За яких умов держави, які підтримують Україну чи Росію, стають сторонами збройного конфлікту і що це означає?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

За яких умов держави, які підтримують Україну чи Росію, стають сторонами збройного конфлікту і що це означає?

Перед обличчям агресії Росії проти України західні держави збільшують свою допомогу Україні. Окрім масштабних економічних та фінансових санкцій проти Росії, багато держав постачають Україні зброю та інше військове обладнання. Деякі держави також ділилися з Україною розвідувальними даними стосовно «обстановки на полі бою».

17 березня, 2022

1629

За яких умов держави, які підтримують Україну чи Росію, стають сторонами збройного конфлікту і що це означає?

Автор: Александр Венткер (Alexandr Wentker), науковий співробітник Інституту порівняльного публічного права та міжнародного права Макса Планка в Гейдельберзі.

Оригінальна назва: At War: When Do States Supporting Ukraine or Russia become Parties to the Conflict and What Would that Mean? (March 14, 2022 for EJIL: Talk)

Переклад: Євген Крапивін, контентний редактор JustTalk

Сполучені Штати, наприклад, створили особливий портал, який дає змогу Україні в режимі реального часу отримувати доступ до розвідувальних даних, завантажених американськими чиновниками, зокрема про переміщення та позиції російських військ та відповідні перехоплені комунікації ворога. Також повідомляють, що «кіберкоманди» США, що дислокуються у Східній Європі, підтримують операції України, блокуючи кібероперації Росії та втручаючись у її канали зв’язку. Україна відчайдушно закликала до ширшої військової підтримки, зокрема шляхом встановлення забороненої для польотів зони (no-fly zone) над українською територією. Проте країни-члени НАТО неодноразово давали зрозуміти, що вони не хочуть ставати учасниками міжнародного збройного конфлікту і намагаються уникати такого позиціювання (сприйняття) з боку Росії. Таке занепокоєння вже було висловлене стосовно наявної підтримки України, серед іншого, державними службовцями в США (див., наприклад, тут, тут і тут), а також політикамита коментаторами в Німеччині (див., наприклад, тут, тут і тут).

Хоча Білорусь продовжує заперечувати свою участь у війні, українське командування, як повідомляється,
продовжують попереджати про неминуче вторгнення білоруських військ разом з Росією.

Реагуючи на пропозиції щодо подальшої підтримки України західними партнерами, Росія намагається “встановити” червоні лінії. Наприклад, вона попередила, що розглядатиме як учасника конфлікту держави, які вводять заборонену для польотів зону або дозволять використовувати авіабази на своїй території.

Водночас постає питання і з іншого боку: Росія розпочала значну частину свого вторгнення в Україну з Білорусі, очевидно, за згодою президента Лукашенка. Це викликало широке засудження з боку багатьох держав як причетність до російської агресії (як нещодавно зазначалось в цьому блозі – EJIL: Talk!). Хоча Білорусь продовжує заперечувати свою участь у війні, українське командування, як повідомляється, продовжують попереджати про неминуче вторгнення білоруських військ разом з Росією.

На тлі різних занепокоєнь і тверджень щодо статусу держав, які надають підтримку будь-якій із сторін, у цій публікації, по-перше, коротко пояснюється, що означало б бути стороною міжнародного збройного конфлікту (international armed conflict — загальноприйнята назва для всіх війн у міжнародному гуманітарному праві, прим. перекладача), і, по-друге, аналізуються необхідні юридичні критерії, які мають бути виконані, щоб встановити, що держави стали сторонами міжнародного збройного конфлікту, і як ці критерії відображаються в сценаріях підтримки стосовно України.

Що означає стати учасником міжнародного збройного конфлікту?

Насамперед варто нагадати про те, що незалежно від того чи держава стала стороною міжнародного збройного конфлікту, це не впливає на законність застосування сили відповідними державами проти неї чи проти них. Це питання регулюється винятково jus ad bellum. Якщо західні держави-партнери України стануть стороною конфлікту на її боці, то це не дає Росії права застосовувати проти них силу, оскільки, навіть якщо держави є сторонами збройного конфлікту, кожен випадок застосування сили з їхнього боку або проти них має розглядатись з позиції загальної заборони [в міжнародному праві] застосовувати силу. Як зазначає [Андре де Хуг (André de Hoogh)], інші держави можуть законно допомагати Україні в колективній самообороні від збройного нападу Росії (за умови, що вони діють відповідно до принципів необхідності та пропорційності), і Росія не має права на самооборону від цієї самооборони (виділення – прим. перекладача).

Крім того, заборона застосування сили також обмежує та скасовує будь-які потенційні «права сторін, що беруть участь у війні», які традиційно випливали з участі у війні, наприклад встановлення блокади чи захоплення контрабанди, або застосування сили у відповідь на потенційне порушення нейтралітету (див. тут і тут). Незалежно від поточної актуальності «прав сторін, що беруть участь у війні» (див. критичну оцінку Ендрю Клепема (Andrew Clapham) тут і тут), вони не можуть надати жодній державі дозвіл на застосування сили за межами jus ad bellum.

Тим не менш, визначення того, чи є держава стороною збройного конфлікту, має вирішальне значення, оскільки регулювання збройних конфліктів міжнародним правом у багатьох аспектах визначається тим, чи є адресат конкретних норм стороною конфлікту або пов’язаний з цією стороною. Сторони мають основні зобовʼязання за міжнародним гуманітарним правом: нормами стосовно звичаїв та способів ведення війни та нормами, що стосуються захисту осіб (я поясню детальніше, як зобов’язання сторін виконуються між кількома державами-учасниками на одному боці конфлікту в наступній статті). На іншому рівні, статус сторони конфлікту також має значення для правового статусу осіб, які беруть участь у збройному конфлікті. Характер зв’язку окремих осіб із стороною конфлікту визначає, який перелік захисних правил застосовується до них у міжнародному збройному конфлікті. Цей зв’язок також може впливати на обсяг індивідуальних зобов’язань та може вплинути на встановлення міжнародної кримінальної відповідальності за певні воєнні злочини, які передбачають особливий зв’язок особи зі стороною конфлікту. У будь-якому випадку цей зв’язок може бути визначальним фактором для оцінки того чи вчинені саме воєнні злочини (nexus requirement). Визначення того, хто є стороною конфлікту, також має значення для застосування нейтралітету (який регулює відносини між державами-учасниками конфлікту та третіми державами) та зобов’язань третіх держав відповідно до загальної статті 1 Женевських конвенцій та звичаїв міжнародного права не надавати допомогу, сприяти чи заохочувати сторони на порушення положень МГП. На додаток до своєї актуальності для визначення особистого обсягу зобов’язань під час збройного конфлікту, визначення того, які держави кваліфікуються як сторони міжнародного збройного конфлікту, має значення для визначення географічної сфери застосування МГП.

Нарешті, статус держави-учасника також може мати наслідки за межами МГП. Наприклад, перебування у збройному конфлікті може потенційно змінити спосіб застосування певних зобов’язань щодо прав людини, включно з правом на життя та особисту свободу і безпеку (неврегульовані та суперечливі зміни в обсяг таких зобовʼязань виходять за межі цієї публікації). Це також може мати наслідки для застосування таких договорів як Конвенція Монтре (Montreux Convention), на яку нещодавно посилалася Туреччина з метою обмеження доступу до турецьких протоків для військових кораблів (див. тут, тут і тут для аналізу), – яка містить різні положення щодо «війн», в яких Туреччина може бути стороною конфлікту. Окрім наслідків міжнародного права, внутрішнє законодавство держав може надавати значення тому, чи є держава стороною збройного конфлікту (відповідно до міжнародного права), що стосується, наприклад, конституційних повноважень на розміщення збройних сил за кордоном або [кваліфікації] кримінальних правопорушень, таких як державна зрада.

Розглянувши, що означає статус сторони [міжнародного збройного конфлікту], ми можемо тепер перейти до того, що робить держави учасниками конфлікту в Україні.

Що робить держави учасниками міжнародного збройного конфлікту?

Постійно висловлюються припущення, що треті держави стануть сторонами конфлікту через порушення зобов’язань щодо нейтралітету, принаймні, якщо такі порушення є «значними» чи «істотними» та «системними» (див., наприклад, тут і тут). Як нещодавно нагадав Майкл Шмітт (Michael Schmitt), питання порушення нейтралітету та припинення нейтрального статусу щодо міжнародного збройного конфлікту краще розділяти окремо (в частині того, чи нейтралітет застосовується до конфлікту і чи фактична чи передбачувана підтримка Україні справді порушить нейтралітет. Див. наприклад, тут, тут, тут і тут). Окрім концептуальної складності тлумачення акту [допомоги] як можливого порушення зобов’язання з нейтралітету, який припиняється таким актом, саме існування звичних заходів примусу згідно з правилами нейтралітету, які держава може вжити в таких умовах, передбачає, що держави зберігають їхній нейтральний статус навіть після порушення правил нейтралітету. Іншими словами не до кінця зрозуміло як повʼязати нейтральний статус держави з порушенням нейтралітету prima facie, яке охоплюються (колективною) самообороною або мандатом Ради Безпеки ООН. Здається, що практика стосовно нейтрального статусу недостатньо напрацьована сьогодні.

Раніше, щоб третя держава стала стороною в конфлікті, вимагався «акт війни», а не лише порушення нейтралітету (див. [Disputes, War and Neutrality by Lauterpacht, H Ed.] стор. 753). Подробицям того, що це буде означати, не приділяли належної уваги. Одним з підходів, згідно з чинним міжнародним правом, може бути – як пропонує Майкл Шмітт (Michael Schmitt) – звернутися до вимоги існування міжнародного збройного конфлікту, тобто вдатися до застосування збройної сили між державами. Концептуально все одно варто зазначити, що немає необхідності вимагати, щоб поведінка держави відповідала вимогам, яких було б достатньо для створення нового міжнародного збройного конфлікту, щоб стати учасником конфлікту, який уже триває. У будь-якому випадку має сенс, щоб відповідні дії були частиною бойових дій або військових операцій, які становлять міжнародний збройний конфлікт. Іншими словами – такими, що можуть завдати прямої шкоди супротивнику(виділення – прим. перекладача). Сер Крістофер Грінвуд (Christopher Greenwood), наприклад, припустив, що такий зв’язок має кваліфікувати підтримку [однієї зі сторін конфлікту] як «акт війни», який робить саму державу, яка надає допомогу, стороною [збройного конфлікту] (див. тут на стор. 58). Прикладом такого прямого зв’язку зі шкодою як основним критерієм є США, які кваліфікували певні держави як такі, що воюють на одному боці з ними проти Іраку у 2003 році. І навпаки, відсутність такого зв’язку була підставою для Нідерландів не розглядати Кувейт як сторону в збройному конфлікті між Іраном та Іраком у 1980-х роках, незважаючи на допомогу Кувейта Іраку. Одним з практичних способів оцінити цей зв’язок може бути безпосереднє заподіяння шкоди (навіть один раз) або долучення до скоординованих військових операцій, які здійснюють такі дії (як запропонував МКЧХ це може бути безпосередня участь цивільних осіб у бойових діях у випадку, коли держава стає стороною вже існуючого неміжнародного збройного конфлікту). Для того, щоб бути сторонами одного й того самого міжнародного збройного конфлікту, відповідні держави, можливо, також повинні тісно координувати свої операції. Який саме ступінь координації необхідний, не визначено. Здавалося б, достатньо, щоб кожна сторона відігравала певну роль у процесі прийняття рішень щодо скоординованих військових операцій.

На цьому тлі використання [військової] сили проти російських літаків для забезпечення забороненої для польотів зони у співпраці з Україною, безумовно, зробить західні держави учасниками конфлікту (виділення – прим. перекладача) (див. тут логістичну інформацію та правову оцінку). Водночас постачання озброєнь не має достатньо прямого звʼязку зі шкодою. Навпаки, надання розвідувальних даних Україні може бути частиною конкретних військових операцій, таких як процес наведення цілей. Багато що залежить від конкретних обставин, які, природно, невідомі публіці. США нечітко заявили, що вони «ділилися розвідданими, які включають інформацію, яку українці можуть використовувати для посилення своєї збройної відсічі вторгнення Росії». Тим не менш, як повідомляють офіційні представники США – їхня країна не поділилися достатньо детальними розвідувальними даними, щоб «вбивати російських солдатів». Для повідомленої кіберпідтримки України з боку США також бракує фактів, на підставі яких можна було б зробити однозначну оцінку. Проте можна зазначити, що якби такі операції були інтегровані та тісно координовані з військовими операціями України, вони могли б мати достатньо тісний зв’язок зі шкодою, заподіяною противнику, щоб розглядати державу, яка їх надає, стороною збройного конфлікту.

...зазначення статусу того, чи мають західні держави «черевики на землі» в Україні чи ні, не є таким визначальним фактором,
як це можна бачити у повідомленнях офіційних осіб цих держав.

Якщо держави надають свою територію як стартовий майданчик для військових операцій однієї сторони конфлікту проти іншої сторони, це може бути достатньо прямим зв’язком зі шкодою, заподіяною противнику в результаті цих операцій. Наприклад, у конфлікті в Іраку 2003 року, здається, це було підґрунтям, на якому США кваліфікували Кувейт і Катар – звідки США розпочали деякі свої військові операції проти Іраку – як свої «співвоюючі» держави проти Іраку (але не інші держави, які дозволили використовувати свою територію для зупинок, наприклад Ірландію, Німеччину чи Італію). Що ж стосується вторгнення Росії в Україну, то Білорусь, можливо, може бути кваліфікована як сторона конфлікту разом з Росією, навіть якщо вторгнення Білорусі в Україну не відбудеться, оскільки вона вже надала свою територію для нападів Росії проти України. З боку України в конфлікті багато чого буде залежати від ролі, яку відіграватимуть іноземні авіабази у підтримці українських повітряних операцій. З позиції того, щоб відповідна держава стала стороною конфлікту, це могло б мати різницю, чи дозволили Україні почати повітряні операції проти Росії безпосередньо з таких баз, чи бази будуть просто використовуватися для переміщення літаків на українські бази для приєднання до збройного конфлікту на пізнішій стадії.

Ці різні сценарії свідчать про те, що зазначення статусу того, чи мають західні держави «черевики на землі» в Україні чи ні, не є таким визначальним фактором, як це можна бачити у повідомленнях офіційних осіб цих держав.

Безперечно, держави наразі менше стурбовані конкретними юридичними наслідками приєднання до збройного конфлікту на боці України [з огляду на ту підтримку, яку вони надають], а більше політичними наслідками того, що держави НАТО «воюють» з Росією. Адже таке формулювання викликає занепокоєння про сценарій «світової війни». Таке занепокоєння щодо подальшої ескалації конфлікту, який уже спричинив нестерпні людські страждання, означає уникання навіть дій, які Росія могла б сприйняти як участь на протилежному боці збройного конфлікту. Таким чином, складний політичний вибір подальших напрямків дій не обов’язково вплине на правові наслідки статусу держави-сторони збройного конфлікту. Тим не менш, держави повинні принаймні пам’ятати про правову базу, яка регулюватиме різні види дій, і, таким чином, усвідомлювати, чи призводять їх вчинки до визнання стороною збройного конфлікту.

війна міжнародне гуманітарне право міжнародне право переклади

Схожі статті

Парламент під час війни. Друге засідання: що зміниться у кримінальної юстиції?

Поводження з hors de combat (особами, які вибули зі строю під час збройного конфлікту) у війні Росії проти України