З одного боку, допомога ворогу в період війни, під час широкомасштабної національної трагедії, — найогидніший злочин проти своєї держави та свого народу.
З іншого боку, очевидно, що поневолене та принижене війною цивільне населення ТОТ змушене певною мірою взаємодіяти з окупантом, щонайменше для того, щоб вижити в умовах окупації.
Колективне безсилля цивільних осіб перед війною, з усіма наслідками у вигляді опортунізму, пасивності та деградації, — це широке поле для психологічних досліджень, які мають вивести розуміння колабораціонізму як складного й багатогранного явища на новий рівень. Сподіваючись побачити роботи фахівців у галузі психології на тему психологічного аспекту колабораціонізму, як юристка, я зупинюся на його гуманітарному аспекті.
В історичному вимірі злочин колабораціонізму відносно новий. До 1939 року сприяння та допомога місцевого населення окупаційній армії вважалися лише одним з проявів шкоди, якої завдавала війна[1].
Перші згадки про співпрацю із загарбником на території України датовані часом нападу монголів на Київську Русь. Історик Сергій Плохій пише про існування трьох моделей поведінки князів, які вказують на їхню готовність співпрацювати з монголами або чинити їм опір:
- чернігівський князь Михайло відмовився здаватися монголам, його вбили за наказом хана;
- володимиро-суздальський князь Ярослав присягнув на вірність монголам, за що отримав титул та право призначити київського воєводу;
- князь Данило, правитель Галичини та Волині, обрав третю модель, яка не була ані повною відмовою, ані цілковитою покорою монгольській владі: він присягнув на вірність Батию, але використав ситуацію на користь економічного відродження своєї держави[2].
Сьогодні дуалізм статусу колаборанта (зрадник держави VS жертва війни) породжує багато дискусій і соціальних суперечностей між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився на ТОТ; між тими, хто був в окупації, і тими, хто перебуває в безпеці та не має жодного уявлення про життя та виживання на ТОТ. У зв’язку із цим виникає багато питань щодо правильної юридичної кваліфікації випадків колабораційної діяльності у війні рф проти України та справедливого покарання тим, хто співпрацював з ворогом.
Україна живе війною. Емоційна залученість у тему війни всіх без винятку українців, перманентний біль від втрат працюють не на користь об’єктивного та неупередженого підходу до розслідування й судового розгляду кримінальних проваджень за статтею 111-1 Кримінального кодексу України (далі — КК України).
У публічному просторі мешканців ТОТ відкрито звинувачують у військових поразках та окупації, покладаючи на них колективну провину за шаблоном: вони всі колаборанти і чекали путіна. Тих українців, хто пішов на співпрацю з окупантом, ототожнюють з воєнними злочинцями, державою-агресором, військами рф. У суспільстві часом відсутнє розуміння, що населення окупованих територій має право залишитися у своїх оселях на період окупації. Це може бути свідомий вибір людини, а іноді так складаються обставини (хвороба, старі батьки, відсутність коштів).
Також важливо усвідомлювати, що залишитися на окупованій території та не взаємодіяти з новою окупаційною владою неможливо.
Порушуючи тему гуманітарного виміру співпраці наших людей з нашими ворогами, звертаю увагу читача на те, що йдеться не про топколаборантів, а звичайних людей, долею яких стало життя під час військової окупації.
До чого тут МГП?
У національному юридичному дискурсі присутня думка про відсутність будь-якого зв’язку між нормами міжнародного гуманітарного права (далі — МГП) і притягненням до кримінальної відповідальності за статтею 111-1 Кримінального кодексу України (далі — КК України).
Така позиція обґрунтована тим, що на окупованих територіях зобов’язання за МГП має лише окупаційна держава, тобто рф, отже, Україна на норми МГП не повинна зважати.
Аналогічний підхід ми звикли застосовувати в міжнародному праві прав людини (далі — МППЛ) у взаємовідносинах людина — держава, де держава має винятково ті зобов’язання, які вона на себе прийняла в момент ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — ЄКПЛ).
Задля висновку про доцільність аналогії дії зобов’язань за МГП і ЄКПЛ необхідно звернутися до цих міжнародних документів.
У статті 1 ЄКПЛ зазначено: «Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції».
У статті 1 Женевських конвенцій (I, II, III, IV) сказано: «Високі Договірні Сторони зобов’язуються дотримуватися та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за всіх обставин».
Як бачимо, зобов’язання держав за ЄКПЛ сформульовані вузько, вони мають тлумачитися буквально. Метою такого обмеженого тлумачення є недопущення інфляції прав людини, а також необґрунтованого покладання на державу обов’язків, під якими «вона не підписувалася».
Держави, які ратифікували ЄКПЛ, гарантують:
- лише той перелік прав, який визначений у ЄКПЛ і додаткових протоколах до неї;
- винятково тим, хто перебуває під їхньою юрисдикцією.
Своєю чергою зобов’язання держав за МГП сформульовані широко й повинні тлумачитися так само широко. Зокрема, вони охоплюють:
- обов’язок дотримуватися Конвенції;
- обов’язок забезпечувати дотримання Конвенції;
- максимально широку, необмежену жодними умовами сферу застосування: за всіх обставин.
Слід зазначити, що норми МГП не містять ефективних механізмів контролю за їх дотриманням на відміну від норм ЄКПЛ, якими створений спеціальний суд (ЄСПЛ) і прописані чіткі й зрозумілі правила звернення до нього в разі порушення державами своїх зобов’язань.
МГП — це не тільки норми, а в першу чергу принципи (гуманності, розрізнення, поваги до цивільного населення тощо), які обов’язкові для всіх держав і цивілізованих спільнот, виходячи із самої сутності права як системи регулювання суспільних відносин. Ігнорувати правила МГП у національному законодавстві та судовій практиці щодо власного населення і при цьому вимагати дотримання тих самих правил державою-агресором — щонайменше не містить елементарної логіки.
МГП — це про взаємовідносини воюючих сторін між собою та місцевим населенням. Наприклад, Преамбула Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року проголошує, що її «положення, текст яких був натхненний бажанням зменшити лиха війни, наскільки це дозволять воєнні вимоги, покликані служити загальним правилом поведінки для воюючих сторін у їхніх взаємовідносинах та у відносинах із місцевими жителями».
Право війни як цивілізаційне надбання людства, правила якого написані кров’ю та стражданнями жертв війни, виконує, зокрема, функцію дороговказу під час ухвалення законів і формування судової практики для всіх держав, які перебувають у збройному конфлікті.
Таким чином, оцінювати співпрацю місцевого населення ТОТ з окупантом необхідно з урахуванням видів діяльності, яка на окупованих територіях визнається законною згідно з нормами МГП, а не через призму наявності або відсутності зобов’язань за міжнародною конвенцією.
Право окупації
Уже понад сто років, із часу ухвалення Гаазької конвенції «Про закони та звичаї війни на суходолі» 1907 року, у МГП закріплені правила, які регулюють хід життя на окупованих територіях. Протягом останнього століття були ухвалені нові акти, введені нові правила, що регулюють режим окупації. Сукупність цих норм називають «правом військової окупації», знайти їх можна в таких правових актах:
- Гаазька конвенція про закони та звичаї війни на суходолі 1907 року (Частина ІІІ «Військове керівництво на території держави-супротивника» (статті 42–56);
- Женевська конвенція (ІV) про захист цивільного населення під час війни 1949 року (Розділ III «Окуповані території» (статті 47–78);
- Додатковий протокол (I), що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року (статті 16, 61–63 тощо).
У цих документах, зокрема, зазначено, що окупаційна держава зобов’язана:
- відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку (стаття 43 Гаазької конвенції 1907 року);
- у разі стягнення податків нести витрати з управління окупованою територією (стаття 48 Гаазької конвенції 1907 року);
- сприяти належному функціонуванню закладів, відповідальних за освіту дітей (стаття 50 Женевської конвенції IV);
- забезпечувати й підтримувати діяльність медичних і лікарняних установ (стаття 56 Женевської конвенції IV);
- сприяти виконанню гуманітарних завдань цивільної оборони (стаття 61 Додаткового протоколу I).
Окремо МГП виділяє «цивільну оборону», яка визначається як гуманітарні завдання, спрямовані на захист цивільного населення від небезпек і допомогу усунути безпосередні наслідки воєнних дій, а також створення умов, необхідних для виживання. Чіткий і зрозумілий перелік завдань цивільної оборони сформульований у статті 61 Додаткового протоколу І, зокрема, ідеться про таку діяльність:
- оповіщення;
- евакуація;
- надання сховищ і їх улаштування;
- вжиття заходів для світломаскування;
- рятувальні роботи;
- медичне обслуговування, включаючи першу допомогу, а також релігійна допомога;
- боротьба з пожежами;
- виявлення й позначення небезпечних районів;
- знезараження та інші подібні методи захисту;
- термінове надання притулку й постачання;
- термінова допомога у відновленні й підтриманні порядку в районах лиха;
- термінове відновлення роботи необхідних комунальних служб;
- термінове поховання трупів;
- допомога в збереженні об’єктів, украй необхідних для виживання.
Окрім актів МГП, хочу звернути увагу на ще один авторитетний документ рекомендаційного характеру, який розвинув ідею прав людини під час збройного конфлікту та окупації, а саме Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» (відомий як Намібійські винятки), у пункті 127 якого написано:
«Стосовно спільних наслідків, викликаних незаконною присутністю Південної Африки в Намібії, всі держави повинні мати на увазі, що жертвою цих наслідків є народ, який покладається на допомогу міжнародної спільноти».
Розглядаючи справу «Кіпр проти Туреччини» (рішення від 10 травня 2001 року), ЄСПЛ посилався на справу Намібії (Namibia case) і виснував, що на окупованій самопроголошеною державою ТРПК території життя її мешканців ішло своєю чергою, і вони мають право на задовільний рівень і захищеність цього життя.
Загалом співвідношення норм МППЛ і МГП — одне з найскладніших питань міжнародного права, правозастосовна практика в цій сфері доволі бідна.
Як Україна застосовує правила МГП у справах за статтею 111-1 КК України?
У кримінальних провадженнях за статтею 111-1 КК України норми МГП, зокрема правила військової окупації, наразі не враховуються. Новела КК України «Колабораційна діяльність» не узгоджена з правом війни, у вироках колаборантам термінологія та посилання на МГП не трапляються.
Натомість міжнародні органи та організації уважно стежать за провадженнями в цій категорії справ і фіксують випадки притягнення до кримінальної відповідальності за поведінку, яка згідно з МГП вважається законною, про що свідчать звіти Управління Верховного комісара ООН з прав людини[3]
Ігнорування норм МГП у кримінальних провадженнях за статтею 111-1 КК України тягне за собою негативні наслідки щонайменше у двох площинах:
- Знижує авторитет України на міжнародній арені як демократичної і правової держави, що прямо впливає на перспективи європейської інтеграції, а також підтримку міжнародної спільноти, яка нам вкрай необхідна для перемоги у війні проти рф.
- Поглиблює суперечності та соціальний конфлікт усередині країни, що негативно впливає на перспективи реінтеграції населення ТОТ після деокупації. Вироки колаборантам, які Україна виносить уже сьогодні, є складовою частиною складного ланцюга інструментів перехідного правосуддя, де всі елементи взаємопов’язані, діють у сукупності і впливають одне на одного (кримінальна відповідальність, люстрація, амністія).
Станом на сьогодні питання відмежування злочину колабораціонізму від взаємодії з окупантом, пов’язаної з виживанням, співіснуванням, яка не має бути кримінально караною, залишається на рівні наукових і суспільних дискусій, такі правила не закріплені на рівні закону та не враховуються в правозастосовній практиці.
Водночас проєкт нового Кримінального кодексу України[4] вже фіксує ідею можливої співпраці населення окупованої території з окупантом та межу допустимості такої співпраці. У статті 9.1.1. зазначено, що не вважається колабораційною або окупаційною діяльністю співпраця з державою-агресором, яка була спрямованою виключно на забезпечення життєдіяльності населення чи інтересів громади, що не суперечить законам України і міжнародному праву.
Вектор розвитку правової думки чітко вказує, що при притягненні до кримінальної відповідальності за співпрацю з окупантом враховувати характер співпраці, її спрямованість на забезпечення життєдіяльності населення окупованої території важливо і необхідно.
Що робити, коли закон недосконалий?
Проаналізувавши національне й міжнародне законодавство, можу зробити такі висновки:
- Стаття 111-1 КК України «Колабораційна діяльність» не передбачає «імунітетів колаборанта», не містить положень, які б враховували гуманітарний характер діяльності місцевого населення ТОТ у співпраці з окупантом.
- Формулювання статті 111-1 КК України надто широкі, а її положення не відповідають принципу правової визначеності, адже не дають населенню ТОТ чіткого розуміння наслідків співпраці.
- МГП містить чіткі й зрозумілі норми, які регулюють правила життя на окупованих територіях і види законної діяльності, які вважаються гуманітарними і перебувають під захистом МГП.
- Існує консенсус цивілізованих націй, які визнають, що жертвою всіх війн у першу чергу є народ, який має право на задовільний рівень і захищеність свого життя під час окупації.
Якість закону є складовим елементом верховенства права в державі. Закон має бути чітким, зрозумілим, а його норми повинні забезпечувати прогнозованість правовідносин і їх наслідків. Закон має відповідати принципу правової визначеності, який передбачає, що правила, викладені в його нормах, повинні давати можливість:
- відокремити правомірну поведінку від неправомірної;
- передбачити юридичні наслідки своєї поведінки.
Усталена практика ЄСПЛ свідчить про те, що проблема недосконалого закону може бути виправлена за допомогою судової практики. Такий підхід послідовно застосовує ЄСПЛ, аналізуючи критерій законності при втручанні держави в права людини, адже багато законів сформульовані в термінах, до певної міри розпливчастих, тому їх тлумачення — це питання практики.
Окрім того, принцип правової визначеності передбачає, що правозастосовний орган у відносинах людина — держава в разі неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм права має тлумачити норму на користь невладного суб’єкта. У такому випадку діє правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для людини тлумаченням.
Важливо, що судова практика починає формуватися ще на стадії досудового розслідування, адже процесуальні можливості суду обмежені. Тому всі агенти держави Україна (судді, прокурори, слідчі), які дотичні до процесів притягнення до відповідальності за колабораціонізм, відповідальні за те, якою сформується національна судова практика.
Висновок
Українське законодавство складається з національних та міжнародних правових актів і містить необхідні інструменти для відмежування гуманітарної діяльності місцевого населення на ТОТ від злочинної співпраці з окупаційною владою, яка вчиняється добровільно та охоче на шкоду національним інтересам України.
Як саме держава Україна використає цей інструментарій, впливатиме на подальші повоєнні процеси в країні, у тому числі пов’язані з реінтеграцією наших людей у суспільний простір та український контекст.
Вироки колаборантам, які сьогодні виносить Україна, є однією зі змінних величин формули миру майбутнього, а також авторитету України як повноцінного члена сім’ї цивілізованих націй.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проекту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації та в дискусіях, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд дол. США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров'я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах.
Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. +38 (044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на вебсайт або на сторінку у Фейсбук.
[1] Після війни. Історія Європи від 1945 року. К. : Наш Формат, 2023. С. 64.
[2] Сергій Плохій. Брама Європи. Харків, 2023. С. 87–90.
[3] https://www.ohchr.org/sites/default/files/documents/hrbodies/hrcouncil/sessions-regular/session55/advance-versions/a-hrc-55-crp-2-en.pdf;
https://www.ohchr.org/sites/default/files/documents/countries/ukraine/2023/23-03-24-Ukraine-35th-periodic-report-ENG.pdf.
[4] https://newcriminalcode.org.ua/upload/media/2024/01/11/kontrolnyj-tekst-proyektu-kk-10-01-2024-1.pdf.