Серед них — захопливих — тепер є й щойно прочитана монографія двох професорів: правника Олексія Кравчука і філософа Івана Остащука під інтригуюче простим найменуванням «Присяги».
Прочитавши першу сторінку вступу, одразу збагнув, що буду читати 500-сторінкову книжку з двома маркерами в руці: зеленим і рожевим. Зеленим кольором вирішив позначати думки, які точно сподобалися, а рожевим — які викликають у мене запитання, сумніви чи заперечення…
Я не буду писати науковий відгук або рецензію на це дослідження, оскільки для цього треба буде написати окрему книжку. Висловлюю лише свої загальні враження і деякі ремарки.
Тема присяг (мені більше подобається інше слово — обітниця), які складає людина у своєму житті, а правники — у першу чергу, давно цікавила й хвилювала мене, тому що останню чверть віку я присвятив дослідженню професійної відповідальності правника за власні думки, слова і вчинки в царині юриспруденції, та й повсякденного життя-буття.
Відомо, що найкращі ціннісні результати приносять ті дослідження, які відбуваються на перетині декількох наук і знань про людину й світ. Прочитана монографія цілком відповідає цьому критерію, оскільки її автори спромоглися ґрунтовно й усебічно дослідити соціальний культурно-правовий феномен обітниці з ракурсів кількох сфер пізнання життєдіяльності людини: філософії, філології, історії, теології, психології, політології, правознавства, семіології та мистецтва. Сам лише перелік цих наук, знань, використаних літературних джерел і застосована методологія дослідження справили на мене захопливе й позитивне враження.
Попри певні складнощі в розумінні окремих специфічних термінів зі сфер філології, теології та мистецтва, стиль монографії легкий і доступний, а зміст, як на мене, неймовірно пізнавальний у світоглядному аспекті.
Структура монографії цілком відповідає меті й методології дослідження, а зміст вступу та висновків презентує цілісну картину його предмета. Важливим елементом монографії є англомовний переклад кількасторінкових висновків, що безумовно надає їй міжнародного звучання.
Не зупиняючись на деталях, зауважу, що представлена в роботі класифікація присяг за кількома різними критеріями, цитовані тексти присяг і літературних творів, описані ритуали й символи їх складання з прадавніх часів і дотепер підтверджують феноменальність цього соціального інституту та його надважливу роль не лише в загальній культурі людства, а й у державотворенні та правовій культурі суспільства загалом і кожної людини зокрема.
Авторська характеристика ПРИСЯГИ як «конвенційного умовно-символічного акту, що базується на апелюванні до сумління людини в її свідомій інтенції засвідчити й дотримуватися вірності певним прийнятим цінностям, принципам, ідеалам, а також визначеному інституту, окресленій спільноті, конкретному репрезентанту влади або приватній особі» повністю розкрита в змісті монографії і не викликала в мене жодних сумнівів.
Від прочитаної книги в мене було почуття певної шкоди, адже її опублікували після того, як я три роки тому написав монографію на тему «Професія правник: діяльність, етика, відповідальність», у якій теж торкнувся теми присяги правників, а також навів приклади текстів присяги в декількох країнах Європи, Великої Британії та США. Але я торкнувся цієї теми дуже побіжно, розчинивши її в загальному контексті свого дослідження, і не приділив їй належної уваги, бо не мав на той час такої книги. Проблеми професійної етики та відповідальності правника дуже тісно пов’язані й переплетені з темою присяги. Мушу визнати, що тепер у мене з’явилася думка, що всю проблематику утвердження професійної етики й відповідальності правників бажано будувати на фундаменті дослідження, проведеного авторами цієї монографії.
Одночасно дозволю собі висловити дві ремарки щодо окремих положень монографії, а саме в частині традиційного вживання поняття / терміну «відповідальність» і словосполучення «притягнення до відповідальності». Маю свій погляд на ці терміни, який неодноразово озвучував у своїх минулих публікаціях і виступах. Мої багаторічні дослідження свідчать про те, що вживати їх у сфері правознавства взагалі некоректно, оскільки «відповідальність — це лише здатність особи тримати відповідь перед собою й оточенням за власні думки, слова і вчинки». Водночас будь-яке покарання за неналежну поведінку / діяння або заохочення за належну поведінку / діяння є наслідками відповідальності, які не тотожні самій цій здатності й можуть мати характер добровільності або примусу. Слово «притягнення» імплікує примус, але свобода людини в демократичній країні передбачає її безумовне право «відповідати або не відповідати на поставлене їй запитання». Людину можуть покарати або заохотити ззовні незалежно від того, чи тримала вона відповідь перед кимось за свої думки, слова і вчинки.
Викликає певний сумнів авторський поділ «присяги на обов’язкові та необов’язкові» або «більш та менш важливі», оскільки в такій характеристиці, на мою думку, нівелюється глибинний сенс цього «конвенційного умовно-символічного акту», а її текст і процедура складання перетворюється на рутинний ритуал (наприклад, колективне складання присяги народними депутатами, суддями, студентами або мовчазне підписання тексту присяги державним службовцем у кабінеті його керівника чи кадрового підрозділу під час працевлаштування), який не несе належного емоційно-вольового і сакрального змісту. Можливо, має сенс класифікувати такий акт як офіційний / державний та неофіційний / особистісний або громадський?..
Складання присяги (у своєму житті довелося складати аж 4 офіційні обітниці: совєтського піонера, солдата совєтської армії, совєтського міліціонера, офіцера запасу ЗСУ) у будь-якій формі й умовах завжди має бути усвідомленим добровільним вольовим поведінковим актом людини. Якщо присяга є «менш важливою» або «необов’язковою», годі очікувати її належного виконання.
На завершення підкреслю, що висловлена авторами надія щодо користі результатів проведеного ними дослідження для правників, управлінців, філософів, богословів, студентів, учених і практиків, на мій погляд, — безумовна.
Дозволю собі також висловити припущення, що ця монографія знайде своє продовження в майбутніх дослідженнях нових поколінь учених і практиків. Крім того, було би важливим і цінним, щоб автори або інші зацікавлені цією проблематикою особи розробили навчальну програму для студентів-правників, а також для майбутніх адвокатів, суддів, прокурорів, щодо усвідомленого складання ними Присяги на вірність цінностям, принципам, ідеалам свого служіння Добру і Людям.