Слова як зброя: забезпечення відповідальності за злочини, пов’язані з пропагандою

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Слова як зброя: забезпечення відповідальності за злочини, пов’язані з пропагандою

«Він не може закінчити війну — він не продюсер».
Фраза з фільму «Хвіст виляє собакою».

Анна Вишнякова

13 April, 2026

Слова як зброя: забезпечення відповідальності за злочини, пов’язані з пропагандою

Сучасні війни дедалі більше розширюються за межі класичних просторів ведення бойових дій — суходолу, моря і повітря. Глобалізація та сучасні технології відкривають можливості для ведення когнітивної війни з використанням інформаційного середовища. Саме там готувався ґрунт для повномасштабної агресії Росії проти України, і саме там слово стало зброєю задовго до першого пострілу.

Попри щораз більшу увагу до інформаційного середовища у сферах безпеки й оборони, на рівні правоохоронної практики його досі не осмислюють як окремий і повноцінний вимір, де ведеться війна і можуть вчинятись злочини. Наразі досі немає чіткого розуміння того, що ці злочини є не менш значущими, ніж насильницькі. Попри велику кількість відкритих кримінальних проваджень немає ані належного стратегічного бачення, ані достатнього ресурсного забезпечення, ані розвинених партнерств і комунікацій, необхідних для повноцінного й ефективного забезпечення відповідальності за створення і використання пропагандистської машини як одного з ключових видів зброї Російської Федерації в інформаційному вимірі.

До пропаганди досі підходять як до другорядної та менш важливої категорії злочинів, однак таке бачення є глибоко хибним і короткозорим. По-перше, за умови напрацювання належного підходу до розслідування перспективи забезпечення відповідальності за цю категорію злочинів є цілком реальними. По-друге, ефективна робота правоохоронних органів у цій сфері може мати значно потужніший превентивний ефект, ніж реагування вже після вчинення воєнних злочинів.

Інша природа цих злочинів і особливості роботи з доказами

Так звані вербальні злочини — тобто діяння, у яких публічна комунікація сама стає формою злочинної поведінки або її безпосереднім інструментом, — мають іншу доказову і конструктивну логіку, ніж більшість насильницьких злочинів, з якими правоохоронна система стикається в умовах збройного конфлікту.

Передусім шкода від таких діянь зазвичай не проявляється як одномоментний і легко фіксований результат. Вона є відкладеною в часі, опосередкованою та часто кумулятивною. Саме тому для більшої частини таких складів злочинів кримінальне право виходить з того, що караним є вже саме публічне висловлювання без необхідності встановлювати настання конкретного матеріального наслідку. Такий підхід, зокрема, простежується вже в підготовчих матеріалах до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, а згодом дістає відображення і в інших правових конструкціях, у тому числі в національному кримінальному законодавстві України — наприклад, у нормах про публічні заклики до геноциду чи до посягання на територіальну цілісність і недоторканність держави. На практиці переважна частина вербальних злочинів, пов’язаних з агресивною війною Росії проти України, кваліфікується саме за статтями про публічні заклики.

Але цей підхід має щонайменше дві фундаментальні проблеми.

По-перше, у реальності пропагандистська комунікація нечасто функціонує в настільки прямій формі. Значна частина суспільно небезпечної риторики діє опосередковано: вона не стільки прямо спонукає до дії, скільки чинить тривалий когнітивний вплив, який реалізується не через пряму вербальну команду, а через поступове, м’яке й повторюване зміщення уявлень і зміну світогляду. Її суспільно небезпечний вплив проявляється не в окремому висловлюванні, а в повторюваності більш м’яких меседжів і їхньому кумулятивному ефекті. Крім того, такий вплив далеко не завжди чиниться через ті комунікаційні форми, у яких взагалі можливе виявлення прямих публічних закликів. Він може реалізовуватися через культуру, розважальний контент, зокрема відеоігри, освітні й інші продукти, де немає відкритого спонукання до конкретного протиправного діяння, але поступово формується ідеологічна рамка, яка легітимізує насильство.

По-друге, цей підхід звужує фокус кримінального переслідування до того, хто безпосередньо озвучує кримінально каране висловлювання, — тобто до публічного обличчя пропаганди. Водночас за цими фігурами стоїть значно ширша система: багаторівнева, скоординована і функціонально розподілена, побудована не навколо одного мовця, а навколо цілого механізму продукування, узгодження і поширення відповідного контенту. Вона нагадує магазин, у якому публіка бачить лише вітрину й продавчиню, яка пакує товар, але не бачить усієї системи, яка стоїть за цим: фабрики, що його виробляє, маркетологів, які формують попит, дизайнерів, які пакують вміст, директорів, які керують процесом, і, зрештою, власника, який отримує з цього дохід.

Безумовно, склади злочинів, пов’язані з публічними закликами, є необхідними: вони дозволяють фіксувати й переслідувати найочевидніші форми протиправного використання публічного слова. Однак проблематичним є те, що саме вони фактично стали основною оптикою української практики у справах, пов’язаних із пропагандистським забезпеченням агресії. І поза цією оптикою залишаються як фактичний механізм пропагандистського впливу, так і реальні можливості забезпечення відповідальності за нього.

Навіть стаття 436 Кримінального кодексу України, яка стосується забезпечення відповідальності за пропаганду агресивної війни і яка потенційно відкриває простір для ширшого бачення, на практиці була редукована до того самого підходу: аналізу окремих висловлювань замість дослідження зв’язків, ланцюгів координації та ролі конкретних осіб у функціонуванні цілісного пропагандистського механізму.

За таких умов розслідування неминуче лишається фрагментарним. Воно реагує на окремі прояви, але не розкриває структури, фіксує окремі епізоди, але не виводить на архітекторів, організаторів і координаторів системи. Такий підхід веде до процесуального виснаження: ресурси витрачаються на множинність ізольованих проваджень, тоді як сам механізм злочинної діяльності продовжує залишатися поза належною правовою оцінкою. У підсумку це може давати окремі процесуальні результати, але не забезпечує стратегічного ефекту.

Вихід полягає не в подальшому множенні ізольованих проваджень щодо окремих висловлювань, а в напрацюванні комплексної стратегії розслідування, орієнтованої на пропаганду як на цілісний механізм забезпечення агресивної війни.

Історія міжнародного кримінального права вже знає моменти, коли сама реальність війни змушувала право змінювати оптику. Зіткнувшись із великою концентрацією взаємопов’язаних злочинів у межах одного збройного конфлікту, прокурори і судді Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії досить швидко побачили, що ізольований розгляд кожного епізоду є не лише процесуально нереалістичним (як у приватній розмові авторці цієї статті зазначив один із прокурорів, який працював в МКТЮ: «Ми би провели там тисячу років і так нічого б і не досягли»), а й не дозволяє побачити головного — структури, яка уможливлювала ці злочини. Саме тому було ухвалено рішення відійти від логіки «одна подія — одна справа» і вибудовувати складніші конструкції, здатні охопити ширший контекст, командні ланцюги, ієрархії і функціональну роль окремих учасників.

У справах, пов’язаних із пропагандистським забезпеченням агресії, потреба в такому підході є не менш очевидною. І сьогодні Україна фактично стала фронтлайнером формування нової практики — практики розслідування злочинів, які охоплюють пропаганду не як сукупність окремих висловлювань, а як скоординовану систему, що функціонує в інтересах підготовки й забезпечення ведення агресивної війни та керується з єдиного політичного центру.

У цьому контексті особливого значення набувають більш комплексні правові конструкції — насамперед пособництво агресивній війні та переслідування як злочин проти людяності. Їх доведення є складнішим, оскільки вимагає встановлення не лише фактичних обставин окремих епізодів, а й зв’язкових і контекстуальних доказів.

Проте саме такий підхід відповідає реальній природі заподіяної шкоди. У центрі має бути не лише запитання, що саме сказала конкретна особа в конкретний момент, а й те, яку роль вона відігравала в механізмі, що уможливив війну Росії проти України.

Керування когнітивним фронтом як пособництво агресивній війні

У листопаді 2025 року Сергію Собяніну було заочно повідомлено про підозру за фактом пособництва у веденні агресивної війни проти України. Це стало важливим етапом для української практики, оскільки відкрило реальну перспективу для ширшого і більш змістовного застосування конструкції пособництва в злочині агресії.

У цьому контексті принципово важливо, що Україна в питанні забезпечення відповідальності за злочин агресії пішла не шляхом механічного зіставлення національного законодавства зі стандартами Римського статуту, а шляхом належної інтерпретації їхніх відмінностей. Ключова з них полягає в тому, що Кримінальний кодекс України потенційно дозволяє охопити ширше коло осіб, ніж це передбачено моделлю Римського статуту. Саме собою це не є вадою. Проблема виникає лише тоді, коли межі відповідальності визначаються неправильно. Негативний приклад сумнозвісної справи Александрова та Єрофеєва, у якій за агресію було притягнуто до відповідальності звичайних російських військовослужбовців, свідчить не про хибність ширшого підходу як такого, а про небезпеку його неправильного застосування. Така межа відповідальності, безумовно, має проходити значно вище рівня солдатів. Водночас вона не повинна автоматично зводитися лише до двох-трьох політичних і військових керівників.

Аналіз підготовчих матеріалів щодо злочину агресії не дає підстав вважати належно обґрунтованим звуження, яке закріплене в Кампальських поправках до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, ухвалених у 2010 році, через критерій «осіб, які мають можливість ефективно здійснювати контроль над політичними або військовими діями держави або керувати ними». Проти нюрнберзького підходу, який виходив зі здатності «формувати або впливати на політику держави» і, на відміну від Кампальських поправок, був визнаний на рівні звичаєвого міжнародного права, таке звуження виглядає щонайменше дискусійним. Показово, що автори поправок обґрунтовували новий підхід виключно складністю доведення відповідальності, фактично припускаючи хибну альтернативу: або максимально вузький суб’єктний склад, який зводиться виключно до формального найвищого військового і політичного командування, або відкриття скриньки Пандори щодо потенційної відповідальності будь-якої особи, залученої до агресії. Більше того, ця сама логіка була поширена і на співучасть: доданий у Кампалі пункт 3 bis статті 25 фактично обмежив застосування форм співучасті в злочині агресії тим самим вузьким колом осіб. Однак міркування процесуальної зручності не можуть самі собою визначати межі відповідальності за один із найтяжчих міжнародних злочинів. Відсутність належної аргументації, зафіксованої в підготовчих роботах і подальша критика такого підходу дає підстави вважати, що відповідне звуження було зумовлене не стільки міркуваннями щодо ефективності забезпечення відповідальності, скільки політичною обережністю.

Однак, для вчинення вирішальним стає не формальний статус особи як найвищого політичного керівника або військового командувача, а характер і значущість її фактичного внеску в забезпечення агресивної війни. Саме така логіка знаходить підтвердження й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20, яка підкреслює, що суб’єктами відповідних діянь можуть бути не лише формальні політичні або військові лідери, а й особи, які в силу службових повноважень або фактичного становища здатні істотно впливати на ключові процеси, зокрема інформаційні.

Отже, принципове питання, на думку авторки, має полягати саме в тому, де провести межу так, щоб уникнути як надмірного розширення відповідальності, так і безкарності тих, чий внесок був справді значущим.

Доказова логіка справ про пропаганду як пособництво агресивній війні

Безумовно, доведення пособництва агресивній війні є значно складнішим і масштабним завданням, ніж доведення окремих, ізольованих злочинних епізодів. Тут уже недостатньо встановити сам факт певного висловлювання або його зміст. Необхідно довести, що діяльність конкретної особи мала істотний вплив на ведення агресивної війни. Також важливо продемонструвати наближеність підозрюваного до тих, хто ухвалював ключові рішення щодо агресії і розуміння того, що дії, у яких підозрюваний брав участь, становили саме підготовку й/або ведення агресивної війни.

Тому процес розслідування не може зводитися до механічного накопичення постів, ефірів і цитат. У таких справах вирішальним є не масив зібраного матеріалу сам собою, а правильна побудова доказової конструкції. Інакше слідство ризикує потонути в легкодоступній, але другорядній інформації, так і не зібравши того, що справді потрібно для доведення форми відповідальності.

Такі провадження мають плануватися не від окремого висловлювання, а від того, що саме належить довести. Якщо йдеться про пропаганду як пособництво агресивній війні, то в центрі замість окремих висловлювань має бути системна інформаційна діяльність, яка через сукупність повідомлень, координацію, повторюваність, інфраструктуру поширення і кумулятивний ефект працювала на забезпечення агресії. Це означає, що слідство повинне від самого початку розуміти, які елементи підлягають доведенню, які типи доказів для цього потрібні й де саме їх шукати. Такий підхід, безумовно, не виключає кваліфікації й за іншими, уже згаданими вище, складами злочинів. Однак їх застосування не повинно залишатися фрагментарним і самодостатнім: вони мають вбудовуватися в ширшу стратегічну конструкцію розслідування.

У таких справах ключове значення мають зв’язкові й контекстуальні докази. Звʼязкові докази стосуються не того, що було сказано, а того, як створення та поширення злочинної пропаганди стало можливим і чому це сталося саме так і саме тоді — хто формував наративи, хто ставив завдання, хто погоджував зміст, хто забезпечував ресурси, бюджети, ефір, цифрову інфраструктуру, ботомережі, доступ до платформ, культурних та освітніх майданчиків, хто з’єднував між собою різні ланки системи. Контекстуальні докази — це те, що дозволяє побачити, у якій ширшій рамці функціонувала ця діяльність: чи була вона частиною організованого механізму, чи збігалася з ключовими рішеннями й фазами війни, чи відтворювала однакові наративи синхронно по різних каналах. Саме контекст дозволяє показати повторюваність і синхронність наративів, їхній зв’язок із фазами війни, з мобілізацією, легітимацією агресії, дегуманізацією жертви, виправданням насильства й дискредитацією міжнародного права. Навіть без систематичних кількісних досліджень аналіз відкритих джерел дозволяє простежити певні закономірності: у тижні, що передували оголошенню часткової мобілізації в Російській Федерації у вересні 2022 року, у російському медіапросторі помітно активізувалися наративи про екзистенційну загрозу й необхідність «захисту». А після подій у Бучі синхронно і в однотипний спосіб зʼявилися повідомлення про «постановку», ще до будь-якого незалежного розслідування. Самі собою ці збіги в часі й змісті не є доказом координації, але є підставою для слідчої гіпотези, яка потребує перевірки через внутрішню документацію, фінансові потоки та комунікацію між редакціями і державними структурами. Без цього окремі фрагменти мовлення лишаються фрагментами. З цим вони складаються в систему.

Звідси випливає і те, що саме потрібно доводити. По-перше, існування системної інформаційної діяльності як частини механізму забезпечення агресії. По-друге, місце конкретної особи в цьому механізмі: чи формувала вона зміст, чи координувала поширення, чи забезпечувала ресурси, інфраструктуру, організаційне прикриття або зв’язок між різними ланками. По-третє, характер і значущість її внеску: не абстрактну присутність у пропагандистському середовищі, а такий внесок, який реально підтримував, посилював або уможливлював роботу цього механізму. По-четверте, суб’єктивну сторону: обізнаність щодо агресивного характеру війни, розуміння функції власних дій у цій системі й усвідомлення того, що вони становлять частину підготовки, підтримання чи ведення агресії.

Саме тому запитання в таких справах має звучати не лише як: «Що саме сказала ця особа?». Питання має бути іншим: «Яку роль вона відігравала в механізмі, що забезпечував агресивну війну?». Лише такий підхід дозволяє перейти від розслідування окремого висловлювання до побудови справи про систему — і вийти не лише на публічних виконавців, а й на тих, хто її будував, координував, фінансував і забезпечував ресурсами.

Однак побудова такої доказової конструкції наштовхується на системні проблеми української практики.

Перша — надмірна концентрація на фактичних обставинах. Правоохоронці фіксують і накопичують великий масив контенту: ефіри, пости, висловлювання. Але цей масив сам собою не є доказовою базою — він потребує систематизації, аналізу й розуміння того, який склад злочину він здатний підтвердити. Заклики до агресивної війни мають дуже високий поріг доказування, і значна частина зібраного матеріалу виявляється за його межами. Натомість кваліфікація за пособництвом агресивній війні відкриває значно ширші аналітичні можливості й дозволяє працювати з тим самим масивом інакше. Ці можливості наразі не використовуються системно.

Друга — зв’язкові й контекстуальні докази не сприймаються як самостійний пріоритет розслідування. Не тому, що їхнє значення заперечується, а тому, що логіка збору доказів вибудовується навколо фактичних обставин, — і все інше залишається на периферії. У результаті слідство має контент, але не має механізму. Має висловлювання, але не має системи, яка за ними стоїть.

Третя — координаційна. Справи про пропаганду за своєю природою є міжвідомчими: інформація, яка має значення для доказової конструкції, розосереджена між різними підрозділами і не зводиться в єдине ціле. Без цілеспрямованої координації між ними системна аналітика неможлива — а без неї провадження неминуче залишається фрагментарним незалежно від того, скільки матеріалу зібрано.

Дослідження «Слова, що вбивають: як російська пропаганда впливає на мобілізацію та бойову мотивацію»

Одним із проявів істотного впливу пропаганди на ведення агресивної війни може бути її роль у мобілізації, легітимації вторгнення і підтриманні готовності до продовження бойових дій. Для обґрунтування цього зв’язку ГО «ЛінгваЛекса» спільно з Офісом Генерального прокурора України провела міждисциплінарне дослідження на основі опитування 1060 російських військовополонених. Його метою було емпірично встановити, як віра в пропагандистські наративи впливає на сприйняття війни, мотивацію до участі в ній і готовність продовжувати службу.

Отримані дані виявили чіткі й вимірювані зв’язки між рівнем віри в російську воєнну пропаганду та сприйняттям, емоціями і поведінковими установками солдатів у контексті повномасштабного вторгнення в Україну. Як порівняти з тими, хто не поділяє або значно меншою мірою поділяє пропагандистські наративи, солдати з вищим рівнем віри в кремлівську пропаганду були в шість разів більш схильні вважати вторгнення виправданим і легітимним, майже вдвічі частіше виявляли готовність знову воювати навіть після полону, значно частіше демонстрували дегуманізацію українців і водночас були суттєво менш схильні добровільно здаватися в полон, а отже — з більшою ймовірністю продовжували війну.

Ці результати вказують, що воєнна пропаганда є не лише супровідним тлом агресії. Вона може виконувати функцію її морального, когнітивного й мотиваційного забезпечення. Що сильніше солдат вірить у пропагандистські наративи, то більш необхідною, виправданою і легітимною він сприймає так звану СВО. У цьому сенсі пропаганда не просто пояснює війну постфактум, а формує ту картину світу, у межах якої вторгнення починає сприйматися як допустима, захисна або навіть обов’язкова дія.

Не менш важливо й те, що такий вплив не зводиться до окремих медійних повідомлень. Для того, щоб виправдати вторгнення в іншу державу в зміненій картині світу, працює цілий механізм, який за своєю роллю нагадує воєнно-промисловий комплекс в інформаційному вимірі. Він управляється з різних рівнів, охоплює не лише журналістику чи політику, а й культуру, розваги, цифрові платформи, освітні й символічні продукти — тобто всі сфери, з яких людина черпає уявлення про реальність. Його інструментами є не лише публічні спікери, а й тролі, боти, мережі координованого поширення контенту і дедалі частіше — технології штучного інтелекту. Саме тому питання відповідальності має ставитися не лише щодо окремого мовця, а й щодо тих, хто організовує, координує, фінансує та ресурсно забезпечує функціонування цього механізму.

У доказовому сенсі таке дослідження може бути застосоване для аргументації щодо того, як пропаганда здатна впливати на мобілізацію, легітимацію агресії, бойову мотивацію і готовність продовжувати війну. У такій якості воно може слугувати важливим елементом контекстуального доказування та підтвердити, що пропагандистська діяльність має цілком конкретний і суспільно небезпечний вплив на ведення агресивної війни.

Висновок

Проблема боротьби з російською пропагандою в правовому вимірі полягає в її правовій недооціненості. Вона й далі часто сприймається або як сукупність окремих висловлювань, або як діяльність кількох публічних облич. Така оптика виявилася зручною для фрагментарного реагування, але непридатною для розуміння реального масштабу явища. У дійсності йдеться про індустріалізований механізм, який не супроводжує агресію ззовні, а вбудований у її підготовку, легітимацію, мобілізаційне забезпечення та продовження.

Саме тому головне завдання сьогодні полягає не в тому, щоб просто збільшувати кількість проваджень, а в тому, щоб змінити саму оптику розслідування. Якщо право й надалі бачитиме лише окремі епізоди мовлення, воно неминуче відставатиме від природи злочину. Якщо ж у центрі розслідування опиниться система, зв’язки, координація, ресурсне забезпечення і значущість фактичного внеску конкретних осіб, тоді відкривається перспектива справжньої, а не символічної відповідальності.

У цьому й полягає значення комплексних кваліфікацій — насамперед пособництва агресивній війні та переслідування як злочину проти людяності. Вони потрібні не для того, щоб витіснити всі інші юридичні склади, а для того, щоб повернути розслідуванню стратегічний масштаб. Лише так можна вийти на тих, хто будував, координував, фінансував і забезпечував функціонування всього механізму.

Світ також має побачити російську пропаганду в її реальному вигляді: не як розрізнені висловлювання, що абстрактно зважуються на терезах свободи слова, а як цілісну систему, вбудовану у ведення агресивної війни. І коли пропаганда злітає на Місяць на крилах сучасних технологій, право не має права тягтися слідом Землею.

національна безпека війна воєнні злочини

Схожі статті

Професійна читанка. «Заклики до геноциду: притягнення пропагандистів до відповідальності»