Угода про визнання винуватості: світовий досвід, українська модель і сучасні виклики

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Угода про визнання винуватості: світовий досвід, українська модель і сучасні виклики

Угоди про визнання винуватості (далі — угоди) є дієвим процесуальним інструментом, який покликаний забезпечити ефективне і справедливе розв’язання кримінально-правових конфліктів, збалансувати навантаження судової влади та правоохоронної системи, забезпечити прогнозоване, швидке і справедливе рішення як для підозрюваних та обвинувачених осіб (далі — осіб), так і для потерпілих шляхом відшкодування заподіяної шкоди й відновлення справедливості.

Анна РезніковаОлександр Максименко

17 April, 2026

Угода про визнання винуватості: світовий досвід, українська модель і сучасні виклики

Правовий інститут укладання угод про визнання винуватості в Україні з’явився лише у 2012 році з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК). Окремі процесуальні норми, без формування процесуального інституту, були й у Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 року, наприклад, щодо дійового каяття, примирення з потерпілим тощо. Утім, лише у 2012 році кримінальне процесуальне законодавство отримало окремий розділ договірного розв’язання кримінально-правових конфліктів. Цей розділ визначив процедуру укладення угод, коло учасників, вимоги до порядку укладення і процесуальні обмеження й вимоги щодо окремих категорій злочинів, а також спрощені правила судового розгляду таких угод. Відповідно, українське суспільство отримує можливість завершити кримінальне провадження швидко, а не через тривалий змагальний судовий розгляд з непередбачуваним результатом для сторін, з непомірним фінансовим навантаженням не лише на державний бюджет, а й на окремих осіб. Разом з тим, інститут угод отримує, м'яко кажучи, неоднозначну оцінку суспільства й нині.

Інститут угод про визнання винуватості, більш відомий як plea bargaining, є одним із найвпливовіших механізмів у системах кримінальної юстиції світу. Його розвиток охоплює період від неформальних практик з переговорів між сторонами обвинувачення і захисту до повноцінного правового інституту, який визнають суди, правоохоронці й доктрина. Розвиток угод у світі відбувався в різних правових системах неоднорідно, зокрема англо-саксонська модель формувала його через судову практику, тоді як країни романо-германської правової системи прийшли до скорочених процедур значно пізніше і з більшими нормативними обмеженнями.

Перші прояви plea bargaining у США з’являються наприкінці XVIII — на початку XIX ст. У той час домовленості обвинувачення і захисту були повністю неформалізованими та здійснювалися між прокурором і підсудним без їх відображення в офіційних джерелах. Ранні наукові дослідження Альбера Алшулера підтверджують існування таких домовленостей у найдавніших американських судових практиках^[1].

Однією з перших відомих справ, де суд фактично визнав можливість обміну визнання провини на пом’якшення покарання є Commonwealth v. St. John, 173 Mass. 566 (1899)^[2]. У цій справі Верховний суд штату Массачусетс вказав, що коли прокурор обіцяє імунітет, суд повинен забезпечити, щоб «публічна довіра, яку він пообіцяв, була в належний спосіб збережена». Ця справа підтверджує легітимність прокурорського розсуду в укладанні угод про визнання вини.

У середині XIX ст. plea bargaining стає поширеною практикою в судах США. Поштовх до розвитку цього інструменту надали об’єктивні обставини, а саме: стрімке зростання кількості кримінальних справ, брак суддів, ускладнення процесу. Так, за влучним виразом Джона Ленґбейна, до кінця XIX ст. угоди про визнання винуватості стали «структурною частиною» американського правосуддя^[3]. На межі XIX–XX ст. американські суди починають прямо фіксувати укладення угод у своїх рішеннях, що стає першим формалізованим визнанням інституту на рівні судової влади^[4].

Питання конституційності угод довгий час залишалося дискусійним, але перелом настає в 1970 році, коли Верховний суд США у справі Brady v. United States, 397 U.S.^[5], визнав plea bargaining таким, що відповідає Конституції, за умови добровільності, інформованості та відсутності примусу. Через рік суд у рішенні Santobello v. New York, 404 U.S. 257^[6] додатково уточнив, що дотримання прокурором умов угоди є обов’язковим елементом гарантій справедливого процесу.

Після рішення у справі Brady plea bargaining перетворилася на основний спосіб завершення кримінальних проваджень у США. За даними Бюро статистики у сфері правосуддя Міністерства юстиції Сполучених Штатів і досліджень Pew Research Center, наприкінці ХХ ст. понад 90–95 % усіх федеральних кримінальних справ завершувалися угодою про визнання винуватості. З цього часу судовий розгляд по суті став радше винятком, ніж нормою^[7].

Цікаво, що Верховний суд у США визнав переговори про визнання винуватості не тільки законними та конституційними, але й «фундаментальним компонентом здійснення правосуддя і таким, яке слід просувати»^[8]. У результаті правосуддя цієї країни напрацювало такі види угод про визнання винуватості: 1) переговори про звинувачення, у якому особа погоджується визнати провину за меншим звинуваченням в обмін на звільнення від серйозніших звинувачень; 2) переговори про вирок: особа погоджується визнати себе винною в обмін на менш суворий вирок.; 3) переговори про факти: особа погоджується поступитися деякими фактами, щоб заблокувати допуск до інших фактів і доказів^[9].

Успіх американської моделі угод вплинув на початок її поширення в країнах континентальної Європи (кінець ХХ — початок XXI ст.), де тривалий час домінувала доктрина матеріальної істини, яка вимагала повного судового розгляду всіх обставин справи. Проте, країни романо-германської правової системи зазнали впливу англо-саксонської системи, формуючи власний підхід до угод, зокрема: Італія — patteggiamento (введене в 1990-х роках); Франція — CRPC (Comparution sur reconnaissance préalable de culpabilité, 2004); Німеччина — судові «угоди» (Absprachen), легалізовані у 2009 році; Польща — процедура «dobrowolne poddanie karze» (з 1997 року). Європейські моделі характеризуються значно суворішими межами домовленостей сторін і посиленим судовим контролем проти американських.

Отже, розвиток plea bargaining відображає глибоку трансформацію кримінальної юстиції: від неформальних і непрозорих домовленостей — до одного з ключових інститутів кримінального процесу, що забезпечує економію часу й коштів, баланс інтересів держави, обвинуваченого та потерпілого. У світовому масштабі plea bargaining став універсальним інструментом з особливостями в окремих правових системах.

В Україні законодавець передбачив два види угод: про визнання винуватості та про примирення. Безумовно, поява цього інституту була закономірним розвитком українського кримінального процесу, оскільки кожна країна світу витрачає значний фінансовий ресурс на забезпечення діяльності судової влади і правоохоронних органів. Утім, як демонструє практика, утворена система є перевантаженою, а суспільний запит щодо боротьби зі злочинністю, зокрема з топ-корупцією, і відновлення балансу справедливості з негайним відшкодуванням шкоди залишається незмінною вимогою громадянського суспільства до держави. За даними Вищого антикорупційного суду (далі — ВАКС), у 2025 році за угодами про визнання винуватості засуджені зобов’язалися відшкодувати збитки в понад 976 млн грн. Сума штрафів, накладених на засуджених у 2025 році, становить 576,9 млн грн., а на потреби ЗСУ спрямовано понад 321 млн грн^[10].

Офіс Генерального прокурора^[11] надає не менш цікаві відомості. Так, у 2023 році представники прокуратури брали участь у підготовчих засіданнях з розгляду угод про визнання винуватості у 12 313 випадках, а по суті таких подібних справ було 1519, з яких 29 переглядалися апеляційною інстанцією. Водночас загальна кількість судових проваджень в Україні в цьому році становила 126 699.

У 2024 році прокурори брали участь у 10 821 справі, де на підготовчому засіданні розглядалися угоди про визнання винуватості, а аналогічних справ по суті розглянуто 1416 (з яких ознаки організованої групи та злочинної організації мали 55 справ). З цих справ 29 переглядалися апеляцією. Загальна кількість проваджень у 2024 році становила 147 467.

У 2025 році в підготовчих засіданнях з ухвалення вироку на підставі угоди було 7629 справ (з яких ознаки організованої групи та злочинної організації мали 35 справ), а в судовому розгляді було 1192 справ (з яких ознаки організованої групи та злочинної організації були в 67 справах). Із них 25 переглядалися в апеляції. Загальна кількість судових проваджень у 2025 році становила 138 886. Відповідно, показник угод про визнання винуватості не сягає більше 11 % від загальної кількості судових проваджень.

Отже, угода про визнання винуватості як процесуальний інструмент отримала суттєву популяризацію завдяки стратегічній PR-комунікації НАБУ, САП і ВАКС, до діяльності яких зараз прикутий суспільний погляд. За даними ВАКС, у 2025 році було завершено 114 кримінальних проваджень щодо 180 осіб, з яких у 109 кримінальних провадженнях ухвалено вироки (154 особи засуджено, 8 — виправдано), 4 провадження закрито, 1 обвинувальний акт повернуто прокурору.

Цікаво, що тенденція ВАКС щодо кількості вироків зазнала змін. Так, у 2025 році було ухвалено 109 вироків, що на 42 % перевищує кількість вироків, ухвалених у 2024 році — 77, і на 60 % перевищує цей показник 2023 року, який становив 65 вироків. Покращенню динаміки розгляду кримінальних проваджень у 2025 році сприяли запроваджені у 2024 році законодавчі нововведення. Зокрема, Закон України від 29.10.2024 № 4033-IX надав можливість укладати угоди про визнання винуватості щодо корупційних і пов’язаних з корупцією кримінальних правопорушень^[12] (далі — корупційних правопорушень). Результат — кількість вироків на підставі угод у ВАКС зросла майже вдвічі — до 72 вироків щодо 102 осіб^[13].

Частина 4. ст. 470 КПК встановлює, що угода про визнання винуватості може бути укладена щодо:

проступків, нетяжких і тяжких злочинів (крім корупційних правопорушень та пов’язаних з корупцією);

корупційних правопорушень, угода укладається: а) якщо у вчиненні будь-якого корупційного правопорушення викрито іншу особу; б) якщо інформація щодо вчинення такою особою правопорушення буде підтверджена доказами; в) за умови повного або часткового (з урахуванням характеру та ступеня участі в злочині) відшкодування завданого збитку або шкоди;

корупційних проступків, нетяжких або тяжких корупційних правопорушень, якщо вони вчинялися за відсутності співучасті, і якщо буде повне відшкодування збитку або шкоди;

особливо тяжких злочинів, вчинених групою осіб, організованою групою чи злочинною організацією або терористичною групою, якщо особа, що викриває, не є організатором групи або організації, за умови, що така інформація буде підтверджена доказами.

Угода про визнання винуватості може укладатися щодо кримінальних проступків, злочинів, унаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у провадженні, у якому встановлено, що державним чи суспільним інтересам або інтересам окремих осіб завдана шкода, за наявності потерпілих не допускається. Виняток — надання потерпілими письмової згоди прокурору на укладення такої угоди.

За загальним правилом укладання угоди не допускається між прокурором і організатором корупційних правопорушень. Виняток — щодо корупційних правопорушень допускається угода, якщо: а) викрито іншого організатора; б) інформація щодо викриття буде підтверджена доказами; і в) за умови відшкодування (повного чи часткового) завданого збитку або шкоди. Особа, яка укладає угоду про визнання винуватості, не набуває статусу викривача й у відповідності до вимог ч. 3. ст. 130^-1 КПК не має права на винагороду, оскільки повідомила про корупційний злочин саме в межах угоди чи є співучасником такого злочину. Відповідно угода про визнання винуватості не є «процесуальною індульгенцією», а є повноцінним процесуальним інститутом притягнення до кримінальної відповідальності, що забезпечує невідворотність покарання в короткі строки, а умисне невиконання угоди є підставою для притягнення особи до відповідальності, встановленої законом (ст. 476 КПК).

Безумовно, особа, яка йде на укладення угоди з прокурором, вбачає для себе в цьому прийнятний процесуальний результат з огляду на обставини, у яких опинилася. Першочергово інститут угод формувався в ситуації, коли сторона обвинувачення має сильну процесуальну позицію, а підозрювана чи обвинувачена особа, розуміючи це, може зважити перспективи судового розгляду, кількість витраченого часу й коштів, застосованих до неї процесуальних заходів та ухвалити найбільш зважене рішення щодо власного захисту. Утім, на практиці поширеними є випадки, коли попри бажання особи піти на угоду сторона обвинувачення може демонструвати незацікавленість у певних викривальних показаннях, чи можуть бути розбіжності у визначенні ступеня участі й відповідальності особи у відшкодуванні шкоди, або ж може не вдатися досягнути компромісу з потерпілим. Усе це, разом із потенційним ризиком відмови в затвердженні угоди судом, суттєво впливає на особу в процесі ухвалення рішення про укладання угоди, оскільки остання діє в умовах певної невизначеності. Саме тому законодавці заклали гарантію того, що в разі недосягнення згоди щодо укладення угоди факт її ініціювання і твердження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від обвинувачення або як визнання своєї винуватості для обох сторін угоди.

З іншого боку, якщо у провадженні є інші підозрювані чи обвинувачені особи, з якими згода на укладення угоди не досягнута, то матеріали щодо особи, яка укладає угоду, підлягають видаленню з матеріалів провадження. Відповідно, укладання угоди про визнання винуватості є спеціальною (скороченою) процедурою судового розгляду, яка не порушує загальних засад КПК, зокрема презумпції невинуватості, яка гарантована ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК. Так, в Україні сформувалася стала судова практика, відповідно до якої вирок суду на підставі угоди не може мати преюдиціального значення в кримінальних провадженнях щодо інших осіб. Верховний суд у постанові від 26.05.2021, справа № 263/15273/17, провадження № 51-7558км18 наголосив, що КПК не надає преюдиціального значення вирокам, якими затверджено угоди про визнання винуватості, у тому числі щодо доказування фактичних обставин кримінального правопорушення в межах іншого провадження щодо інших осіб. Так, ст. 90 КПК вказує лише на преюдиціальне значення рішення національного чи міжнародного суду, яким встановлено порушення прав і свобод людини, для розв’язання питання щодо допустимості доказів. Окрім того, обставини вчинення злочину не встановлюються на підставі повного й усебічного дослідження доказів у межах змагальної процедури за участю всіх фігурантів інкримінованого правопорушення, а набувають значення правової презумпції в силу визнання цих обставин сторонами угоди та затвердження її судом. Надання вироку на підставі угоди преюдиціального значення в кримінальному провадженні щодо інших осіб порушуватиме гарантії ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Так, ЄСПЛ у рішенні від 23.02.2016 у справі «Навальний і Офіцеров проти росії» (заява № 46632/13 і № 28671/14) підкреслив, що обставини, встановлені в провадженні, у якому не беруть участі інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціального значення для їхніх справ. Статус доказів, використаних в одній справі, повинен залишатися суто відносним, а їхня сила — обмежуватися конкретним провадженням. Особливо це стосується вироків, ухвалених на підставі угоди^[14].

Поряд із цим, вітчизняна судова практика виявила інший недолік у процесі затвердження угоди про визнання винуватості судом. Ідеться про порушення прав третіх осіб, причетність яких до певного правопорушення прямо встановлюється у вироку, а відомості про таких осіб дозволять їх ідентифікувати. У висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 03.03.2016 у справі № 5-347кс15 встановлено, що під час розв’язання питання, чи має певна особа підстави для оскарження рішення суду першої інстанції в суді вищого рівня у вказаній категорії справ, ключовим є з'ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів особи тією мірою, що надає їй, згідно з ч. 2 ст. 24 КПК, право оскарження. Попри те, що особа не була визнана учасником кримінального провадження, у судовому рішенні констатувалася її співучасть у вчиненому злочині або є можливість її ідентифікувати, але остання має право захищати свої права шляхом звернення до апеляційної інстанції (Постанова Верховного Суду від 29.09.2021, у справі № 409/1465/16-к).

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду в ухвалі від 12.08.2024 погодилась з доводом захисника, що вирок викладено судом першої інстанції так, що особу можна ідентифікувати навіть за обставин її знеособлення за прізвищем, і суд допустив висловлювання, на підставі яких можна встановити обставини вчинення нею злочинів, хоча в цьому провадженні вона не була обвинуваченою, з огляду на зазначення часу перебування особи на посаді. Обставини прямо вказують на цю особу, констатують вчинення злочину, передбаченого в частині співучасті, що є неприпустимим в ухваленні судового рішення. Апеляційна інстанція змінила мотивувальну частину вироку і знеособила посади й слова, які уможливлюють ідентифікацію особи. Поряд з цим, колегія суддів зауважила, що зміна іншої частини даних, як-от номера, дати й назви ухвалених рішень, найменування юридичних осіб, є неможливим, оскільки спотворить суть пред’явленого обвинувачення^[15].

Які обставини враховує прокурор щодо можливості укладання угоди? Прокурор зобов’язаний враховувати, зокрема: 1) ступінь і характер сприяння особи розслідуванні щодо неї або інших осіб; 2) характер і тяжкість обвинувачення (підозри); 3) суспільний інтерес у забезпеченні швидшого розслідування і судового розгляду, викритті інших правопорушень; 4) суспільний інтерес у запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості та тяжкості правопорушень (ч. 1 ст. 471 КПК).

Що має містити угода про визнання винуватості? Найперше — сторони угоди, формулювання підозри (обвинувачення), кваліфікацію, істотні для провадження обставини, беззастережне визнання винуватості, обов’язки щодо співпраці у викритті правопорушення чи осіб, умови часткового звільнення від відшкодування збитків, узгоджене покарання та згода на його призначення або на звільнення від його відбування з випробуванням, умови застосування спеціальної конфіскації, наслідки укладення та затвердження угоди, а також її невиконання. Угода підписується сторонами із зазначенням дати і затверджується керівником прокуратури. У корупційних правопорушеннях необхідним є погодження таких угод залежно від тяжкості інкримінованого правопорушення, наприклад, Генеральним прокурором, особою, яка виконує його обов’язки, або його першим заступником чи заступником. Так, у провадженні щодо особливо тяжкого злочину, яке розслідує НАБУ, погодження здійснює керівник САП.

Окремої уваги потребує роз’яснення особі наслідків укладення і затвердження угоди, які встановлені в ст. 473 КПК. Укладання угоди встановлює для прокурора, підозрюваного (обвинуваченого) обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями ст. 394, 424 КПК. Додатково підозрюваний (обвинувачений) відмовляється від права на судовий розгляд, у якому прокурор був зобов’язаний довести кожну обставину вчиненого правопорушення. Фактично особа відмовляється від права мовчати, яке б у судовому розгляді не мало жодного доказового значення, від права допитати свідків обвинувачення, подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на користь її невинуватості.

Процедурно, якщо згода на угоду досягнута під час розслідування, то обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду. Так, ст. 314 КПК передбачає, що в підготовчому засіданні суд має право затвердити угоду або відмовити в цьому й повернути провадження прокурору для продовження розслідування. Якщо згоди досягнуто в процесі судового розгляду, то суд невідкладно зупиняє проведення процесуальних дій і переходить до розгляду угоди.

Суд повинен з’ясувати в обвинуваченого, чи розуміє він: 1) що має право на судовий розгляд, під час якого тягар доказування висунутого обвинувачення покладається на прокурора, а також те, що він має право: а) мовчати, і факт мовчання не матиме жодного доказового значення; б) мати захисника або захищатися самостійно; в) допитати свідків обвинувачення, клопотати про виклик свідків і подати докази сторони захисту; 2) наслідки укладення та затвердження угод, передбачені ст. 473 КПК; 3) характер кожного обвинувачення, щодо якого він визнає вину; 4) вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до нього в разі затвердження судом угоди.

Суд переконується, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком насильства, примусу, погроз або обіцянок чи дій будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Для з’ясування добровільності укладення угоди суд має право витребовувати документи, зокрема скарги підозрюваного чи обвинуваченого й рішення щодо них, а також викликати на засідання осіб та опитувати їх.

Імперативно суд відмовляє в затвердженні угоди, дискреційних повноважень не передбачено, якщо: 1) умови суперечать законодавству (неправильна кваліфікація правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого можлива угода); 2) умови не відповідають інтересам суспільства; 3) умови порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб; 4) є обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним; 5) очевидна неможливість виконати зобов’язання; 6) відсутні фактичні підстави для визнання винуватості. Якщо суд приходить до переконання, що необхідно відмовити в затвердженні угоди, що укладалася на досудовому розслідуванні, судове провадження за згодою сторін продовжується в загальному порядку. У разі незгоди сторони з цим досудове розслідування продовжується в загальному порядку. У разі відмови суду в затвердженні угоди, укладення якої ініційовано на стадії судового провадження, останнє продовжується в загальному порядку.

До моменту виходу суду до нарадчої кімнати сторони угоди мають право ініціювати зміни до угоди або укласти нову угоду. Допускається повторне звернення з угодою в одному кримінальному провадженні, якщо підстави, через які суд відмовив у затвердженні, перестали існувати. Якщо суд повторно відмовляє в затвердженні угоди, наступне звернення з угодою з цією особою в цьому ж провадженні не допускається.

Якщо суд затвердить угоду, то ухвалюється вирок, яким призначається узгоджена міра покарання за кожним з обвинувачень та остаточна міра покарання. У разі невиконання угоди прокурор має право звернутися до суду з клопотанням про скасування вироку протягом строків давності притягнення до відповідальності (ч. 1. ст. 476 КПК). Наслідком скасування вироку є призначення судового розгляду в загальному порядку або направлення матеріалів для завершення досудового розслідування.

У 2024 році було внесено зміни до ст. 75 КК, а саме частину другу статті доповнено нормою про те, що суд у «корупційних провадженнях» ухвалює рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо сторони узгодили звільнення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 8 років або іншого, м’якшого покарання, а також узгодили звільнення від відбування покарання з випробуванням. Звертаємо увагу, що залишено вимогу про те, що в разі засудження особи до позбавлення волі за вчинення будь-якого (крім корупційного чи пов’язаного з корупцією) кримінального правопорушення таке звільнення може бути застосовано за умови призначення позбавлення волі на строк не більше 5 років^[16]. Варто погодитися, що такі норми порушують принцип рівності та справедливості^[17].

У ч. 2 ст. 77 КК передбачається, що в разі звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі угоди про визнання винуватості щодо «корупційних правопорушень» може бути призначене додаткове покарання у вигляді конфіскації майна за умови його узгодження сторонами угоди. У ч. 2 ст. 59 КК передбачено, що конфіскація майна встановлюється за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їхньої тяжкості, і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. У цьому вбачається нормативна неузгодженість, яка вирішена в п. 19 Постанови «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 № 7 роз’яснено, що якщо додаткове покарання у вигляді конфіскації майна за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов’язковим, то в разі ухвалення рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням воно не застосовується, оскільки ст. 77 КК передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, які можна призначити в такому випадку, серед яких конфіскації майна немає.

Щодо визначення тривалості випробувального терміну сторонами і ролі суду / сторін у деталізації умов є непослідовність. Відповідно до ч. 1 ст. 472 КПК в угоді зазначається, зокрема, узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання і звільнення від його відбування з випробуванням. Так, якщо суд ухвалює рішення звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, тривалість випробувального терміну й обов'язки, які покладаються на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, визначаються судом. Випробувальний термін встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років. Вбачається, що сторони можуть лише рекомендувати суду розглянути погоджену сторонами тривалість випробувального терміну, яка має відповідати законодавству України, але саме рішення щодо його тривалості належить до компетенції суду.

Щодо перевірки фактичних підстав визнання винуватості на підготовчому судовому засіданні, у п. 6 ч. 7 ст. 474 КПК встановлено, що суд перевіряє угоду і може відмовити в її затвердженні через відсутність фактичних підстав для визнання винуватості. Відповідно до ст. 291, 314, 474 КПК у підготовчому засіданні в розпорядження суду мають надаватися обвинувальний акт, угода про визнання винуватості та реєстр матеріалів провадження. Надання інших матеріалів саме на цьому етапі не регламентовано КПК. Утім, такий стан справ унеможливлює виконання судом вимог щодо перевірки «наявності фактичних підстав для визнання винуватості», тому практика йде шляхом надання матеріалів провадження до суду. Тут важливо розуміти, що перевірка підтвердження винуватості зібраними доказами, з одного боку, могла б унеможливити формалізацію підходу до розслідування і судового розгляду, але з іншого — може нівелювати головну мету й цінність цього інституту, тобто розвантаження та прискорення судового розгляду.

Перевірка викривальних показань не належить до повноважень суду. У постанові від 07.04.2020 у справі № 761/13021/19 Верховний суд роз’яснив, що перевірка доказів щодо викриття підозрюваним дій інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів не належить до повноважень суду під час ухвалення рішення щодо затвердження угоди про визнання винуватості. Натомість, відповідно до приписів ст. 470 КПК: обов’язок враховувати ступінь і характер сприяння особи в проведенні кримінального провадження щодо неї або інших осіб при укладенні угоди про визнання винуватості покладено саме на прокурора^[18]. За наявності сумнівів у достовірності повідомленої інформації щодо викриття правопорушень чи осіб прокурор вправі відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до завершення проведення слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації доказів^[19].

Нині відсутні уніфіковані підходи, практичні настанови і стандарти досягнення згоди між сторонами обвинувачення та захисту для укладання угод. У цьому аспекті закордонний досвід давно виявив нерівність у ставленні до обвинувачених, які погоджуються на угоду, як порівняти з тими, хто обирає шлях судової боротьби. Фахівці критикують процедуру plea bargaining за те, що вона надає прокурорам надмірні дискреційні повноваження, значно ширші, ніж у суддів, які зобов’язані діяти відповідно до чітких правил призначення покарання.

Окреме занепокоєння спричиняє не лише можлива нерівність підозрюваних та обвинувачених через можливу упередженість у процесі реалізації права на укладання угоди, а й можливий позапроцесуальний тиск з метою спонукання осіб до її укладення. Безумовно, протиправний тиск на особу з метою отримання будь-яких показань є злочином, який потребує негайної реакції та суворого покарання. Утім, переважно такі побоювання є необґрунтованими через процедури укладання та затвердження угоди. Зауважимо, що ініціювати укладення угоди може як сторона захисту, так і сторона обвинувачення, що може відбутися з моменту повідомлення особі про підозру до виходу суддів до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. За таких умов у сторони захисту з плином часу з’являється повніша картина щодо наявності доказової бази та її допустимості, належності й достатності, що безумовно може попередити зловживання сторони обвинувачення та уявне нав’язування її сильної процесуальної позиції. Крім того, відповідно до ч. 2. п. 9 ст. 52 КПК обов’язкова участь захисника забезпечується в разі укладення угоди про визнання винуватості між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим — з моменту ініціювання укладення такої угоди. Захисник має виступати окремим бар’єром від можливих процесуальних зловживань.

Побоювання щодо неправомірного тиску на особу для укладення угоди набувають ознак реальності в разі недостатності процесуальної стандартизації цієї діяльності та відсутності контролю з боку вищих керівників органів прокуратури. Так, якщо говорити про досвід США, то дослідники зазначають, що упередження прокурорів можуть впливати на процес plea bargaining, оскільки прокурорам надано значну свободу розсуду в міру зменшення обвинувачення (Burke, 2007; Ma, 2002). І тут українським правникам має бути цікавий досвід США, оскільки тамтешня дискреція прокурора призводить до того, що обвинувачені, які відмовляються від угоди й обирають судовий розгляд, часто отримують суворіші покарання^[20]. Ці висновки викликають занепокоєння, оскільки вони свідчать, що реалізація обвинуваченим права на суд може призвести до менш сприятливого результату справи^[21].

Отже, відсутність єдиних підходів до застосування інституту угод, зокрема уніфікованих алгоритмів проведення переговорів між сторонами, чітких критеріїв достатності підстав для її укладення, а також стандартизованих підходів до формулювання її умов, може призвести до порушення принципу правової визначеності, який є одним із ключових елементів верховенства права й на необхідність дотримання якого неодноразово наголошував ЄСПЛ. Водночас слід враховувати, що Офіс Генерального прокурора готує методичні рекомендації й інші матеріали, спрямовані на належну реалізацію повноважень прокурорів під час досудового розслідування, зокрема щодо застосування інституту угод.

Ризик підміни повноцінного судового розгляду формальним процесуальним результатом. Кримінальне провадження покликане забезпечити всебічне, повне й неупереджене встановлення обставин кримінального правопорушення, а також перевірку доказів у межах змагального процесу. Однак укладення угоди фактично означає відмову сторін від такого повного дослідження доказів, оскільки вирок ухвалюється на підставі процесуального компромісу і без проведення класичного судового розгляду. У практичній площині це може призводити до хибних процесуальних цілей. Сторона обвинувачення зацікавлена в демонстрації процесуальної ефективності, зменшенні навантаження на органи розслідування та прокуратуру, а захист — в уникненні тривалого, складного й ресурсомісткого судового процесу, що може супроводжуватися значними фінансовими й психологічними витратами. Тому важливим завданням законодавця та правозастосовної практики є забезпечення такого механізму використання інституту угод, який би, з одного боку, дозволяв досягати процесуальної економії, а з іншого — не перетворював би цей інструмент на формальну альтернативу повноцінному судовому розгляду. У цьому аспекті ключову роль відіграє належний судовий контроль за добровільністю, обґрунтованістю і відповідністю умов угоди інтересам.

КПК вимагає, щоб суд з’ясував в обвинуваченого розуміння прав і наслідків (ч. 4 ст. 474), але на практиці це інколи зводиться до чеклиста без реальної перевірки: чи розуміє особа ризики доказування, альтернативи, юридичні наслідки у вигляді відмови в праві на апеляційне оскарження, репутаційні наслідки тощо.

Отже, інститут угод про визнання винуватості, пройшовши тривалий шлях еволюції від неформальної практики до повноцінного правового механізму, сьогодні посідає важливе місце в системі кримінальної юстиції як на глобальному рівні, так і в Україні. Його функціональне призначення полягає насамперед у забезпеченні процесуальної економії, оптимізації навантаження на судову систему та створенні передбачуваних правових наслідків для сторін кримінального провадження.

В українському контексті інститут угод про визнання винуватості вже довів свою практичну ефективність, зокрема у справах, що розглядаються Вищим антикорупційним судом. Тому інститут угод про визнання винуватості слід розглядати не лише як інструмент процесуальної економії, а й як складний правовий механізм, ефективність якого безпосередньо залежить від якості його правового регулювання та добросовісності його застосування. Саме тому його подальше вдосконалення є необхідною умовою підвищення ефективності кримінальної юстиції та зміцнення довіри до правосуддя в Україні.

^[1] Alschuler, 1979, Columbia Law Review. URL: https://doi.org/10.2307/1121955.

^[2] Commonwealth v. St. John Massachusetts Supreme Judicial Court. URL: https://www.courtlistener.com/opinion/6553029/commonwealth-v-st-john/.

^[3] Langbein, 1979, Law & Society Review.URL: https://doi.org/10.2307/3053236.

^[4] Прим. Допитливий читач може більш детально ознайомитися з монографією Джорджа Фішера “Plea Bargaining’s Triumph. - Fisher G. Plea Bargaining’s Triumph: A History of Plea Bargaining in America. Stanford University Press, 2003. URL: https://books.google.com/books?id=zjTxPzcUMAgC.

^[5] Brady v. United States, 397 U.S. 742 (1970). URL: https://supreme.justia.com/cases/federal/us/397/742/.

^[6] Santobello v. New York, 404 U.S. 257 (1971). URL: https://supreme.justia.com/cases/federal/us/404/257/.

^[7]Lindsey Devers, Plea and Charge Bargaining: Research Summary (CSR, Inc., Arlington, VA, Jan. 24, 2011). URL: https://cutt.ly/ztHyMQta.

^[8] Plea bargain – aim, importance and problematic aspects in the reality of the us, germany and georgia. Kalenike Uridia, Elene Landia, Ivane Javakhishvili, Nikoloz Thomasiani, Ivane Javakhishvil. URL: https://lawandworld.ge/index.php/law/article/ view/359#_ftn7.

^[9] Там само.

^[10] Аналіз здійснення судочинства Вищим антикорупційним судом у 2025 році (як судом першої інстанції). URL: https://first.vaks.gov.ua/pro-nas/rezultaty-diialnosti/?results=statystyka.

^[11]Статистичні дані про роботу органів прокуратури з офіційної сторінки Офісу Генерального прокурора. URL: https://gp.gov.ua/ua/posts/pro-robotu-organiv-prokuraturi-2.

^[12] Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення регулювання угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень та кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4033-20#Text.

^[13] Аналіз здійснення судочинства Вищим антикорупційним судом у 2025 році (як судом першої інстанції). URL: https://first.vaks.gov.ua/pro-nas/rezultaty-diialnosti/?results=statystyka.

^[14] Постанова Верховного суду від 26.05.2021., справа № 263/15273/17, провадження № 51-7558км18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97286192.

^[15]Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду в ухвалі від 12.08.2024. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121018840.

^[16] Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення регулювання угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень та кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією» набув чинності 1 листопада 2024 року, № 4033-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/4033-20.

^[17] До питання про стабільність та динамізм кримінального законодавства України (деякі кількісні та якісні показники). В. І. Тютюгін, І. В. Суходубова, Ю. І. Фільчакова // Вісник Асоціації кримінального права України 1 (23), 57–95. URL: http://vakp.nlu.edu.ua›article›view .

^[18] Постанова Верховного суду від 07.04.2020 у справі № 761/13021/19. URL: https://zakononline.ua/court-decisions/show/88707488?utm_source=chatgpt.com

^[19] Там само.

^[20] Наприклад, Albonetti, 1991; Britt, 2000; Dixon, 1995; Engen & Gainey, 2000; Kurlychek & Johnson, 2004; Steffensmeier & Demuth, 2000, 2001; Steffensmeier & Hebert, 1999; Steffensmeier et al., 1993, 1998, King et al., 2005; Piehl & Bushway, 2007; Ulmer & Bradley, 2006. Та Lindsey Devers, Plea and Charge Bargaining: Research Summary (CSR, Inc., Arlington, VA, Jan. 24, 2011). URL: https://cutt.ly/RtHy0gge.

^[21] Lindsey Devers, Plea and Charge Bargaining: Research Summary (CSR, Inc., Arlington, VA, Jan. 24, 2011). URL: https://cutt.ly/LtHy09vP.

судова практика

Схожі статті

Зміни в регламентації інституту угод: чи сприяють вони підвищенню ефективності судочинства?

Іспит на довіру: як ВАКС балансує покарання, угоди та суспільне благо

Угоди в справах про корупційні кримінальні правопорушення: це зрада?

Чи час домовлятися: тенденції ВАКС щодо укладення угод у корупційних справах