Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі «Україна проти рф» щодо порушень прав людини в Криму

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі «Україна проти рф» щодо порушень прав людини в Криму

26 червня 2024 року Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ, Суд) ухвалив рішення в справі «Україна проти рф», яким встановив численні адміністративні практики порушення прав людини з боку рф в окупованому Криму майже за всіма можливими статтями Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція). Йому передувало проміжне рішення ЄСПЛ у цій справі щодо прийнятності у 2020 році.

Микита Петровець

7 August, 2024

736

Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі «Україна проти рф» щодо порушень прав людини в Криму

Остаточне рішення ЄСПЛ — знакова перемога України, що має стати підручним матеріалом для дипломатів та обов’язковою частиною освітніх матеріалів в Україні та за кордоном.

Наша організація, Регіональний центр прав людини, також пишається власним внеском у це рішення, адже Україна долучила як доказову базу шість звітів, підготовлених за нашого авторства й участі, які стосувалися депортації в’язнів на територію рф, переслідування кримських мусульман, журналістів, Православної церкви України, видворення українців із Криму, нав’язування російських паспортів та аналізу подій 26 лютого 2014 року під Верховною Радою АР Крим. Ці звіти використовувалися Судом для встановлення адміністративних практик порушень прав людини.

Окремо організація дуже вдячна за позицію Уряду України в тексті рішення (пп. 85, 185, 714, 1282), що політика рф у Криму мала на меті змінити демографічний склад Криму, над доведенням чого РЦПЛ працює фактично від моменту заснування.

З огляду на кількість заявлених Україною порушень обсяг тексту рішення Суду досить великий (346 сторінок). Уже на основі пресрелізу можна зробити висновок, що Суд додав чимало нового у власну практику, особливо в контексті застосування норм міжнародного гуманітарного права. Очевидно, що рішення тривалий час буде джерелом обговорень та інтерпретацій.

Підхід до правового статусу Криму

Одне з найважливіших питань у цій справі мало юрисдикційний характер, а саме — від якого моменту рф має нести відповідальність за порушення прав людини в Криму та в якій правовій площині з погляду Конвенції.

Уже у 2020 році в окремому рішенні в справі щодо прийнятності ЄСПЛ пристав до позиції України, що рф здійснює екстериторіальну юрисдикцію у формі ефективного контролю над територією Криму з 27 лютого 2014 року. Росія зі свого боку наполягала на встановленні територіальної юрисдикції рф над Кримом із 18 березня 2014 року (дата підписання «угод» про анексію Криму з боку рф), чим намагалася легітимізувати анексію, але цю позицію Суд відхилив. Іншими словами, Суд погодився з тим, що Крим є територією України, хоч і не оцінював питання правового статусу Криму (пп. 244, 348). Ця позиція була підтверджена і в остаточному рішенні Суду (пп. 864, 872–873, 919).

У тексті рішення також можна знайти низку інших аргументів на користь того, що Крим — це Україна. Перш за все Суд фактично виходив із того, що між Україною та рф з 2014 року відбувається міжнародний збройний конфлікт у зв’язку з окупацією Криму, адже він застосовував міжнародне гуманітарне право для розв’язання спору, у тому числі норми, які діють лише у випадку окупації (п. 918). У результаті Суд дійшов логічного висновку, що чинним законодавством на території Криму є право України, а не рф (пп. 942, 946). Суд встановив порушення права на свободу пересування з боку рф унаслідок фактичної трансформації адміністративної межі між Херсонською областю та Кримом у державний кордон між Україною та рф (п. 1175). Іншими словами, російського державного кордону між Україною та Кримом не існує, бо Крим — це частина Україна.

Також у рішенні Суду в справі щодо прийнятності було відзначено, що рф не надала доказів, які б свідчили про зміну суверенної території України, а Суд так чи інакше має враховувати позицію Генеральної асамблеї ООН, що будь-яких змін у територіальному суверенітеті України над Кримом не відбулося (п. 348).

Застосування міжнародного гуманітарного права

ЄСПЛ зазвичай не дуже охоче застосовує міжнародне гуманітарне право, попри певну практику в окремих рішеннях. Причиною цього є небажання Суду виходити за межі міжнародного права прав людини.

Попри це, завдяки позиції України Суд не просто був змушений використовувати міжнародне гуманітарне право, а й оцінювати дотримання норм міжнародного гуманітарного права в межах кожного заявленого Україною порушення з боку рф у Криму.

Так чи інакше, але ані в Суду, ані в України не було іншого вибору. Щонайменше частина заявлених порушень без урахування норм міжнародного гуманітарного права призвела б до спотворення правової реальності та в певних випадках визнання відсутності порушень прав людини.

Наприклад, втручання в право власності з боку рф у Криму довелося б оцінювати з погляду дотримання публічного / загального інтересу, а не імперативної воєнної необхідності, як вимагає міжнародне гуманітарне право. Суду довелося б також визначити, публічний / загальний інтерес якої держави / суспільства (України чи рф) необхідно брати до уваги, що без застосування міжнародного гуманітарного права було б вкрай складно.

Так само без застосування його норм навряд чи можна було встановити порушення Конвенції у зв’язку з депортацією засуджених українських громадян із території Криму на територію рф для відбуття покарання. З погляду Конвенції, таке переміщення цілком могло бути обґрунтовано переповненістю виправних установ, тоді як міжнародне гуманітарне право виключає депортацію в’язнів супротивної сторони на територію держави-окупанта.

Іншими словами, в обох наведених прикладах Суду довелося б оцінювати дотримання норм Конвенції без контексту міжнародного збройного конфлікту, включно з окупацією та анексією. Суд потенційно міг би дійти висновку, що, до прикладу, національна безпека рф цілком виправдовує ті чи інші дії в Криму. От тільки це не враховувало б тимчасовий характер контролю над територією іноземної держави — України, а отже, і обов’язок поважати перш за все інтереси України та її населення, а не рф. У підсумку такий підхід цілком би легітимізував анексію півострова і зробив би звернення до ЄСПЛ неефективним способом захисту порушених прав людини в умовах збройного конфлікту.

На щастя, застосування міжнародного гуманітарного права з боку ЄСПЛ було цілком послідовним. Понад те, ухвалене рішення, вірогідно, може свідчити про те, що Суд переглянув свій попередній обережний підхід до застосування норм міжнародного гуманітарного права в контексті порушень прав людини. Суд мав змогу переконатися, що воно не суперечить Конвенції, а лише розширює правовий контекст ситуації та наповнює її сенсом.

Оцінювання законності й дотримання права на справедливий суд

Для встановлення обставин порушення Конвенції Суд застосовує триступеневий тест: оцінювання законності, наявність легітимної мети й дотримання принципу пропорційності. Встановлення порушення принципу законності переважно виключає подальшу перевірку тестом. Саме така ситуація виникла в справі по Криму.

Суд встановив, що відповідно до міжнародного гуманітарного права в Криму підлягає застосуванню право України, а не рф (п. 942). Тобто дотримання принципу законності мало б надалі оцінюватися з урахуванням норм міжнародного гуманітарного права й права України. Виходячи з положень IV Женевської конвенції та IV Гаазької конвенції, цей висновок був цілком очікуваним.

До того ж такий підхід був необхідний для встановлення порушень прав людини з боку рф. Наприклад, у випадку оцінювання обставин засудження громадян України на території окупованого Криму за участь у діяльності «заборонених» організацій Суд мав звертатися до чинних заборон на території України, а не рф.

У контексті принципу законності Суд був досить категоричним, адже фактично визнав, що будь-які дії російських агентів в окупованому Криму — неправомірні за визначенням, оскільки ґрунтуються на російському законодавстві.

Раніше Суд намагався бути гнучким у ситуаціях, коли мав оцінювати законність дій окупаційних адміністрацій, адже не презюмував неправомірність будь-яких їхніх дій лише через неправомірний характер їх утворення (п. 926). Відповідно переважно такої ж гнучкості слід було очікувати від Суду і в наведеній ситуації.

Однак, на думку Суду, ситуація в Криму відрізняється від раніше оцінюваних ним подібних випадків, оскільки йому довелося аналізувати Конвенцію в контексті міжнародного гуманітарного права, а також визначати, що, власне, є «правом / законом» у Криму (пп. 931–933).

У підсумку оцінювання Судом будь-якої заявленої скарги України свідчило про автоматичне порушення принципу законності, а отже, і відповідного права людини. Власне, із цієї причини Суд встановив порушення статті 6 Конвенції, адже російські окупаційні суди в Криму функціонують усупереч міжнародному гуманітарному праву й українському закону. Водночас в окремих випадках від Суду хотілося почути дещо більше, ніж лише про порушення законності. Наприклад, важливо було б підкреслити, що російські окупаційні суди в Криму не просто незаконно створені, але й не можуть розглядатися як неупереджені та незалежні в правових ситуаціях, які вимагали від них застосування норм міжнародного гуманітарного права в контексті окупації (п. 1020).

Диспозитивний підхід до застосування міжнародного гуманітарного права

Судові процеси побудовані на принципах змагальності й диспозитивності, коли сторони мають заявити про свою позицію, обґрунтувати її та долучити відповідні докази. Зазвичай суд обмежений цими аргументами й зобов’язаний відповісти лише на них. Хоч іноді він може бути проактивним, проте це має винятковий та обмежений характер.

Поки рф не виключили з Ради Європи у 2022 році, вона презентувала свою позицію в справі перед Судом як усно, так і письмово. Однак не посилалася на норми міжнародного гуманітарного права, адже це означало б визнання нею міжнародного збройного конфлікту з 2014 року та факту окупації Криму.

Своєю чергою Суд прямо використовував норми міжнародного гуманітарного права для оцінювання порушення Конвенції з боку рф. Був можливим випадок, коли Суд міг би з власної ініціативи зіставити аргументи рф із підставами для легітимного втручання в права людини за міжнародним гуманітарним правом. Іншими словами, Суд потенційно міг спробувати оцінити затримання цивільних осіб із підстав національної безпеки з боку рф як можливе інтернування відповідно до міжнародного гуманітарного права, хоч рф на це прямо й не посилалася.

На щастя, ЄСПЛ зайняв конструктивну й зрозумілу позицію, яка зводиться до такого. По-перше, якщо рф прагнула обґрунтувати правомірність втручання відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, то вона мала прямо й беззастережно про це заявити. По-друге, оскільки рф цього не зробила, то Суд не уповноважений зіставляти випадки втручання на підставі російського законодавства з підставами втручання відповідно до міжнародного гуманітарного права. По-третє, саме рф мала представити Суду свою позицію, а не Суд сформувати її замість держави-відповідача (пп. 943–944, 984, 991). На противагу висновку в справі «Hassan v. the UK», Суд застосував наведений підхід також у випадку затримання чинних українських військових в контексті порушення за статею 5 Конвенції (пп. 984, 986), хоча це, безумовно, згадувалося «серед іншого».

У підсумку Суд послідовно відстоював свою позицію, що саме сторони спору мають надавати Суду свої аргументи й докази, а не навпаки. Важливо, щоб цей підхід узяли як зразок для наслідування й інші міжнародні інституції, щоб змусити рф дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, а не шукати виправдання своїм діям із погляду міжнародного гуманітарного права.

Імітація дотримання прав людини

У Криму російська федерація намагається всидіти на двох стільцях одночасно. З одного боку, вона порушує права людини, а з іншого — прагне створити картинку їх дотримання для інших осіб. От тільки мета таких дій — заснувати ручні організації, які будуть лояльно ставитися до окупаційної влади, за що отримуватимуть певні дивіденди.

Наприклад, на противагу забороненому в Криму Меджлісу (виконавчий представницький орган) кримськотатарського народу (п. 1372) рф створила лояльні до себе організації, які мали представляти кримських татар. Серед них об’єднання «Крим», «Комітет кримськотатарської молоді», «Рада кримських татар» тощо.

Подібний підхід рф застосувала і щодо українських медіа, діяльність яких в окупованому Криму фактично була заборонена, оскільки вони не погоджувалися транслювати російський порядок денний. До прикладу, замість забороненого кримськотатарського каналу «ATR» рф створила під себе кримськотатарський телеканал «Міллєт», який є ручним і залежним російським медіа.

Російська федерація намагалася маніпулювати такою ситуацією, щоб продемонструвати, що право на свободу вираження поглядів в Криму насправді дотримується, а вона робить усе необхідне для підтримки кримськотатарського народу (пп. 293–299). Урешті, рф навіть долучила статистичні відомості про нібито відсутність дискримінації кримських татар (пп. 374–377).

У відповідь на це Суд чітко дав зрозуміти, що створення залежних суб’єктів замість незалежних жодним чином не свідчить про відсутність порушень прав людини (п. 1103), а статистичні дані за відсутності пояснень про джерело їх походження й методологію збору не можуть вважатися достовірними (пп. 1163, 1189). Такий підхід нівелює спроби рф на міжнародному рівні маніпулювати фактами і створювати «неоднозначність» ситуації, яка насправді свідчить про масові й систематичні порушення прав людини росією.

Ця публікація має продовження. Через обсяг охоплених нею питань вона розділена на дві частини. Якщо друга частина вже опублікована, то ви можете ознайомитися з нею за посиланням.

ЄСПЛ