Військові злочини: окремі стандарти призначення покарання чи ні?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Військові злочини: окремі стандарти призначення покарання чи ні?

24 лютого 2023 року минув один рік від початку повномасштабної збройної агресії Росії проти України. За цей час наша країна пристосувалася до нових умов існування, наростила армію, проводить мобілізацію, вносить зміни до чинних нормативно-правових актів, щоб адаптувати їх до сучасних умов. Військові злочини не стали винятком.

Дмитро Яценко

3 березня, 2023

1197

Військові злочини: окремі стандарти призначення покарання чи ні?

Збільшення кількості громадян, що проходять військову службу, а також тих, хто має з’явитися для уточнення облікових даних, не могло не позначитися і на кількості правопорушень у цій сфері. Суспільство за своєю реакцією розділилося на тих, хто вважає необхідним посилення відповідальності як на законодавчому рівні, так і в кожній окремій справі при призначенні покарання, і тих, хто вважає це додатковим тиском на військових з боку держави, яким і так тяжко.

Державні органи поки зайняли позицію перших, на що вказує підписання Президентом Закону України від 13 грудня 2022 року № 2839-IX «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законодавчих актів України щодо особливостей несення військової служби в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці».

Зі злочинами, передбаченими статтями 403, 405, 407, 408, 429 Кримінального кодексу України більш-менш зрозуміло, оскільки внесені зміни і до статей 69 і 75 Кримінального кодексу України про заборону призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, і заборону звільнення від відбування покарання з випробуванням. Але що з іншими статтями?

За останній рік у судовому реєстрі можна знайти сотні вироків перших інстанцій за статтею 336 Кримінального кодексу України. Деякі з них спричинили значну суспільну дискусію щодо можливої суворості призначених покарань. Зокрема, ідеться про вироки в справах № 583/1225/22, № 159/4067/22, № 344/8870/22. В усіх цих справах суди встановили та врахували пом’якшувальні обставини, такі як визнання вини, наявність дітей, позитивні характеристики та те, що особи раніше не притягувалися до відповідальності. Обставин, що обтяжують покарання, при цьому встановлено не було. Водночас в усіх трьох випадках засуджені отримали реальне позбавлення волі. Але чи свідчить це про системність в ухваленні рішень за подібних обставин?

Я переглянув 100 випадкових вироків за останній рік за статтею 336 Кримінального кодексу України, щоб виявити хоча б якусь закономірність. Усі сто були обвинувальні. У восьми з них було застосовано угоду про визнання винуватості. В усіх ста випадках було застосовано статтю 75 Кримінального кодексу України та строк покарання замінено на умовний термін. Саме тому, на мою думку, згадані вище судові рішення і викликали такий суспільний резонанс, оскільки вони вирізняються серед загальної маси судових рішень мірою покарання, проте аж ніяк не слугують орієнтиром у ситуації в цілому.

Спробуймо подивитися, чи взагалі необхідно призначати покарання у вигляді реального позбавлення волі в цих справах і чи справді це може допомогти нашому суспільству.

За частиною 2 статті 50 Кримінального кодексу України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Кара за статтею 50 полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, а також в примусі до певних заходів, визначених статтею 51 Кримінального кодексу України.

Щодо виправлення засуджених і запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень — чи справді покарання у вигляді реального позбавлення волі цьому сприяє?

Так, станом на 2020 рік статистика рецидивів нових злочинів серед засуджених осіб становила більше ніж 30 %, за словами міністра юстиції Дениса Малюськи. В Україні близько 50 тисяч ув’язнених. На злочини середньої тяжкості, а також тяжкі злочини припадає 70 % від загальної кількості, і цей відсоток не змінювався значним чином за останні десять років. Нагадаю, статті 336, 403, 405, 407, 408, 429 Кримінального кодексу України якраз належать до цієї категорії і саме за цими злочинами найближчим часом зросте кількість засуджених з реальним терміном відбування покарання.

Порівняймо ці цифри з іншими країнами.

У Нідерландах відсоток рецидивів становить приблизно 10 %, у Норвегії — 20 %, у Данії — 27 %, у Німеччині — 35 % (але там існує проблема з асиміляцією 1,5 млн мігрантів, і 30–40 % злочинів — це крадіжки), у Білорусі — 38 %.

У країні-агресорі — Росії — статистика станом на 2022 рік свідчить про більш ніж 44 % рецидивів, засуджених при цьому близько пів мільйона. Реальне покарання призначається приблизно в 30 % обвинувальних вироків. Це перше місце в Європі за всіма трьома показниками.

Перші згадані мною країни йдуть шляхом мінімізації соціальної шкоди від позбавлення волі. Вони рідше відправляють злочинців за ґрати (близько 10 % від загальної кількості обвинувальних вироків), замінюючи позбавлення волі штрафами та умовними термінами. Самі реальні терміни ув’язнення значно скорочені. Змінені й умови перебування в тюрмі: заклади більш гуманні та комфортабельні порівняно з українськими. Наприклад, умови утримання А. Б. Брейвіка викликали б у нашому суспільстві за аналогічних умов нерозуміння та хвилю обурення. Водночас загальні цифри вказують на потенційну успішність такого шляху.

І навпаки, що більший відсоток людей отримують реальне позбавлення волі, то глибшою стає їхня соціальна ізоляція, що породжує створення ієрархічних кланів та угрупувань усередині в’язниці та подальший рецидив злочинів після відбування покарання.

Як бачимо на прикладі європейських країн, мета покарання, передбачена статтею 50 Кримінального кодексу України у вигляді запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, у таких країнах досягається соціальною роботою із засудженими, забезпеченням їм рівних прав і створенням умов, у яких вони будуть бажати перевиховуватися, а не великими термінами ув’язнення, як, наприклад, у Сполучених Штатах Америки.

На жаль, наша пенітенціарна система до цього поки не готова, і можливість про це говорити з’явиться лише після завершення війни та збільшення фінансування. Водночас збільшення реальних строків для військовозобов’язаних за теперішніх умов відбування покарання в тюрмах призведе до посилення соціальної прірви між злочинцем і законослухняним громадянином й потягне за собою вчинення нових злочинів кожним третім в’язнем, що вийде з в’язниці через кілька років.

Таким чином, питання, чи зможе збільшення кількості призначених покарань у вигляді реального позбавлення волі за військові злочини досягти мети, передбаченої статтею 50 Кримінального кодексу України, зокрема запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, відкрите. З іншими категоріями злочинів це, на жаль, не спрацювало.

Використані джерела:

війна

Схожі статті

Створення військових судів у контексті посилення кримінальної відповідальності військовослужбовців (Закон № 2839-IX)

Посилення відповідальності військовослужбовців: об’єктивна необхідність чи невиправдана жорстокість?