Знання чи здогад? Проблема суб’єктивної сторони легалізації майна

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Знання чи здогад? Проблема суб’єктивної сторони легалізації майна

Проблема кваліфікації суб'єктивної сторони легалізації майна часто постає на межі між чітким усвідомленням злочинного походження активів та заснованим на припущеннях здогадом. У межах 3-го циклу дослідницького клубу «StudLab for Justice» учасники аналізували складність доказування усвідомленого знання особи про нелегальне джерело статків у кримінальних провадженнях.

Єгор ПєхотаСофія ДукаДарʼя ЯремаАнна ЧайкаБогдан Єремейчук

30 October, 2026

134

Знання чи здогад? Проблема суб’єктивної сторони легалізації майна

Наша команда працювала над одним із комплексних і водночас багатогранних питань кримінального права — встановленням суб’єктивної сторони легалізації майна, одержаного злочинним шляхом. Ми спробували знайти відповідь на запитання, яке часто стає вирішальним у судовому процесі: особа дійсно знала про незаконне походження майна чи лише здогадувалася про це?

Складність полягає в тому, що незвично вигідні умови правочину, складні фінансові схеми чи участь посередників може викликати обґрунтовані підозри, але не обов’язково свідчить про фактичне знання особи. Особливо непросто провести межу у випадках, коли поведінка зовні відповідає звичайній господарській діяльності, а обвинувачення пов’язує її злочинний характер з тим, що особа «не могла не знати» про походження активів. Нерідко позиція захисту у справах про легалізацію майна ґрунтується на твердженні, що особа не знала про його злочинне походження. Тож значна частина доказового процесу зосереджується на встановленні того, чи була особа обізнана про походження майна і які обставини можуть на це вказувати.

Саме ця проблема спонукнула нашу команду дослідити, де проходить межа між знанням, припущенням і здогадом у справах про легалізацію майна. Для цього ми проаналізували 446 судових рішень за ст. 209 КК України, дослідили підходи судів до встановлення обізнаності особи та спеціальної мети легалізації і зіставили отримані результати з міжнародними стандартами й зарубіжним досвідом.

Для встановлення складу кримінального правопорушення суд має оцінити докази не лише щодо вчинення особою дій з майном, а й щодо її обізнаності про злочинне походження такого майна. На таку обізнаність можуть вказувати певні обставини, зокрема незвично вигідні умови правочинів, використання складних фінансових схем та інші нетипові особливості фінансових операцій. Постає запитання: чи достатньо їх наявності для визнання особи обізнаною? Проаналізувавши 446 ріше нь у справах за обвинуваченням у злочині за ст. 209 КК України, ми з’ясували, що виявлення обставин, які можуть вказувати на злочинне походження майна, саме собою не доводить обізнаності особи про його походження. Такого роду підозрілі обставини, як доведення обізнаності й, відповідно, винуватості (окремо або в поєднанні), присутні у 234 вироках. Суд не завжди використовує їх як самостійний аргумент щодо субʼєктивної сторони, адже вони часто фігурують лише в описі фактичних обставин справи, а вже із цього опису випливає висновок про обізнаність особи.

Наприклад, у справі № 991/493/22 ВАКС прямо не використовує індикатор «складна фінансова схема» як такий, проте фактично описує саме її: складна послідовність операцій, відсутність банківського рахунку в підприємства і зазначення реквізитів чужої юридичної особи вказують на умисел. Індикатор функціонує описово, а не як самостійна категорія.

Це підтверджується таким аналізом: у 46,6 % рішень (204 справи) індикатори взагалі відсутні; суд не посилається на жодні обставини в частині обізнаності. У решті випадків згадується лише один чинник: «інші підозрілі обставини» трапляються у 21,7 % рішень, складні фінансові схеми — у 16,4 %, а найменш поширений індикатор — незвично вигідні умови. Поєднання кількох конкретних чинників одночасно (наприклад, вигідні умови разом зі складною фінансовою схемою й іншими обставинами) присутнє в 13,3 % рішень. Зокрема, у справі № 991/476/19 Вищий антикорупційний суд прямо вказує на значну різницю між вартістю відчужених об’єктів і ринковою ціною та можливість розрахунку через 3 роки як на обставину, що свідчить про приховування джерела походження майна. Доказом умислу також залишаються самовикривальні висловлювання обвинуваченого, зафіксовані НСРД («Ти знаєш, що цей договір фіктивний»).

З огляду на проведений аналіз, можна виділити два основних способи, якими українські суди фактично встановлюють обізнаність:

Через тотожність суб’єкта. Суд встановлює, що особа, яка легалізувала майно, є тією самою особою, яка отримала майно злочинним шляхом (вчинила предикатний злочин). Утакому випадку обізнаність презюмується автоматично.

Також у справі № 991/1324/20 Вищий антикорупційний суд прямо зазначає, що усвідомлення обставин «цілком достатньо для констатації… суб’єктивної сторони… вчинення ним легалізації», виводячи це не з окремих підстав, а із сукупності й послідовності дій обвинуваченого, які одночасно становлять і об’єктивну сторону предикатного діяння, і легалізацію.

Через бланкетне твердження умислу. Застосовується таке формулювання: «Достовірно знаючи, що майно здобуте злочинним шляхом»; суд його вживає без окремого обґрунтування.

Окрім того, у вироку ВАКС № 760/10894/18, ухваленому на підставі угоди про визнання винуватості, формулювання побудовано так: «… щодо яких фактичні обставини свідчили про їх одержання злочинним шляхом, про що ОСОБА_6 … знали…», тобто без будь-якого самостійного обґрунтування обізнаності.

Якщо звернутися до ч. 6 ст. 1 Четвертої директиви Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2015/849 від 20 травня 2015 року про запобігання використанню фінансової системи для цілей відмивання грошей або фінансування тероризму, про внесення змін до Регламенту Європейського Парламенту і Ради (ЄС) № 648/2012 та про скасування Директиви Європейського Парламенту і Ради 2005/60/ЄС та Директиви Комісії 2006/70/ЄС, можна помітити, що усвідомлення, намір або мета як складові елементи діянь можуть бути встановлені з об’єктивних фактичних обставин справи. У цьому положенні простежується схожість з позицією українських судів, де обізнаність випливає так само з фактичних обставин справи.

Також у Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, вилучення та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом, та про фінансування тероризму (CETS № 198) від 16 травня 2005 року у п. с ч. 2 ст. 9 є таке: «Кожна Сторона може вживати таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинними відповідно до її внутрішнього законодавства всіх або деяких з діянь, зазначених у пункті 1 цієї статті, в одному з наведених нижче випадків чи в обох, коли правопорушник:

a) підозрював, що майно є доходом;

b) повинен був припустити, що майно є доходом».

На відміну від українських судів, Конвенція дозволяє визнавати особу обізнаною навіть тоді, коли вона лише повинна була здогадатися про злочинне походження майна, виходячи з обставин справи.

Крім того, у філософії та психології є доктрина willful blindness (умисна сліпота): особа свідомо ставить себе в ситуацію, коли не знатиме фактів, які могли б спричинити її відповідальність. Це не випадкове незнання, а свідома відмова від знання, тобто коли особа заплющує очі на очевидні ознаки злочинного походження майна, її поведінка прирівнюється до злочинної, а сама «сліпота» встановлюється із сукупності об’єктивних обставин. Причому рівень обізнаності має сягати реальної підозри у свідомості обвинуваченого, тобто такої, що змушує усвідомити потребу з’ясувати обставини, але яку особа свідомо ігнорує.

Детальніше ця концепція розглядається нижче. Тут варто зазначити, що в проаналізованій практиці прямих посилань на цю доктрину чи її український відповідник немає, проте схожа логіка простежується там, де суд виводить обізнаність не з прямих доказів, а з внутрішньої суперечливості поведінки особи та її професійного досвіду. Наприклад, у справі ВАКС № 991/493/22 обвинувачений заперечував обізнаність, однак суд вказав, що як юрист-практик він «не міг не знати» про обов’язковість банківських реквізитів в оплатному договорі; крім того, сама послідовність операцій (отримання майна «в позику», передача його «в позику» іншій особі, фактичний розрахунок готівкою) була суперечливою і не мала іншого раціонального пояснення, крім приховування джерела походження майна.

Підсумовуючи, наявність підозрілих обставин сама по собі не є достатньою підставою для висновку про обізнаність особи. В Україні обізнаність встановлюється спрощено — через тотожність суб’єкта предикатного злочину й легалізації або через бланкетне твердження умислу без обґрунтування. Міжнародний досвід (виведення умислу з об’єктивних обставин, доктрина willful blindness) дозволяє прирівнювати свідоме ігнорування очевидного до фактичного знання і може слугувати орієнтиром для вдосконалення української практики.

Сучасний підхід до тлумачення конструкції «повинна була знати» ґрунтується на оцінці поведінки особи через призму стандарту розумної обачності. Такий підхід відповідає положенням Директиви (ЄС) 2018/1673 Європейського Парламенту та Ради від 23 жовтня 2018 року про боротьбу з відмиванням грошей шляхом кримінального права і Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, вилучення та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом, та про фінансування тероризму (CETS № 198), відповідно до яких знання про злочинне походження майна може встановлюватися на підставі об’єктивних фактичних обставин, а не виключно шляхом отримання прямих доказів внутрішнього психічного ставлення особи до вчинюваних дій.

Аналіз української судової практики свідчить, що суди не пов’язують наявність такого обов’язку з окремою обставиною. Натомість оцінюється сукупність фактів, які допомогли б особі за конкретних умов усвідомити незаконне походження майна. Проведене дослідження 446 вироків показало, що у 247 випадках (56,2 %) суди аналізували відповідні індикатори під час встановлення суб’єктивної сторони злочину, тоді як у 192 вироках така оцінка окремо не проводилася.

Однією з найбільш показових фактичних обставин, яку враховують суди, є професійна компетентність особи. Ідеться не про сам факт обіймання певної посади, а про наявність спеціальних знань, професійного досвіду чи службових обов’язків, що давали змогу оцінити характер фінансової операції або перевірити походження майна. Особи, які ведуть діяльність у сфері фінансового моніторингу, бухгалтерського обліку, банківського обслуговування, нотаріату чи корпоративного управління, об’єктивно володіють ширшими можливостями для виявлення ризиків, ніж пересічні учасники цивільного обороту. Саме тому рівень професійної компетентності може бути одним із критеріїв оцінки того, чи повинна була особа усвідомлювати незаконне походження майна.

Результати аналізу судової практики підтверджують значення цього критерію. Із 446 досліджених вироків професійний рівень особи враховувався судами в 91 випадку, а поєднання професійної компетентності з іншими фактичними даними — ще у 18. Водночас у більшості вироків відповідне питання взагалі не аналізувалося, що свідчить про відсутність єдиного підходу до оцінки професійної обізнаності під час встановлення суб’єктивної сторони складу злочину.

Не менш важливим індикатором є характер взаємовідносин між особою і учасниками предикатного злочину. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 15.04.2005 свідчить, що родинні, особисті чи тривалі ділові зв’язки як такі не є доказом обізнаності щодо злочинного походження майна. Водночас вони можуть набувати доказового значення в сукупності з іншими встановленими фактичними обставинами, зокрема, коли особа брала участь у спільній діяльності, мала постійний доступ до інформації про походження активів або тривалий час здійснювала операції з відповідним майном. Саме тому суд оцінює не сам факт спорідненості чи знайомства, а реальний обсяг інформації, який міг бути відомий особі за конкретних обставин справи.

За результатами проведеного дослідження родинні зв’язки були враховані судами в 27 вироках, а їх поєднання з професійною компетентністю — у 18 випадках. Це свідчить, що українські суди переважно розглядають такі обставини як додаткові критерії оцінки можливості особи знати про злочинне походження майна, а не як самостійний доказ вини.

Важливе значення має також оцінка поведінки особи під час здійснення відповідних операцій. Суд з’ясовує, чи мала вона реальну можливість отримати інформацію про походження майна, чи були відомі їй обставини, які вимагали додаткової перевірки, а також чи відповідала її поведінка вимогам звичайної розумної обачності. Отже, критерієм виступає не абстрактна можливість знання, а об’єктивна здатність особи встановити походження майна за конкретних умов. Суди визначають, що особа «повинна була знати» про злочинне походження майна на основі комплексної оцінки всіх обставин справи, а не окремих фактів. Такий підхід забезпечує індивідуальну кримінально-правову оцінку кожної ситуації.

За результатами аналізу 446 вироків встановлено, що українська судова практика залишається послідовною в питанні форми вини під час легалізації майна. У 92 % досліджених вироків суди виходили з наявності прямого умислу, тоді як випадки, у яких вина не була доведена, становили лише 8 % («вина не доведена» — це всі вироки, які були виправдувальними з додатка 1). Крім того, у 93,1 % вироків суди прямо не допускали можливості необережної форми вини, що свідчить про домінування підходу, відповідно до якого склад злочину, передбачений ст. 209 КК України є умисним і потребує встановлення усвідомлення особою незаконного походження.

Аналіз мотивувальних частин вироків свідчить, що суди переважно досліджують наявність в обвинуваченого достовірного знання про злочинне походження майна, характер фінансових операцій, зв’язок з предикатним кримінальним правопорушенням, а також інші обставини, які підтверджують усвідомлений характер поведінки. За відсутності таких доказів суди зазвичай не замінюють вимогу щодо умислу припущеннями про те, що особа «мала знати» або «повинна була знати» про незаконне походження коштів. Саме тому необережність не визнається достатньою підставою для притягнення до кримінальної відповідальності за легалізацію майна.

Водночас окремі судові рішення демонструють наближення до концепції willful blindness або deliberate ignorance («умисна сліпота» або «свідоме ігнорування»). За результатами дослідження лише в дев’яти вироках суди фактично застосували подібний підхід, хоча й без використання відповідної термінології. У таких випадках увага зверталася на те, що обвинувачений не міг не усвідомлювати очевидних ознак незаконного походження майна, ігнорував наявні ризики або навмисно утримувався від перевірки його походження. Однак навіть у цих випадках суди не визнавали необережну форму вини, а розглядали зазначені обставини як підтвердження саме умисного характеру дій особи.

Показовим є також вирок, у якому обвинувачений пояснював, що не знав про діяльність іноземної компанії, не цікавився її реєстрацією, відкриттям банківських рахунків, рухом коштів та іншими аспектами її функціонування, повністю покладаючись на іншу особу. Суд не сприйняв такі доводи, як підтвердження відсутності умислу, оскільки свідоме небажання з’ясовувати походження активів і характер фінансових операцій за наявності очевидних ризиків фактично свідчили про навмисне уникнення отримання інформації, що узгоджується з підходом willful blindness.

Подібний підхід узгоджується і з практикою Сполучених Штатів Америки, де концепція willful blindness широко застосовується у справах про відмивання коштів. Її суть полягає в тому, що особа навмисно уникає отримання інформації про злочинне походження майна попри очевидні обставини, які вказують на високий ризик незаконності його походження. У такому випадку свідоме ухилення від отримання знань прирівнюється до фактичного знання, що допомагає встановити умисел без прямого підтвердження обізнаності особи. Так, концепція не розширює межі необережної вини, а навпаки, слугує способом доведення умислу за умови навмисного ігнорування очевидних фактів. З позиції концепції willful blindness показовою є справа United States of America v. TD Bank, N.A., у якій Міністерство юстиції США дійшло висновку, що банк свідомо ігнорував очевидні ознаки відмивання коштів. Попри наявність численних червоних прапорців і відомих керівництву недоліків системи фінансового моніторингу, відповідні механізми контролю не вдосконалювалися, завдяки чому злочинні організації протягом багатьох років використовували банківську систему для легалізації доходів. Формулювання обвинувального акта заслуговує на окрему увагу, оскільки в ньому використано конструкцію did knowingly and intentionally, яка підкреслює необхідність доведення саме умисної форми вини.

Порівняльний аналіз законодавства окремих європейських держав свідчить, що підходи до визначення форми вини у справах про легалізацію майна не є однаковими. Зокрема, Кримінальний кодекс Словацької Республіки (ст. 233 та 233а) передбачає відповідальність не лише за умисне, а й за необережне відмивання майна. Аналогічний підхід закріплений у Кримінальному кодексі Угорщини (§§ 399–400), де законодавець прямо розмежовує умисне і необережне вчинення цього кримінального правопорушення. Така модель охоплює випадки, коли особа не мала достовірного знання про злочинне походження майна, однак через недбалість або невиконання обов’язку перевірки допустила його легалізацію.

Українське кримінальне законодавство натомість не містить подібного положення. Стаття 209 КК України сформульована так, що її застосування традиційно пов’язується виключно з умисною формою вини. Цей підхід підтверджується і результатами проведеного дослідження судової практики, відповідно до яких суди не визнають необережність достатньою для встановлення складу легалізації майна, навіть якщо особа проявила очевидну недбалість щодо перевірки походження активів. Навпаки, за наявності відповідних обставин суди прагнуть довести саме усвідомлення незаконного походження майна або свідоме ігнорування таких обставин як різновид умисної поведінки.

Показово, що в попередній редакції проєкту нового Кримінального кодексу України (редакція від липня 2025 року) розробники передбачили окрему норму про відповідальність за необережне відмивання майна: «Стаття 6.3.28. Легалізація (відмивання) активів (доходів), одержаних злочинним шляхом, вчинена з необережності». Водночас у подальших редакціях від цієї ідеї відмовилися. Це свідчить про відсутність єдиного підходу до питання доцільності криміналізації необережної форми легалізації і про збереження концепції, відповідно до якої відмивання коштів є злочином, що характеризується виключно умисною формою вини.

Отже, українська судова практика не визнає необережної форми вини під час легалізації майна: ігнорування ознак його незаконного походження суди оцінюють як доказ умислу. Водночас законодавство Словаччини й Угорщини допускає необережну форму відмивання, що може стати предметом подальшої наукової дискусії в Україні.

Вплив професійного статусу та спеціальних знань особи на оцінку її обізнаності про походження майна

Врахування судами професійного статусу, навичок чи спеціальних знань особи під час встановлення факту її обізнаності про злочинне походження майна наразі є одним із ключових орієнтирів розвитку української правозастосовної практики відповідно до міжнародних, зокрема європейських, стандартів. Такий підхід дає змогу не лише комплексно дослідити обставини справи, а й сформувати критерії, які надалі впливатимуть на розвиток застосування кримінального закону.

Історичні передумови такого підходу простежуються в діяльності Комісії Кнаппа, яка в 1970-х роках досліджувала корупцію серед службовців у Нью-Йорку і запропонувала поділити посадових осіб на травоїдних (grass eaters), які пасивно приймають неправомірну вигоду, і мʼясоїдних (meat eaters), які активно шукають можливостей для незаконного збагачення. Запропонований підхід засвідчує, що професійний статус і службове становище впливають не лише на можливість вчинення правопорушення, а й на оцінку рівня обізнаності особи та її ставлення до очевидних ознак незаконної діяльності. Аналогічний підхід набув розвитку у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, де спеціальні знання і професійний досвід адвокатів, нотаріусів, аудиторів та інших фахівців стали важливими критеріями, які враховуються судами при встановленні факту усвідомлення злочинного походження майна.

Міжнародна практика свідчить про те, що транснаціональна система протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, останніми роками стрімко розвивається, охоплюючи дедалі ширше коло предикатних кримінальних правопорушень. Виокремлюються декілька моделей участі — від свідомого сприяння проведенню незаконних фінансових операцій і дій в умовах умисної сліпоти до використання злочинцями осіб, які через недбалість або недостатню обачність не усвідомлюють повною мірою характер своєї участі. Ініціатором взаємодії не завжди може виступати організована злочинна група, оскільки окремі працівники фінансових установ, керуючись корисливими мотивами або перебуваючи під фінансовим чи іншим тиском, самостійно пропонують свої професійні знання і службове становище для забезпечення легалізації злочинних доходів.

Концепція professional enabler (професійного пособника / посередника) була сформована в Законі Великої Британії про тяжкі злочини у 2015 році. Вона виходить з того, що окремі категорії фахівців (адвокати, нотаріуси, аудитори, бухгалтери, банківські працівники тощо) завдяки своїм професійним знанням, досвіду й службовому становищу можуть створювати умови для легалізації злочинних доходів, надаючи відповідним операціям видимість законності.

Як зазначає Бенсон, навіть якщо такі особи не є учасниками організованої злочинної групи, їхні спеціальні знання і професійні навички нерідко відіграють ключову роль у приховуванні злочинного походження майна. У справі Scott McKay адвоката було засуджено до семи років позбавлення волі за легалізацію злочинних доходів, отриманих від незаконного обігу наркотиків, податкових та іпотечних шахрайств. Вирішальне значення в оцінці його вини мало саме те, що як адвокат він був зобовʼязаний діяти з найвищим рівнем професійної добросовісності, перевіряти законність фінансових операцій і не міг не усвідомлювати їхнього кримінального характеру з огляду на кількість виявлених ринкових індикаторів і характер виконуваних ним функцій.

Виходячи з аналізу 446 вироків за ст. 209 КК України, складається неоднозначне уявлення про підходи національних судів до оцінки професійного статусу й спеціальних знань особи під час встановлення її обізнаності про злочинне походження майна. Результати аналітики свідчать про те, що особи, які володіють спеціальними професійними знаннями чи виконують чіткі професійні функції, були відображені лише в 32 вироках. Водночас суди повністю або частково надавали самостійне значення професійній обізнаності, досвіду чи компетенції цих осіб під час оцінювання субʼєктивної сторони злочину лише в 13 випадках. Отже, можна зробити висновок про відсутність усталеного підходу в правозастосовній практиці й про те, що немає змоги простежити чітку тенденцію щодо врахування судами зазначених критеріїв для встановлення обізнаності про злочинне походження майна.

Аналіз вироків свідчить про те, що суди досить часто наводять відомості про освіту, професію чи займану посаду субʼєкта, однак переважно з метою її характеристики, а не обґрунтування обізнаності про злочинне походження майна. Наприклад, суд зазначав, що особа має вищу освіту, однак не конкретизував, яку саме, а також не навів жодного аналізу того, як наявність вищої освіти могла вплинути на те, що особа займалася організацією азартних ігор. Попри схожість характеристик субʼєктів відповідні кримінальні провадження істотно відрізнялися фактичними обставинами, кількістю співучасників, характером предикатних злочинів і способом легалізації майна, що значно ускладнює виокремлення єдиного підходу до оцінки професійної обізнаності. Водночас навіть у випадках, коли суд вказував на наявність в особи юридичної чи економічної освіти, така обставина часто не отримувала самостійної правової оцінки в мотивувальній частині вироку й не повʼязувалася зі встановленням її обізнаності про злочинне походження майна.

У деяких випадках суди все ж звертали увагу не стільки на формальну освіту особи, скільки на її професійний досвід, зокрема у сфері господарської діяльності, фінансів чи права. Так, в одному з вироків суд встановив, що особа, яка була пастором релігійної громадської організації, використовуючи довіру потерпілих і вводячи їх в оману, переконувала їх у правомірності й вигідності надання коштів під виглядом позики, укладала відповідні договори, хоча ще до отримання грошей не мала наміру їх повертати. Водночас суд зазначив, що ця особа мала вищу економічну освіту і досвід роботи в банківській сфері. Однак через стислий виклад у мотивувальній частині вироків складно встановити, які саме професійні знання, навички чи виконувані функції були покладені в основу висновку суду і як вони вплинули на оцінку субʼєктивної сторони кримінального правопорушення. Це, своєю чергою, не сприяє формуванню сталої правозастосовної практики.

Варто зазначити, що у своєму вироку ВАКС усе ж певною мірою обґрунтував важливість усвідомлення особою займаної посади, а саме: «Таким чином, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_10 усвідомлював можливості, які надає йому займана посада генерального директора державного підприємства як службової особи, якій надано право підписувати документи, які надають право на розпорядження належним державі майном, розумів можливість отримання як для себе особисто, так і для інших осіб неправомірної вигоди шляхом зловживання своїм службовим становищем, з використанням завідомо підробленого документа, мав умисел на використання службового становища всупереч інтересам служби, та переслідував корисливий мотив, маючи на меті отримання неправомірної вигоди для іншої юридичної особи — ТОВ «Лодокс», директором якого був ОСОБА_11». Тож наведене рішення свідчить про поступове розширення підходів до оцінки професійного статусу особи як однієї з обставин, що може мати значення для встановлення її обізнаності під час оцінювання субʼєктивної сторони кримінального правопорушення за ст. 209 КК України.

З огляду на курс України на вдосконалення кримінального законодавства, урахування міжнародних стандартів оцінки професійного статусу особи для встановлення її обізнаності про злочинне походження майна видається перспективним.

У методологічних матеріалах британських правоохоронних органів щодо виявлення professional enablers значна увага приділяється не лише професійному статусу особи, а й змісту виконуваних нею функцій. Оцінюються підстави, з яких особа вважається професійним пособником / посередником, характер наданих нею послуг, обставини, що викликають підозру щодо їх використання для сприяння злочинній діяльності, а також наявність ознак того, що пособник / посередник діяв умисно. Окремо аналізується, чи дотримувалася така особа покладених на неї обовʼязків у сфері фінансового моніторингу та професійних стандартів, чи, навпаки, їх недбале виконання створило умови для відмивання коштів.

Водночас було б недоцільно суто механічно запозичувати окремі закордонні підходи, оскільки їх застосування передбачає наявність сталої практики мотивованої оцінки професійних знань, функціональних обовʼязків і дотримання спеціальних вимог фінансового моніторингу. Проведене дослідження національних вироків та наведене обґрунтування наявної проблематики засвідчують, що за таких умов доцільним є насамперед запозичення методології оцінки цих обставин, а не готових висновків чи підходів доведення вини. Орієнтація і впровадження міжнародного досвіду мають здійснюватися поступово, шляхом застосування ширших аналітичних підходів до оцінки фактичних обставин справи. Це допоможе сформувати послідовну практику й забезпечити належне врахування професійних знань, досвіду та функціональних обовʼязків особи.

Проведений аналіз судової практики з коментованого питання дає підстави констатувати тенденцію до розширення підходів до дослідження окремих характеристик субʼєкта злочину, зокрема його професійної діяльності, спеціальних знань, навичок і досвіду. Такий підхід сприяє всебічному встановленню фактичних обставин справи, підвищує якість оцінки субʼєктивної сторони кримінального правопорушення й загалом забезпечує належне та обґрунтоване застосування кримінального закону. Водночас порівняльний аналіз вироків свідчить про те, що відповідна практика ще не набула системного характеру і характеризується відсутністю єдиних підходів до оцінки професійного статусу особи під час встановлення її обізнаності про злочинне походження майна. У звʼязку з цим подальший розвиток застосування ст. 209 КК України має супроводжуватися поступовим впровадженням комплексних аналітичних підходів, які забезпечать послідовність судової практики і її наближення до сучасних міжнародних стандартів.

Відмежування умислу на легалізацію від звичайної господарської діяльності та цивільно-правових правочинів

Одним із ключових викликів у притягненні до кримінальної відповідальності за ст. 209 КК України є відмежування легалізації майна від звичайної господарської діяльності. Оскільки обидві категорії можуть виглядати подібно — укладення договорів, розрахункові операції тощо — вирішального значення набуває суб’єктивна сторона. Тож стає критично важливим чітко розмежовувати наявність умислу на легалізацію і звичайну господарську діяльність, адже за відсутності чіткості такого розмежування суди ризикують або невиправдано притягнути до кримінальної відповідальності за звичайну господарську діяльність, або навпаки — залишити поза увагою факти прихованої легалізації.

Насамперед звертаємо увагу на наявні європейські стандарти встановлення умислу на легалізацію.

У Рек омендаціях FATF наголошується, що «намір та знання про відмивання грошей можна зробити з об’єктивних фактичних обставин. Це дозволяє судам покладатися на закономірності, тривожні сигнали та контекстуальні докази, такі як структурування транзакцій, використання номінальних осіб, незрозуміле багатство та навмисне приховування, для встановлення суб’єктивної сторони, не вимагаючи прямих зізнань або неправдоподібно точних доказів наміру».

У ст. 9 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму (ратифікована Україною 17.11.2010) зазначено, що «усвідомлення, намір чи мета, необхідні як елемент складу злочину, можна встановлювати з об’єктивних, фактичних обставин».

Як вбачається, низка нормативних і рекомендаційних європейських документів вказує на важливість визначення питання про наявність або відсутність умислу на базі фактичних обставин.

Варто дослідити, як із цим завданням справляються українські суди. ВАКС у своєму вироку від 10.07.2023 (справа № 991/6004/21) встановив кілька обставин, на основі яких зробив висновок про наявність умислу на легалізацію, а саме:

Використання формальних приводів. «Відповідно дорозробленого ОСОБА_1 злочинного плану, направленого нанезаконне заволодіння коштами АТ ”Ощадбанк” під видом одержання кредиту, з подальшою їх легалізацією (відмиванням), ПрАТ ”Креатив”, що мало тривалу кредитну історію, повинно звернутись до АТ ”Ощадбанк” із проханням надати кредитні кошти в розмірі 20 000 000 доларів США, ніби для закупівлі насіння соняшника, із забезпеченням — заставою елеваторного комплексу. Після укладення кредитного договору отримані в АТ ”Ощадбанк” кредитні кошти, без здійснення закупівлі соняшника, під формальним приводом виконання контрактів із купівлі-продажу тропічної олії»;
Цільове призначення. «ОСОБА_8, ОСОБА_9 таОСОБА_10 чітко усвідомлювали, що вищевказаними діями звиключення конкретної цілі вкладання кредиту (закупівля насіння соняшника) вони надали ОСОБА_1 та іншим його співучасникам можливість після незаконного отримання кредиту, не закуповуючи насіння соняшника, здійснити витрачання цих кредитних коштів на власний розсуд».

Загалом, визначаючи наявність умислу, суд враховував, чи була господарська діяльність спрямована на отримання прибутку підприємства чи навпаки — на приховування незаконного джерела походження коштів.

У вироку ВАКС від 18.10.2023 (справа № 991/476/19) однією з підстав для висновку про наявність умислу на легалізацію стала вартість об’єктів. Суд вказує, що «на те, що вищевказані правочини вчинялися з метою приховування і маскування джерела походження майна, вказує значна різниця у вартості відчужених ТОВ ”Лодокс” протягом періоду 30.01.2018 р. — 16.02.2018 р. на користь ОСОБА_27, ОСОБА_28 та ТОВ ”Бартіон Груп” об’єктів від ринкової та можливість розрахунку за них через 3 роки»².

Цікавим в аспекті індикаторів, завдяки яким суди доходять висновку про наявність або відсутність умислу на легалізацію, є постанова ККС ВС від 04.08.2021 (у справі № 390/934/13-к), де суд наголосив, що «формальне дотримання вимог цивільного (господарського) законодавства при укладенні певних правочинів не виключає злочинного умислу або злочинності дій. Навпаки, в деяких випадках укладення господарських чи цивільних договорів може бути проявом об’єктивної сторони злочину або мати на меті надання тим чи іншим протиправним діям вигляду законності».

Вказаний висновок свідчить як про те, що формальне дотримання вимог законодавства автоматично не виключає умислу на легалізацію, так і про те, що недотримання вимог законодавства не є імперативною ознакою наявності умислу на легалізацію.

Слід звернути увагу і на правове регулювання досліджуваного питання в інших державах. Наприклад, у британському Proceeds of Crime Act 2002 у розділі 329 міститься положення, що «особа не вчиняє злочину, якщо вона набула, використала або володіла майном за адекватну компенсацію». Закон прямо визначає, що у випадку ринкової вартості майна виключається відмивання. Схоже положення виокремлено і в українській науковій доктрині й певних судових рішеннях, проте в Британії воно знайшло своє відображення на рівні законодавства.

Проаналізувавши низку рішень українських судів, міжнародних актів, іноземного законодавства й рекомендацій, можна дійти висновку про значний прогрес у правозастосовній практиці. Він насамперед стосується суду касаційної інстанції і ВАКСу. Висновки цих судів справді становлять великий внесок у розуміння проблемних аспектів розмежування легалізації і звичайної господарської діяльності. Проте наразі в судовій практиці не сформовано переліку обставин, які суди мають враховувати для встановлення наявності або відсутності умислу на легалізацію. Це суперечить принципу юридичної визначеності й може становити загрозу застосування закону різними судами по-різному. Вбачається, що уніфікація цього питання на рівні судової практики позитивно вплине на правозастосування і подібність судових рішень.

Диспозиція ч. 1 ст. 209 КК України і пп. 5, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.04.2005 № 5 пов’язують кримінальну відповідальність за легалізацію майна з наявністю спеціальної мети — надання правомірного вигляду володінню, користуванню і розпорядженню предметами, визначеними ст. 209 КК України. Виходячи із законодавчого підходу, саме ця мета, а не сам факт вчинення фінансової операції чи правочину, виконує функцію суб’єктивного критерію, який відмежовує легалізацію від суміжних діянь: предикатних злочинів, придбання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК України), звичайної господарської діяльності та цивільно-правових правочинів. Практична проблема полягає в тому, що спеціальна мета — елемент внутрішній, недоступний прямому спостереженню. Це створює системний ризик підміни доказування спеціальної мети її презумпцією із самого факту вчинення дій, описаних в об’єктивній стороні складу, тобто змішування actus reus і mens rea, що суперечить самій концепції спеціальної мети й зводить нанівець її призначення відмежовувати легалізацію від суміжних діянь.

Враховуючи наявність окресленої проблеми, мета цього блоку — емпірично перевірити, чи виконують вітчизняні суди самостійний аналіз спеціальної мети, чи використовують встановлену мету як критерій відмежування від суміжних складів, а також зіставити виявлену судову практику з міжнародними й зарубіжними моделями криміналізації відмивання майна.

Модель dolus specialis (спеціальної мети) як самостійного елемента складу, відмінного від знання про злочинне походження майна, закладена ще у Віденській конвенції ООН 1988 р. (ст. 3(1)(b)(i)) і відтворена в Палермській конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р. (ст. 6), Варшавській конвенції Ради Європи 2005 р. й у Директиві (ЄС) 2018/1673 (ст. 3(1)(a)). Показово, що ця Директива розрізняє дві форми діяння: а) конверсію чи передачу майна з метою приховування чи маскування його незаконного походження, де мета є окремою, додатковою до знання, ознакою суб’єктивної сторони; б) саме приховування чи маскування дійсної природи, джерела, місцезнаходження, розпорядження чи прав на майно, де достатньо знання про злочинне походження, а мета розчиняється в об’єктивній стороні діяння.

У законодавстві США (18 U.S.C. § 1956(a)(1)(B)(i)) відповідальність за приховувальну форму відмивання прямо вимагає доведення того, що операція була сконструйована (designed) для приховання природи, джерела, місцезнаходження, власника чи контролю над майном. У рішенні Верховного Суду США у справі Cuellar v. United States (2008) сформульовано принципову вимогу: сам факт приховування майна під час його переміщення недостатній для засудження — необхідно довести, що приховування було саме метою транзакції, а не її побічним ефектом чи просто способом уникнути виявлення. Ця вимога є прямим аналогом вітчизняної проблеми: суд повинен відрізняти мету від методу і не ототожнювати їх автоматично.

Натомість англійська модель (розділи 327–328 Proceeds of Crime Act 2002) уникає конструкції спеціальної мети: відповідальність настає за сам факт приховування чи маскування злочинного майна за умови знання або обґрунтованої підозри щодо його походження, без додаткового доведення мети як самостійної психічної ознаки. Це свідчить, що в порівняльному праві є дві принципово різні конструкції: «мета як самостійний елемент, який потребує окремого доведення» (Віденська конвенція, ЄС, США) і «об’єктивне знання / підозра як достатня підстава» (Велика Британія) — й українська модель нормативно тяжіє до першої, тоді як, як показано нижче, у правозастосуванні фактично дрейфує до другої, не запозичуючи водночас притаманних їй процесуальних спрощень.

Вибірка: 445 вироків судів першої інстанції за ст. 209 КК України (2021–2025 рр.), з яких 407 обвинувальних і 38 виправдувальних; 430 справ — за похідною моделлю обвинувачення, 15 — за автономною. Результати: у 70,2 % вироків доведеність мети окремо не аналізувалася (мета презюмувалася фактом дій); у 67,4 % суд обґрунтовував мету лише через визнання вини обвинуваченим, без самостійного аналізу доказів; у 65,6 % суд не здійснював жодного відмежування легалізації від суміжних складів; у 50,1 % мета констатована формально — цитуванням диспозиції статті, без індивідуалізації, і лише в 34,3 % наведено розгорнуте обґрунтування.

Водночас стандартний описовий розподіл не розкриває, чи залежить глибина доведення мети від процесуальної форми розгляду справи, тому в цьому контексті вважаємо за потрібне провести крос-кореляційний аналіз і виявити певні закономірності. Порівняння вироків, ухвалених на підставі угоди про визнання винуватості (n = 227), з іншими вироками (n = 205) виявляє системну відмінність.

Так, у справах, де укладена угода, окремий аналіз мети не проводився в 78,4 % випадків проти 61,5 % у спірних провадженнях; додаткового доведення мети суд не вимагав жодного разу (0 % проти 8,3 %). Тобто угода не просто скорочує розгляд — вона усуває залишковий контроль за доведеністю суб’єктивної сторони.

Щодо відмежування варто зазначити, що частка вироків, у яких відмежування не проводилося, практично однакова в обвинувальних (65,5 %) і виправдувальних (65,7 %) вироках, тобто такий дефіцит є структурним. В автономній моделі обвинувачення (n = 14) відмежування не здійснювалося в 78,6 % випадків, що вище за похідну модель (65,1 %), хоча малий обсяг вибірки вимагає обережної інтерпретації.

Окремого розгляду потребує питання про те, що відбувається, коли відмежування таки здійснюється. Так, коли суд не здійснює жодного відмежування, мета встановлюється чітко й розгорнуто лише в 13,4 % вироків, а в 67,1 % — зводиться до формального цитування диспозиції ст. 209 КК України. Натомість коли суд відмежовує легалізацію саме від предикатного злочину, частка чіткого, індивідуалізованого обґрунтування мети зростає до 74,3 % — більш ніж у п’ять разів, а формальне цитування падає до 18,8 %. У нечисленних справах з відмежуванням від цивільних / господарських правочинів (n = 5) частка чіткого обґрунтування становить 60 %, що узгоджується із загальною тенденцією.

За результатами аналізу судової практики встановлено, що хоча спеціальна мета приховування або маскування правової природи майна відповідно до ст. 209 КК України нормативно виступає ключовою ознакою суб’єктивної сторони й критерієм відмежування легалізації майна від предикатних злочинів, придбання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, а також від правомірних господарських і цивільно-правових дій, у більшості вироків суди фактично не здійснюють її самостійного доказування. Емпіричні дані свідчать, що в 70,2 % справ спеціальна мета презюмується із самого факту вчинення фінансових операцій, у 67,4 % — обґрунтовується лише визнанням вини, а в 65,6 % вироків відмежування від суміжних складів злочинів взагалі не проводиться, що нівелює її розмежувальну функцію. Водночас саме в тих справах, де суди відмежовують легалізацію від предикатного злочину або правомірних правочинів, рівень індивідуалізованого обґрунтування спеціальної мети суттєво зростає (до 74,3 %), що підтверджує її значення як самостійного критерію кримінально-правової кваліфікації, хоча на практиці цей потенціал реалізується лише частково.

Наша команда відзначає професійну діяльність суддів, прокурорів, слідчих, детективів та адвокатів, які у важкий для держави час в умовах значного навантаження, складності кримінальних проваджень і постійних змін законодавства забезпечують реалізацію завдань кримінального провадження. Саме тому наведені нижче висновки й рекомендації спрямовані не на критику окремих суб’єктів кримінального провадження, а на окреслення напрямів подальшого вдосконалення правозастосовної практики та забезпечення більшої єдності.

Щодо слідчих і детективів. Насамперед слідчим доцільно приділяти більше уваги збиранню й фіксації доказів, які підтверджують або спростовують обізнаність особи про злочинне походження майна.

Щодо прокурорів. Прокурорам, своєю чергою, варто забезпечувати достатню доказову основу щодо суб’єктивної сторони й уникати шаблонного формулювання про те, що обвинувачений «достовірно знав» про злочинне походження майна. Обставини обвинувачення мають ґрунтуватися на сукупності конкретних доказів, а не лише на окремих фактах чи визнанні вини.

Щодо адвокатів. Стороні захисту доцільно приділяти більшу увагу перевірці достатності й належності доказів, на яких ґрунтуються висновки обвинувачення щодо суб’єктивної сторони кримінального правопорушення. Зокрема, заслуговують на окрему оцінку випадки, коли обізнаність особи фактично презюмується із самого факту участі у фінансових операціях або вчинення предикатного кримінального правопорушення без належного аналізу конкретних обставин справи.

Щодо судів. Судам доцільно забезпечувати індивідуалізовану оцінку суб’єктивної сторони, не обмежуючись шаблонними формулюваннями про обізнаність особи. Підозрілі обставини, професійний статус, характер фінансових операцій, взаємозв’язки між учасниками й інші індикатори слід оцінювати в сукупності з наведенням мотивів, чому вони підтверджують або спростовують наявність умислу.

Водночас доцільним є поступове впровадження в національну практику міжнародних підходів до оцінки обізнаності особи, зокрема комплексного аналізу об’єктивних обставин, професійної компетентності й свідомого ігнорування очевидних ризиків. Таке запозичення має ґрунтуватися не на механічному перенесенні правових конструкцій, а на використанні сучасної методології оцінки доказів для забезпечення обґрунтованості судових рішень і єдності правозастосовної практики.

Це адаптоване для JustTalk дослідження студентів, здійснене в межах 3-го циклу дослідницького клубу StudLab for Justice. Цей проєкт реалізований JustGroup у партнерстві з факультетом правничих наук НаУКМА та Верховним Судом за ініціативи Національного антикорупційного бюро України і Вищого антикорупційного суду. Менторами дослідників стали старша детективка НАБУ Дарина Кривонос і заступник начальника відділу САП Ростислав Батіг

розслідування StudLab

Схожі статті

Юстиція діалогу: медіація в кримінальному провадженні

Баланс інтересів при арешті мобільних телефонів

Криптоактиви в тіні закону: процесуальний статус та особливості доказування

Допустити не можна відкинути: як довіряти електронним доказам у кримінальному процесі?