Спочатку про основні/принципові концептуальні засади, що були закладені в КПК 2012 року першою Робочою групою з його розробки у 2006–2007 роках:
1
Відмова від «стадії порушення кримінальної справи» (КПК-1960), яка розпочиналась з перевірки заяви (приводу) про злочин з метою виявлення підстав (ознак події) для ухвалення процесуального рішення — Постанови слідчого (прокурора, суду) «Про порушення/відмову про порушення кримінальної справи».
КПК-1960 передбачав можливість «порушення кримінальної справи/відмови у порушенні» не лише за фактом події, але й за фактом причетності певної особи (осіб) до вчинення такої події, що з самого початку досудового розслідування створювало певні умови фактично публічного звинувачення підозрюваної особи у вчиненні злочину ще до обвинувального вироку суду. За таких умов принцип «презумпції невинуватості особи до вироку суду» (який був закарбований також у законодавстві СРСР другої половини ХХ століття) часто-густо залишався лише «красивим правовим гаслом/побажанням», а не реалією «того» процесуального закону і Конституції. Постанова «про порушення/відмову у порушенні кримінальної справи» за тих умов могла бути оскаржена до прокурора/суду, і була можливість змінити процесуальне рішення слідчого/прокурора. Такий дискреційний підхід до початку розслідування події злочину дозволяв слідчому/прокурору/суду зловживати своїм правом на проведення досудового (попереднього) розслідування, що викликало обґрунтоване невдоволення громадян. Це дискреційне право часто ставало умовою корупційних діянь відповідних посадових осіб органів досудового слідства, прокуратури та оперативних працівників органів забезпечення правопорядку (міліції, КГБ/СБУ та інших органів забезпечення правопорядку).
Початок досудового розслідування за заявою не повинен був означати початок кримінального переслідування (підозри/обвинувачення) особи...
Натомість концепція КПК-2012 передбачила: реєстрацію в ЄРДР всіх заяв (повідомлень), які містять у собі фактичні дані, що свідчать лише про подію кримінального правопорушення (злочину і проступку). Для перевірки цих фактичних даних органам досудового слідства відводилось 24 години (доба) з моменту надходження заяви/повідомлення, яка надавала підстави вносити інформацію у ЄРДР і розпочинати досудове розслідування чи не вносити, якщо факти (ознаки події злочину) не знайшли свого підтвердження. Початок досудового розслідування за заявою не повинен був означати початок кримінального переслідування (підозри/обвинувачення) особи, навіть за умови, що її персональні дані були зазначені в заяві або були встановлені під час первинної перевірки фактів, викладених у заяві/повідомленні. Внесення заяви про можливий злочин в ЄРДР не може бути оскаржено, а є лише обов’язком і повноваженням органу досудового розслідування продовжити прискіпливу перевірку і завершити її обвинувальним актом або ж припинити, якщо факт злочину не знайшов свого підтвердження.
Треба підкреслити, що тогочасна (2012 року) прокуратура (+МВС, СБУ), на моє припущення, «умисно чи неумисно» (?) спотворила цей концептуальний підхід нового КПК і запропонувала вносити в ЄРДР абсолютно всі заяви/повідомлення про «можливе вчинення злочину», фактично без будь-якої додаткової перевірки наявності самого факту злочинного діяння. Припускаю, що метою такого спотворення було бажання певною мірою заблокувати введення нової «концепції досудового розслідування», штучного збільшення навантаження на органи досудового слідства і прокуратури та доведення законодавцеві неможливість функціонування такого кримінального процесу — з одного боку, а з іншого — можливість вимагати від виконавчої влади збільшення штатної чисельності та обсягів фінансування цих структур.
Також варто підкреслити, що традиція сприймати і виконувати закони лише як «посадові інструкції» без будь-якого розуміння таких категорій, як «здоровий глузд» і «розумні строки», призвели до абсолютизації букви закони, коли забуто про його ДУХ.
Зауважу, що й законодавець (ВРУ) припустився помилки (недолугості?), не зазначивши в тексті КПК необхідність первинної перевірки протягом 24 годин з метою встановлення явних ознак події злочину, що призвело до «свавільного» тлумачення обов’язковості реєстрації заяви у ЄРДР.
2
Відмова від тлумачення «збирання» на досудовому слідстві інформації у формі «процесуальних доказів» та розуміння такої інформації лише як обґрунтованих припущень (доводів) про всі елементи складу вчиненого злочину.
Така інформація надалі має бути представлена в суді публічним обвинувачем як його докази вчинення злочину і винуватості особи. Ця зібрана на досудовому слідстві інформація повинна набувати статусу «процесуального доказу» лише в судовому засіданні на підставі оцінки її судом та покладання її в основу (мотивувальну частину) обвинувального/виправдального вироку. При цьому такі докази мають оцінюватися в сукупності та разом з тими «доказами», які були надані суду також і «стороною захисту обвинуваченого». При такому підході процес доказування має лише одну мету — здійснення ПРАВОСУДДЯ на засадах змагальності доводів сторін обвинувачення і захисту.
...законодавець вирішив не відмовлятися від традиції КПК-1960 та зберіг термін «збір доказів» на досудовому слідстві, тим самим, хоч і завуальовано, але фактично підтвердивши «обвинувальний ухил» самої стадії досудового слідства.
Натомість і в цьому випадку законодавець вирішив не відмовлятися від традиції КПК-1960 та зберіг термін «збір доказів» на досудовому слідстві, тим самим, хоч і завуальовано, але фактично підтвердивши «обвинувальний ухил» самої стадії досудового слідства, вкотре поставивши під сумнів дієвість конституційного принципу «презумпції невинуватості». Такий підхід, своєю чергою, призвів до певного непорозуміння функціонування «судового контролю» через діяльність слідчого судді, якого де-юре і де-факто зобов’язали «оцінювати докази» ще на цій стадії кримінального процесу (зокрема при обранні запобіжних заходів, наданні дозволів на обшук, призначенні експертиз, задоволенні окремих клопотань процесуального керівника і адвоката…).
Відмова від терміна «доказ, доказування» на стадії досудового слідства мала бути пов’язана із застосуванням іншого терміна, зокрема, наприклад: «довід, доведення» (Довід, -воду. Певне міркування. Думка або факт, які наводяться для того, щоб довести щось; аргумент. — Його значно заспокоїли Соломіїні доводи (М.Коцюбинський); Доказ, -у. 1. Незаперечний довід або факт, який підтверджує істинність чогось; підтвердження. — А поєдинки ще не є доказ сміливості (І. Нечуй-Левицький); або, можливо, «доказова інформація». Але, припускаю, що знову-таки спрацювала «традиція/стереотип»: «відомий термін, усталений, всім зрозумілий… то для чого щось змінювати», — і вирішили залишити, що призвело до певного спотворення Концепції нового КПК і плутанини як у тлумаченні, так і у застосуванні цих термінів — «доказ, доказування» — на стадії досудового розслідування і на стадії судового розгляду матеріалів кримінального провадження, що не є і не можуть бути тотожними.
3
Відмова «подвійного» процесуального статусу особи на етапі досудового слідства: «підозрювана та обвинувачувана» особа.
У недалекому минулому відбулися непоодинокі випадки, коли «свідок» через тимчасовий проміжний статус «підозрюваної особи» майже миттєво набував процесуального статусу «обвинуваченої особи».Відмова від такого (обвинувачувана особа) статусу мала на меті зробити реальними процесуальні гарантії захисту прав і свобод людини з моменту, коли особі вручається «письмова підозра у вчиненні нею кримінального правопорушення» аж до вироку (обвинувального чи виправдального) суду або до припинення кримінального провадження на стадії досудового слідства за підставами, визначеними КПК. Треба визнати, що такий концептуальний підхід у цілому спрацював позитивно саме з точки зору забезпечення процесуальних гарантій щодо реалізації прав і свобод людини на досудовому слідстві (хоча далеко не завжди повною мірою).
На жаль, треба визнати, що слідча і судова практика та громадська думка де-факто (певною мірою й де-юре) пішли іншим «традиційним» шляхом: вважати особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення з моменту «вручення їй підозри». Саме тому наші слідчі, прокурори, частково й адвокати, громадськість, політики надають публічності фактам «вручення підозри», навіть «звітуються за результати своєї діяльності» такими фактами і статистикою щодо них?!.. Такій практиці сприяє й те, що КПК передбачає надання слідчому судді саме «доказів» вчинення особою певних діянь, її «винуватості»?!.. Крім того, судова практика пішла шляхом, коли вимагає від слідчого/процесуального керівника тотожності змісту «підозри» і «обвинувального акту», яким фактично завершується стадія досудового розслідування. Такі ж вимоги стосуються змісту клопотань щодо обрання запобіжного заходу особі або дозволу на проведення обшуку чи іншої процесуальної дії.
КПК повинен мати обґрунтовану стабільність свого «життя» хоча би протягом 5 років.
Ця практика спотворює, на моє переконання, Концепцію КПК в частині філософії і завдань досудового слідства, зберігає його «обвинувальний ухил», певною мірою знижує ефективність судового контролю та реалізацію принципу «змагальності» у кримінальному процесі.
Хочу підкреслити, що існують й інші концептуальні засади КПК-2012, які потребують ґрунтовного осмислення і тлумачення в контексті наявної слідчої і судової практики тими правниками, які цю практику реалізують у житті. Крім того, зауважу, що КПК (як й інші кодекси) повинен мати обґрунтовану стабільність свого «життя» хоча би протягом 5 років, а не його перманентні зміни, які відбуваються не лише щорічно, а й по декілька разів на рік, що абсолютно не сприяє належному рівню якості здійснення правосуддя у сфері кримінальної юстиції.
Ефективність протидії злочинності з боку органів правопорядку (досудового слідства), прокуратури, адвокатури і суду значною мірою залежить від розуміння та усвідомлення представниками цих ланок правової системи держави саме концептуальних засад кримінального процесу, філософії та практики його реалізації.