Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі Україна проти РФ щодо порушень прав людини в Криму. Частина 2

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі Україна проти РФ щодо порушень прав людини в Криму. Частина 2

Цей матеріал — друга частина публікації «Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі Україна проти рф щодо порушень прав людини в Криму». З першою частиною ви можете ознайомитися за посиланням.

Микита Петровець

14 August, 2024

524

Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі Україна проти РФ щодо порушень прав людини в Криму. Частина 2

Депортація засуджених в’язнів

Одним із важливих елементів діяльності нашої організації, ГО «Регіональний центр прав людини» (РЦПЛ), фактично з моменту заснування була боротьба за інтереси засуджених громадян України в окупованому Криму, ключовим актором якої став наш провідний експерт Роман Мартиновський. Росія депортувала в’язнів із території держави їх громадянства (України — Крим) у віддалені регіони рф, чим розривала їхні зв’язки з родинами, спільнотою й Україною. Це стало основою скарги проти рф від імені потерпілих в’язнів у міжнародні інституції, у тому числі в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ, Суд) і Комітет ООН з прав людини.

І нам вже є, чим пишатися. З посиланням на звіт РЦПЛ Суд встановив факт існування масової практики депортації в’язнів із Криму в контексті оцінювання порушення статті 8 Конвенції (п. 1292). Суд наклав зобов’язання на рф повернути депортованих в’язнів, що було єдиним індивідуальним заходом у справі (пп. 1386–87).

Водночас украй шкода, що Уряд не заявив про порушення статті 3 Протоколу № 4 до Конвенції, яка забороняє висилати в’язнів із території країни їх громадянства, якою для них є Україна. Контекстуально саме ця стаття описує сутність порушення рф, адже міжнародне гуманітарне право (МГП) забороняє їй переміщувати цивільне населення з окупованої території України (Крим) на територію рф, навіть засуджених осіб. Водночас цей пробіл, безумовно, вдасться заповнити в межах індивідуальних скарг потерпілих проти рф за представництва юристів РЦПЛ. Доказом цього може бути й уже ухвалене рішення Комітету ООН з прав людини в справі «Брацило та інші проти рф» за представництва адвокатів РЦПЛ, у якому Комітет встановив порушення статті 12(4) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права у зв’язку із депортацією засуджених в’язнів із території держави їх громадянства (України — Криму) в Ростовську область рф (пп. 5.11, 8.7–8.9).

Важливо підкреслити ще одну цікаву деталь у контексті депортації в’язнів у рішенні ЄСПЛ. Суд погодився з тим, що наведені обставини не просто порушують Конвенцію про захист прав людини (п. 1302), а становлять серйозне порушення Женевської конвенції IV [тобто воєнний злочин]. Далі це саме Суд повторив удруге щодо встановлених адміністративних практик загалом (п. 1378). Подібний висновок нетиповий для ЄСПЛ і має прецедентний характер, адже Суд зазвичай обмежується встановленням відповідальності держави за порушення Конвенції про захист прав людини. Вірогідно, широкомасштабний і системний характер порушень МГП у наведеній ситуації спонукав Суд підкреслити відповідні обставини.

Таке рішення ЄСПЛ має стати додатковим аргументом для Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС), щоб повернутися до розгляду міжнародних злочинів у Криму, учинених до 24 лютого 2022 року. Їх перелік був чітко визначений попередницею Каріма Хана ще у 2020 році у відповідному звіті (пп. 278–279). Серед них було згадано й депортацію в’язнів як міжнародний злочин за статтями 7(1)(d) і 8(2)(b)(viii) Римського статуту, за що керівництво Федеральної служби виконання покарань рф та інших державних органів рф має отримати свої ордери на арешт. Урешті, ще з 2016 року Офіс прокурора МКС має відповідне повідомлення РЦПЛ із конкретними доказами та свідченнями потерпілих, яке чекає свого часу, як і колись чекало повідомлення про депортацію та примусову передачу українських дітей у російські родини.

Хто такий «український політичний в’язень»?

Одним з елементів справи в ЄСПЛ був розгляд скарги України № 38334/18, яка стосувалася, зокрема, позбавлення свободи, катування, порушень права на свободу вираження поглядів в окупованому Криму. Об’єднувальним чинником скарги була категорія потерпілих осіб, яку Уряд України іменував як українські політичні в’язні (п. 387).

Уряд України посилався на Резолюцію ПАРЄ 1900 (2012), яка надає визначення поняття політичного в’язня. За Резолюцією, це особа, яка позбавлена свободи з політично мотивованих причин або з порушенням статей 6, 9–11 Конвенції, або в дискримінаційний спосіб тощо. Водночас ключовим усе ж є політично мотивований характер переслідування, що не пов’язане з учиненням особою будь-якого злочину. Поняттям не охоплюються обвинувачені в тероризмі, якщо дотримано вимог Конвенції.

Схожу термінологію використовує «Amnesty International» — в’язень совісті. Це особа, яка ув’язнена через власний статус або переконання, але при цьому не просуває насильство або ворожнечу. Окремо організація оперує й терміном політичний в’язень у контексті порушення права на справедливий суд затриманих. Можливою відмінністю між двома категоріями є те, що «Amnesty International» вимагає безумовного звільнення лише в’язнів совісті. Водночас відмінність між двома термінами нечітка.

Попри Резолюцію ПАРЄ, термін «політичний в’язень» лишається радше невизначеною категорією, яка використовується ситуативно та має розмиті рамки. Навіть із погляду Резолюції політичним в’язнем можна потенційно назвати будь-яку затриману особу з явним порушенням одного з положень Конвенції. Своєю чергою визначення того, що таке «політично мотивоване переслідування», видається вкрай непростим завданням.

Саме тому ЄСПЛ не взяв на себе відповідальність визначити, що Уряд України має на увазі під українськими політичними в’язнями. В усьому тексті рішення Суд бере термін в лапки та послуговується ним для зручності як узагальнювальною категорією, яку запропонував Уряд. Так само Суд не став посилатися на Резолюцію ПАРЄ 1900 (2012), вірогідно, щоб уникнути закріплення невизначеного терміна й необхідності визначити політичний характер переслідування.

Нарешті, українське законодавство не має визначення категорії «політичний в’язень», незважаючи на те, що українські державні органи та громадські організації широко використовують його у своїй діяльності з 2014 року. Причому кожен із них керується власними умовними рамками віднесення осіб до політичних в’язнів, що не дозволяє навіть в українському середовищі узгодити єдиний перелік. Водночас навіть якби українське законодавство чітко визначало рамки терміна, то доцільність його використання залишалася б сумнівною з огляду на вищенаведене.

Найбільш імовірно, що Уряд України намагався об’єднати всіх затриманих в окупованому Криму в одну категорію, що, однак, ще більше розмиває і без того нечіткий термін «політичний в’язень». Якщо навіть і взяти на озброєння Резолюцію ПАРЄ 1900 (2012), то далеко не всі порушення прав людини в окупованому Криму мають політично мотивований характер, хоча й часто дискримінаційний. До прикладу, депортація українських в’язнів із Криму на територію рф навряд чи підпадатиме під наведений термін, хоча сама собою депортація порушує Конвенцію.

У підсумку, «український політичний в’язень» залишається терміном у лапках, який не набув правового визначення в рішенні ЄСПЛ.

Переслідування за участь у мусульманських організаціях

Переслідування кримських татар в окупованому Криму з 2014 року має надзвичайно різні прояви, про що свідчать як звіти Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, так і текст рішення Суду. Одним із таких є переслідування кримських татар за стверджувану участь у діяльності мусульманських організацій «Таблігі-Джамат» і «Хізб ут-Тахрір».

Обидві організації є міжнародними та тією чи іншою мірою спрямовані на суворе дотримання мусульманами релігійних канонів, поширення мусульманства тощо. Окрім цього, «Хізб ут-Тахрір» стверджує, що прагне мирним шляхом утворити теократичну державу Халіфат. Незважаючи на твердження «Хізб ут-Тахрір» про застосування мирних засобів, іноді в джерелах (тут і тут — пп. 44–53) можна знайти відомості про використання окремими її членами насильницьких методів для досягнення своїх цілей і розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Верховний суд рф визнав «Таблігі-Джамат» екстремістською організацією на території рф у 2009 році, а «Хізб ут-Тахрір» терористичною організацією у 2003 році. Для кримських татар у Криму це призвело до масових звинувачень за участь у діяльності цих організацій. Підставою для цього ставала нібито вилучена під час обшуків література про діяльність організацій, а також нібито встановлення обставин обговорення між засудженими діяльності організації в їхніх приватних помешканнях (пп. 211, 589, 1045). Іншими словами, у таких випадках не встановлювалися жодні насильницькі дії, заклики до них або власне екстремістська чи терористична діяльність за визначенням Кримінального кодексу рф.

Ключовим доказом у справах переважно був анонімний(і) свідок(ки) або інші обвинувачені, а процеси у випадку «Хізб ут-Тахрір» проводив лише Південний окружний військовий суд, розташований у Ростовській області, а не в окупованому Криму.

Низка порушень у вказаних процесах були очевидними, зокрема за статтями 5–7 Конвенції, адже на території України (у Криму) діяльність цих організацій не заборонена; анонімні свідки використовувалися як основне джерело доказів без можливості перевірки їхніх свідчень; рішення Верховного суду рф про заборону обох організацій по сьогодні не опубліковані, незважаючи на засудження за будь-яку дотичність до організацій і покарання строком до 15 років позбавлення волі.

Саме тому ЄСПЛ встановив порушення статей 5–7 Конвенції в справі (пп. 1275–1278), що виглядає послідовним у контексті справ «Vasilyev and others v. Russia» та «Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia», які стосувалися аналогічних порушень Конвенції у зв’язку із засудженням за участь у діяльності «Хізб ут-Тахрір» на території рф.

Додатково Суд встановив порушення статей 10–11 Конвенції в контексті засудження кримських татар за стверджувану участь у діяльності «Хізб ут-Тахрір». Водночас у наведених вище справах і в справі «Hizb-Ut-Tahrir v. Germany» Суд визнав неприйнятними скарги за статтями 9–11 Конвенції у зв’язку з фактами застосування насильства й розпалювання національної ворожнечі з боку членів організації «Хізб ут-Тахрір».

Суд детально згадав свою попередню практику, але зазначив, що специфіка ситуації в Криму та особливість заявлених Урядом України аргументів дозволяє йому визнати скаргу в цій частині прийнятною (пп. 1310–1311, 1314). Вірогідно, такий підхід був зумовлений тим, що Суд встановив порушення статті 18 Конвенції з боку рф у наведеному контексті. Тобто рф втручалася в права за Конвенцією не для боротьби з неправомірною діяльністю, а для дискримінаційного переслідування кримських татар, щоб змусити їх припинити протидію окупаційному режиму (пп. 1328, 1353, 1375, 1377). При цьому Суд усе ж вдався до досить обмеженого підходу, оскільки оцінював лише питання законності й правової визначеності у зв’язку із застосуванням розпливчастого російського законодавства, а не українського (пп. 1321–1326). У практичній площині більше значення мала б оцінка Судом наявності легітимної мети й дотримання пропорційності втручання.

Таким чином, маємо перший випадок у практиці ЄСПЛ, коли відповідальність за стверджувану участь у діяльності «Хізб ут-Тахрір» була визнана порушенням статей 10–11 Конвенції. З іншого боку, варто відзначити, що Суд оцінював низку інших тверджень України щодо цих статей сукупно, а тому акцент на питанні «Хізб ут-Тахрір» виглядав певною мірою нечітким. Залишається чекати розгляду подальших індивідуальних скарг, коли Суд зможе зосередитися лише на наведеному аспекті.

Що не вдалося?

Україна може розглядати рішення ЄСПЛ як поважне досягнення, адже первинна скарга була подана в березні 2014 року, коли події в Криму й східних областях України тільки набирали обертів, а отже, передбачити весь спектр порушень було вкрай складно. Українські юристи тоді, по суті, уперше стикнулися з МГП, а за такий короткий час адаптуватися до нього було непросто. Вірогідно, у зв’язку із цим не всі очікування Уряду України в контексті скарги справдилися.

У рішенні Суд зазначив, що, зокрема, не буде розглядати низку тверджень України про висилку громадян України з Криму за порушення російського міграційного законодавства, у тому числі депортацію українських сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для їх усиновлення російськими родинами та асиміляції. Ці порушення були заявлені нечітко або запізно (пп. 829–830).

Унаслідок цього поза увагою Суду залишився важливий блок порушень у контексті переміщення українських громадян на підставі російського міграційного законодавства, так само як і питання депортації українських дітей із Криму. Перший аспект досить масштабний і системний, а тому міг би бути визнаний адміністративною практикою. Доказової бази для цього було достатньо, серед якої, зокрема, і один із долучених Урядом України звітів нашої організації. Другий аспект своєю чергою був важливим елементом підтвердження безперервності російської політики щодо українських дітей, яка почалася задовго до 2022 року. Водночас це питання ще може бути розглянуто в межах справи «Україна та Нідерланди проти рф», де заявлено відповідне порушення прав українських дітей у зв’язку з їх депортацією на територію рф зі східних областей України (пп. 895–898).

При цьому на сьогодні геноцидна політика рф щодо українських дітей здобула належну увагу, зокрема і в МКС, який видав ордери на арешт президента рф та уповноваженої при президентові рф з прав дитини, тоді як керівництво Федеральної міграційної служби поки ще чекає на свої «листи щастя».

Підхід Суду до незаявлених порушень

В окупованому Криму російська федерація в автоматичному порядку визнавала всіх громадянами рф, якщо вони не подавали заяву про бажання зберегти українське громадянство. Однак усе мало працювати навпаки: якщо особа бажала набути російське громадянство, то саме вона й мала звернутися із заявою про отримання паспорта.

У контексті справи Суд не оцінював правомірність самого факту нав’язування паспортів в автоматичному порядку й усупереч принципу добровільності, оскільки про це було заявлено нечітко або запізно (пп. 829–830, 1032, 1036).

Натомість Суд оцінював лише питання відсутності прийнятної процедури відмови від російського громадянства. Очевидно, що первинний аспект був украй важливим з урахуванням спроб рф продемонструвати «російський Крим», у якому громадяни України нібито ніколи не жили. Незважаючи на неодноразові твердження, що він не розглядатиме це питання, Суд усе ж відзначив, що нав’язування паспортів на окупованій території змушувало населення присягати на вірність супротивній державі в конфлікті всупереч МГП, для чого була створена атмосфера залякування в разі відмови від паспорта. Той, хто врешті відмовлявся від нього, фактично ставав іноземцем у власній країні (пп. 1032).

Такий висновок ЄСПЛ узгоджується з нещодавнім рішенням Комітету ООН з прав людини в справі «Брацило та інші проти рф» (пп. 3.4, 8.10–8.11, 8.17), де було встановлено порушення статті 17 Пакту (право на приватне життя) у контексті примусової видачі російських паспортів громадянам України в Криму, що наклало на них обов’язки перед рф, мало на меті змусити їх бути лояльними до рф і нав’язати нову ідентичність, тобто російську.

Інший приклад проактивної позиції ЄСПЛ стосується статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції, у межах якої Уряд України заявляв про порушення права на освіту українською та кримськотатарською мовами.

При цьому порушення права на освіту значно ширше, адже рф на окупованій території впроваджує російські освітні стандарти, які нав’язують українським дітям приналежність до російського народу, військовий обов’язок перед рф та інші російські цінності, чужі для українського суспільства. Такий асиміляційний процес спрямований на те, щоб створити картинку «російського Криму». У результаті освіта на окупованій території не враховує українську ідентичність дітей, а отже, російська освіта для них неприйнятна, а українська своєю чергою недоступна, що суперечить Конвенції ООН про права дитини. Урешті, навіть МГП зобов’язує рф на окупованій території забезпечувати належну освіту дітей і її безперервність, а також не здійснювати пропаганду «добровільного» вступу на військову службу.

Відносно нещодавно РЦПЛ разом із колегами із ГО «Альменда» дослідили цю проблему та дійшли висновку, що наведені обставини щонайменше свідчать про злочин проти людяності — дискримінаційне переслідування відповідно до Римського статуту. Водночас не варто забувати й про підхід Верховної Ради України, що така асиміляційна політика може фактично бути способом передачі українських дітей у російську групу (середовище), тобто потенційно свідчити про злочин геноциду.

Вертаючись до рішення ЄСПЛ, зазначимо, що Суд не став обмежуватися лише заявленим мовним порушенням. Він ідентифікував норму статті 50 Женевської конвенції IV, яка вимагає від рф забезпечити належну й безперервну освіту в Криму.

Окрім цього, Суд вважав необхідним зацитувати свою попередню практику зі справи «Catan and Others v. Russia and Moldova», яка, на його думку, була релевантною в справі щодо Криму. Абзац стосувався ситуації в частині території Молдови під контролем «Придністровської Молдовської Республіки» («ПМР»), де Суд встановив недотримання легітимної мети втручання в право на освіту у зв’язку з тим, що освітні заходи «ПМР» були спрямовані на русифікацію мови й культури молдовської спільноти, щоб забезпечити приєднання до рф і відокремлення від Молдови (п. 1164). Іншими словами, Суд фактично відзначив, що рф не просто не забезпечує освіту українською мовою, а за допомогою власних освітніх стандартів здійснює асиміляцію українських дітей задля ускладнення деокупації й реінтеграції півострова.

Такий висновок Суду може бути додатковим аргументом на користь того, що агенти рф вчиняють злочин проти людяності — дискримінаційне переслідування. Відповідно Офісу прокурора МКС украй важливо звернути увагу на керівництво Міністерства просвіти рф як на осіб, які несуть відповідальність за цей злочин.

Нам своєю чергою лишається бути вдячними Суду за проактивну позицію.

Підсумок

Рішення ЄСПЛ — історичне досягнення України в боротьбі за правову справедливість і правду. Воно є заслугою потерпілих, державних органів, донорів, урядових і неурядових організацій та інституцій. Кожен із них здійснив свій внесок чи то в доказову базу, чи то в правову аргументацію. Важливо продовжувати співпрацювати, щоб подібні рішення міжнародних інституцій ставали логічним результатом спільних зусиль у боротьбі за верховенство права.

ЄСПЛ

Схожі статті

Як ми перемогли в ЄСПЛ: аналіз рішення в справі «Україна проти рф» щодо порушень прав людини в Криму