохотити керівників брати на себе відповідальність не лише за результат конкретного кримінального провадження, а й за розвиток професійної практики своєї команди?
Це вже сфера управлінських рішень, або принаймні апробації окремих підходів , щоб на основі отриманого досвіду визначати рішення для всієї системи. І мені здається, що саме тут зараз лежить одна з найбільших зон докладання наших спільних зусиль.
Не просто навчити більше людей. Не просто розробити ще один документ. А подумати, як зробити так, щоб якісна практика відтворювалася всередині інституції, підтримувалася нею і продовжувала вдосконалюватися.
Заради чого ми все це робимо
І на завершення хочу повернутися до запитання, з якого почала. Що ми насправді хочемо мати в результаті?
Для JustGroup відповідь на нього дуже тісно пов’язана з нашою візією. Ми працюємо для того, щоб система кримінальної юстиції в Україні була ефективною, справедливою та людиноцентричною. І процесуальне інтерв’ю — один із тих підходів, які можуть суттєво вплинути на всі три характеристики.
Якщо говоримо про ефективність, то для мене це про надійність інформації, на якій ґрунтуються наші рішення. Про те, щоб рішення в кримінальному провадженні спиралися на факти й надійну інформацію, а не на припущення чи упередження. Про те, як ми використовуємо ресурси і наскільки якісним є результат нашої роботи.
Якщо говоримо про справедливість, то це про неупередженість, дотримання прав людини, процесуальні гарантії і про те, щоб ці гарантії не залишалися формальністю, а були реальною частиною процесу. Зокрема й під час допиту.
Якщо говоримо про людиноцентричність, то це про здатність побачити людину в кімнаті для допиту. Незалежно від її процесуального статусу, незалежно від того, у чому її підозрюють чи що вона вчинила.
Ми бачимо людину, поважаємо її гідність і працюємо з інформацією, яку можемо отримати, не втрачаючи цієї поваги. Для мене це не три окремі цілі. Це взаємопов’язані характеристики тієї системи, яку ми хочемо побудувати.
Саме тому процесуальне інтерв’ю я сприймаю як підхід, що виходить далеко за межі техніки проведення допиту. Воно змінює те, як ми думаємо, як працюємо з інформацією, як ухвалюємо рішення і як ставимося до людини в кримінальному провадженні. Усе це зумовлює глибші зміни професійної практики та підвищує якість роботи системи кримінальної юстиції.
Повернуся до метафори ткацького верстата. За ці роки ми точно зробили багато. У нас є люди, знання, освітні програми, інструменти, спільноти, певні інституційні рішення. Є окремі дуже якісні нитки, є фрагменти тканини, які ми вже можемо побачити й оцінити.
Але, на мою думку, зараз дуже важливо не випустити з поля зору кінцевий продукт. Можна безкінечно вдосконалювати окремі нитки, збільшувати їхню кількість, залучати нових людей до процесу. І це теж часом важлива робота. Але чи складається все це в тканину, яка достатньо міцна і якісна, щоб слугувати людині? Чи зможе інституція відтворювати якісну практику без нашої постійної присутності? Чи буде ця практика жити після зміни керівництва? Чи зможе система самостійно помічати свої помилки, навчатися на них і ставати кращою?
Для мене саме тут починається справжня розмова про сталість. І, можливо, саме зараз, коли ми вже маємо за плечима значний шлях розвитку процесуального інтерв’ю в Україні, нам варто частіше зупинятися, дивитися на те, що вже створено, і ставити собі ці запитання.
Важливо, щоб започатковані нами зміни стали стійкими, трансформували систему зсередини і зрештою працювали на користь людини.
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту, який реалізується JustGroup за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст цієї публікації є відповідальністю JustGroup і не обов’язково відображає погляди урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.