Так було у 1968–1990 роках… Про підготовку правників для системи правопорядку

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Так було у 1968–1990 роках… Про підготовку правників для системи правопорядку

13 березня Президент України підписав ухвалений минулоріч проєкт Закону України № 5158, за яким змінюється порядок добору та підготовки прокурорів. Через це виникло багато дискусій стосовно того, як готували правників для системи правопорядку раніше. Тому публікую оповідь з перших вуст про те, як підбиралися й готувалися кадри правників і як вони призначалися на посади прокурорів, суддів, адвокатів, слідчих, юрисконсультів і нотаріусів.

Володимир Сущенко

14 March, 2023

568

Так було у 1968–1990 роках… Про підготовку правників для системи правопорядку

Студентом Харківського юридичного інституту денної (стаціонарної) форми навчання, який на той час був єдиним в Україні і першим (за «сарафанним радіо» серед юристів і й поміж громадян) серед трьох юридичних закладів вищої освіти (були ще Свердловський і Саратовський юридичні інститути та Всесоюзний заочний юридичний інститут) на всій території СРСР, я став у далекому 1968 році, коли мені виповнилося 23 роки і я вже мав три роки виробничого стажу слюсаря на підприємстві та три роки строкової служби в армії. Я належав до групи наймолодших студентів стаціонару, оскільки середній вік моїх однокурсників коливався в межах 24–26 років, дехто вже мав власні сім’ї і дітей.

Навчалися ми чотири роки й отримували диплом спеціаліста з правознавства. Приблизно 90 % з нас готували до роботи слідчими в органах прокуратури, МВС, КГБ, а також помічниками прокурорів і суддями й направляли за державним замовленням до відповідних органів з обов’язковим відпрацюванням на посадах у межах трьох років. Винятки з цього порядку були, зазвичай пов’язані із сімейними обставинами чи станом здоров’я. Приблизно 9 % випускників направляли на роботу в адвокатуру, нотаріат, юрисконсультами, у районні відділи юстиції. Десь 1 % з різних вагомих причин й обставин отримували «вільний диплом» і працевлаштовувалися самостійно + декількох осіб рекомендували до навчання в аспірантурі (з мого курсу чисельністю 350–400 осіб було рекомендовано, якщо пам’ять не зраджує, 4–5 випускників).

На навчання в інститут ми вступали тільки за направленням обласних комітетів КПРС або політичних управлінь військових з’єднань. Тобто відбір абітурієнтів на придатність бути правником з погляду етичної поведінки й способу життя (тепер це називається «доброчесність», спосіб життя визначався за думкою громадськості й криміналістичними обліками МВС) і, безумовно, «відданості ідеям соціалізму / комунізму» був достатньо прискіпливим, тому реальний конкурс при вступі коливався в межах 2–3 осіб (бувало й 1,5) на одне місце студента. Навчальних дисциплін було відносно небагато (порівняно із сучасністю), оскільки і «галузей права» також існувало значно менше, а стабільність законодавчої і нормативно-правової бази порівнювати з останнім 30-річчям самостійності України взагалі не має сенсу.

Тепер розповім про нашу практичну підготовку і зайняття відповідних посад одразу після отримання диплома про вищу освіту.

Після 1 курсу влітку на канікулах була 2–3-тижнева «ознайомлювальна практика» в районних прокуратурах, райвідділах МВС і районних судах м. Харкова. Нас розподіляли в групи. Практика проходила цілий робочий день під керівництвом викладачів інституту і керівників цих установ. Тобто в нас формувалося більш-менш пристойне (з огляду на короткий час) уявлення про роботу слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів у судовому процесі.

Після закінчення 3 курсу, коли фактично були опановані всі базові навчальні дисципліни з усіх галузей права, після місяця літніх канікул, розпочиналася «виробнича практика», яка тривала майже чотири місяці — з 1 серпня до 20–25 листопада.

Направляли нас на практику на «бази практики» в усі обласні центри України (студентів з інших союзних республік направляли в обласні центри й столиці цих республік) — фактично за місцем нашого проживання до вступу в інститут. Групи налічували 25–30 осіб на кожну «базу практики». Від інституту призначалися 2–3 керівники практики на кожну «базу» з-поміж найбільш досвідчених викладачів (доцентів і професорів), як правило, зі стажем практичної діяльності до переходу на науково-викладацьку роботу в інституті.

На «базах практики» також призначалися керівники з-поміж найбільш досвідчених правників-практиків відповідних установ. Оскільки практика проходила в обласних центрах, які мали внутрішній поділ на міські райони і відповідні районні структури органів прокуратури, судів і МВС, уся група з 25–30 студентів розподілялася ще й між районами, тобто в одному районному органі та в обласних структурах одночасно проходили практику 5–10 осіб (не більше, а бувало й менше). Практика відбувалася в трьох структурах — прокуратурі, слідчих підрозділах МВС, суді. Десь 1–1,5 місяця в кожній структурі — повний робочий день. Студент мав бути «тінню» керівника практики (як правило, 1 керівник — 1 студент) в усій його діяльності і за дорученням керівника готувати проєкти процесуальних документів / рішень і виконувати іншу допоміжну роботу (розносити повістки і запити, підшивати справи, готувати архівні матеріали…), таким чином готуючи «матеріали практики» для їх подальшого «захисту» перед кафедральною комісією в інституті. Кожен місяць-півтора, при переході студентів з одного органу до іншого, на базу практики приїжджали керівники практики з інституту, які зустрічалися зі студентами, перевіряли, які матеріали вони зібрали, спілкувалися з керівниками практики від органів і цікавилися проходженням практики, відповідали на запитання студентів-практикантів і допомагали розв’язувати побутові проблеми, пов’язані, як правило, з проживанням у гуртожитках тих, хто не мав житла в родичів чи знайомих на «базі практики».

Після завершення практики студент отримував письмову характеристику від керівника практики (як правило, за підписом керівника установи), підшивав матеріали практики в «справу», докладав «щоденник практики», у якому мали бути записані всі роботи, які студент виконував щодня, і подавав усе це на відповідну кафедру для перевірки і «захист», зазвичай усе робилося так, щоб матеріали не потрапили до керівників практики на відповідній базі. У такий спосіб відбувалася «перевірка» керівництва. Після «захисту» кафедра готувала аналітичний звіт про практику, який вивчало керівництво інституту.

Чи все було ідеально в організації і проходженні практики?

Безумовно, не все було ідеально в організації і проходженні практики з боку всіх сторін-учасників цього процесу. Загалом я маю право (як колишній студент і багаторічний керівник практики) стверджувати, що практична підготовка випускників інституту була на достатньо високому рівні. Після практики протягом грудня — березня в інституті тривав навчальний процес, викладалися обов’язкові спецкурси, які поглиблювали знання студентів у певних галузях правового регулювання і юридичної практики.

У лютому відбувався державний розподіл на місця роботи, який проходив у два етапи:

громадський — за участю органів студентського самоврядування і викладачів;

державний — за участю «покупців» — представників кадрових апаратів центральних органів (Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури, слідчого апарату МВС, деяких інших).

Із середини квітня і до середини травня студенти виїжджали на стажування на свої місця роботи, потім поверталися до інституту, готувалися до державних іспитів, у червні складали іспити і з 1 серпня починали роботу як помічники прокурорів, слідчих прокуратури і МВС, стажисти суддів і на інших посадах.

Зауважу, що серед нас було приблизно 10–20–30 (точно вже не пам’ятаю) осіб, які настільки добре зарекомендували себе під час проходження виробничої практики, що за погодженням з керівництвом інституту після практики були одразу призначені на посади стажистів слідчих, помічників прокурорів і суддів, а після державного розподілу їх призначали на ці посади, а тих, хто був стажистом судді, рекомендували громаді для «всенародних виборів на посаду районного народного судді» (так раніше називалася така посада в суді першої інстанції).

Той, хто прочитав цю розповідь, може самостійно порівняти із сучасним станом практичної підготовки правників у наших закладах вищої освіти та їх добором на відповідні посади і зробити власні висновки…

Дякую за увагу до моїх спогадів!

Примітка: про тогочасну підготовку правників на юридичних факультетах університетів (їх було в час мого студентства всього ТРИ: Київський, Львівський, Одеський; у 1983 році був створений юридичний факультет у Донецьку, значно пізніше (1991 року) був відроджений юридичний факультет у Чернівцях, який веде свою історію з 1875 року) треба розпитати у випускників цих університетів. Знаю лише, що ці факультети були невеликі, а вступ на навчання не обмежувався тими критеріями, які були в нас.