Незалежність прокурора в кримінальному процесі — це коли система влаштована таким чином, що він вільний ухвалювати ті рішення, які вважає правильними. Ідеться про будь-які рішення, від «дрібних» на кшталт погодження чи непогодження клопотання про обшук, вибір розміру застави, про яку просити в межах застосування запобіжного заходу, використання чи невикористання в суді тих чи інших доказів, надання органу розслідування вказівок тощо до ключових — повідомлення про підозру, висунення обвинувачення, його зміну, закриття провадження чи відмову від обвинувачення.
Прокурор процесуально незалежний, якщо може ухвалювати такі рішення або без зовнішнього тиску, або коли такий тиск і є, але він захищений від його впливу достатньою мірою, щоб це не позначалося на його рішеннях.
Перш за все йдеться про тиск із боку керівництва — через можливість впливу на умови праці й кар’єру прокурора. Специфічною формою такого тиску є загроза «втратити» справу — коли її через «неправильні» рішення, які не подобаються керівництву, передадуть іншому прокурору. У найрізноманітніших формах можуть здійснювати тиск сторонні особи, яким прокурор не підпорядкований, — від спроб підкупу до погроз фізичною розправою, заведення кримінальних справ (коли йдеться про вплив через інші органи правопорядку, наприклад Службу безпеки України).
Ще один вид неналежного впливу, якого може зазнавати прокурор, — тиск громадської думки на ухвалення ним рішень (у т. ч. артикульованої представниками громадських організацій чи медіа). Причому не опосередковано (як у випадку з впливом керівництва, наприклад), а безпосередньо — через загрозу шкоди особистій репутації (тут важливо розрізняти громадську думку, пов’язану з іміджем прокурора, і публічний інтерес, служіння якому якраз складає суть прокурорської роботи і якому (інтересу) громадська думка, що побутує з того чи іншого питання, може прямо суперечити).
Але для чого прокурору бути незалежним від усіх форм впливу? Коли йдеться про неналежний вплив із боку третіх осіб — це більш-менш зрозуміло. Але що поганого в тому, щоб, скажімо, районний прокурор ухвалював у кримінальному провадженні ті рішення, які йому «диктують» його начальники — прокурори обласний чи генеральний? Хіба це не додає «порядку» системі? Або «підказують» чи «наполегливо рекомендують» не начальники, а виразники суспільної думки, як-от активісти, популярні журналісти, депутати чи навіть президент? Хіба це не робить систему більш прозорою, демократичною, підзвітною?
Облишмо стандартні заяложені штампи чи посилання на безликі західні стандарти (у тому числі кількасотлітній досвід) організації обвинувачення в кримінальному процесі та зважмо кілька суто практичних міркувань із цього питання.
По-перше, оптимальне рішення ухвалить швидше за все той, хто детально розбирається в справі, а не просто щось десь про неї чув. Це стосується будь-чого: від ремонту конкретного автомобіля до хірургічної операції в конкретного пацієнта. Тож певно, що це ж стосуватиметься і такої складної речі, як кримінальне провадження, матеріали якого можуть сягати сотень томів, зі свідченнями численних свідків, речовими доказами (у випадку яких треба зважати ще й на спосіб, себто законність, їх здобуття), найрізноманітнішими експертизами, матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій, міжнародно-правовою допомогою, подекуди численними фігурантами з їхніми захисниками, потерпілими і врешті-решт — судами зі своєю процедурою та практикою.
По-друге, так само як із приготуванням борщу чи зведенням будинку, бажано, щоб той, хто де-факто ухвалює рішення в кримінальному провадженні, наприклад чи висувати обвинувачення, чи закривати справу або чи навіть просто погоджувати клопотання про обшук, мав відповідний фах, а також досвід — зокрема, розгляду справ у суді, щоб могти оцінити, чи будуть свідчення конкретного свідка переконливими для суду, чи навпаки зашкодять, чи будуть зібрані докази в цілому достатніми для переконання суду або якими є перспективи судового розгляду з погляду тривалості через обсяг доказів, склад учасників тощо.
По-третє, справжні порядок і прозорість можливі в системі ухвалення прокурорських рішень насправді лише тоді, коли рішення по-справжньому ухвалює конкретний прокурор, радше ніж коли він лише «формалізує» рішення, ухвалене кимось іншим чи під впливом громадської думки або третіх осіб. А не тоді, коли керівники на нарадах роздають усні вказівки, так що потім не відомо, хто і як має відповідати за їх реалізацію. І не тоді, коли гонитва за піаром обертається закриттями проваджень чи виправдувальними вироками, винуватити в чому ініціаторам рішень, які призводять до таких результатів, залишається лише суди (хоча по-справжньому відповідальність лежить на них і на заангажованих ними прокурорах).
По-четверте, результат кримінального провадження (якщо не йдеться про закриття на стадії досудового розслідування) — це судове рішення. Саме собою досудове розслідування з його обшуками, затриманнями й узяттям людей під варту, арештами майна тощо — лише процес на шляху до цього результату. І тому до рішень прокурора слід ставитися не як до самоцілі, а в контексті того, чи сприяють вони належному вирішенню справи незалежним і безстороннім арбітром через відкритий і змагальний процес судового розгляду. З цього погляду неналежний вплив на прокурора й схиляння його до ухвалення рішень не тих, які він сам вважає оптимальними для якісного ведення справи, не сприяє врешті-решт досягненню цілей провадження — щоб винні в злочинах були покарані, а навіть навпаки перешкоджає цьому.
І останнє — хоча результат провадження, як правило, у вироку суду, проте досудове розслідування і судовий розгляд мають ще одну цінність — встановлення обставин і з’ясування передумов та механізму скоєння суспільно небезпечного діяння. Це важливо для виправлення різноманітних недоліків — від техніки безпеки на виробництві й дотримання екологічних стандартів і практик державних закупівель — до соціальних проблем у взаємодії між людьми. Неналежне проведення розслідування, спричинене тиском на прокурора з метою чи то «зам’яти», чи то «пришвидшити» справу, однаково шкодить тому, щоб пролити світло на ті чи інші суспільні недоліки і вади, від конкретних у конкретній справі до загальних.
Отже, процесуальна незалежність прокурора — це його свобода ухвалювати ті рішення, які він вважає правильними. Вона необхідна, бо краще за нього це не зробить ніхто, якими б серйозними не були претензії до якості прокурорської роботи в окремих випадках. Звідси важливий висновок: такі претензії мають виливатися не в системне послаблення прокурорської незалежності, а покращення якості прокурорського корпусу з навпаки збереженням гарантій незалежності окремого прокурора в кримінальному провадженні.