Жертви окупації чи колаборанти

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Жертви окупації чи колаборанти

Законом України від 3 березня 2022 року № 2108-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність» Кримінальний кодекс України (КК України) доповнено ст. 111-1. Зміни набули чинності 15 березня 2022 року.

Анастасія Сербіна

26 September, 2022

797

З огляду на принцип дії закону в часі, а саме на те, що він не має зворотної сили (ст. 58 Конституції України), притягнення до кримінальної відповідальності можливе за дії, які підпадають під кримінально карані діяння, перелічені в ст. 111-1 КК України, якщо вони були вчинені / скоєні, починаючи з 15 березня 2022 року.

Вказана стаття складається з восьми частин, налічує 18 складів злочинів та має дві кваліфікувальні ознаки.

Розібратися в суті колабораційної діяльності важко навіть юристам, що ж тоді казати про пересічну людину без юридичної освіти?

Наразі тривають активні дії зі звільнення наших територій, як наслідок, маємо нову хвилю кримінальних проваджень за ст. 111-1 КК України. Репресій зазнають не тільки активні посібники збройної агресії та прихильники «руского міра», але й звичайні люди, які протягом майже шести місяців були в окупації, без засобів до існування, подекуди без жодного зв’язку із зовнішнім світом, яким нав’язували думку про те, що Україна як держава вже не існує, території перейшли під повний контроль рф, громадяни не потрібні українській владі і т. п.

Особливо вразливими в цій ситуації виявилися люди похилого віку, які й раніше жили тільки на пенсію, а про новини дізнавалися з телевізора чи від сусідів. Вони не були занурені в інтернет-простір, не мають смартфонів чи комп’ютерів, тому як могли дізнатися про стан справ у всій Україні, зокрема про новий закон, який криміналізує цілу низку дій?

Водночас забезпечення принципу юридичної визначеності є фундаментальною гарантією дотримання прав людини.

Вимога «якості закону» в розумінні п. 1 ст. 5 ЄКПЛ означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля (див. п. 19 рішення ЄСПЛ у справі «Новік проти України»).

Якість закону також вимагає, щоб він був доступний для особи і вона могла передбачити наслідки своїх дій, оцінивши протиправність чи законність своєї поведінки. Мені видається, що далеко не всі громадяни нашої країни мали доступ до оновленої законодавчої бази чи навіть чули про новий закон про заборону колабораційної діяльності. Як наслідок, не могли оцінити власну поведінку на відповідність кримінальному закону та скорегувати її з метою уникнення кримінальної відповідальності.

Частина диспозицій ст. 111-1 КК України цілком зрозуміла і дає уявлення про те, що саме є підтримкою окупаційної влади та може мати серйозні наслідки, адже терміни «сепаратизм» і «колаборант» більш-менш були на слуху з 2014 року. Інша частина таким критеріям не відповідає.

Так, наприклад, ч. 2 цієї статті передбачає кримінальну відповідальність за добровільне зайняття громадянином України посади, непов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора. Сюди підпадає робота прибиральниці, кухаря, двірника в органах виконавчої, судової влади чи місцевого самоврядування, організованих незаконною владою. Виходить, що каратимуть будь-яку людину, яка не виїхала з окупованої території з різних причин (об’єктивних або суб’єктивних) і поставила власне виживання та забезпечення своєї родини вище за інтереси держави?

За ієрархічною системою фізіологічні потреби людини — базові. Питання їх забезпечення в пріоритеті порівняно з іншими. Чи можемо ми карати людину, яка обирає забезпечувати себе засобами до існування в умовах окупаційної влади, не маючи альтернативних способів задоволення такої потреби?

Окремим складом злочину, передбаченого ч. 5 цієї статті, є участь в організації та проведенні незаконних виборів та/або референдумів на тимчасово окупованій території. Якщо в інших частинах статті використовується поєднання дій свідомим вибором і добровільністю, то для участі в референдумі такої ознаки не передбачено. З урахуванням ситуації, яка стрімко розвивається на непідконтрольних територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, наявності свідчень про тиск на людей для участі в незаконних референдумах, перебування під тиском військових формувань і наглядом мілітаризованого оточення, навряд чи кожен вибір людини брати участь у такому референдумі можна назвати вільним. Тут ми говоримо про другий рівень ієрархії потреб людини — потребу в безпеці. За наявності мінімальної загрози для життя людей, які перебувають в окупації, кримінальна караність таких діянь мала б виключатися. Проте останні гучні заяви високопосадовців щодо участі в таких референдумах вказують на інше розуміння цієї проблеми.

Аналіз вже наявних вироків за ст. 111-1 КК України (станом на дату написання цього матеріалу в реєстрі їх було 34) прямий доказ цього.

Можливо, це занадто грубе порівняння, але сексуальний воєнний злочин не потребує доведення відсутності згоди потерпілої особи, адже в умовах збройного конфлікту, зумовлених присутністю збройних сил, існує практично всеосяжна ситуація примусу, у якій, як правило, не можна припускати наявність справжньої згоди з боку жертви. «Явно примусові обставини, що існують у всіх ситуаціях збройних конфліктів, створюють презумпцію відсутності згоди та усувають необхідність доведення стороною звинувачення відсутності згоди як елемент злочину… Будь-яка форма позбавлення волі позбавляє згоду юридичної сили» (Prosecutor v. Kunarac, Prosecutor v. Gacumbitsi, Prosecutor v. Furundzˇija).

У цьому випадку я не бачу особливої різниці між людьми, які опинилися в умовах відсутності реальної згоди та добровільного вибору в будь-якій своїй діяльності через наявність постійної та реальної загрози їхній безпеці за непокору.

Якщо публічні діячі, у т. ч. перші особи держави, уже зробили позиційну заяву про нелегітимність таких референдумів і, як наслідок, невизнання їх наслідків на жодному рівні, чому ж тоді участь звичайних людей, які фактично заручники цієї ситуації, має мати наслідком кримінальну відповідальність? Чи не перекладаємо ми відповідальність з винної особи на жертву?

У цьому контексті варто згадати й про примусову паспортизацію, примусове переселення, жахливі наслідки відстоювання своєї державності на окупованих територіях кожним, хто намагається відкрито зберігати вірність Україні. Свій вплив також зробила поведінка України щодо тимчасово окупованих територій та анексії Криму, де люди вже зневірилися в деокупації.

Ну і ще один напрям дискусії — люди на окупованих територіях, які вже більше як вісім з половиною років перебувають в окупації і налагодили своє життя в нових реаліях. Ми і їм будемо ставити за провину, що вони не евакуювалися та не змінили місце проживання на підконтрольну територію? Чи все ж таки держави мають нести за це відповідальність?

Якщо ми справді плануємо повернути ці території разом з нашими громадянами, а не тільки гектари землі та будівлі, маємо подумати про довіру людей, які всі ці роки жили в пропаганді, які вірять, що їх забула та покинула власна держава. Невже зараз доречно маніпулювати їхніми страхами та створювати ще більшу стіну непорозуміння / неприйняття / незгоди?

Інструменти перехідного правосуддя мають бути іншими.

Звісно, я не говорю про звільнення від відповідальності тих, хто свідомо порушив присягу; тих, хто робив усе, щоб територіальна цілісність України зазнавала втрат; тих, хто кричав: «расія! Путін! Треба знищити Київ / Вінницю /Львів… стерти Україну з лиця землі!». Більшість «щурів» першими покинуть ці території за наявності загрози, а з іншими мають працювати військові / правоохоронці. Але не потрібно всіх під одну мірку рівняти…

Кожна людина — цінність. Нещодавнє повернення наших полонених підтвердило тезу, що ми будемо боротися за кожного українця. Нам потрібні всі наші люди. І після деокупації територій, які тривалий час перебували під владою агресора, нам доведеться спільно жити в нашій вільній Україні, шукати слова порозуміння, шляхи для примирення. В інакшому випадку метод батога тільки загострить внутрішній конфлікт, що в далекій або навіть близькій перспективі може мати наслідком розкол нашої державності та привід для ще одного тиранічного режиму втрутитися в наші справи та почати «примушувати нас до миру».