Професійна читанка: справа Бейліса

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Професійна читанка: справа Бейліса

Давно хотів почитати про справу Бейліса не в енциклопедичному форматі, а в добірній повноті. Завдяки видавництву «Дух і літера» тепер маємо гарний однотомник.

Володимир Петраковський

23 August, 2023

1304

Справа Бейліса — це найвідоміший судовий процес, який коли-небудь відбувався на території України. Тоді — 1913 року — до Києва чи не вперше з'їхалися представники майже всіх тогочасних провідних медіа.

Формально це був кримінальний процес: два роки тривало слідство і п’ять тижнів — судовий розгляд. Злочин був реальним: на Подолі по-звірячому вбили 12-річного хлопчика Андрійка Ющинського, на тілі жертви налічили понад 40 колотих ран (зокрема, на голові та шиї). Водночас не сам злочин чи потерпілий були центральним елементом цієї справи та магнітом для європейських й американських медіа.

Річ у тім, що за матеріалами охраны, царська прокуратура обвинувачувала Бейліса в убивстві з релігійних міркувань. Обвинувачення стверджувало, що єврей Мендель Бейліс убив юного християнина заради його крові, щоб використати її для приготування маци в переддень єврейського свята Песах.

Подібні обвинувачення відомі світовій історії як кривавий наклеп. Вони траплялися по всій Європі аж до ХХ століття та, як правило, завершувалися насильством щодо євреїв і погромами їхніх поселень, попри те, що ще в середньовіччі монархи та керівники католицької церкви визнали кривавий наклеп вигаданим сюжетом, націленим винятково на розпалювання ненависті до євреїв. На початку ХІХ століття навіть цар Алєксандр І видав циркуляр про заборону кривавих наклепів у російській імперії. Однак це не зупинило царську прокуратуру від кривавого наклепу проти Бейліса.

Книга від видавництва «Дух і літера» розповідає про справу не у формі монографії, а збірки історичних матеріалів та історичних розвідок. Серед них: тогочасні репортажі преси, протокольні виступи прокурорів та захисників під час судового розгляду, мемуари самого Бейліса, реакції українських (зокрема, Михайла Грушевського) та імперських інтелектуалів.

Хоча дібраний матеріал насамперед формує історичний нарис справи, книга насичена темами й навіть деталями, про які говорять лише в правничих школах та інституціях системи кримінального правосуддя.

Якими були слідчі версії та чому залишилася лише одна, до того ж найслабша? Який стосунок до слідства мали активісти-чорносотенці та куди подівся їхній гонор, щойно розпочався суд? Чому в справі постійно змінювалися слідчі, а прокурора довелося привозити з Петербурга? Скільки разів потрібно переписати обвинувальний акт та чи слід прокурору виходити за його межі в підсумковій промові, щоб виграти справу? Що склад журі присяжних говорив про силу позиції обвинувачення? Чи справді в Бейліса була корова?

І найголовніші питання: чи знали щось тогочасні правники про стандарт переконання «поза розумним сумнівом» і чому присяжні виправдали Бейліса, хоча й погодилися з релігійним характером злочину?

Також книга детально ілюструє політичний вимір справи, у лоні якого вона зародилася і в якому живилася. Дійшло навіть до того, що на лаві підсудних опинився й імперець, відвертий антисеміт та українофоб у статусі депутата Держдуми Василь Шульгін, який публічно розкритикував слідство в справі Бейліса на сторінках газети «Киевлянин». Адміністративного переслідування зазнала й низка редакторів київських газет, у яких виходили публікації з критикою обвинувачення.

Дорікнув пресі навіть прокурор під час своєї обвинувальної промови:

«Адже російська преса лише здається російською, насправді майже всі органи друку в руках євреїв. <...> Євреї настільки впевнені, що захопили у свої руки головний важіль громадськості — пресу, що ніхто не наважиться порушити проти них таке обвинувачення не тільки в Росії, а й навіть в інших країнах. І до певної міри вони мають рацію, в їхніх руках, головним чином, капітал, і хоча юридично вони й безправні, але фактично володіють нашим світом <…> тяжке їхнє становище, але водночас ми відчуваємо себе під їхнім ярмом…»

І подібних аргументів проти єврея Бейліса в прокурора було заготовлено чимало.

Словом, якщо ви шаленієте від кримінальної юстиції (навіть якщо поки соромитеся того), книжка «Справа Бейліса: київський вимір» точно буде вам до інтелектуального смаку. Адже непоодинокі збіги в характері проблем інституцій кримінального правосуддя тієї доби та нашого часу, вочевидь, не випадкові.

P.S. Неабияк цікавими вийшли й матеріали про Арнольда Марголіна та Миколу Красовського. Перший був захисником Бейліса, другий — слідчим у справі, якого спершу відсторонили, а пізніше звільнили з київської поліції за дрібними обвинуваченнями. Після розпаду російської імперії обоє були помітними службовцями УНР.

читанка